Сутність правового режиму виконавчого провадження та гарантії дотримання прав людини

У наукових джерелах в основному досліджуються поняття, види, елементи виконавчого провадження, проте питання правового режиму виконавчого провадження та його механізму, правового режиму виконавчого процесу та механізму виконання рішень розглядаються рідко.

Сукупність накопичених наукових концепцій, практичних рекомендацій та пропозицій до нормативно-правових актів, що регулюють виконавче провадження обумовили реформу 2016 року, що стала виправною точкою для формування в Україні змішаної системи виконання рішень. Кардинальне реформування системи примусового виконання рішень в Україні, зазначає Береза Н., полягає у наступних основних змінах: примусове виконання рішень покладається на державних і приватних виконавців; запроваджено Єдиний реєстр боржників та Єдиний реєстр приватних виконавців; за прийняття виконавчого документа до примусового виконання стягувач зобов’язаний заплатити авансовий внесок; при відкритті виконавчого провадження строк для самостійного (добровільного) виконання рішення боржнику не надається; виконавець при відкритті виконавчого провадження зобов’язаний одразу накласти арешт на майно (кошти) боржника; після відкриття виконавчого провадження виконавець зобов’язує боржника подати декларацію про доходи та майно; визначення вартості майна боржника має здійснюватися за взаємною згодою стягувача та боржника, якщо такої згоди не досягнуто, то для оцінки майна залучається суб’єкт оціночної діяльності - суб’єкт господарювання; реалізація майна боржника здійснюється на електронних торгах; змінено строки вчинення вагомих виконавчих дій; із Закону «Про виконавче провадження» виключено положення щодо контролю за законністю виконавчого провадження з боку керівних органів ДВС; Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», на відміну від Закону України «Про державну виконавчу службу», що втратив чинність, не містить цілий ряд норм, якими визначається структура органів державної виконавчої служби, компетенція органів ДВС з організації її діяльності, вимоги до керівників структурних органів ДВС, а порядок призначення на посаду та звільнення з посади працівників органів ДВС фактично звужено до примітивної відсилки на Закон України «Про державну службу» [28].

Одностайності наукової позиції щодо поняття та змісту режиму виконавчого провадження не спостерігається. Для з’ясування сутності правового режиму виконавчого провадження та виконавчого процесу розглянемо наукові концепції щодо розуміння поняття «режим». Тлумачний словник надає загальне розуміння терміну «режим», а саме це: 1) державний лад, спосіб правління; 2) точно встановлений розпорядок життя, праці, відпочинку тощо; 3) система правил, законів, запроваджуваних для досягнення мети; 4) умови діяльності, існування [43, с. 1021].

З наукової позиції В.Б. Рушайла, правовий режим - це закріплені у законодавстві права, обов’язки і відповідальність, система заходів, яка використовується для досягнення поставленої мети, і система правового впливу, яка полягає у специфіці прийомів регулювання та його механізму [412, с. 56]. С.Ф. Константінов під правовим режимом розуміє комплекс суспільних відносин певного виду діяльності, закріплений юридичними нормами і забезпечений сукупністю юридично-організаційних заходів. Він же наголошує, що категорія режимів є новою для юридичної теорії і практики, а тому її не можна віднести до досконало розроблених правових явищ [158, с. 12].

Систематизувала правові режими у сфері адміністративного права Мінка Т.П., яка визначила правовий режим адміністративного прав як системне утворення, що складається з трьох рівнів - універсального, інституціонально-галузевого та галузево-конкретного. На універсальному рівні, за концепцією Мінка Т.П., правовий режим адміністративного права розглядається у більш абстрактному вигляді як загальноправовий феномен.

