Проблеми визначення правового поняття « страхування»

Етимологічне походження терміна «страхування» в українсь-

•                                                                 "1C∖                                                                                                                     Q(∖                     х •/        а х

кій і російській^{[79] [80]} мовах пов’язано зі словом «страх».

Спільним для західноєвропейського терміна «страхування» є ∙*∙ QO ∙                                                                 ^λ               і ∙/

латинське «cura» — турбота. Звідси «securus» — безтурботний або «sine cura» — добре оплачувана посада, на якій практично нічого не треба робити^[84]. Вважається, що етимологічне похо­дження терміна «страхування» в західноєвропейських мовах від­биває ідею застереження, захисту та безпеки, тоді як у слов’янських мовах виникнення цього терміна пов’язано, як уже зазначалось, зі словом «страх»^[85].

Наведені етимологічні відмінності терміна «страхування» в різних мовах, зокрема українській і західноєвропейських, свід­чать, на думку вчених, про відмінні психологічні джерела стра­хування, що обумовлює існування відмінних національних стра­хових менталітетів^[86].

Втім теза про відмінність «слов’янського» і «західноєвропей­ського» витоків страхування, яка ґрунтується на етимологічних відмінностях і особливостях національного страхового менталі­тету, недостатньо аргументована.

Розглянемо коротко механізм страхування. У загальному ви­гляді він є досить простим і привабливим. Наприклад, особа, за­цікавлена у збереженні майна вартістю 100 умовних одиниць, сплачує страховій компанії 5 умовних одиниць і в разі знищення майна одержує від страхової кампанії 95 умовних одиниць.

Привабливість страхування для особи, яка сплатила страховій кампанії 5 умовних одиниць (страхувальника), полягає в тому, що за відносно невисоку плату — 5 % вартості майна (страховий платіж), у разі знищення майна (страхового випадку) страхуваль­ник одержить від страхової компанії (страховика) 95 % вартості застрахованого майна (страхове відшкодування). Сума в розмірі 5 % від вартості майна (франшиза) страховиком не виплачується.

Для страховика привабливість страхування в тому, що страхо­вий випадок може і не настати, а страховий платіж страхувальни­кові не повертається, тобто обов’язок страхувальника сплатити страховий платіж існує завжди, а обов’язку страховика сплатити страхове відшкодування може й не виникнути.

Водночас, будучи способом боротьби з небезпеками, які за­грожують людині або її майну, страхування з великими трудно­щами піддається точному визначенню, незважаючи на те що вче­ні — економісти і юристи — неоднаразово намагались сформулювати точне визначення поняття «страхування».

Так, професор С.

Аналізуючи невдалі спроби колег сформулювати вичерпне визначення страхування, В. І. Серебровський вбачав єдиний, на його думку, правильний вихід зі становища, що склалось у «встановленні таких характерних ознак страхування, які дозво­лили б відрізнити його від схожих з ним юридичних явищ. За­значені характерні ознаки можуть бути, звичайно, покладені в основу єдиного поняття страхування. Але таке поняття, без сумніву, виявиться, хоч і всеосяжним, проте, занадто громізд­ким і складним^[91]».

З метою аналізу і з’ясування правової природи страхування наведемо найбільш показові погляди на страхування вчених — економістів і юристів.

Серед учених-економістів не існує одностайної думки стосов­но поняття страхування. Залежно від різноманітних критеріїв страхування його визначають так: 1) вид господарської діяльнос­ті на основі солідарності і відплатності, метою якої є покриття майбутньої потреби, викликаної настанням випадкової і разом з тим статистично вимірюваної події^[92]; 2) система економічних відносин і форма реалізації майнових інтересів страховика і стра­хувальника з приводу утворення і використання грошового фон­ду, який є необхідною передумовою забезпечення безперервності і безперебійності суспільного виробництва^{[93] [94]}; 3) відносини з аку­мулювання, примноження і витрачання коштів страхового фонду, які будуються з урахуванням солідарності в розподілі і перероз­поділі ризику ; 4) вид господарської діяльності спеціалізованих установ, яка пов’язана з формуванням грошових фондів за раху­нок сплати страхових внесків (премій, платежів) юридичними і фізичними особами з метою покриття їх майбутньої потреби у захисті інтересів у разі настання страхових випадків та попов­ненням цих фондів у процесі ефективного розміщення тимчасово вільних коштів на фінансовому ринку^[95]; 5) система економічних відносин, що охоплює, по-перше, утворення за рахунок коштів юридичними і фізичними особами спеціального страхового фон­ду (коштів чи матеріалів або того і того одночасно) і, по друге, його використання для відшкодування збитку — майна, коштів і немайнових інтересів — від стихійного лиха, інших несприятли­вих випадкових подій^[96]; 6) особлива форма і сфера діяльності, пов’язана з оплатним передаванням відповідальності за ризика­ми господарств спеціалізованим організаціям з метою їх мініма- лізації^[97]; 7) двосторонні економічні відносини, які полягають у тому, що страхувальник, сплачуючи грошовий внесок, забезпе­чує собі (чи третій особі) у разі настання події, обумовленої до­говором або законом, суму виплати з боку страховика, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення по­повнює та ефективно розміщує резерви, вживає превентивних заходів, спрямованих на зменшення ризику, а за потреби пере­страховує частину своєї відповідальності^[98]; 8) різновид госпо­дарської діяльності, що ґрунтується на принципах солідарності та відплатності, ставить за мету покриття майбутніх нестатків чи потреб, викликаних настанням випадкової статистично фінансо­вої події^[99]; 9) різновид людської діяльності, який ґрунтується на акумуляції фінансових засобів з метою відшкодування збит- ків^[100] ; 10) замкнені перерозподільні відносини між його учасни­ками (створення цільового грошового фонду), які пов’язані з со­лідарним розподілом суми збитку одного чи кількох суб’єктів на всіх суб’єктів, залучених до страхування^[101]; 11) особливий вид економічної діяльності, пов’язаний з перерозподілом ризику за­вдання шкоди майновим інтересам з-поміж учасників страху­вання (страхувальників) спеціалізованими організаціями (стра­ховиками), які забезпечують одержання страхових внесків, створення страхових резервів і здійснення страхових виплат при завданні шкоди застрахованим майновим інтересам^[102]; 12) сис­тема відносин, пов’язаних із захистом майнових інтересів фізич­них і юридичних осіб спеціалізованими організаціями — страхо­вими компаніями, за рахунок страхового фонду, що формується із внесків страхувальників (премій) і використовується для від­шкодування шкоди, завданої страхувальникам у результаті стра­хового випадку^{[103] [104]}.

