Об’єктивні передумови формування страхових відносин у суспільстві в їх історичному розвитку. Доктринальне розуміння страхування як детермінанти страхових відносин

Академік К. Г. Воблий наголошував, що «історія страхової справи є природною і невід’ємною частиною економіки страхуван­ня.

Історія як наука, що займається вивченням людини (її діяль­ності, стану, світосприйняття, соціальних зв’язків і організацій тощо) в минулому, надає можливості дослідити джерела, які встановлюють послідовності подій, об’єктивність зафіксованих фактів і зробити висновки про їх причини та наслідки [160, с. 176]. Вказане доводить, що вивчення історії певного предмета дає змогу з’ясувати початок вихідного пункту наукової теорії пізнання.

Як першоджерело в нашому дослідженні слід визначити певні суспільні відносини, які зумовили необхідність формування всієї системи страхування як механізму захисту майнових інтересів членів суспільства від можливих негативних наслідків певних дій та/або подій. Вказане, на нашу думку, і зумовлює необхідність вивчення історії як підстави глибшого розуміння особливостей соціальної сутності страхування та її суспільного призначення.

Як відомо, страхування належить до числа найбільш давніх і стійких форм суспільного життя, що сягає своїм корінням у давни­ну і бере свій початок на етапі виникнення цивілізації й утворення перших ознак державності [9, с. 1].

Виникненню страхування як соціального феномену передува­ли об’єктивні передумови, що спонукали членів суспільства вступати у певні відносини, які згодом отримали назву страхових відносин.

Дослідники визначають низку об’єктивно-суб’єктивних чинників, що стали підставою виникнення страхування як соці­ально-економічного явища і спричинили розвиток страхових від­носин, зокрема:

-              наявність небезпек, здатних заподіяти майнових та/або інших збитків, настання яких неможливо ні запобігти, ні попереди­ти (об’єктивний фактор);

-              наявність у фізичних осіб та суб’єктів господарювання пот­реби у схоронності та цілісності належних їм матеріальних об’єктів (суб’єктивний фактор);

-              прагнення фізичних осіб та суб’єктів господарювання уникнути ефективними наявними засобами ті небезпеки, які викли­кають у них страх і побоювання, щодо настання негативних наслід­ків, що можуть потягнути за собою збитки (об’єктивно-суб’єктивний фактор) [9, с.

Розглядаючи наведені фактори у сукупності, є підстави гово­рити про те, що саме вони стали передумовами виникнення інституту страхування як способу боротьби з наслідками небезпечних явищ. Більше того, зазначена сукупність факторів є тією історично сформо­ваною моделлю, що за своєю сутністю не змінилася, і в наш час є пі­дставою для розвиту, реалізації та трансформації страхових відносин у сфері господарювання на сучасному страховому ринку України.

Страхуванню, як і будь-якому явищу, притаманна соціальна сутність, яка, на думку професор П. М. Рабиновича, є засобом задо­волення потреб членів суспільства [401, с. 4].

Досліджуючи термін «потреби» емпірично, науковці сформу­лювали його сутність як потребу в будь-чому [228, с. 339]. Потреби сучасного суспільства можуть бути досить різноманітними: фізіо­логічні, духовні, культурні, економічні, соціальні тощо. Саме соціа­льний характер потреби піднімає її до нового якісного рівня - рівня інтересу [569, с. 7; 136, с. 23].

P. Е. Гукасян у праці «Проблема интереса в советском гра­жданском процессуальном праве», розглядаючи співвідношення категорій «потреба - інтерес», відзначав, що термін «потреба» за­стосовується до всього живого, а категорія «інтерес» - це соціальна потреба [94, с. 9-10].

Сучасний російський дослідник С. В. Михайлов, вивчаючи категорію інтересу та узагальнюючи погляди різних учених на цю правову категорію, відзначає, що зміст інтересу становлять саме потреби [курсив наш. -П. H.] [207, с. 5].

Таким чином, можна стверджувати, що інтерес - це певна потреба в чомусь. При цьому слід згадати думку В. П. Грибанова та P. Е. Гукасяна, які вважали, що інтерес і потреба це різні категорії, хоча між ними існує нерозривний зв’язок.

З огляду на викладене виникає питання: яка саме потреба (або потреба в чому) породжує інтерес у страхуванні? Вважаємо, що відповідь на нього дасть змогу визначитися із суспільним приз­наченням страхування.

Історія розвитку суспільства доводить наявність постійної боротьби, яка виникає між природою і людиною у безлічі варіантів її прояву [229, с. 77]. Вказана боротьба зумовлює реалізацію певних ризиків [560, с. 26] шляхом настання несприятливих подій (випад­ків) [64, с. 3], які, як правило, втілюються у заподіянні матеріальних збитків або окремому члену суспільства (індивіду, фізичній особі), або суб’єктам господарювання.

З огляду на це потреба у попередженні, подоланні, зменшен­ні та відшкодуванні руйнівних наслідків несприятливих подій (сти­хійних лих та нещасних випадків), що завдали матеріальних збитків, має об’єктивний характер і формує потребу у «страховому захисті».

Специфіка страхового захисту зумовлює формування в суспі­льстві певного інтересу щодо: нагромадження і витрачання ресурсів (як грошових, так і натуральних) для вжиття заходів із попереджен­ня, подолання або зменшення негативного впливу ризиків і відшко­дування збитків, спричинених їх настанням.

Наведене обґрунтування дає підстави стверджувати, що пот­реба у страхуванні для людства зумовлюється такими обставинами: по-перше, члени суспільства у будь-яких сферах своєї життєдіяль­ності не є вільними від випадкових небезпек, часто катастрофічних, як за масштабами заподіяння, так і за розмірами завданої шкоди; по-друге, ці небезпеки завдають збитків членам суспільства, обсяги яких заздалегідь обрахувати важко; по-трете, можливість настання випадкових небезпек і масштаби негативних наслідків від них про­гресивно зростають, що обґрунтовується теорією «суспільства ризи­ку», засновником якої є Ульріх Бек; по-четверте, з’являються нові види небезпек, як, наприклад, техногенні, екологічні, соціальні, які все частіше породжують катастрофічні наслідки.

Комплексний аналіз потреб у страхуванні дає розуміння причин і наслідків появи страхових відносин у суспільстві, проте не вирішує питання моменту їх появи.

З огляду на викладене знову постає питання, яке професор В. К. Рейтман порушував ще у 1947 році: чи існувало страхування у рабовласницькому і феодальному суспільстві?

Як відомо, дореволюційні дослідники у своїй переважній бі­льшості заперечували існування страхування до XIV ст. н. е. Так, А. Манес, І. Емар, В. Еку зазначали, що історія страхування розпо­чинається лише з середини XIV ст.

У свою чергу, Г. Ф. Шершеневич зазначав, що справжнє страхування «виникає в галузі морської торгівлі» і датував його появу ХІПст. [557, с. 319].

Сучасні дослідники стверджують, що справжнє страхування виникає у VH-X ст. [9, с. 5]. У своїх обґрунтуваннях вони спираються на думку В. Р. Ідельсона, який вказував, що саме на цьому етапі вини­кла ідея розподілу певних втрат між окремими групами осіб (тобто ідея перерозподілу збитків), яка фактично і лягла в основу довготрива­лої наукової дискусії щодо існування страхування у стародавні часи.

Економіст Г. Шмелер зазначив, що страхування у своїх за­родках наближається до пізнього середньовіччя і починається лише у XVIII-XIX ст. Юрист А. Еренберг вказував, що історія страху­вання починається лише з часу появи комерційного страхування. О. Гаген, представник німецької правової школи початку XX ст., зауважував, що страхування «вступило у правове і господарське життя нового часу як щось нове» [403, с. 32].

Проте існують і інші наукові позиці, які обґрунтовують наяв­ність страхових відносин і в середньовіччі, й на більш ранніх історич­них етапах розвитку суспільства.

Б.

Підтримуючи погляди Б. Емеріона, професор В. К. Райхер, найвизначніший дослідник страхової справи XX ст., правильно ви­значав, що справжнє страхування існувало й у феодальному і навіть у рабовласницькому суспільстві. Саме він ґрунтовно дослідив сут­ність наведеної вище полеміки між представниками різних шкіл те­орії виникнення страхування і визначив, що суперечності між ними не є глибинними, бо їх споріднює загальна методологія (спільна ос­нова), яка полягає у тому, що представники першої групи поглядів вважали справжнім страхуванням виключно капіталістичне (комер­ційне) страхування, тобто на їх погляди вплинули ідеологічні фактори [403, с. 32]. Вказана думка підтверджується висловом Г. Ф. Шерше- невича, який зазначив, що «[з] економічної точки зору не можна не визнати слушним, що ідея страхування ґрунтується на ідеї капіталіс­тичної організації, що здійснює мрію про розподіл збитків» [557, с. 314]. У цілому погоджуючись із думкою В. K Райхера, вважаємо за доцільне обґрунтовувати позицію існування страхових відносин у ранніх історичних формаціях за критерієм наявності мети страху­вання, яка є його характерною ознакою.

Як вказував професор В. І. Серебровський, ознака мети без сумніву має бути покладена в основу класифікації страхових відно­син. Головною метою страхування науковець визначив теорію так званої евентуальної потреби [429, с. 4], тобто потреби певної особи у покритті можливих майнових збитків.

Таким чином, як мету страхування можна визначити задо­волення різного роду майнових потреб певних осіб у разі настання випадкових обставин (страхових випадків), які тягнуть за собою настання збитків.

Критерієм для обґрунтування нашої позиції буде факт наяв­ності в кожному з певних історичних періодів спеціального фонду, за рахунок засобів якого існує можливість задовольняти майнові потреби (тобто реалізувати мету), що виникають у заінтересованих осіб.