У сфері адміністративного права це поняття адміністративно-правового режиму конкретизують різні науковці. Своєрідність адміністративно- правового режиму виявляється в особливому порядку виникнення й формування змісту прав і обов\'язків учасників адміністративно-правових відносин та їх здійснення, наявності специфічних санкцій, особливих засобах їх реалізації, а також у дії єдиних принципів, загальних положень, які поширюються на відповідну сукупність правових норм. Ю.П. Битяк визначає адміністративно-правовий режим як певне поєднання адміністративно- правових засобів регулювання, що виявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб\'єктів правовідносин [11, с. 269]. В.В. Ласточкін, визначаючи поняття терміну «адміністративно-правовий режим», розглядає його як сукупність правових установок і необхідних організаційних управлінських заходів, які забезпечували б порядок реалізації окремими громадянами своїх відповідних прав і обов’язків, а також порядок діяльності державних органів і суспільних організацій, які найбільш адекватно відповідають інтересам забезпечення безпеки й охорони громадського порядку на відповідній ділянці державного управління [178, с. 55-56]. На думку Д.Н. Бахраха , під адміністративно- правовим режимом слід розуміти поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, обумовлене централізованим порядком, імперативним методом юридичного впливу, яке виражається в тому, що суб’єкти правовідносин за своїм статусом займають юридично нерівні позиції [24, с. 202]. С.В. Ківалов визначає адміністративно-правовий режим як самостійний правовий інститут з організаційними забезпечувальними елементами, спрямований на встановлення оптимальних, з точки зору держави, відносин в конкретній, порівняно вузькій, однак, життєво важливій сфері, яка забезпечує безпеку особи, суспільства і держави [10, с.

Спеціальні адміністративно-правові режими на думку С.Т. Гончарука, - це сукупність спеціальних правил, установлених адміністративно- правовими нормами з метою регулювання відповідних суспільних відносин в окремих управлінських сферах, в межах певних територій, щодо окремих громадян чи інших суб’єктів управлінських стосунків, щодо певних видів діяльності тощо [54, с. 10]. Розглянемо приклади спеціальних адміністративно-правових режимів. Так, митно-правовий режим транзиту К.В. Бережна визначає як сукупності правових норм, що, залежно від заявленої мети переміщення товарів та інших предметів, визначають порядок такого переміщення; умови перебування товарів та інших предметів на митній території чи поза митною територією держави; встановлюють коло прав та обов’язків учасників правовідносин, які при цьому виникають; обсяг і зміст митних процедур, що здійснюються митними органами [27, с. 6]. Під режимом надзвичайного стану А.В. Басов розуміє систему погоджених правових норм, які визначають підстави для введення режиму, мету введення, порядок його введення, суб’єкта, який уповноважений вводити просторові та часові межі дії, особливий режим діяльності органів державної влади та управління, що дозволяє обмежувати права й свободи громадян та права юридичних осіб, накладення на них додаткових обов’язків [20, с. 9].

Надані різними науковцями визначення адміністративно-правового режиму виділяють його різні ознаки, які можна узагальнити наступним чином: 1) визначена спеціальними нормами права поведінка фізичних та юридичних осіб; 2) вимушена детальна регламентація діяльності державних органів і громадських організацій; 3) введення додаткових правил або вилучення із загальнообов’язкових правових норм; 4) встановлення особливого контролю за належним дотриманням правопорядку у сфері дії особливого режиму і встановлення деяких обмежувальних заходів [10, с.

Мінка Т.П. визначила такі специфічні ознаки адміністративно-правового режиму як структурного елементу правового режиму адміністративного права, які відрізняють його від інших правових явищ (норм права, правовідносин, механізму правового регулювання) і є складною юридичною конструкцією, що містить комплекс відносно автономних, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним елементів, завдяки яким досягається мета регулювання та забезпечується порядок динаміки відповідних адміністративно-правових відносин [244, с. 6-7]. З наведено визначається ключова роль елементів адміністративно-правового режиму, що складають його зміст.

До числа основних елементів адміністративно-правового режиму, на думку Ю.П. Битяка, В.М. Паращука та О.В. Дяченко, належать: 1) метод правового регулювання, який в адміністративному праві ґрунтується на централізованому засобі та імперативному типі регулювання й виражається в юридичній нерівності суб\'єктів правовідносин; 2) особливі адміністративно- правові засоби встановлення та форми виникнення прав і обов\'язків, способів юридичного впливу, захисту прав, процедурно-процесуальні форми тощо, до яких слід віднести акти, скарги, службову або функціональну підпорядкованість, контроль або нагляд, адміністративний примус, протоколи, постанови, клопотання, адміністративну відповідальність та ін.; 3) принципи, загальні положення адміністративного права, такі як участь громадян в управлінні державними справами, забезпечення та захист прав і свобод людини, інтересів держави; здійснення органами влади своїх повноважень у межах, установлених Конституцією та відповідно до законів України; підзвітність, підконтрольність, відповідальність органів виконавчої влади та їх посадових осіб перед суспільством за свою діяльність тощо; 4) особливість адміністративного законодавства, яке характеризується

наявністю великої кількості правових норм, що регулюють значний обсяг різноманітних соціальних відносин, пов’язаних з державним управлінням; 5) встановлення поряд із загальногалузевим правовим режимом

внутрішньогалузевих правових режимів: режиму секретності, митного

режиму, режиму державного кордону, режиму вільних економічних зон, режиму здійснення певних видів підприємницької діяльності, паспортного режиму та ін.

