Економічні відносини, зокрема відносини зі страхування, є порівняно самостійними і гіпотетично можуть існувати без втручання права.

З розвитком страхових відносин, однак, вини­кає необхідність їх правової регламентації з метою створення ефективного ринку страхових послуг та захисту інтересів стра­хувальників.

Правова регламентація страхових відносин здійснюється за допомогою відповідних нормативно-правових актів, спрямованих на врегулювання відносин як між страховиками і страхувальни­ками, так і між державними органами і страховиками.

Під правом взагалі звичайно розуміють систему встановлених або санкціонованих державою норм (загальнообов’язкових пра­вил), спрямованих на врегулювання суспільних відносин. Додер­жання правових норм забезпечує держава (державний примус).

Право має об’єктивну структуру — систему права. Система права відбивається, зокрема, в поділі права на галузі (конститу­ційне право, адміністративне право, цивільне право, трудове пра­во та ін.).

Система права поділяється на галузі на підставі таких основ­них критеріїв: 1) предмета правового регулювання; 2) методу правового регулювання.

Предмет правового регулювання конкретної галузі права ста­новлять однорідні суспільні відносини. Певне коло суспільних відносин, на які впливають норми окремої галузі права, і є пред­метом правового регулювання даної галузі.

Метод правового регулювання — це сукупність способів пра­вового впливу на суспільні відносини. У певному розумінні ме­тод правового регулювання є способом впливу на поведінку уча­сників суспільних відносин. Метод правового регулювання залежить від предмета правового регулювання. Кожна галузь права має власний специфічний метод правового регулювання. Так, метод кримінального права відрізняється від методу адмініс­тративного права, а метод адміністративного права відрізняється від методу цивільного права. Загальними є два методи правового регулювання: імперативний і диспозитивний.

Імперативний метод побудовано на засадах владних приписів, субординації (метод «вертикалі»). Він передбачає заборони, обов’язки, покарання.

Диспозитивний метод побудовано на засадах автономії, юри­дичної рівності суб’єктів, координації, угоди сторін (метод «го­ризонталі»). Він передбачає дозволи.

Так, метод владних приписів є характерним для адміністрати­вного права (наприклад, учасники дорожнього руху зобов’язані знати й неухильно виконувати вимоги Правил дорожнього руху), а метод вільного волевиявлення є характерним для цивільного права (наприклад, власник володіє, користується, розпоряджаєть­ся своїм майном на власний розсуд).

На підставі наведених критеріїв галузі права умовно поділя­ються на основні та комплексні.

Вважається, що для основних галузей права властиво таке:

1)    предметна єдність (однорідність регульованих відносин); 2) до складу основних галузей права не входять норми інших галузей права: 3) кожна основна галузь права має свій специфічний метод правового регулювання.

Комплексним галузям права, навпаки, притаманно: 1) брак предметної єдності (різнорідність регульованих відносин);

2)    комплексні галузі права складаються з норм інших (основних) галузей права; 3) комплексні галузі права використовують мето- ди правового регулювання, запозичені з інших (основних) галу­зей права.

Крім того, основою класифікації правових явищ є поділ права на публічне право (jus publicum) і приватне право (jus prsvatum). Найдавнішим відомим критерієм відмінності публічного права від приватного права є положення юристів Давнього Риму (зок­рема, Ульпіана): публічне право має на увазі інтереси держави в цілому, а приватне право має на увазі інтереси індивіда як такого (publicum jus est quod ad statum rei romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem)¹⁴5.

Сучасні вчені застосовують такі критерії віднесення норм до публічного або приватного права :

1)  інтерес (публічний, державний інтерес — сфера публічного права; приватний — сфера приватного права);

2)  предмет правового регулювання (у публічному праві — ме­тод субординації; у приватному — метод координації);

3)   суб’єктний склад (публічне право регулює відносини при­ватних осіб з державою або між державними органами; приватне право регулює відносини приватних осіб між собою).

Отже, галузі права умовно можливо поділити на галузі публіч­ного права (імперативний метод правового регулювання) і галузі приватного права (диспозитивний метод правового регулювання).

Підставою виникнення страхових правовідносин може бути як добровільне волевиявлення сторін, так і приписи державних ор­ганів.

Водночас нормативно-правові акти, спрямовані на врегулю­вання відносин у сфері страхування, містять норми різних галу­зей права (адміністративного, цивільного, фінансового). Сукуп­ність правових норм, які належать до різних галузей права, але регулюють відносини у сфері страхування, визначається як стра­хове право.

Так, страхове право визначають як комплексну галузь права, яка на приватноправових та публічно-правових засадах здійснює регулювання суспільних відносин, пов’язаних зі страховим за­хистом майнових інтересів фізичних і юридичних осіб у випад­ках заподіяння шкоди^{[144] [145] [146]}.

Предметом страхового права визнаються суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення страхової діяльності, а саме правовідносини:

•   що виникають між страховиками, страхувальниками та ви- годонабувачами в процесі укладення та виконання договору страхування та страхових зобов’язань;

•   пов’язані з виникненням, функціонуванням та припиненням страхових організацій;

•   що виникають між страховиком і органами виконавчої вла­ди, які здійснюють контрольні та наглядові функції щодо страхо­вої діяльності.

Страхові правовідносини регулюються нормами:

а) цивільного права, які регулюють майнові відносини між контрагентами страхового договору, безпосередньо визначають поняття договору страхування, його зміст, межі і підстави циві­льно-правової відповідальності за невиконання договірних зо­бов’язань;

б)  адміністративного права, що визначають структуру держав­них органів, на які покладено обов’язок нагляду і контролю за здійсненням страхової діяльності суб’єктами підприємництва, та регулюють їх відносини із суб’єктами підприємницької діяльності;

в)  фінансового права, які регулюють організаційно-фінансові відносини, що виникають у процесі акумуляції, розподілу та ви­користання грошових коштів.

Регулювання страхової діяльності здійснюється також відпо­відними нормами конституційного, кримінального та інших галу­зей і підгалузей права.