Саме тут доречно згадати вислів В. К. Райхера, що «історія страхування - це історія створення страхових фондів» [49, с. 5].

На нашу думку, розгляд страхових відносин через призму специфіки форм та методів формування страхового фонду (почи­наючи від моменту фактичних ознак їх появи, ґрунтуючись на фак­тах, доступних історичній науці в їх ретроспектив!, й закінчуючи аналізом подібних форм страхових фондів у сучасній економіці) дозволить визначити особливі умови організації суспільно необхід­ного страхового фонду на кожному з історичних етапів розвитку суспільного господарства, а також їх соціально-економічні та юри­дичні особливості.

Специфіка страхових відносин (страхового захисту^[1]), яка зумовлена випадковістю настання ризику, надзвичайністю заподія­ної шкоди, можливістю відшкодування шкоди як у натуральній, так і в грошовій формі, гострою необхідністю попередження, подолан­ня наслідків несприятливих подій і відшкодування завданих втрат конкретним об’єктам і збитків конкретним суб’єктам, зумовлює в суспільстві процес нагромадження і витрачання ресурсів (як гро­шових, так і натуральних) для вжиття заходів із попередження, подо­лання або зменшення негативного впливу ризиків і відшкодування збитків, спричинених їх настанням, тобто процес формування і на­копичення страхового фонду.

В. К. Райхер, розкриваючи особливе значення страхування для суспільства, звернув увагу на відмінність двох засобів боротьби із стихійними лихами, поділяючи їх на превентивні та репресивні. Превентивними автор визнавав такі способи, які спрямовані на по­передження стихійних лих, репресивними - такі, які в змозі після виникнення стихійного лиха, в найкоротші терміни, зменшити його негативний вплив. Проте, як визначає В. К. Райхер, незважаючи на наявність у суспільстві «репресії» і «превенції», виникає потреба відновити заподіяні стихійними лихами господарські втрати, для чого необхідно мати відповідні ресурси [403, с. 5-6]. Тобто існує об’єктивна необхідність у створенні відповідного страхового фонду.

Ще у 1886 році професор А. Я. Антонович висловив думку, що «завдання страхування полягає в тому, щоб фізично зруйноване майно перетворити на незруйноване економічно, зробити незруйно- ваною капітальну цінність, незважаючи на руйнацію її фізичних властивостей» [21, с. 652-653].

На думку М. І. Брагінського, оцінка значущості страхування, здійснена А. Я. Антоновичем, є досить вдалою, позаяк позбавлені можливості вплинути на певні події, особи завжди були і залишають­ся стурбовані тим, як запобігти або хоча б зменшити їхні негативні наслідки. Найпростіша реакція на можливість настання самих подій і їхнього шкідливого результату втілюється у прагненні «відкласти на чорний день», маючи на увазі під останнім весь перелік зазначе­них вище погроз - від хвороби до пожежі або війни. Особливість такого «відкладання» полягає в тому, що саме по собі воно не здат­не вберегти від відповідних втрат: покривати їх доводиться в подіб­них випадках, хоча і відкладеним «про запас», але все-таки власним майном. За висловом М. І. Брагинського, це «[н]е дивно, тому що багато століть назад у людини народилося бажання об’єднати час­тину належного їй майна з майном інших осіб, перетворивши все, що зібрано таким чином, на джерело покриття втрат від різного роду нещасних випадків, які можуть статися з будь-ким із них. При цьому прямим приводом до такого об’єднання слугувала на­самперед імовірність події - те, що вона може відбутися або не відбутися» [49, с. 4].

Як визначає В. К. Райхер, заходи щодо попередження сти­хійних явищ та мінімізації збитків «не можуть зовсім усунути руй­нівних впливів природи. Тому необхідно, щоб у суспільстві завжди були напоготові належні ресурси для негайного відшкодування втрат і ушкоджень, для негайного відновлення продуктивних сил, що руйнуються стихійними лихами. Інакше кажучи, необхідний страховий фонд. І на певному етапі суспільного розвитку цей фонд з’являється. Але необхідність його виникнення вже закладена у гли­бині суперечності між людиною і природою: у шкідливому впливі стихійних сил на процес суспільного виробництва і у невтомній бо­ротьбі людства з цим впливом» [403, с. 6].

Ідея первісного створення страхових фондів у формі само­страхування як акумулювання продуктів харчування у разі настання голоду у зимовий період і процедура формування страхових резер­вів страховиками у сучасній економіці зумовлюються наявністю спільної мети (захист майнових інтересів зацікавлених осіб), яка здатна задовольнити потреби членів суспільства.

Зрозуміло, що порядок формування, витрачання, організа­ційні форми, ступінь централізації страхових фондів у суспільствах різних історичних епох є різним, проте мета - є спільною, єдиною.

Цю тезу ставлять під сумнів такі питання: чи могли особи, які вперше ще в 2-3 тис. до н. е. [176, с. 19] зародили ідею самостраху­вання, мати за мету захист від згубного впливу певних ризиків, шляхом формування вказаного квазі-фонду у формі «відкладання» певних запасів? Чи могли такі особи мислити категоріями, які при­таманні сучасним особам, зокрема щодо необхідності формування спеціального фонду з метою задоволення своїх майбутніх майнових потреб (інтересів), у разі настання певних випадків?

З цього приводу слід звернутися до дослідження Людвіга фон Мізеса «Трактат з економічної теорії», в якому він з позиції праксеології доводить, що фундаментальні логічні залежності кате­горії мислення та діяльності відіграють у розумовій активності пер­вісних людей ту ж саму роль, що і в нашому житті. Він доводив, що зміст думок первісної людини відрізняється від змісту наших ду­мок, але формальна і логічна структура у перших і других - спільна. Автор обґрунтовував тезу про те, що особу спонукає діяти певне побоювання [курсив наш. - ∏. H.]. Людина з огляду на це демон­струє перевагу, в тому числі в тих ситуаціях, коли події є невідво­ротними або вважаються такими. Людина, що діє, обирає для себе мету [курсив наш. - ∏. H.] і намагається її досягти у відомий їй спосіб [206, с. 12-13].

Принцип розвитку, нині покладений в основу нової наукової парадигми, яку сучасне природознавство визначає як «глобальний еволюціонізм», констатує, що в основу матерії покладена універса­льна її властивість - рух. Рух постає фундаментальним способом існування нашого світу [66, с. 38].

Крім того, Л. А. Цветаев у своїй праці «Первые начала права естественного» зазначив, що різні небезпеки, яким піддавалися осо­би, що мешкали у природному стані як в оточенні диких тварин, так і в оточенні певних членів суспільства, змушували їх шукати засоби боротьби з ними. До цього їх спонукали природжена схильність і священний обов’язок - власного збереження [534, с. 6]. Але, як далі зазначає автор, така поведінка притаманна лише особам, які діють, тому що вони наділені розумом, а отже, мають волю до вчинення таких дій. Вказана воля, що притаманна будь-якій розумній особі, формує мету.

Герменевтичний підхід^[2] доводить, що мета захисту майно­вих інтересів членів суспільства від негативних наслідків стихійних лих, нещасних випадків зумовлює наявність страхування як у рабо­власницькому та феодальному суспільстві, так і на більш ранніх стадіях формування людського суспільства.

Ця теза також підтверджується досягненнями соціофілософ- ської науки [177, с. с. ПО], що як базову концепцію нової парадигми розглядає еволюцію як основну форму руху в природі та суспільстві. Слід зазначити, що на сьогодні загалом визнається, що спроби ство­рити універсальну теорію розвитку, починаючи з еволюції живих істот і закінчуючи еволюцією часу і Всесвіту, є безрезультатними [512; 513]. Погодимося, що це має місце на рівні суто філософсько­го дискурсу, однак синергетика, наука про відкриті дисипативні си­стеми, виявила певні закономірності розвитку будь-якого предмета і явища, що дає змогу говорити саме про універсальну парадигму розвитку, яка виражає всезагальну схему будь-якого руху, зміни, один із виявів якої ілюструється «законом паралелізму», який сфо­рмулював К. Кільмайєр і який Е. Геккель назвав «біогенетичним законом». Цей закон втілюється в «явищі періодичного повторення подібних геоморфологічних ситуацій» [451, с. 1217] та виявляється на всіх рівнях існування людини та природи.

За висловом Г. В. Плеханова, будь-яке явище, розвиваючись до кінця, перетворюється на свою протилежність; але оскільки нове, протилежне першому, явище також у свою чергу перетворюється на свою протилежність, то третя фаза розвитку має формальну схо­жість із першою [254, с. 572].

З цього приводу визначальною є позиція В. К. Райхера, який вказував, що «однаково неправильно як заперечувати наявність до­капіталістичного страхування, так і вважати його простою різнови­дністю, елементарною формою буржуазного страхування... Стра­хування... існувало і у феодальному і навіть у рабовласницькому суспільстві, і притому справжнє... страхування» [403, с. 34].

Як зазначає М. І. Брагінський з посиланням на Дигести Юстиніана, ідея страхування знайшла своє місце у запозиченому римлянами у стародавніх греків Родоському законі про викиди в море. Суть цього закону, вказує М. І. Брагінський, досить чітко визначив свого часу юрист Павло: «Родоським законом встанов­лено, що якщо з метою полегшення судна здійснено викидання товарів, то повертається шляхом внесків всіх те, що здійснено в інтересах усіх» [49, с. 12]. Аналізуючи зазначений Закон, І. О. Пок- ровський вбачав у ньому прообраз страхування як такого. На його думку, вирішальне значення мав «зароджений у цьому випадку інститут розкладки збитків. На цій ідеї розкладки ґрунтується весь інститут страхування» [49, с. 13].

