Елементи виконавчого провадження та їх реалізація державною виконавчою службою

У процесі дослідження історичних етапів дослідження становлення виконавчого провадження у сучасній Україні було з’ясовано, що більшу частину 1990-х років виконавче провадження, тобто діяльність, пов’язана із виконанням рішень судів та інших юрисдикційних органів, відбувалося згідно із нормами ЦПК України 1963 р.

Процесуальний порядок (форма), зазначає Отчак Н.Я., розкриває ряд істотних особливостей виконавчого провадження та характеризується наступними положеннями: 1) примусове виконання рішень в Україні покладається на ДВС, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України; 2) відповідно до Законів України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці та приватні виконавці; 3) інші органи, організації та посадові особи, а саме органи доходів і зборів, банки та інші фінансові установи, органи, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених законом «Про виконавче провадження» (ст.

М.П. Омельченко, М.Й. Штефан, С.М. Штефан дійшли висновку, що виконавче провадження характеризується певними рисами, притаманними йому: 1) правовою основою виконавчого провадження є Конституція України та система законів і підзаконних актів, якими воно регулюється; 2) примусове виконання рішень покладається на ДВС та систему її органів; 3) діяльність ДВС та системи її органів реалізується на підставах, способами та у межах повноважень, визначених законодавством про виконавче провадження, і спрямовується на своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень юрисдикційних органів; 4) для суб’єктів виконавчого провадження законодавством встановлено сукупність процесуальних прав та обов’язків, реалізація яких спрямовує діяльність суб’єктів виконавчого провадження на досягнення мети примусового виконання рішень юрисдикційних органів; 5) встановленням гарантій прав і законних інтересів осіб, порушених в процесі вчинення виконавчих дій; 6) гарантуванням законності виконавчих дій шляхом встановлення відповідальності суб’єктів виконавчого провадження за порушення і невиконання ними встановлених законодавством обов’язків [502].

На думку Валеєва Д.Х. система виконавчого провадження включає в себе такі частини і структурні елементи: 1) основні положення та загальні умови здійснення виконавчих дій: дана група норм регулює сферу дії законодавства про виконавче провадження, законодавство у цій сфері, перелік виконавчих документів, місце і строки вчинення виконавчих дій, повідомлення і виклики, терміни і витрати, відповідальність у виконавчому провадженні, а також загальні правила порушення і закінчення виконавчого провадження та його тимчасової зупинки; 2) положення про осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні: ці норми регулюють склад, права і обов\'язки осіб, що у виконавчому провадженні, а також питання процесуального співучасті і правонаступництва; 3) виконавчі дії і заходи примусового виконання; крім власне окремих виконавчих дій, що визначають також заходи примусового виконання: звернення стягнення на майно боржника шляхом накладення арешту на майно та його реалізації; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші види доходів боржника; звернення стягнення на грошові кошти та інше майно боржника, що знаходяться в інших осіб; вилучення у боржника і передачу стягувачеві певних предметів, зазначених у виконавчому документі, а також інші заходи [38].

Специфікою законодавства, яке регулює виконавче провадження в Україні, є те, що Закон України «Про виконавче провадження» регулює не лише питання, пов’язані із виконанням рішень судів, але встановлює підстави для виконання рішень інших органів. Згідно зі ст. 3 цього Закону органами державної виконавчої служби, крім судових актів, можуть виконуватись примусово також виконавчі написи нотаріусів, посвідчення комісій по трудових спорах, постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями і майном, постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу, рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» тощо. Таким чином, Закон України «Про виконавче провадження» застосовується під час виконання не лише рішень судів, а й виконання рішень інших органів, що дозволяє зробити висновок про те, що виконавче провадження спрямоване не лише на реалізацію судових актів, як актів правосуддя, але й є правовим інструментом кінцевої реалізації рішень інших органів, універсальним механізмом застосування державою владних повноважень, спрямованих не лише на реалізацію правосудних функцій, а й на захист прав та свобод людини і громадянина у більш широкому контексті.

