Проблема правового визначення самострахування

З економічного погляду самострахування полягає у створенні й участі фонду самострахування (страхового фонду) в діяльності суб’єкта господарювання з метою подолання тимчасових труднощів і забезпечення його стабільного функціонування і розвитку.

Водночас учені-юристи, аналізуючи самострахування, по суті, або застосовують тезу вчених-економістів про участь фонду самострахування в процесі суспільного виробництва, або взагалі не визнають самострахування як складову страхового захисту суб’єкта господарювання.

Так, В. І. Серебровський^{^[143]} вважав самострахування окремим від страхування інститутом і визначав його як самопокриття, стверджуючи при цьому, що деякі автори (Вагрен, Кроста, Емар та інші) відносять самострахування до страхових операцій. На підтвердження своєї тези Сереб- ровський наводив такі аргументи: 1) страхування передбачає участь двох осіб — страхувальника і страховика; 2) страхувальник прагне зменшити ризик, який йому загрожує, і передає його, а страховик перебирає на себе цей ризик; 3) на відміну від страхування, самострахування (самопокриття) полягає в самостійному несенні особою ризику, який загрожує належним їй об’єктам. Тож основним аргументом, що доводить відмінність страхування від самострахування, на думку Серебровського, є наявність у страхування двох сторін — страхувальника і страховика. У разі передавання страхувальником свого ризику страховикові — це є страхування. У разі коли особа самостійно несе ризик — це не страхування, а окремий від страхування — інститут самострахування, або самопокриття.

Певною мірою погоджуючись із наведеною тезою Серебров- ського, зазначимо, однак, таке.

Безумовно, страховий ризик є одним з важливих складників страхування.

Водночас передавання ризику в страхування є засобом, але не метою. Страховий ризик є певною подією, на випадок якої провадиться страхування. Проте кінцева мета страхування полягає не тільки і не стільки в передаванні ризику, а в захисті майнових інтересів. У широкому розумінні страхування і є однією з організаційно-правових форм захисту майнових інтересів. Зміст страхування не обмежується передаванням ризику, а виявляється й у протидії ризикам, і в ліквідації їх негативних наслідків, тобто охоплює і репресивні, і превентивні заходи. У свою чергу, протидія ризикам може виявлятись у різних формах захисту майнових інтересів, таких як: самострахування, взаємне страхування, комерційне страхування, державне страхування. Зазначені інститути можуть мати відмінності у плані передавання ризику, однак об’єднувальною ознакою для них є їхня сутність — захист майнових інтересів.

Самострахування як одна з організаційно-правових форм страхування визначається організаційно-правовими умовами, які встановлюються державою. Так, економічне поняття фонду самострахування реалізується у вимогах нормативно-правових актів, спрямованих на регламентацію створення певними суб’єктами господарювання резервного (страхового) фонду (фонду покриття ризиків, страхових резервів) і статутного капіталу. Відповідно до положень ст. 75 Господарського кодексу України (далі — ГК) державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, зокрема резервний фонд, призначений для покриття витрат, пов’язаних з їх діяльністю. Згідно з положеннями ст. 87 ГК і ст. 14 Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.91 у господарському товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, передбаченому установчими документами, але не менш як 25 % статутного фонду. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути менше ніж 5 % суми прибутку товариства.

Крім того, відповідно до ст. 30 Закону України «Про страхування» від 07.03.96 страховиками утворюються гарантійний фонд і страхові резерви з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхового відшкодування, а положеннями ст. 30 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 передбачено формування загального фонду покриття ризиків, що створюється під невизначений ризик для проведення банківських операцій з метою використання у разі появи збитків

Отже, об’єднувальною ознакою резервних (страхових) фондів, гарантійних фондів і страхових резервів, фонду покриття ризиків є забезпечення цими фондами майбутніх витрат і виплат, що, по суті, із правового погляду є одним з елементів забезпечення майбутніх можливих вимог кредиторів до суб’єкта господарювання. Правова природа самострахування як одного зі способів забезпечення майбутніх інтересів кредиторів показово виявляється в регламентації законодавцем вимог до формування статутного капіталу окремих суб’єктів господарювання. Так, у ст. 144, 155 Цивільного кодексу України містяться положення про те, що відповідно до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю і статутного капіталу акціонерного товариства визначається мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. У ст. 30 Закону України «Про страхування» від 07.03.96 наявність сплаченого статутного фонду визначається як умова забезпечення платоспроможності страховика. Тому з правового погляду резервний (страховий) фонд і статутний капітал (статутний фонд) є певним забезпеченням інтересів кредиторів.

На нашу думку, економічна природа самострахування виявляється в можливості подолання тимчасових труднощів у діяльності суб’єкта господарювання і забезпеченні його стабільного розвитку. А правова природа самострахування — у забезпеченні інтересів кредиторів суб’єкта господарювання. У контексті самострахування суб’єкт господарювання, здійснюючи самоохорону своїх майнових інтересів, одночасно забезпечує інтереси своїх кредиторів.

Тож з огляду на викладене самострахування можна вважати однією з організаційно-правових форм страхування.

1.3.

<< | >>

↑

Источник: Страхове право : навч. посіб. / В. В. Мачуський. — К. : КНЕУ,2009. — 467, [5] с.. 2009

Еще по теме Проблема правового визначення самострахування:

- Страхове право України - Страховое право России -