Елементи внутрішньої будови адміністративно-правового режиму були визначені також Мінкою Т.П., а саме до них було віднесено: 1) мета встановлення; 2) об’єкт регулювання; 3) механізм правового впливу, який складається як з юридичних (норми права, юридичні факти, правовідносини, суб’єкти права, акти реалізації тощо), так і неюридичних (правосвідомість, правова культура, правові прецеденти, принципи тощо) засобів; 4) спеціальний юридичний інструментарій забезпечення адміністративно- правового режиму. Мінка Т.П., також зазначає, що адміністративно-правовий режим може включати також норми та засоби забезпечення інших галузей права, однак головними кваліфікуючими ознаками, що визначають відповідний правовий режим саме як адміністративно-правовий, є те, що він: встановлюється та забезпечується державою з метою реалізації публічних інтересів; переважно закріплюється у нормах адміністративного права; забезпечує об’єктивно необхідну і таку, що відповідає публічним інтересам, ідеальну модель функціонування та розвитку адміністративно-правових відносин у конкретній сфері публічного адміністрування; закріплюється, підтримується та забезпечується за допомогою специфічної комбінації адміністративно-правових, організаційних та матеріально-технічних засобів; обов’язковим суб’єктом адміністративно-правового режиму є орган публічної адміністрації [244, с. 27-28].

На наш погляд, режим виконавчого провадження та режим виконавчого процесу не можна повною мірою характеризувати як адміністративно-правові режими, оскільки у достатньо великій кількості наявні ознаки диспозитивного методу регулювання відносин у цій сфері. Так, Валєєв Д.Х., зазначає, що у виконавчому провадженні досить сильні диспозитивні начала правового регулювання, що зовсім не характерно для адміністративно-правової сфери. Цей науковець зазначає, що наприклад, у цивільному праву, є багато прикладів так званої адміністративної діяльності, зокрема, в питаннях реєстрації нерухомості, реєстрації організацій і індивідуальних підприємців, ліцензування, що не применшує самостійності громадянського права. Аналогічні приклади державно-владної діяльності виявляються в земельному праві, трудовому праві, інших галузях права. Водночас, Валєєв Д.Х. констатує, що виконавча діяльність можлива в адміністративних правовідносинах, але безвідносно до виконавчого провадження, так як в адміністративному праві необхідне дотримання і виконання спеціальних адміністративно-правових режимів (надзвичайного стану, особливого і воєнного стану, режиму секретності і так далі). У зазначених прикладах здійснюється виконавча діяльність уповноважених законом суб\'єктів, але виконавче провадження в безпосередньому його розумінні відсутнє [34].

На сьогодні у вітчизняній науці дослідженню режимів виконавчого провадження та виконавчого процесу приділено не достатньо уваги. На думку Отчак Н.Я., адміністративно-правовий режим виконавчого провадження у справах про адміністративні правопорушення доцільно розуміти як нормативно врегульований порядок організації і діяльності органів ДВС та їхніх посадових осіб, який забезпечує ефективне здійснення процесуальних дій, застосовування заходів адміністративного примусу в межах виконавчого провадження [269, с. 11]. На наш погляд, таке визначення не враховує особливостей діяльності інших суб’єктів виконавчого провадження, з якими взаємодіють органи ДВС, а також не відображає елементи правового режиму визначені вище.

У попередніх розділах нами було запропоновано визначити виконавчий процес як урегульований законодавством процесуально оформлений поетапний порядок провадження у виконавчих справах, який визначається системою взаємопов’язаних прав, обов’язків і виконавчої діяльності органів ДВС України, приватних виконавців, сторін, представників сторін, прокурора, експерта, спеціаліста, перекладача, суб’єкта оціночної діяльності, що здійснюється з метою забезпечення виконання рішень у примусовому порядку. Відповідно виконавче провадження було визначено як частину виконавчого процесу, що полягає у сукупності дій органів ДВС України, державних та приватних виконавців у конкретній виконавчій справі, які спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством України.