Саме тому, на нашу думку, можна обґрунтовано стверджу­вати про існування відносин із страхування на всіх стадіях історії розвитку людства у разі наявності двох ознак:

-              мети - захисту власних майнових інтересів від згубного впливу ризиків;

-              заздалегідь акумульованого фонду, за рахунок якого мож­на задовольнити потреби.

Професор В. К. Райхер за історичною ознакою класифікував страхування на три форми: «самострахування», «взаємне страху­вання» і, нарешті, «комерційне страхування» [403, с. 12]. Таким фор­мам страхування відповідають форми страхових фондів, які з пев- ною умовністю можна назвати організаційними формами.

З огляду на це є підстави стверджувати, що усім найпізнішим організаційним формам страхових фондів (по відношенню до само­страхування), створення яких зумовлювалося специфікою страхових відносин на певному етапі розвитку суспільства, притаманні риси й ознаки самострахування, як елементарної, первинної, найпростішої форми суспільних страхових відносин та форми організації страхо­вого фонду, які на новому етапі розвитку суспільства набувають нових рис, більш довершеної форми, але в основі яких закладена єдина мета - захист майнових інтересів зацікавлених осіб.

Віддаючи належне наведеним вище положенням, слід зазна­чити, що переважна більшість дослідників вказану групу відносин (відносин із самострахування) визначає як «квазістрахування» («quasi-insumnce»), яким лише притаманні певні ознаки страхових відносин у сучасному розумінні [9, с. 2]. Корінь страхування пере­буває у самострахуванні. Незважаючи на принципові між ними роз­ходження, самострахування і страхування мають за мету зменшення збитків, які можуть виникнути від різних нещасть, шляхом ство­рення страхових фондів [420, с. 15]. Віднесення нами самостраху­вання до страхування (страхових відносин) у його найпростішій формі обумовлено наявністю мети страхування, що є безперечним та певного фонду, який не мав належним ознак організації на той час, проте існував, і за рахунок засобів якого існувала можливість задово­льнити потреби осіб, які брали участь у формуванні такого фонду.

Загальновідомо, що історично перша форма, в якій знаходи­ли реалізацію страхові відносини, характеризувалася ідеєю само­страхування [9, с. 5]. Сутність такого самострахування полягала в тому, що члени суспільства з метою захисту від голоду в окремі періоди року (насамперед взимку) акумулювали певні продукти хар­чування для їх подальшого споживання. Тобто формували квазістра- хові фонди. Щодо вказаного історичного періоду В. К. Райхер за­значав, що незважаючи на свою суспільну необхідність, страховий фонд не завжди існував у людському суспільстві. Виникнення стра­хового фонду в складі сукупного суспільного продукту припускає такий етап розвитку продуктивних сил і таку ступінь продуктивно­сті праці, коли суспільство вже виробляє достатню, для утворення страхового фонду, кількість продуктів. В умовах первісного ладу у складі сукупного суспільного продукту страховий фонд у сучасному розумінні ще відсутній [403, с. 90], про що зазначалося нами вище.

У цьому випадку В. K Райхер вказує на відсутність спеціально [курсив наш. - ∏. H.] організованого, належним чином оформленого страхового фонду, проте не заперечує проти його існування в «амор­фному» вигляді, адже далі він зазначає, що «на певному етапі сус­пільного розвитку він з’являється... у неорганізованому стані.... пе­ребуває у володінні родового колективу, а згодом - громади, держави» [9, с. 2, 14-15].

На нашу думку, автор фактично не заперечує проти існуван­ня такого явища, як фонди самострахування, але вказує на відсут­ність його належного організаційного оформлення, яке притаманне більш пізнім історичним формаціям. Сутністю ж самострахування В. К. Райхер визначав наявність децентралізованого за формою ор­ганізації страхового фонду, який утворюється і використовується окремими господарствами, кожним у себе і виключно для себе [403, с. 90]. Проте, дослідник не відкидає того, що навіть у такій формі, те, що акумульовувалося зацікавленими особами є страховим фондом.

З цього приводу на початку XX ст. (1925 р.) академік К. Г. Воб- лий писав: «Самострахування це особливий вид господарської діяль­ності. Під ним розуміють такий прийом господарської діяльності, коли фізична особа, володіючи певною кількістю об’єктів, збирає кошти для відшкодування втрат у їх вартості від несприятливих ви­падковостей завдяки попередньому відкладанню коштів» [64, с. 26].

Г. Ф. Шершеневич та М. І. Брагінський відзначали, що відк­ладання з метою утворення запасного капіталу на випадок настання несприятливих подій не має нічого спільного з ідеєю страхування, тому що тут відсутня його головна ознака - розподіл збитків між господарствами [курсив наш. -П. H.] [557, с. 319; 49, с. 5].

Вважаємо за доцільне погодитися з твердженням В. І. Сереб- ровського, який слушно стверджував, що страхування слід відрізняти від самострахування. При самострахуванні носій господарської дія­льності - власник відомої кількості однорідних майнових об’єктів - відраховує сам собі щорічно частину власного прибуткує особливий страховий фонд [курсив наш. - П. H.], призначений для відшкоду­вання втрат у цінності зазначених об’єктів від нещасних випадків. Те відшкодування збитку, що відбувається при страхуванні за раху­нок ряду господарств, при самострахуванні здійснюється за рахунок одного господарства» [426, с. 273].

Проте, на нашу думку, незважаючи на різницю у цих двох категоріях - «страхування» і «самострахування», буде неправильно не включати останню до певної форми страхових відносин, нехай і найпростіших, адже головні ознаки страхових відносин (мета, сформований фонд) при самострахуванні присутні.

Самострахування у сучасному розумінні - це децентралізо­вані фонди суб’єктів господарювання, які виконують функцію на­дання першої допомоги господарству за рахунок своїх внутрішніх ресурсів [458, с. 12]. Децентралізовані страхові фонди формуються переважно у вигляді натуральних запасів суб’єкта господарювання, хоча не виключена можливість формування і у грошовій формі.

Перевага самострахування полягає в тому, що воно дає змо­гу оперативно вирішити питання відшкодування невеликих збитків. Крім того, доходи від тимчасового інвестування вільних коштів цих резервів, у випадку їх формування в грошовій формі, також зали­шаються юридичній чи фізичній особі, що організовує самостраху­вання. Така особа завжди безпосередньо зацікавлена вжити заходів щодо зниження ризиків. До того ж витрати із власних (внутрішніх) резервів безпосередньо не залежать від наслідків ризиків на інших підприємствах.

Проте зазначені переваги децентралізованої форми нагрома­дження і використання резервних коштів виявляються лише в пев­них межах. Адже при самострахуванні практично немає розподілу наслідків ризику. «Тому що якби кожний окремо взятий власник спробував відшкодувати збиток за власний рахунок, то він був би вимушений створювати матеріальні або грошові резерви, рівні за величиною вартості свого майна, що природно руйнівно» [458, с. 3]. Один великий (а нерідко і середній) ризик може призвести до необ­хідності ліквідувати підприємство. Самострахування вимагає відво­лікання значних ресурсів до резервів. Крім того, кошти цих фондів не зосереджуються на окремому рахунку в банку. Вони перебува­ють у господарському обороті й на момент, коли постане реальна потреба використати їх за цільовим призначенням, можуть бути в неліквідній формі. Цей канал формування коштів для страхового захисту об’єктивно не може посідати визначальне місце у структурі сукупного фонду страхового захисту [461, с. 12], який являє собою певну систему суспільних заходів щодо нагромадження і витрачання ресурсів (як грошових, так і натуральних) з метою попередження, подолання або зменшення негативного впливу наслідків несприятли­вих подій і відшкодування збитків, спричинених їх настанням.

Друга виділена Г. Ф. Шершеневичем форма розвитку стра­хування, що випливає із самострахуванням і передує комерційному страхуванню - взаємне страхування.

Її сутність чітко охарактеризував В. І. Синайський: «При вза­ємному страхуванні страхувальники є водночас страховиками один перед одним. В основу тут покладена не комерційна мета, а само­допомога» [432, с. 221], тобто взаємна допомога тих осіб, які беруть участь у формуванні страхового фонду з метою захисту власних майнових інтересів від згубного впливу ризиків.

На нашу думку, основна ідея взаємного страхування розкри­вається саме в процесі еволюційного розвитку суспільства, коли суб’єкти господарювання та фізичні особи стають заручниками не­безпечних природних явищ і подій. Однак безпорадність однієї лю­дини перед силами природи, стихійними лихами, війнами й іншими життєвими небезпеками водночас викликає бажання боротьби з на­слідками цих небезпек. Вказане спонукає їх об’єднувати зусилля й засоби [534, с. 45]. Ця обставина, по-перше, об’єктивно й, по-друге, історично свідчить про те, що одним з основних та істотних прин­ципів організації боротьби з негативними наслідками природних і інших небезпек є принцип об’єднання сил, засобів і капіталів.

Взаємне страхування - це страхування у його найбільш «ідеологічно чистій формі». Йдеться про взаємний обмін ризиками, при якому не переслідується мета отримання прибутку [499, с. 5] від тих оперцій, які здійснюються суб’єктами таких відносин.

Взаємна форма організації страхового фонду вважається най­старішою формою організації страхової справи [64, с. 39; 99]. Тради­ційно товариство взаємного страхування являє собою об’єднання фізичних та/або юридичних осіб, що створене на підставі угоди між ними з метою відшкодування в певних частках, відповідно до прийня­тих на себе зобов’язань, збитків учасників [118, с. 67; 551, с. 77-78].