Якщо узагальнити наведені визначення, то можна виокремити спільні принципи, покладені в їх основу: 1) страхування визнаєть­ся господарською діяльністю або системою економічних відносин; 2) страхування характеризується замкнутим перерозподільним ха­рактером відносин з приводу використання грошового (централі­зованого) фонду; 3) страхування ґрунтується на принципах солідар­ності — ризик зазнання шкоди розподіляється («розкладається») на всіх страхувальників (солідарний розподіл суми збитку); 4) страховик утримує певний обсяг відповідальності.

Отже, ми бачимо, що вчені-економісти, визначаючи поняття «страхування» і характеризуючи страхування як економічну ка­тегорію, застосовують такі суто правові категорії, як відповіда­льність страховика і солідарна відповідальність.

Проте застосування правових понять у визначенні поняття «страхування» з економічного погляду є не зовсім прийнятним, особливо, якщо врахувати довільну інтерпретацію вченими- економістами таких правових понять, як відповідальність страхо­вика, солідарна відповідальність, господарська діяльність.

Так, під терміном «відповідальність страховика» вчені- економісти звичайно розуміють розмір страхового відшкодуван­ня, яке страховик виплачує страхувальникові в разі настання страхового випадку. Тобто виконання зобов язання страхови­ком визначається як відповідальність страховика, і відбувається ототожнення різних за своєю природою інститутів — інституту відповідальності й інституту виконання зобов’язання. З правово­го погляду таке ототожнення є некоректним^[105]. Виконання зо­бов’язання страховиком полягає не у відповідальності, а у вико­нанні своїх обов’язків перед страхувальником. У разі настання страхового випадку в страховика виникає обов’язок виплатити страхувальникові страхове відшкодування. Невиконання або не­належне виконання страховиком своїх обов’язків тягне за собою відповідальність страховика у вигляді сплати неустойки (штрафу, пені), відшкодування збитків тощо. Така відповідальність стра­ховика, зокрема, передбачена положеннями ст. 992 ЦК, котра як­раз і має назву «Відповідальність страховика». Відповідно до по­ложень зазначеної статті страховик несе майнову відповідаль­ність за несвоєчасне здійснення страхової виплати шляхом спла­ти страхувальнику неустойки (штрафу, пені). Виходячи з цього можна зробити висновок про те, що застосування в науковій і на­вчальній літературі терміна «відповідальність страховика» є не зовсім доцільним і слушним.

Під терміном «солідарна відповідальність» учені-економісти, як правило, розуміють солідарний розподіл суми збитку.

Крім того, підкреслимо, що, визначаючи страхування як різ­новид господарської діяльності, учені-економісти, по суті, уподіб­нюють різні поняття: страхування як систему економічних відно­син і господарську діяльність як діяльність у сфері суспільного виробництва. Таке уподібнення страхування і господарської дія­льності, безумовно, ускладнює визначення поняття страхової дія­льності. Страхування — це економічні відносини, і суб’єктами цих відносин є страховик і страхувальник (застрахована особа, вигодонабувач)^[109] Страхова діяльність як різновид господарської діяльності (підприємництво) зазвичай здійснюється з метою одержання прибутку^[110]. Суб’єктами страхової діяльності, поряд зі страховиком, є страхові брокери, страхові агенти, страхові актуа­рії. Державний нагляд за страховою діяльністю здійснює відповід­ний уповноважений орган. На наш погляд, страхування і страхо­ва діяльність не є тотожними поняттями і не можуть одночасно тлумачитись як господарська діяльність.