З урахуванням наведених вище наукових позицій та власних висновків вважаємо за можливе визначити наступні ознаки правового режиму виконавчого процесу : 1) встановлюється та забезпечується державою з метою реалізації публічних та приватних інтересів; 2) переважно закріплюється у нормах адміністративного права та процесуальних галузей права; 3) забезпечує об’єктивно необхідну і таку, що відповідає публічним інтересам, ідеальну модель функціонування та розвитку адміністративно-правових відносин у сфері виконання рішень уповноважених органів; 4) закріплюється, підтримується та забезпечується за допомогою комбінації адміністративно- правових, організаційних та матеріально-технічних засобів, визначених законодавством про виконавче провадження; 5) обов’язковими суб’єктами є стягував, боржник, ДВС в особі державного виконавця чи приватний виконавець. Правовий режим виконавчого провадження як частини виконавчого процесу наділений аналогічними ознаками, проте відрізняється обсягами реалізації.

Елементами режиму виконавчого процесу, на наш погляд можна вважати: 1) мета встановлення - своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень; 2) об’єкт регулювання - суспільні відносини, що виникають у процесі виконання рішень; 3) механізм правового впливу, який складається як з юридичних (норми права, юридичні факти, акти реалізації тощо), так і неюридичних (правосвідомість, правова культура, правові прецеденти, принципи тощо) засобів; 4) спеціальний юридичний інструментарій забезпечення адміністративно-правового режиму. На наш погляд виконавче провадження, будучи частиною виконавчого процесу має у своїй структурі аналогічні елементи, проте з урахуванням корегування мети, що звужується до своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень у конкретній виконавчій справі.

З урахуванням наведених вище наукових позицій та власних висновків вважаємо за можливе визначити правовий режим виконавчого процесу як правову форму функціонування суспільних відносин у сфері виконання рішень за обов’язковою участю стягувача, боржника, державного чи приватного виконавців, які забезпечуються сукупністю способів та методів регулювання діяльності відповідних суб’єктів, завдяки чому створюється відповідний рівень динаміки цих правовідносин у просторі і часі та досягається своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень.

З урахуванням логіки взаємозв’язку виконавчого процесу та виконавчого провадження, пропонуємо режим виконавчого провадження визначити як правову форму функціонування суспільних відносин у сфері виконання рішень у конкретній справі за участю визначених стягувача, боржника, державного чи приватного виконавців, які забезпечуються сукупністю способів та методів регулювання діяльності цих суб’єктів, завдяки чому створюється відповідний рівень динаміки цих правовідносин у просторі і часі, спрямовані на своєчасне, повне і неупереджене виконання конкретних рішень.

Наукова спільнота по-різному розглядає співвідношення виконавчого провадження з галузями права. Як зазначає Калінін Р.С., за радянських часі більшість науковців притримувались думки про те, що виконавче провадження є частиною цивільного процесу, проте такі вчені як М.А. Гурвич, А.К. Кац, М.К. Юрков, В.В. Ярков та К.А. Малюшин виділили виконавче провадження поза межі цивільного процесу, саме як комплексну галузь права [128]. Вперше у 1975 році теорію самостійності виконавчого права як галузі права розробив М.К. Юков [509, с.95]. Сучасними представниками наукових кіл, що підтримують розробку виконавчого права як самостійної галузі права є Д.Х. Валєєва, О.В. Ісаєнкова, А.А. Максуров, К.А. Малюшкин, Д.А. Марданов, С.В. Щербак, Ю.А. Свірін. Висловив позицію цієї групи науковців Ю.А. Свірін, який наголосив на тому, що формується комплексна галузь права виконавчого права, котра об’єднує в собі такі галузі як кримінальне-виконавче, цивільно-виконавче, арбітражне- виконавче та адміністративне виконавче право [416].