Відмінна риса страхових організацій цього типу полягає у тому, що вони не переслідують мети отримання прибутку з опера­цій, що проводять, оскільки страхують тільки майнові інтереси тих осіб, які є членами цих організацій. Однак товариства взаємного страхування можуть здійснювати підприємницьку діяльність остільки, оскільки це слугує досягненню мети, для якої вони були створені, за умови, що весь прибуток буде спрямований ними на розвиток своєї основної діяльності та покриття збитків, що з нею пов’язані.

Головною метою створення товариств взаємного страхування вважається підтримка своїх членів при настанні певної випадкової небезпеки, та прагнення надати їм страхові послуги по можливості кращі й дешевші, з урахування конкретного інтересу (ризику) тієї особи, що приймає участь у формування страхового фонду взаєм­ного страхування.

Вказаний спосіб забезпечення майнових інтересів зацікавлених осіб не є надбанням нового часу. Ще за часи правління вавілонського царя Хаммурапі (з 1792 р. по 1750 р. до н. е.) учасники торговельного каравану укладали між собою договір, в якому сторони погоджува­лися спільно нести збитки, що можуть виникнути у будь-кого з них у результаті пограбування, крадіжки або зникнення речей. І це не є єдиним прикладом. За свідченням Талмуду (зібрання релігійно- етичних і правових норм іудаїзму, що склалися в період з III ст. до н. е. по V ст. н. е.) подібні договори укладалися в Палестині та Сирії на випадок падежу, крадіжки чи зникнення худоби у одного з учас­ників каравану [88, с. 6].

Слід зазначити, що історія створення й існування взаємного страхування відносить нас до Стародавнього Риму, де взаємне стра­хування було найбільш розвинене в різних професійних союзах, колегіях статутного типу. На думку В. К. Райхера, особливої уваги заслуговують римські професійні союзи. Далі йдуть колегії купців. При цьому, крім колегій, що спеціалізувалися по окремих видах торгівлі та складалися з купців, що постійно проживали на своїй батьківщині, існували ще союзи купців, що тимчасово перебували у торговельних справах на чужині [403, с. 90].

У Древній Індії, Древньому Єгипті існували страхові органі­зації професійно-корпоративного типу, переважно організації взає­модопомоги ремісників і торговців. До їхніх завдань входило на­дання матеріальної допомоги членам у нещасних випадках, а у ви­падку смерті - осиротілим родинам. При всій недостатності наяв­них про них відомостей, що залишають відкритим питання про те, чи існував у них постійний страховий фонд чи допомоги виплачу­валися в порядку наступної розкладки, на думку деяких учених, тут уже виплачувалися регулярні, пов’язані з певними строками стра­хові внески [55, с. 14].

Перші гільдії взаємодопомоги виникли в Англії (X-XI ст.), потім у Німеччині (X-XII ст.), Данії та Ісландії (XII ст.). Середньо­вічні організації взаємодопомоги спочатку називалися братерства. Така назва відбивала сутність відносин, які існували в таких органі­заціях. Кожний із членів середньовічного братерства повинен був допомагати йому (братерству) у всіх справах, але, з другого боку, і все братерство мало надавати допомогу кожному своєму члену у всіх справах, які не суперечили закону і моральності. Середньовічні братерства інакше називалися гільдіями, які на самому початку сво­го розвитку розділилися на світські та релігійні. Розподіл гільдій на світські та релігійні в період середньовіччя не мав абсолютного ха­рактеру. Кожна з цих гільдій являла собою багатогранну єдність: економічну, юридичну, релігійну, політичну і побутову.

Подібні відносини зустрічалися і в історії нашої країни. У XIII-XVII ст. на терені сучасної України значну роль у торгівлі країни відігравало чумацтво. Чумаки подорожували на возах, запря­жених волами. Якщо у когось під час подорожі гинув віл чи ламався віз, зусиллями всього гурту потерпілому відновлювали потрібні за­соби пересування [416, с. 112]. У вказаний період члени чумацького гурту не вдавалися до попередньої сплати регулярних внесків на створення і поповнення єдиного резервного фонду, і це мало сенс, оскільки перевозити гроші на значні відстані було безпечніше, коли вони були розосереджені по «індивідуальних» гаманцях [461, с. 17].

Можливо, по-різному оцінювали наведені вище види колекти­вної взаємодопомоги: вважали їх видами страхування, що притаманні певним соціально-економічним умовам, в яких вони здійснювалися, чи не вважали названу взаємодопомогу страхуванням, оскільки для відшкодування збитку не створювалися спеціальні страхові фонди, що не є правильно, на нашу думку. Проте незважаючи на те, що на­ведені види колективної взаємодопомоги в одних випадках мали договірну основу, а в інших ґрунтувалися на звичаї, їх сутність є єдиною. Вона полягає у прагненні забезпечити кожного з учасників колективу засобами для відшкодування збитків за рахунок усіх чле­нів такого колективу.

Відомий дореволюційний дослідник у галузі страхування Е. Вреден зазначав, що «варвари нової Європи внесли до господар­ського обігу зародки взаємності, досить подібні до страхування: і у германців, і у слов’ян є гільдії, цехи, артелі, дружина, братчина. У них поєднувалися особи для зустрічей зі всіма випадковостями життя, для дружньої взаємної допомоги. При будь-якому господар­ському збитку забезпечувалося не майно, а особа, що господарює» [499, с. 76].

Таким чином, слід зазначити, що основною формою страху­вання у докапіталістичних економічних умовах було взаємне стра­хування, при якому члени певного колективу (суб’єкти господарю­вання в сучасному розумінні) страхували самі себе і не ставили за мету отримання прибутку [499, с. 78].

Як зазначав К. Г. Воблий, «взаємне страхування виявляється найбільш придатним там, де відсутні умови для технічної організа­цій страхування, де неможливо точно обрахувати розмір страхових платежів» [64, с. 41].

На терені сучасної України взаємне страхування бере свій початок із жовтня 1899 року [117, с. 66], коли в м. Одеса було ство­рено перше товариство взаємного страхування «Одесское общество взаимного страхования фабрикантов и ремесленников от несчаст­ных случаев с их рабочими и служащими».

Наведені факти та дослідження фахівців страхової справи і зацікавлених питаннями страхування істориків дають підстави стверджувати, що в той час страхова діяльність у суспільстві ґрун­тувалася на принципі взаємності (взаємодопомоги) [88, с. 11; 403, с. 48; 29, с. 15; 187, с. 9], якій не був притаманний принцип комер­ційного ведення страхової справи з метою отримання прибутку.

Як показує сучасний досвід європейських країн і США, това­риства взаємного страхування - це цілком працездатний механізм, за допомогою якого майнові інтереси споживачів забезпечуються цілком адекватним страховим захистом. За кордоном товариства взаємного страхування (TBC) користуються досить високою дові­рою з боку населення, завдяки чому вони «забирають» у страхови­ків певну частку ринку.

У модернізованих іноземних системах страхового захисту взаємному страхуванню відводиться особливе місце. З успіхом ді­ють товариства взаємного страхування і в сучасних умовах. Так, у наші дні в Японії на товариства взаємного страхування припадає близько 89 % ринку страхування, у США - 58 %, Канаді - 53 %, Великобританії - 48 %, в інших розвинених країнах - від 12 до 42 % [499, с. 11].

У майновому страхуванні ступінь поширення товариств взаєм­ного страхування є нижчою на відміну від особистого. У перших ря­дах по страхуванню, іншому, ніж страхування життя, стоять країни - учасниці ЄС. Загальна кількість TBC у країнах CC становить 806, це 20% від загальної кількості зареєстрованих страховиків [499, с. 142].

Чинне страхове законодавство України також надає можли­вості заінтересованим особам створювати товариства взаємного страхування. Відповідно до ст. 14 Закону України «Про страхуван­ня» [375]громадяни та юридичні особи з метою страхового захисту своїх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством України.

Основні засади правового становища товариств взаємного страхування визначено Тимчасовим Положенням «Про товариство взаємного страхування», затвердженим Постановою Кабінету Мініс­трів України від 1 лютого 1997 року № 132 (Тимчасове положення) [382]. Проте системний аналіз норм вітчизняного законодавства, що регулюють діяльність товариств взаємного страхування, дає підста­ви стверджувати, що правове регулювання діяльності цих товариств украй недосконале; часткове (з великими прогалинами), суперечли­ве і недостатньо узгоджене із суміжними правовими інститутами.

З розвитком суспільного виробництва (вдосконалення техніч­ного забезпечення праці, накопичення великих матеріальних ціннос­тей) підвищується ризик заподіяння шкоди життю, здоров’ю і майну окремих членів суспільства, а звідси вимагається наявність значних матеріальних ресурсів для відшкодування збитків, заподіяних несподі­ваним настанням стихійних лих чи нещасних випадків. Ці процеси призвели до необхідності вдосконалення процесу страхування з метою максимально можливого захисту майнових інтересів зацікавлених осіб. На цьому етапі розвитку ідеї страхування «страхове забезпечення із справи «братської» взаємодопомоги перетворюється на товар, що широко відпускається на сторону. Страхування переходить із «това­риської» у «товарну» форму, перетворюється на звичайне комерційне підприємство, виходить із рамок докапіталістичного колективу і починає працювати на ринок» [403, с. 90].

З’являється комерційне страхування.

Перші страхові товариства виникли в Англії у 80-ті роки XVII ст. у галузі вогневого страхування. Поштовхом, що прискорив утворення страхових товариств, як прийнято вважати, слугувала історична пожежа, що трапилася у Лондоні в 1666 році і згубила 70 тисяч осіб. У цей самий час виникають страхові товариства в галузі морського страхування у Франції (1686 рік, Париж). Згодом страхо­ві товариства з’являються і в інших країнах: в Італії (1741 рік), Данії (1746 рік), Швеції (1750 рік) таін. [460, с. 18].