Закон України «Про виконавче провадження» містить набір універсальних процедур, які застосовуються як під час виконання судових рішень, так і рішень інших органів. Більшість процесуальних механізмів, які застосовуються державним виконавцем під час виконання рішень суду, застосовуються і під час виконання рішень інших органів. Система виконавчих процедур, таким чином, має самостійний характер і не може розглядатися як частина цивільних процесуальних відносин. Закон України «Про виконавче провадження» неодноразово змінювався з часу його прийняття, процедури виконавчого провадження удосконалювалися, і на сьогодні вони є більш ефективними, ніж це було первісно.

Слід зазначити, що Закон України «Про виконавче провадження», хоча і є основним законом, яким врегульовано процедуру здійснення виконавчих дій, не є єдиним джерелом норм, які застосовуються державними виконавцями. Деякі норми, зазначає Сібільов Д. Г., регулюють виконавче провадження, містяться і в інших законах. Такі норми є в ЦПК України, в ГПК України, в КАС України, КУпАП тощо [422].

Діяльність юрисдикційних органів, реалізація ними повноважень щодо захисту прав, свобод та інтересів громадян і організацій нерозривно пов’язана із виконанням їх рішень. Система цивільної юрисдикції включає в себе як структурні елементи судові органи, третейські суди, органи нотаріату, органи щодо розгляду трудових спорів тощо. Виконання рішень усіх цих органів відбувається за універсальними правилами виконавчих процедур, передбачених чинним законодавством. Динамічний розвиток законодавства про виконавче провадження, значний досвід його застосування ставлять перед юридичною наукою багато питань, які потребують відповіді. Виконавче провадження повинно стати об’єктом комплексного наукового дослідження, з метою його систематизації, упорядкування, визначення його місця в системі законодавства, окреслення його рис як самостійної галузі права, аналізу перспектив його подальшого розвитку та удосконаленню виконавчих процедур.

Дослідження сутності елементів виконавчого провадження в Україні буде не повним без визначення принципів, (зокрема принципів виконавчого провадження) тобто основоположних засад такої діяльності.

Так, Ю.В. Білоусов визначає під принципами виконавчого провадження закріплені у правових нормах основні засади, керівні положення, які визначають організацію органів державної виконавчої служби, зміст і спрямованість її діяльності, правовий статус учасників виконавчого провадження [32, с. 16]. В.А. Кройтор, М.М. Фролов, Н.М. Ясинок під принципами виконавчого провадження розуміють систему нормативно закріплених основних ідей, положень, що визначають сутність і зміст правових відносин, які виникають при примусовій реалізації рішень судових та інших юрисдикційних органів [429].

Значну увагу принципам виконавчого провадження як основній діяльності ДВС України приділено такими вченими, як Ю.В. Білоусов, В.А. Кройтор, М.М. Фролов, Н.М. Ясинок [32, с. 38], які плідно працювали над вихідними положеннями, що регулюють порядок виконавчого провадження, відображують його сутність, ключові начала і ідеї, закономірності будови та розвитку у період побудови соціально-демократичної правової держави. Аналіз наукових джерел сприяв виявленню значної кількості принципів виконавчого провадження, які, на нашу думку, потребують певної систематизації, законодавчого закріплення та втілення у діяльність ДВС України. С.В. Щербак [476, с. 36], В.А. Кройтор, М.М. Фролов, Н.М. Ясинок [481, с. 39] поділяють принципи виконавчого провадження на дві групи: 1) загальні, тобто властиві не лише діяльності державної виконавчої служби, але й діяльності інших органів, зокрема органів виконавчої влади, нотаріату, судів; 2) спеціальні, тобто властиві лише виконавчому провадженню.

Ми вважаємо цей розподіл недостатнім для повноти теоретичного обґрунтування адміністративно-правового регулювання сфери виконавчого провадження, особливо щодо примусової реалізації рішень судових та інших юрисдикційних органів майнового характеру. Тому пропонуємо класифікувати ці принципи на: загальні, що властиві усій сфері адміністративно-правового регулювання; функціональні (галузеві та міжгалузеві), які процесуально закріплюють діяльність ДВС у основних її напрямках; спеціальні (примусово- виконавчі), які притаманні здійсненню виконавчого провадження з примусового виконання рішень майнового характеру.

Необхідно зазначити, що процес виконавчого провадження завжди складається з послідовності дій державного виконавця від відкриття виконавчого провадження до його закінчення.