У своїй дисертації «Система процесуальних гарантій прав громадян та організацій у виконавчому провадження» Валєєв Д.Х. демонструє, що кожній галузі права притаманні своя функція, свій режим правового регулювання. На думку цього науковця виконавче провадження не може бути частиною цивільного процесуального і арбітражного процесуального права. Норми виконавчого провадження не можуть одночасно регулювати цивільні процесуальні та арбітражні процесуальні відносини. Валєєв Д.Х. обґрунтовує, що законодавство про виконавче провадження є комплексним і це свідчить про комплексний характер відповідної галузі права. У свою чергу, цивільне процесуальне та арбітражне процесуальне законодавство виступає комплексним по відношенню до законодавства про виконавче провадження. Валєєв Д.Х. зазначає, що цивільний процесуальний кодекс та арбітражний процесуальний кодекс є комплексними нормативними актами, що містять норми різної галузевої приналежності, в тому числі незначну частину норм виконавчого провадження. Норми галузі, регулюючої виконавче провадження, містяться в різних нормативних актах, в тому числі в комплексних кодексах. Цей науковець наполягає на самостійності комплексної галузі права виконавчого процесуального права та комплексності відповідного законодавства [34].

Виконавче право регулює правовідносини, що складаються в процесі виконавчого провадження, де суб\'єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес порушений або оскаржений боржником і підтверджений юрисдикційним актом, отримує свою реалізацію через механізм державного примусу. Науковці визначають сучасне виконавче право як систему процесуальних правових норм, що регулюють встановлений законом порядок діяльності уповноважених виконавців та інших органів щодо примусової реалізації актів, визначених законодавством про виконавче провадження. Виконавче право являє собою процесуальну галузь, так як особливе значення при регулюванні виконавчих правовідносин законодавець надає формі, процесуальності. Термін «процес» розуміється як система, форма відносин, пов\'язаних із застосуванням примусової сили держави. Взявши за критерій поділу галузей на матеріальні і процесуальні предмет регулювання, буде зручно скористатися наступною схемою. Якщо матеріальне право регулює суспільні відносини, існуючі поза (до і після) правозастосовній діяльності органів держави і громадськості, то процесуальне право регламентує суспільні відносини з приводу правозастосовної та правотворчої діяльності [164].

Валєєв Д.Х., наполягає на дуалізмі структури виконавчо- процесуальних правовідносин (відносини примусового і непримусового характеру), що становлять у сукупності предмет правового регулювання виконавчого процесуального права. В силу того, що у виконавчому провадженні виділяються два види органів виконання (примусового і непримусового виконання), наполягає Валєєв Д.Х., робиться висновок про те, що структура виконавчих процесуальних відносин в одних випадках включає такого суб\'єкта як судового пристава-виконавця, а в інших - не включає. Якщо виконання здійснюється органами непримусового виконання, то виконавче провадження не порушується і не застосовуються правила про заходи примусового виконання і про стадії виконавчого провадження. Тому, на думку Валєєв Д.Х. в структурі виконавчих процесуальних відносин необхідно виділяти відносини примусового і непримусового характеру [34]. Таким чином, науковці приходять до згоди щодо предмету виконавчого права (виконавчо-процесуального права) як галузі права, визначаючи його як виконавчі процесуальні відносини.

Формуючою ознакою галузей права, зазначає Мінка Т.П., є правовий режим, що є явищем, якому належить визначальна роль у побудові системи права, і який змістовно включає предмет, метод та мету правового регулювання. Також Мінка Т.П. запропонувала авторське поняття правового режиму галузі адміністративного права як правової форми функціонування відносин, що складають предмет адміністративного права, які забезпечуються особливим поєднанням правових способів, типів та методів адміністративно-правового регулювання, що створюють відповідний рівень динаміки цих відносин та визначають мету адміністративно-правового регулювання. Цей науковець довів, що правовий режим адміністративного права характеризується єдністю таких компонентів - предмета, способів, типів та методів і мети правового регулювання. Саме через режим, наголошує Мінка Т.П., право знаходить свій об’єктивний вираз та досягає мети регулювання (упорядкування) відносин, що складають предмет адміністративного права.

З урахуванням зазначеного вище правовий режим виконавчого права можна визначити як правову форму функціонування відносин, що складаються у галузі виконавчого процесу, які забезпечуються особливим поєднанням правових способів, типів та методів правового регулювання, що створюють відповідний рівень динаміки цих відносин та з метою своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень.