Прибуток страхових організацій того часу складався із спе­ціально передбаченої частини плати, яку зацікавлена особа (страху­вальник) віддавала за страхування (страховий платіж, страховий внесок, страхова премія), із можливого беззбиткового проходження справи, та із можливостей управління вільними грошовими засобами страхового фонду [123, с. 5], який являє собою сукупність заздале­гідь акумульованих натуральних запасів і/або фінансових резервів, призначених для попередження, подолання, локалізації та відшко­дування збитків, завданих стихійними лихами, нещасними випад­ками та іншими подіями [461, с. 501].

Перша страхова компанія на терені України була створена в 1863 році в Полтаві у формі товариства взаємного страхування від вогню.

Згодом подібні товариства взаємного страхування почали створюватися в Одесі, Києві та Харкові [126, с.]. Ці товариства приймали на страхування будівлі, тварин, меблі, одяг, засоби транс­порту, вантажі та обслуговували переважно багатих домовласників, купців і фабрикантів у межах відповідного міста. Страхувальникам, які укладали договори страхування на кілька років підряд, надава­лися пільги і навіть допускалося безплатне страхування за так зва­ним «золотим полісом».

З часом набули поширення товариства взаємного страхуван­ня серед землевласників. За прикладом Ліфляндського товариства було організовано товариство взаємного страхування землевласни­ків у Києві. Воно ставило своїм завданням відшкодування збитків, завданих вогнем землевласникам Київської, Подільської та Волин­ської губерній.

З 1894 року встановлено державний нагляд за діяльністю ак­ціонерних страхових товариств, який здійснювався Міністерством внутрішніх справ Російської імперії. Інспектори цього Міністерства утримувалися на кошти від спеціальних внесків страхових органі­зацій [126, с. 15].

На початку XX ст. страхові товариства почали відігравати важливу роль у розвитку міжнародних економічних відносин шляхом передачі своїх ризиків у перестрахування іноземним страховикам і одержання від них ризиків у перестрахування.

Особливо інтенсивно діяльність страхових товариств про­явилася у розвитку теорії та практики організації страхування жит­тя. Воно розглядалось як важливе досягнення економічної думки, а тому поширення цієї ідеї вважалося не тільки бажаною, а й необ­хідною справою.

1909 року у м. Харкові було засновано Товариство страху­вання від вогню майна гірничих і гірничозаводських підприємств.

У дореволюційні роки одним із важливих центрів страху­вання в Україні була Одеса. Тут функціонували самостійні страхові товариства, а також філії провідних страхових компаній Петербурга та Москви, іноземних страховиків, діяльність яких була дозволена з 1885 року [127, с. 9].

Перше на західних землях України страхове товариство «Дніс­тер» було створено у Львові 9 грудня 1891 року в організаційній формі кооперативного товариства взаємного страхування від вогню. Товариство активно розпочало свою діяльність насамперед на зем­лях, компактно заселених українцями, де воно відчувало велику пі­дтримку, а тому відразу почало досягати значних успіхів. Свідчен­ням цього є те, що вже до кінця 1892 року ним було застраховане майно селян із 58 сіл Галичини і чотирьох сіл Буковини. З метою обслуговування страхового поля, що охоплювало значну територію, страхове товариство «Дністер» користувалося на периферії послу­гами більше тисячі страхових агентів (лише у Львові їх працювало близько сотні), які, обходячи численні дрібні господарства, розта­шовані у селах і містечках Галичини й Буковини, укладали догово­ри та отримували страхові внески.

Всього за чверть століття своєї діяльності товариство реалі­зувало близько чотирьох мільйонів полісів на надання страхових послуг, переважно щодо захисту від вогню, який залишався найбі­льшою загрозою для сіл та містечок Галичини й Буковини. За цей час було отримано 41 млн крон страхової премії та виплачено стра­хове відшкодування збитків на суму 21 млн крон. «Дністер» став вагомою фінансовою інституцією не лише Галичини, а й усієї Abct- ро-Угорської імперії: поряд із провідною «дев’яткою» таких же страхових товариств імперії він на паритетних умовах уклав угоду із потужним віденським страховим об’єднанням-пулом «Тейлюнг- сферайн» щодо поділу сфер впливу на страховому ринку Австро- Угорщини [150, с. 56].

Слід зазначити, що на початку XX ст. страховий ринок Гали­чини ділився між «Флоріанкою» з Кракова та «Дністром» зі Львова. Цей поділ в основному здійснювався за національною ознакою: перше охоплювало польське населення, друге - українське. У тіні цих двох товариств поволі розвивалося засноване в 1909 році у Львові «Сіль­ське товариство взаємного страхування “Вісла”», яке змушене було задовольнятися лише тим страховим полем, яке становили дрібні господарства польських селян [150, с. 56].

Поява спеціально створених організацій реформує процес розвитку страхової діяльності порівняно з попередньою історією її існування. Основною характеристикою цього періоду розвитку стра­хової діяльності стало те, що «страхові операції отримали комерцій­ний характер, а підприємець-страховик почав вести справу для отримання прибутку» [233, с. 12].

Зважаючи на викладене, стає зрозумілим, що сутність стра­хування (як відносини щодо захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб при настанні певних подій (страхових випадків), за рахунок грошового (страхового) фонду, що формується за раху­нок страхових внесків [464] і являє матеріальну основу страхування та є обов’язковим елементом суспільного виробництва) знаходить свій прояв на всіх етапах розвитку суспільного виробництва і реа­лізується в усіх трьох формах страхування, безумовно, із тією спе­цифікою, яка притаманна кожному історичному періоду, та харак­теризується наявністю мети страхування і наявністю спеціального (страхового) фонду, який є системоутворюючою категорією стра­хових відносин у сфері господарювання.

Класифікація організаційних форм страхових фондів була здійснена В. К. Райхер у капітальній праці «Суспільно-історичні типи страхування» [403, с. 16-18]. Автор довів наявність трьох різ­них форм організації страхового фонду: централізований (резервний) страховий фонд держави, децентралізований фонд (фонд самостраху­вання, фонд ризику товаровиробника), фонд страхування у власному значенні (страховий фонд страховика).

Централізований (резервний) страховий фонд держави ство­рюється за рахунок загальнодержавних ресурсів. Призначенням цього фонду є відшкодування збитків і усунення наслідків стихій­них лих і значних аварій, що тягнуть за собою великі руйнації та великі людські жертви в межах держави. Цей фонд створюється як у натуральній, так і в грошовій формах. У натуральній формі він являє собою постійні запаси продукції, що оновлюються, йдеться про державний матеріальний резерв. У грошовій - це кошти держав­ного та місцевих бюджетів.

Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний ма­теріальний резерв» [286] державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

До складу державного резерву входять: мобілізаційний ре­зерв - запаси матеріально-технічних та сировинних ресурсів, приз­начених для забезпечення розгортання виробництва військової та іншої промислової продукції, ремонту військової техніки та майна в особливий період, розгортання у воєнний час робіт по відновленню залізничних та автомобільних шляхів, морських та річкових портів, аеродромів, ліній і споруд зв’язку, газо-, нафтопродуктопроводів, системенерго- і водопостачання для організації безперебійної роботи промисловості, транспорту і зв’язку, надання медичної допомоги; запаси сировинних, матеріально-технічних і продовольчих ресурсів для забезпечення стратегічних потреб держави; запаси матеріально- технічних ресурсів для виконання першочергових робіт під час лік­відації наслідків надзвичайних ситуацій та для виконання інших заходів, передбачених законодавством.

Державний резерв призначається для: забезпечення потреб України в особливий період; надання державної підтримки окремим галузям народного господарства, підприємствам, установам і органі­заціям з метою стабілізації економіки у разі тимчасових порушень те­рмінів постачання важливих видів сировини і паливно-енергетичних ресурсів, продовольства, виникнення диспропорції між попитом і пропозицією на внутрішньому ринку та участь у виконанні міжде­ржавних договорів; надання гуманітарної допомоги; забезпечення першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних си­туацій (ст. 3).

Відповідно до п. 1 ст. 1 Бюджетного кодексу України [53] бюджет - план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Видатки бюджету - кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум (п. 13 ст. 1). Так, відповідно до ст. 24 Бюджетного кодексу України резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні проекту бю­джету. Порядок використання коштів із резервного фонду бюджету визначається Кабінетом Міністрів України. У Державному бюджеті України резервний фонд передбачається обов’язково.

При цьому ст. 1 Закону України «Про державний бюджет на 2013 рік» [285]затверджено видатки Державного бюджету України на видатки у сумі 412060560,7 тис. грн, у тому числі видатки загального фонду Державного бюджету України - у сумі 363 629669,8 тис. грн та видатки спеціального фонду Державного бюджету України - у сумі 48 430890,9 тис. грн.

Децентралізовані страхові фонди, як правило, формуються переважно у вигляді натуральних запасів (сировини, матеріалів, тощо) суб’єкта господарювання.

На нашу думку існує дві підстави формування суб’єктами господарювання децентралізованих страхових фондів - економічна ту та юридична.

Економічна підстава (необов’язкова) обумовлюється влас­ним переконанням підприємця щодо необхідності (доцільності) фо­рмування такого фонду. За таких умов суб’єкт господарювання на власний розсуд, виходячи із економічних засад своєї діяльності, приймає рішення щодо формування фонду, самостійно акумулює до нього частину готової продукції (сировини, матеріалів тощо) з метою оперативного поновлення власного майнового стану, для продов­ження суспільно корисної діяльності.