Відкриття виконавчого провадження - це стадія, яка полягає у діях державного виконавця, що спрямовані на визначення підстав для відкриття виконавчого провадження. Державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження (ст. 26 «Початок примусового виконання рішення» Закону України «Про виконавче провадження»). Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»: 1) за заявою стягувача про примусове виконання рішення; 2) за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді; 3) якщо виконавчий документ надійшов від суду у випадках, передбачених законом; 4) якщо виконавчий документ надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземної держави, до повноважень яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, іноземних чи міжнародних арбітражів) у порядку, встановленому законом; 5) у разі якщо виконавчий документ надійшов від Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. Новелою сучасного Закону України «Про виконавче провадження» є сплата авансового внеску. Так, до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи. Ще одним ефективним новим запровадженням є негайне накладення арешту на майно боржника після відкриття виконавчого провадження та перевірки права власності на нього в електронних державних базах даних [304].

Примусове виконання (застосування заходів примусового виконання рішення) - це вжиття державним виконавцем заходів щодо реалізації припису юрисдикційного акта способами, які визначено законом, із покладенням на боржника виконавчого збору та витрат, пов’язаних із проведенням виконавчих дій. На застосування конкретних заходів примусового виконання рішення впливає характер самого зобов’язання, яке є предметом виконання. За результатами анкетування державних виконавців, було з’ясовано, що частіше примусове виконання рішень застосовується до таких суб’єктів як: фізичних осіб - 40%, підприємств приватної форми власності - 12,5%, державних підприємств - 11,0%, громадських об’єднань - 9,1%, посадових осіб - 6,1%, комунальних підприємств - 5,2% та інших (Додаток А, рис. 7)

Залежно від виду зобов’язання може бути застосовано такі заходи примусового виконання рішення: 1) грошові зобов’язання - звернення стягнення на майно боржника; звернення стягнення на заробітну плату та доходи боржника - фізичної особи; 2) речові зобов’язання - вилучення у боржника й передача стягувачев певних предметів, зазначених у рішенні; 3) особисті зобов’язання - відібрання дитини; 4) зобов’язання боржника виконати певні дії (крім передачі майна чи грошей) або утриматися від їх здійснення).

Державні виконавці свідчать, що найчастіше у своїй роботі вони застосовують наступні заходи примусового виконання рішень: звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами - 55,8%; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника - 22,9%; зобов’язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення - 20,9%; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні - 13,4%; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов’язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем - 8,0%; виселення та вселення фізичних осіб - 6,5%; примусове відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною - 5,2%; інші заходи примусового характеру - 7,8%.

Як правило, обов’язковою ознакою стадії примусового виконання рішення є його оплата, що її покладено на боржника як особу, що зобов’язана за виконавчим документом виконати певну дію або утриматися від її виконання. Витратами виконавчого провадження є витрати органів ДВС на організацію та проведення виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень. Це поняття має більш фінансово-кошторисне, аніж процесуальне наповнення, що підтверджує положення про те, що до витрат виконавчого провадження належать кошти Державного бюджету України та кошти виконавчого провадження, які використовуються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Але не усі виконавчі провадження відбуваються динамічно та злагоджено. У більшості випадків Ускладнення в ході виконавчого провадження - це обставини, що виникають у процесі виконання рішення, які зумовлюють настання наслідків, не пов’язаних із продовженням виконання рішення чи закінченням виконавчого провадження, а саме: відкладення провадження виконавчих дій; роз’яснення рішень, які підлягають примусовому виконанню; відстрочка або розстрочка, встановлення чи зміна способу і порядку виконання рішення; зупинення виконавчого провадження; повернення виконавчого документа стягувачеві; повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав; оголошення розшуку.

За результатами анкетування державних виконавців було з’ясовано, що найчастіше трапляються ускладнення у ході виконавчого провадження у вигляді: відкладення провадження виконавчих дій - 31,0%; повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав - 24,2%; зупинення виконавчого провадження - 14,1%; роз’яснення рішень, які підлягають примусовому виконанню - 13,4% відстрочка або розстрочка, встановлення чи зміна способу і порядку виконання рішення - 5,2%; оголошення в розшук - 7,8%; тощо (Додаток А, рис. 9)