Зрозуміти зміст, сформулювати поняття механізму виконання рішень та механізму виконавчого провадження дозволить вивчення наукових точок зору з цього питання та етимологія самого терміну «механізм». Для з’ясування зв’язку таких понять як правовий механізм і правовий режим важливим видається думка В.І. Олефіра, який здійснював порівняльно- правовий аналіз визначень поняття «правовий механізм» і на цій підставі дійшов висновку, що механізм протидії нелегальній міграції належить до групи механізмів забезпечення адміністративно-правових режимів [262, с. 21]. Водночас Мінка Т.П. визначаючи структуру адміністративно- правового режиму на рівні з такими його елементами як мета встановлення, об’єкт регулювання, спеціальний юридичний інструментарій забезпечення адміністративно-правового режиму визначила і механізм правового впливу. Цей механізм правового впливу як елемент адміністративно-правового режиму, за концепцією Мінки Т.П., складається як з юридичних (норми права, юридичні факти, правовідносини, суб’єкти права, акти реалізації тощо), так і неюридичних (правосвідомість, правова культура, правові прецеденти, принципи тощо) засобів [244, с. 14-15].

У тлумачному словнику термін «механізм» визначається як: 1) внутрішня будова, система чого-небудь, 2) сукупність станів і процесів, з яких складається певне явище [43, с. 523]. У адміністративних наукових концепціях найчастіше досліджується правовий механізм. Я.В. Греца, вивчаючи правовий механізм реалізації та захисту прав і законних інтересів суб’єктів податкових відносин, наполягає на тому, що це є сукупність правових засобів, за допомогою яких кожним суб’єктом здійснюється його правові можливості, усуваються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичному втіленню можливостей, відновлюється правове становище у випадку порушення суб’єктивного права [59, с. 9]. Досліджуючи процесуально-правовий механізму формування і прийняття рішень в ОВС Д.В. Слинько визначає його як сукупність матеріально-юридичних та процедурно-юридичних встановлень, за допомогою яких забезпечується розробка змісту, зовнішнього вигляду, послідовності прийняття рішень в ОВС для вирішення юридичних справ у межах їх компетенції [427, с. 10]. Аналізуючи державно-правовий механізм митної політики, Б.А. Кормич визначає її як сукупність державних інституцій, задіяних у процесі формування і впровадження митної політики, їх ролей та відносин, що підпорядковані чіткій ієрархії правових норм та принципів [162, с. 17]. Цей же науковець під державно-правовим механізмом інформаційної безпеки визначає макрокомплекс органічних мікросистем, що адаптуються до зовнішнього середовища і унормовуються ієрархією правових норм та принципів [163, с. 10].

Для виявлення статичних та динамічних характеристик поняття «механізм», необхідно дослухатись точки зору В.В. Конопльова, який порівнюючи механізм управління та саме управління, констатує, що різниця між ними полягає в тому, що, механізм управління характеризує основоположні засади системи управління, зокрема його мету, принципи, завдання, функції та методи, тобто управління в статиці, то процес управління характеризує його динаміку, а саме - його стадійність [157, с. 13]. Водночас Негодченко О.В. звертає увагу на те, що механізм організаційно - правового забезпечення визначається як динамічна система правових форм, засобів і заходів, дія і взаємодія яких спрямовані на запобігання порушенням прав людини чи на їх відновлення у разі порушення, що містить у собі три елементи: 1) охорону прав; 2) захист прав; 3) юридичну допомогу людині [254, с. 17].

Ураховуючи позицію В.В. Конопльова, можна припустити, що механізм виконання рішень, як і механізм виконавчого провадження, має статичну природу і визначає систему, мету, принципи, завдання, функції та методи режиму їх режимів, а виконавчий процес є динамічною складовою, що визначає комплекс виконавчих дій державних та приватних виконавців спрямований на своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень. Можна припустити, що механізм виконання рішень як і механізм виконавчого провадження мають певні елементи динаміки, пов’язані із необхідністю корегування правових норм, що їх регулюють. Водночас, наведене припущення щодо елементів механізму механізм виконання рішень як і механізм виконавчого провадження вимагає уточнення за рахунок дослідження інших наукових думок з приводу структурних елементів механізмів, що використовуються у галузі права.