Юридична підстава (обов’язкова) характеризується наявніс­тю обов’язку в окремих суб’єктів господарювання щодо формування фонду самострахування. Так, наприклад, відповідно до ст. 14 Закону України «Про господарські товариства» [282] у товаристві створю­ється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому устано­вчими документами, але не менше 25 % статутного фонду. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбача­ється установчими документами, але не може бути меншим 5 % су­ми чистого прибутку.

Як правило, за допомогою резервного фонду створюються засоби для покриття збитків, що дають можливість не піддавати не­безпеці як виконання зобов’язань господарського товариства перед кредиторами (борги), так і його зобов’язання щодо сплати дивідендів.

Перевага самострахування полягає в тому, що воно дає змогу оперативно вирішувати питання відшкодування незначних збитків. Проте при самострахуванні практично немає розподілу наслідків ризику. Один великий (середній) ризик може призвести до необхід­ності ліквідувати підприємство. Самострахування потребує відволі­кання значних ресурсів до резервів. Крім того, кошти (запаси) цих фондів перебувають у господарському обігу і на момент, коли на­стане нагальна потреба використати їх за цільовим призначенням, можуть бути в неліквідній формі [462, с. 12].

Найбільш ефективно потреби у страховому захисті майно­вих інтересів фізичних і юридичних осіб в умовах ринку можуть бути задоволені за допомогою страхової діяльності, тобто профе­сійної діяльності страхових організацій (компаній), яка спрямована на формування страхового фонду, що створюється за рахунок вели­кого кола його учасників (страхувальників) [458, с. 13].

Завдяки наявності страхового фонду, що формується стра­ховиком, кожна окрема особа може отримати страховий захист за ціну, яка менша за витрати, які б вона понесла, формуючи власний резервний фонд (наприклад при самострахуванні), тобто страхова діяльність дає можливість кожній особі перекласти частину ризиків на страхові організації (компанії).

Саме у межах страхового фонду страхової організації (компа­нії) досягається висока ефективність використання коштів. Збитки в цьому випадку розподіляються на всіх учасників страхового фонду і відбувається значний перерозподіл коштів.

Страховий фонд страховика формується за рахунок внесків, які сплачуються окремими фізичними та/або юридичними особами. Головною особливістю його формування є те, що він знаходиться у розпорядженні спеціально створеної господарської організації (страховика, страхової компанії). При такому страхуванні метою страхувальника є отримання грошової компенсації збитків, розмір якої повинен перебільшувати розмір сплаченої страхової премії. Саме такий інтерес спонукає страхувальника до участі у страхових відносинах. Таким чином, підгрунтям формування страхового фон­ду страховиками є солідарність страхувальників при настанні стра­хового випадку. Проте головною особливістю такого страхового фонду є особливий режим цільового використання коштів страхо­вого фонду - виключно з метою здійснення страхових виплат стра­хувальникам.

Завдяки наявності такого страхового фонду кожний окремий підприємець може отримати страховий захист за ціну, що менше витрат, які б він поніс, формуючи власний резервний фонд [3, с. 36] при самострахуванні, тобто страхова діяльність дає можливість ко­жному конкретному підприємцю перекласти частину ризиків від підприємницької діяльності на страхові організації (компанії).

У межах страхового фонду страхової організації (компанії) до­сягається висока ефективність використання коштів. Збитки в цьому випадку розподіляються на всіх учасників страхового фонду і від­бувається значний перерозподіл коштів [552, с. 12] як між учасни­ками страхових правовідносин, так і в суспільстві.

Зокрема, дрібні внески страхувальників більш упорядковано і регулярно накопичуються, а також розміщуються страховими ор­ганізаціями (компаніями), більш продуктивно і прибутково, ніж особисто їх власниками. Страхові організації (компанії) здійснюють суттєвий вплив на розподіл капіталів у країні, створюються умови для формування ринку вільного капіталу [554, с. 18], без чого не­можливий розвиток підприємництва і ринкової економіки взагалі.

size=2 color=black face="Times New Roman">Аналіз організаційних форм страхових фондів дозволяє на­вести їх класифікацію за такими критеріями: ретроспективним; за ступенем централізації; за суб’єктним; за порядком формування; за формою власності; за порядком створення; за рівнем організації.

За ретроспективною ознакою (історією виникнення) страхові фонди поділяються на фонди: самострахування, взаємного страхуван­ня, комерційного страхування.

За ступенем централізації (за формою організації) виділяють централізовані (державні, страхові резерви страховика, перестрахови- ка, товариства взаємного страхування) та децентралізовані (страхові фонди товаровиробника, суб’єкта господарювання) страхові фонди.

За критерієм суб ’єкта (розпорядника) страхові фонди поді­ляють на такі, що формуються: суб’єктом господарювання (товаро­виробником), страховиком, державою.

За порядком формування (предметним критерієм) страхові фонди поділяються на грошові та натуральні.

За формою власності виділяють: державні (як ті, що фор­муються за рахунок державного бюджету, державний матеріальний резерв, так і ті комерційні страховики, єдиним власником яких є держава) та приватні страхові фонди.

За порядком створення існують: обов’язкові та добровільні страхові фонди.

За рівнем організації страхові фонди поділяються на: загально­національний (як сукупність усіх страхових фондів, що створюються в державі), державні (централізовані), приватні (децентралізовані, страхові фонди суб’єктів господарювання).

Аналіз передумов формування страхових відносин у суспі­льстві в їх історичному розвитку доводить, що страхування є скла­довою частиною історії розвитку людства та ефективним механіз­мом захисту майнових інтересів членів суспільства від можливих негативних наслідків певних дій та/або подій, шляхом формування спеціально створеного страхового фонду.

Як слушно вказують науковці, більшість теоретичних конс­трукцій, зберігаючи свої основні риси, набуті за часів становлення, трансформуються залежно від конкретних соціально-економічних умов [407, с. 59; 152].

Зміст економічної категорії «страхування», як ефективного способу боротьби із різного роду небезпеками та із наслідками згуб­ного впливу небажаних подій, становлять суспільні відносини щодо попередження, подолання, зменшення і відшкодування за рахунок заздалегідь акумульованих коштів руйнівних наслідків несприятли­вих подій (стихійних лих та/або нещасних випадків тощо), що за­вдали матеріальних збитків.

Протягом тривалого часу вчені намагалися визначити понят­тя страхування та з’ясувати його сутність. Попри це актуальною і на сьогодні вбачається думка В. І. Серебровського, яку він висловив у першій половині XX ст., про те, що «...й до сьогодні не вдалося визначити таке поняття страхування, яке, з одного боку, не було б занадто вузьким і охоплювало усі види страхування, а з іншого бо­ку, не було б занадто широким і не охоплювало б сферу сторонніх явищ» [427; 429].

Підтримуючи вищенаведену позицію економіст К. Г. Воблий вказував, що «незважаючи на всі невдалі спроби визначити єдине поняття страхування, що охоплювало б усі види, теоретики не втра­тили ще надії його віднайти» [64, с. 18]. Точки зору представників різних теоретичних шкіл щодо проблематики з’ясування сутності страхування формують на сьогодні єдину страхову доктрину, яка дає потужний імпульс для необхідного оновлення як юридичної, так і економічної страхової науки.

Систематизуючи основні існуючі теоретичні концепції щодо визначення сутності страхування, стає зрозумілим, що їх положення зводиться до такого.

Теорія евентуальної потреби. Засновником вказаної теорії у 1898 році став відомий представник італійської економічної шко­ли У. Гоббі, який вбачав призначення страхування у забезпеченні майбутньої випадкової потреби, яка полягає в усуненні наслідків шкоди. На думку У. Гоббі, вказана потреба виникає як при знищен­ні, так і при пошкодженні майна, і саме усунення різниці між пот­ребами і засобами їх задоволення є завданням страхування [5, с. 34].

Відомий цивіліст В. І. Серебровський розглядав теорію У. Го­ббі як фундаментальну, і визначав, що метою страхування є задово­лення випадкової потреби. При цьому страхування він розглядав як наукову категорію, що є формою розподілу між заздалегідь невідо­мою кількістю осіб майбутньої, невідомої та випадкової потреби [429, с. 8; 427].

Прихильником теорії евентуальної потреби був також вида­тний німецький економіст А. Манес, який у своїй праці «Основы

³ Евентуальний, евентуальна (від лат. Eventus - випадок, результат) - можли­вий при нагоді, при відповідних обставинах [495].

страхового дела», що визнається короткою енциклопедією страху­вання, писав «...страхування покликане слугувати задоволенню майнових або грошових випадково виникаючих потреб страхуваль­ників за допомогою взаємних внесків багатьох осіб» [200, с. 40].

У свою чергу, В. Р. Ідельсон, спираючись на ідею евентуаль­ної потреби як на сутність страхування, визначив, що сучасне госпо­дарство на кожному кроці повинне зважати на різні потреби, з яких безліч випадкових і які зовсім неможливо передбачати [135, с. 19].

Отже, слід зазначити, що У. Гоббі, А. Манес, В. І. Серебров- ський, В. Р. Ідельсон вбачали основну мету страхування у задово­ленні випадкових потреб страхувальників.

За нашим переконанням, усі наступні теорії, які з’являлися у страховій доктрині, певним чином ґрунтували свої наукові позиції на теорії евентуальної потреби. Проте, як слушно визначають сучасні дослідники, теорія потреб не здатна розкрити природу будь-якого правового інституту, тому що відбиває лише наявність певних моти­вів одного з учасників правовідносин. Крім того, будь-яка потреба реалізується, як правило, при укладенні певної угоди (договору), і в цьому сенсі страхування не є винятком. Вказівка на випадковий характер потреби, що задовольняється за допомогою страхування, не є ознакою, що притаманна лише договорам страхування, в алеа­торних договорах спостерігається саме такий випадковий характер зустрічного надання, прив’язаного до події, щодо якої невідомо, настане вона чи ні [97].