З практики проведення виконавчих проваджень державні виконавці виокремили ще категорію ускладнень, що не визначені Законом України «Про виконавче провадження». Так, на думку опитаних державних виконавців найчастішими обставинами та випадками, що ускладнюють або виключають виконання рішення: перешкоджання фізичних або юридичних осіб у вчиненні виконавчих дій - 19,9%; несвоєчасне подання або не подання інформації на вимогу державного виконавця - 17,9%; відсутність у боржника майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувану - 16,2%; відсутність у боржника джерел доходів та доходів - 14,3%; скрутне матеріальне становище боржника - 10,1%; відсутність боржника за місцем реєстрації та проживання, не можливість встановити місце його перебування - 8,6%; тимчасова окупація територій України, де знаходиться майно боржника - 4,1%; хвороба боржника або членів його сім’ї - 3,7%; стихійне лихо, інші надзвичайні події - 3,4% тощо (Додаток А, рис. 10)

Закінчення виконавчого провадження - це дія державного виконавця, що полягає у завершенні проведення виконавчих дій у певному виконавчому провадженні, за певним виконавчим документом. Підстави закінчення виконавчого провадження визначено у ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження». За наслідками закінчення виконавчого провадження їх поділяють на дві групи. До першої належать підстави, внаслідок яких втрачає чинність арешт майна боржника, скасовують інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадять інші дії, необхідні у зв’язку з завершенням виконавчого провадження. До другої групи належать підстави без зазначених наслідків.

Загалом відповідно до ст. 39 «Закінчення виконавчого провадження» Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення; 2) затвердження (визнання) судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення; 3) припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов’язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника; 4) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку- боржника; 5) скасування рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 6) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі або оплатно вилучена; 7) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, крім випадку, якщо існує заборгованість із стягнення відповідних платежів; 8) визнання боржника банкрутом; 9) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 10) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 11) надіслання виконавчого документа до суду, який його видав; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред’явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у відповідні строки; 14) якщо стягнені з боржника в повному обсязі кошти не витребувані стягувачем протягом року та у зв’язку з цим перераховані до Державного бюджету України; 15) якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна (за виконавчим документом про звернення стягнення на заставлене майно), недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а також якщо майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекотримачеві або придбано ним відповідно до вимог Закону України «Про іпотеку» за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки; 16) погашення, списання згідно із Законом України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії» неустойки (штрафів, пені), інших штрафних, фінансових санкцій, а також інфляційних нарахувань і процентів річних, нарахованих на заборгованість теплопостачальних та теплогенеруючих організацій перед Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України", її дочірньою компанією "Газ України", Публічним акціонерним товариством "Укртрансгаз" за спожитий природний газ, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), перед постачальниками електричної енергії за спожиту електричну енергію, що підлягали виконанню на підставі виконавчого документа за судовим рішенням [304].

Останньою стадією виконавчого провадження є заключна. На цій стадії здійснюється закриття виконавчого провадження, закінчення виконавчого провадження і повернення виконавчого документа стягувачеві. На заключній стадії державний виконавець вирішує питання про закриття або закінчення виконавчого провадження в залежності від обставин справи.

Постанова про закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених частиною першою ст. 39 Закону України «про виконавче провадження» виноситься в день настання відповідних обставин або в день, коли виконавцю стало відомо про такі обставини. У випадках, передбачених пунктами 1-3, 5-7, 9-12, 14, 15 частини першої цієї статті, виконавчий документ надсилається разом із постановою про закінчення виконавчого провадження до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав. Постанова про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої цієї статті, разом з виконавчим документом надсилається до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Постанова про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої цієї статті, разом з виконавчим документом надсилається до господарського суду, який прийняв постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Відповідно до ст. 40. «Наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа» у разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв’язку із закінченням виконавчого провадження. Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.

Як правило, зазначає Ігонін Р.В., конкретне виконавче провадження проходить усі перелічені стадії, і від того, наскільки професійно діяв державний виконавець, залежить рівень ефективності функціонування системи суб’єктів виконавчого провадження [112].

Отже, підтримуючи думку Шкарупи К.В., вважаємо, що реформування виконавчого провадження вимагає залучення ефективних елементів іноземного досвіду розвинених країн Європейського Союзу, де в цьому процесі основне місце відводиться захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб, а не адміністративно-фіскальних інтересів державної влади [498].

3.3.