Вітчизняний науковець, що досліджував механізм забезпечення адміністративно-правового статусу іноземців в Україні С.Ф. Константінов стверджує, що цей механізм складається з таких основних компонентів:

1) організаційно-структурні утворення, 2) адміністративно-правові заходи, 3) нормативне забезпечення [158, с. 14]. До елементів механізму правового забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів Білик П.П. відносить: 1) мету, яку бажано досягти в процесі розвитку; 2) правові норми, що регламентують всі положення щодо розвитку регіону від нормативного забезпечення мети до тих стосунків, які виникають між органами управління регіональним розвитком; 3) системи тих органів, які своїм призначенням є органами управління регіональним розвитком, 4) системи відносин між органами управління регіональним розвитком [31, с. 11]. Я.В. Греца елементами правового механізму реалізації та захисту прав і законних інтересів суб’єктів податкових правовідносин називає : 1) правові норми, що закріплюють права; 2) самі права як міра можливої поведінки, їх зміст, структура та гарантії здійснення; 3) юридичні обов’язки як міра необхідної поведінки; 4) юридична діяльність суб’єктів правовідносин; 5) правосвідомість суб’єктів [59, с. 9-10]. До юридичних елементів механізму забезпечення прав і свобод людини О.В. Негодченко зараховує: а) правові норми та нормативно-правові акти як форми їх вираження; б) індивідуально - правові документи; в) юридичні факти; г) правові відносини; д) суб’єктивні права та юридичні обов’язки; е) форми й методи організації здійснення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків [254, с. 17]. Механізм протидії нелегальній міграції, на думку В.І. Олефіра включає такі елементи як:

1) систему правових актів, що є основою функціонування механізму;

2) організаційно-структурні формування механізму; 3) організаційно-правові

способи протидії нелегальній міграції [262, с. 21].

Досліджуючи складові організаційно-правового механізму підготовки

та прийняття управлінських рішень в адміністративній діяльності ОВС, В.В. Конопльов зараховує до них: мету, принципи, завдання, функції та методи, які є своєрідною основою, вихідними догмами функціонування управлінських рішень в ОВС, завдяки яким базується сам процес їх підготовки та прийняття, тобто їх динаміка [157, с. 13]. Таким чином,

В.В. Конопльов вказує на те, що елементи механізму є базисом для динамічного розвитку того явища, реалізація якого передбачена цим механізмом.

Г.О. Шлома, вивчаючи питання адміністративно-правового забезпечення службової таємниці в органах внутрішніх справ України, визначила механізм адміністративно-правового забезпечення службової таємниці в органах внутрішніх справ України як динамічну систему правових форм, засобів і заходів впливу на поведінку суб’єктів через встановлення їхніх прав та обов’язків щодо створення, передачі, використання, зберігання, зміни, знищення конфіденційних службових відомостей, дія і взаємодія яких спрямовані на запобігання порушенню режиму службової таємниці чи на його відновлення у разі порушення [500, с. 15]. К.Г. Волинка, досліджуючи механізм забезпечення прав і свобод особи його структурними елементами визначає: юридичні передумови забезпечення прав і свобод (правовий статус особи); нормативно-правові засоби забезпечення прав і свобод (юридичні гарантії); загальносоціальні умови реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи (фактичне соціальне макросередовище, в якому здійснюється забезпечення прав і свобод). К.Г. Волинка зазначає, що внутрішні взаємозв\'язки цих складових елементів обумовлюють узгоджену роботу механізму забезпечення прав і свобод у цілому [50, с. 10].

Враховуючи наведені наукові теорії та концепції щодо поняття, змісту та елементів механізмів різних правових явищ та інститутів, вважаємо за можливе узагальнити такі ознаки механізму виконання рішень: 1) його зміст складають правові засоби впливу; 2) об’єктом впливу є поведінка стягувача, боржника, державного чи приватного виконавців, інших учасників виконавчого провадження та інших суб’єктів, з якими вони взаємодіють, що визначається комплексом їхніх прав та обов’язків; 3) сферою реалізації є суспільні відносини, що складаються при виконання рішень уповноважених органів; 4) мета - своєчасне, повне і неупереджене виконання конкретних рішень; 5) має прояви статичної за набором елементів системи та динамічної реалізації їх змісту; 6) його основними елементами є правові норми; юридичні факти; інформаційне середовище; мета та задачі; принципи; суб’єкти, які вступають у відносини, їх суб’єктивні права і юридичні обов’язки; об’єкти, щодо яких здійснюються виконавчі дії; виконавчі справи, виконавчі документи; засоби забезпечення виконавчого провадження; контроль за дотриманням правил режиму виконавчого провадження; відповідальність за порушення правил режиму виконавчого провадження.