Теорія страхового фонду. Вказана наукова доктрина передба­чає необхідність його формування за допомогою внесків невизначеної кількості осіб. До представників теорії страхового фонду страхова доктрина відносить І. І. Степанова, К. Г. Воблого, В. К. Райхера, К. А. Граве, Л. А. Лунца, Ф. В. Коньшіна.

Так, зокрема, К. А. Граве та Л. А. Лунц під страхуванням у широкому розумінні вбачали сукупність заходів щодо створення ресурсів (матеріальних та/або грошових), за рахунок яких прова­диться вирівнювання шкоди, відновлення втрат у суспільстві у разі настання стихійних лих або нещасних випадків [83, с. 44]. Під ство­ренням матеріальних та/або грошових ресурсів науковці розуміли страховий фонд, що перебуває у розпорядженні спеціалізованої ор­ганізації та використовується тільки у разі виникнення збитків від стихійних лих або нещасних випадків, коли збитки зазнають особи, які робили внески до зазначеного фонду.

І. І. Степанов, якого відносять до прихильників теорії стра­хового фонду,зазначав ще у 1875 році, що страхування припускає наявність коштів, заздалегідь і спеціально призначених для відхи­лення нещасливих наслідків. Безпосередньо ж під поняттям страху­вання І. І. Степанов розумів самостійну господарську діяльність, яка виявляється в заощадженні, спеціально призначеному для від­хилення можливого зруйнування цінностей від випадкового нещас­тя [450, с. 13]. З огляду на наведену дефініцію, на нашу думку, є пі­дстави віднести І. І. Степанова до представників іншої наукової течії, які визначають страхування як вид господарської діяльності.

Сучасний дослідник С. А. Навроцький, визначаючи сутність страхування, трактує його як особливу форму економічних відно­син обмінно-перерозподільчого характеру з приводу формування і використання колективних страхових фондів на засадах солідарної відповідальності з метою управління різними видами ризику.

У свою чергу, український економіст О. А. Гвозденко визна­чає економічну сутність страхування через формування страховиком страхового фонду [72, с. 24]за рахунок страхових внесків страхува­льників, призначеного для страхових виплат страхувальникам при настанні страхових випадків, що зазначені у договорі.

Головним принципом, на якому будується теорія страхового фонду, є принцип відплатності, сутність якого полягає в наявності потреби у зацікавленої особи у відверненні від себе в майбутньому негативних майнових наслідків. Саме ця потреба змушує осіб звер­татися до спеціально створеної організації - страховика, який фор­мує страховий фонд за рахунок платежів зацікавлених осіб, що і дозволяє задовольнити потреби останніх у разі настання страхово­го випадку. Фактично, як доводить практика, зацікавленість у за­безпеченні евентуальної потреби не обмежується однією особою, подібний інтерес виникає у невизначеного кола осіб.

Вказана форма організації страхового фонду (який адмініст­рує спеціально створена господарська організація), як стверджував В. К. Райхер, і є страхуванням у його найбільш розвиненому вигля­ді. Таким чином, як зазначав В. К. Райхер, страхування - це форма організації централізованого (в певному сенсі) страхового фонду за рахунок децентралізованих джерел - із внесків, що сплачуються до цього фонду його учасниками [403, с. 54].

Ф. В. Коньшін, у свою чергу, визначав страхування як один із методів створення централізованого страхового фонду для відш­кодування за рахунок страхових внесків втрат у народному госпо­дарстві від стихійних лих і нещасних випадків, а також для виплати відповідних сум у зв’язку з настанням певних подій, пов’язаних із життям і працездатністю застрахованих [165, с. 12].

З цього приводу, слід погодитися із науковою позицією А. І. Худякова, який зазначав, що «питання формування, розподілу і використання страхового фонду перебувають поза межами страхо­вих відносин: ці питання не регулюються договором страхування, і страховик не несе перед страхувальником жодних зобов’язань, пов’язаних із формуванням цього фонду» [552, с. 65]. Крім того, посилаючись на норми Цивільного кодексу Російської Федерації (далі - ЦК РФ), автор вказує, що в їх змісті немає навіть згадки про страховий фонд, проте саме він (ЦК РФ) регулює страхові відноси­ни. З огляду на це А. І. Худяков доходить вірного висновку, що страхові відносини не є виключно відносинами щодо формування та використання страхових фондів, це відносини з надання страхо­вого захисту.

В. Ю. Абрамов теж вважає, що подібний підхід до розкриття сутності страхування не можна визнати оптимальним, з огляду на те, що теорія страхового фонду не розкриває цільового призначення страхування, яке полягає у відновленні втрачених матеріальних благ при настанні випадкових подій. Як слушно зазначає В. Ю. Аб­рамов, те, що страховий фонд є економічною базою для організації страхової справи, не викликає сумнівів, проте визначення страхуван­ня як форми організації страхового фонду не розкриває цільового призначення страхування, призначенням якого перш за все є віднов­лення втрачених благ при настанні випадкових і непередбачуваних подій [9, с. 5].

На нашу думку, теорія страхового фонду не охоплює всіх від­носин, які виникають у суспільстві з приводу страхування, вона за­лишає без уваги систему зобов’язальних правовідносин, що вника­ють між страховиками і страхувальниками, як правило, на підставі договору страхування або відповідно до закону, що є суттєвим не­доліком вказаного наукового підходу.

Теорія відшкодування шкоди. Суть цієї теорії полягає у ро­зумінні страхування як способу боротьби з негативними наслідками випадкових небезпек, які спричиняють шкоду. Зрозуміло, що забез­печити шкоду можливо тільки при наявності заздалегідь накопиче­них для вказаних цілей коштів, проте метою акумулювання таких коштів, на думку представників вказаної теорії, виступає саме боро­тьба з наслідками страхових випадків.

Послідовними прихильниками доктрини відшкодування шкоди у різні часи були Р. Бренберг та М. Вольф.

Основна ідея цієї теорії полягала в тому, що шкода є резуль­татом певного факту, що тягне за собою знищення або пошкоджен­ня майна. З огляду на це завданням страхування науковці вважали відшкодування або зменшення розмірів шкоди.

Проте ще на початку XX ст. опоненти прихильників теорії відшкодування шкоди (наприклад Г. Ф. Шершеневич) вірно вказу­вали, що вона повністю відповідає цілям страхування майна, проте не є придатною для деяких видів особистого страхування, бо при такому страхуванні в осіб не виникає збитків у їх класичному розу­мінні, йдеться про певні грошові затрати осіб, що спрямовуються на відновлення здоров’я.

Теорія страхового ризику. Ця теорія була розроблена пред­ставниками економічної науки і стала об’єднуючим напрямом у зага­льній доктрині страхування. Зміст теорії полягає у тому, що ризик, який пов’язаний із можливими небезпеками, спонукає страхувальни­ків вступати у страхові відносини.

До прибічників теорії страхового ризику слід віднести юрис- тів-науковців І. Лаптеву, І. Волкову [182, с. 14; 77, с. 18]. Крім того, слід зазначити, що сучасні дослідники-економісти (С. Осадець, Л. Горбач, Т. Турбіна, І. Корчевський) визначають, що ризикова функція вважається головною функцією у страхуванні. Ризик як можливість спричинення збитків зумовлює необхідність формування і функціонування в суспільстві системи страхових правовідносин. Тобто поки існує ризик заподіяння збитків фізичним і юридичним особам унаслідок настання певних небезпек (страхових випадків), доти в суспільстві існуватиме необхідність у створенні й належно­му функціонуванні суб’єктів страхової діяльності, завдяки яким можуть бути реалізовані страхові правовідносини [243, с. 16].

Проте дана теорія нівелюється доктринальними положення­ми сутності процедури страхування життя, яке за своєю природою не є ризиковим а є накопичувальним. І саме тому теорія ризику, як підстви виникнення страхових відносин тут не спрацьовує, адже застосуванню підлягають зовсім інші механізми захисту інтересів страхувальників.

Теорія договору страхування. Представники правової науки спробували об’єднати всі теоретичні напрями для вироблення єдино­го загального поняття страхування, яке вважали за можливе визначи­ти через правову конструкцію договору. Адже юристи обґрунтовува­ли свою позицію тим, що саме договори становлять основну правову форму страхового відношення.

Так, зокрема, Г. Ф. Шершеневич зазначав, що страхування - це договір, в силу якого одна сторона - страховик за обумовлену плату зобов’язується відшкодувати іншій стороні - страхувальнику збитки, які може зазнати майно останнього від передбаченого уго­дою нещастя [556, с. 315].

Прибічниками теорії договору страхування у різні часи були С. Ліон, В. Бренберг, А. Гойхбарг, Ю. Гірке.

Недоліком цього наукового напряму, на нашу думку, є вузь­ке розуміння страхування, виключно як страхового договірного зо­бов’язання, проте інший бік страхування у розумінні господарської діяльності - не враховує. Також дана теорія не підлягає застосуван­ню при розгляді правової природи обов’язкового страхування та відносин із державного нагляду (контролю) за здійсненням страхо­вої діяльност тощо.

Теорія страхової діяльності У зазначеному аспекті науковці розглядають страхування як діяльність страхових організацій щодо компенсації збитку, що виникає у страхувальників при настанні певних обставин (страхових випадків), передбачених законом або договором, шляхом здійснення виплат із страхового фонду, сфор­мованого із внесків страхувальників.

На думку професора В. В. Шахова, «страхова справа являє собою багатофактурну, динамічну систему, яка складається із пос­тійно взаємодіючих частин. Основними складовими страхової спра­ви є: система страхових компаній, державного страхового нагляду, асоціацій страховиків, галузі, підгалузі, види і різновиди страхуван­ня» [552, с. 15].

З цього приводу найбільш характерним є визначення А. Ваг­нера: «Страхування - це така господарська організація, яка усуває або певною мірою пом’якшує негативні наслідки випадкових непе- редбачуваних подій для майна певної особи таким шляхом, що воно розподіляє їх на ряд випадків, яким загрожувала однакова небезпе­ка, але в дійсності не настала» [64, с. 18].

Професор В. Р. Ідельсон ще у 1907 році вбачав у страховій справі «...такий вид господарської діяльності, який отримує вигоду із страхових угод» [135, с. 3]. Економіст А. Манес вбачав у страхуван­ні «господарську організацію, що діє на підставі взаємності з метою покриття випадкової майнової потреби» [200, ч. 40].

Наведені визначення певним чином збігаються між собою. Вони мають у своєму змісті вказівку на необхідний елемент страхо­вої діяльності, без якого її здійснення стає неможливим: господарсь­ка установа, господарська організація. Також у визначеннях наявний ще елемент, притаманний страховій діяльності: мета створення, існу­вання і здійснення діяльності згаданої організації. Однак зазначена мета тут підміняється безпосереднім процесом надання страхових послуг. Вказана думка обґрунтовується тим, що страхова органі­зація (компанія) саме з метою отримання прибутку від надання послуг провадить певні дії при настанні страхового випадку щодо відшкодування понесеного збитку або попередження певних нега­тивних наслідків.

Визначення страхування, яке за поданими ознаками найбі­льше збігається з поняттям страхової діяльності, навів професор К. Г. Воблий у своїй праці «Основи економії страхування» (1925) [233, с. 18]. На його думку, страхування - це вид господарської дія­льності на основі солідарності та відплатності, що має на меті пок­риття майбутніх потреб, які викликані настанням випадкової і разом з тим статистично можливої події.

Ця теорія також має свої недоліки, з огляду на звужене ро­зуміння сутності страхування, проте слід взяти до уваги, що наве­дені вислови були зроблені вченими ще на початку століття і були першими спробами розібратися у багатоскладній суті страхування, вивчити його з різних боків та поглянути на вказане явище під ін­шим кутом зору - як на вид господарської діяльності.

Теорія страхових відносин/правовідносин. Зазначений на­уковий напрям, на нашу думку, на сьогодні визнається найбільш науково обґрунтованим у страховій доктрині.

І. В. Стремковська визначає страхування як систему еконо­мічних відносин між конкретними суб’єктами господарювання, де з одного боку виступають страхувальники, а з іншого - страховики [448]. Важливою передумовою застосування страхування є майнова самостійність суб’єктів господарювання та їхня зацікавленість у переданні відповідальності за наслідки ризику спеціалізованим формуванням.

Дещо по-іншому трактують це поняття сучасні вітчизняні теоретики страхової справи. Так, професор С. С. Осадець дає таке визначення страхування: «це економічні відносини, за яких страху­вальник сплатою грошового внеску забезпечує собі чи третій особі в разі настання події, обумовленої договором або законом, суму ви­плати страховиком, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, здійснює превентивні заходи щодо зменшення ризику, а у разі не­обхідності перестраховує частину останнього» [462, с. 184].

Російський вчений В. В. Шахов зазначає, що під страхуван­ням, як правило, розуміється система економічних відносин, яка включає створення за рахунок організацій і населення спеціального фонду коштів і використання цього фонду для відшкодування збит­ку майна від стихійних лих та інших несприятливих випадкових явищ, а також для надання громадянам (або їх сім’ям) допомоги при настанні різних подій у їхньому житті (досягнення певного ві­ку, втрата працездатності, смерть тощо) [552, с. 15].

Професор Л. І. Рейтмана визначає страхування як сукупність особливих замкнених перерозподільних відносин між його учасни­ками з приводу формування за рахунок грошових внесків цільового страхового фонду, призначеного для відшкодування можливого надзвичайного й іншого збитку підприємствам і організаціям або для надання грошової допомоги громадянам [458, с. 144].

О. Д. Заруба розуміє страхування як перерозподільні відноси­ни у фінансовій системі, що пов’язані, з одного боку, з формуванням страхового фонду при допомозі фіксованих страхових платежів, а з іншого - з відшкодуванням втрат від цього учасниками страху­вання [128, с. 80].

У свою чергу, В. М. Фурман розуміє страхування як інститу- ційну форму економічних відносин із перерозподілу національного доходу, акумулювання, примноження й витрачання коштів страхо­вого фонду, що будуються з урахуванням солідарності у розподілі й перерозподілі ризику, відплатності у забезпеченні необхідного захисту життя, здоров’я, працездатності населення, майнових інте­ресів фізичних і юридичних осіб та їхньої відповідальності перед третіми особами у разі завдання останнім шкоди; платна система фінансової компенсації фізичним та юридичним особам у ситуаціях, пов’язаних з економічними збитками, породжуваними об’єктивними чинниками, що будується з урахуванням як вірогідності несприятли­вої події, так і її можливих наслідків, а також згідно із встановленими кваліфікованими умовами; дієвий інструмент реалізації соціальної політики держави, основа системи соціального захисту населення; специфічна галузь як національної економіки, так і світового госпо­дарства [552, с. 120].

З точки зору В. Н. Яковлева, страхування являє собою конк­ретні економічні (виробничі) відносини, що формуються під безпо­середнім впливом об’єктивних вимог розвитку продуктивних чин­ників, які виникають між окремими особами і колективами осіб, що виражаються в конкретних вольових діях (колективів) із перемі­щення певної частини додаткового продукту (особистого доходу) сільськогосподарських підприємств (окремих громадян) на запов­нення втрат, заподіяних стихійними або іншими лихами [575, с. 124].

В. В. Шахов, розглядаючи страхування з економічної точки зору, визначає його як систему економічних відносин, які містять сукупність форм і методів формування цільових фондів коштів і їхнє використання на відшкодування збитку, зумовленого різними непе- редбачуваними несприятливими явищами (ризиками) [552, с. 15].

З юридичної точки зору до найбільш істотних ознак страху­вання можна віднести ті, які виділив В. І. Серебровский, визначаючи страхування як правовідносини, найбільш характерними ознаками якого є його ризиковий характер і мета.

М. Л. Шимінова робить висновок про те, що страхування яв­ляє собою сукупність урегульованих суспільних відносин із форму­вання і використання грошового фонду, створюваного зацікавленими особами, що перебуває в оперативному управлінні спеціалізованої організації, з метою відшкодування збитку, заподіяного стихійними лихами і нещасними випадками, а також для виплати грошових сум при настанні певних подій у житті громадян.

Російська цивілістична наука, у свою чергу, вказує, що під страхуванням розуміється зобов’язання, в силу якого одна сторона - страхувальник має право отримати грошову суму при настанні у визначений термін (або без такого) обумовленої події (страхового випадку) і несе обов’язок щодо сплати страхових платежів, а інша сторона - страховик зобов’язана виплатити вказану грошову суму і має право вимагати сплати страхових платежів [420, с. 97].

З точки зору фінансового права страхування це - сукупність фінансово-правових норм, які регулюють відносини із формування цільових державних фондів грошових коштів, призначених для від­шкодування збитків, завданих унаслідок реалізації певних страхових ризиків (природного, техногенного, соціального та іншого характе­ру), передбачених законом та (або) договором, шляхом розкладання суми збитків між учасниками формування цих фондів [570, с. 15].

З огляду на різноманіття наведених поглядів стає зрозумілим, що відсутність єдиного наукового підходу до визначення страхових правовідносин полягає у проблемі відсутності єдиного розуміння поняття правових відносин як базової категорії юридичної науки.

Як вказує О. П. Віхров у праці «Організаційно-господарські правовідносини», у сучасному правознавстві категорія правового ві­дношення виступає не тільки однією з центральних, фундаменталь­них, а й однією з найбільш складних і суперечливих, дискусійних. Із приводу правовідношення в науці зберігатися досі залишаються невирішені питання, немає єдності у трактуванні його поняття, не вдалося прийти до єдиного пояснення структури цього явища, не реалізовані можливості наукового пізнання правовідношення щодо його ролі у механізмі здійснення суб’єктивних прав і виконання від­повідних обов’язків тощо [63, с. 16].

Слід зазначити, що головним недоліком наведених вище ви­значень і теорій є намагання поєднати під назвою «страхування» різні явища. Сучасні науковці, розуміючи, що проблема визначення науково обґрунтованого поняття страхової діяльності є актуальною, пропонують законодавчо більш точно сформулювати поняття «стра­хування» з цивільно-правової точки зору, з господарсько-правових позицій, визначитися із поняттям «фінансова діяльність у сфері стра­хування», в галузі зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Наведена наукова полеміка та підтверджує, що розвиток гу­манітарних наук значною мірою пов’язаний із пошуком консенсусу щодо фундаментальних категорій, від розуміння і тлумачення яких залежить визначення предметного поля, завдань і методів дослі­дження. Серед гносеологічних проблем, які формують структуру знання про страхові правовідносини, ключове місце посідає визна­чення поняття «страхування». При цьому не тільки теоретичний, а і практичний інтерес становить вивчення руху семантики названої категорії, тобто змістових значень, на різних етапах історичного розвитку [25, с. 27].

Аналіз історії формування страхових відносин та доктрина- льних підходів до визначення сутності страхування довів, що виро­блення теоретичних засад страхування дозволить істотно вдоскона­лити чинне законодавство України, практику його застосування, та з’ясувати сутність страхових правовідносин у сфері господарювання, і головне - забезпечити правовий господарський порядок у вказаній специфічній сфері економіки.

1.