Визначено механізм виконання рішень як складну конструкцію організаційно-правових засобів впливу на поведінку учасників виконавчого провадження та суб’єктів, з якими вони взаємодіють щодо об’єктів виконавчих дій з метою забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання конкретних рішень.

Механізм виконання рішень та механізм виконавчого провадження реалізація яких спрямована на своєчасне, повне і неупереджене виконання конкретних рішень повинні в першу чергу визначати гарантії дотримання прав людини у виконавчому провадженні. Грунтовне дослідження у цій сфері зробив О.В. Негодчено, який розрізняє 1) механізм правового регулювання, 2) механізм реалізації прав і свобод та 3) механізм забезпечення реалізації прав і свобод людини [254, с. 16]. Цей науковець під механізмом забезпечення прав і свобод розуміє систему способів і факторів, що забезпечують необхідні умови реалізації та захисту всіх основних прав і свобод людини [254, с. 9]; під механізмом організаційно-правового забезпечення прав і свобод людини визначає систему взаємопов’язаних елементів: правових засобів, організаційних форм та методів діяльності відповідних державних органів, спрямована на створення необхідних умов для реалізації прав і свобод людини, їх безпосередню охорону та захист [254, с. 16]. Інший науковець - К.Г. Волинка, механізм забезпечення прав і свобод особи визначає як єдине, цілісне і якісно самостійне явище правової системи, що є комплексом взаємозв\'язаних і взаємодіючих юридичних передумов, нормативних засобів та загальносоціальних умов, які створюють належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного здійснення кожним своїх прав і свобод [50, с. 3-4]. Наведені поняття відображають тісний зв\'язок необхідності дотримання прав людини у діяльності органів публічної адміністрації.

Валеєв Д.Х. вперше в науці виконавчого процесуального права сформулював авторську концепцію системи процесуальних гарантій реалізації і захисту прав громадян і організацій у виконавчому провадженні як особливого правового механізму, що виражається в сукупності передбачених законом засобів (нормативна основа) і визначаються на їх основі способів (дій по реалізації цілей), що в єдності забезпечують досягнення цілей і завдань виконавчого провадження (охорону прав громадян і організацій у виконавчому провадженні). Цей науковець до числа процесуальних гарантій реалізації прав громадян і організацій відносить: 1) конкретизацію прав громадян і організацій в чинному законодавстві про виконавче провадження; 2) межі реалізації прав громадян і організацій;

3) процесуальний механізм реалізації прав громадян і організацій у виконавчому провадженні; 4) заходи заохочення і пільги для стимулювання правомірної та ініціативної реалізації прав громадян і організацій у виконавчому провадженні. Валеєв Д.Х., вважає, що до процесуальних гарантій захисту прав громадян і організацій у виконавчому провадженні належать: 1) процесуальні форми здійснення нагляду і контролю; 2) заходи захисту прав громадян і організацій при оскарженні дій судового пристава- виконавця; 3) заходи захисту при пред\'явленні позовів, пов\'язаних з виконавчим провадженням; 4) заходи захисту при повороті виконання; 5) заходи відповідальності за порушення законодавства про виконавче провадження, в тому числі виконавчо-процесуальна відповідальність [34]. Ми повністю підтримуємо концепцію Валеєва Д.Х. і вважаємо, що вона повною мірою відображає гарантії дотримання прав людини у виконавчому проваджені.

На практиці виявляються проблеми реалізації зазначених вище гарантій дотримання прав людини. Це підтверджується результатами анкетування громадян. Так, під час з’ясування причин незадоволеності громадян діями державних виконавців було встановлено, що 76,7 % тих, що висловили негативну оцінку, назвали такі причини: невирішеність питання (27 %), вирішення питання частково (30,4 %), факт відвертого небажання допомогти чи грубість з боку державного виконавця (6,9 %), непрофесіоналізм державного виконавця (10,1 %). 44 % опитаних громадян визнали діяльність ДВС України на сучасному етапі неефективною, 36,9 % - задовільною, і тільки 19,1 % - ефективною (Додаток Б).

Наведені результати анкетування свідчать про проблеми у якості спілкування з громадянами та виконанні професійних обов’язків державними виконавцями, а також у дотриманні прав людини у виконавчому провадженні. Процесуальний механізм реалізації та захисту прав громадян і організацій у виконавчому провадженні характеризує сутність і природу виконавчого провадження, і тому практика реалізації його елементів потребує поліпшення у першу чергу.

3.2.