Отже, підсумуємо викладене: 1) учені-економісти, визначаю­чи поняття страхування, використовують суто правові поняття — відповідальність страховика, солідарна відповідальність, госпо­дарська діяльність; 2) довільна інтерпретація зазначених право­вих понять ученими-економістами призводить до появи внут­рішніх суперечностей у визначенні поняття страхування як еко­номічної категорії; 3) застосування вченими-економістами пра­вових понять у визначенні категорії «страхування» призводить до неоднозначного її розуміння.

Водночас учені-юристи, на відміну від учених-економістів, в основному акцентують увагу на економічних складових поняття страхування — економічних відносинах і спеціальному грошо­вому (страховому) фонді і визначають страхування так: 1) процес формування і використання страхового фонду^{[111] [112] [113]}; 2) сукупність правовідносин з формування та використання грошових коштів зі спеціального фонду¹¹ ; 3) соціально-економічний засіб захисту, за допомогою якого можна мінімізувати негативну дію різнома­нітних явищ у суспільному житті¹¹ ; 4) відносини з приводу фор­мування та використання грошового фонду з метою відшкоду­вання збитків^[114]; 5) економічні відносини щодо захисту майнових інтересів осіб за рахунок грошового (страхового) фонду^[115]6) сис­тема особливих грошових відносин^[116].

Загальними у цих визначеннях є такі принципи: 1) страхуван­ня є сукупністю правовідносин з формування та використання грошових коштів зі спеціального фонду 2) страхування є еконо­мічними відносинами щодо захисту майнових інтересів осіб за рахунок грошового (страхового) фонду; 2) страхування є відно­синами з приводу формування та використання грошового фонду з метою відшкодування збитків; 3) страхування є соціально- економічним засобом захисту.

Наголосимо, що вчені-юристи, визначаючи поняття «страху­вання», використовують, зокрема, такі суто економічні поняття: 1) економічні відносини; 2) формування та використання грошо­вого фонду; 3) соціально-економічний засіб захисту.

Отже, учені-юристи, так само як і вчені-економісти, не дають бездоганного і цілком обґрунтованого визначення поняття «стра­хування». З правового погляду те, що страхування називають економічними відносинами, призводить до колізії, оскільки ото­тожнення економічних і правових відносин не відбиває правової природи страхування і рівнозначне визначенню «страхування — це страхування». Реальні економічні відносини не є і не можуть бути подібними до абстрактних правових відносин. Економічні відносини спричинюють існування правових відносин, і саме то­му сутність економічних і правових відносин неоднакова. Так само відрізняється економічна і правова природа страхування. Визначення поняття «страхування» з позиції економіки і визна­чення його з позиції права не можуть ґрунтуватись на єдиних економічних засадах. Тому з правового погляду визначати стра­хування як економічні відносини некоректно і недоцільно.

Разом з тим і трактування вченими-юристами страхування як відносин з приводу формування та використання грошового фон­ду (далі — страховий фонд) також не зовсім аргументовано. З правового погляду страховий фонд не становить сутності страхування, а слугує засобом досягнення мети страхування. Страхування може здійснюватись і без створення страхового фонду (наприклад, корпорація «Ллойд»)^[117]. Можливість здійс­нення страхування без створення страхового фонду якраз і свід­чить про неналежність страхового фонду до сутності страху­вання. Адже до сутності речі чи явища не належить те, без чого вони можуть існувати^[118]. Крім того, як зауважує О. І. Худяков, із правового погляду страховий фонд взагалі не має жодного

значення, оскільки страховик відповідає за своїми зо­бов’язаннями, що випливають з договору страхування, усім своїм майном, і страхувальникові як стороні за договором стра­хування байдуже, за рахунок якого майна страховик виплатить ∙^y      '^j. ^{j 1}           ∙'          ¹IIQ

йому страхове відшкодування або страхову суму. Тому можна стверджувати, що визначення вченими-юристами страхування як відносин з приводу формування та використання страхового фонду також недостатньо аргументовано.

Отже, з огляду на викладене можемо цілком підставно висно­вувати, що визначення вченими-юристами поняття «страхуван­ня» як економічних відносин або відносин з приводу формування та використання страхового фонду вельми суперечливе.

Так, для з’ясування правової природи страхування, для визна­чення поняття страхування з позиції права вкрай потрібно про­аналізувати законодавче трактування поняття «страхування».

Відповідно до ст. 1 Закону страхування визначається як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фі­зичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що фор­муються шляхом сплати фізичними особами та юридичними осо­бами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Для більш ґрунтовного аналізу положень ст. 1 Закону доціль­но умовно виділити такі компоненти законодавчого визначення поняття страхування: 1) вид цивільно-правових відносин; 2) за­хист майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб; 3) за­хист майнових інтересів у разі настання певних подій (страхових випадків); 4) грошові фонди, що формуються через сплату фізич­ними та юридичними особами страхових платежів та доходів від розміщення цих фондів.

Слід зауважити, що, визначаючи страхування видом тільки цивільно-правових відносин, законодавець, на наш погляд, ви­являє певну непослідовність. Очевидно, що цивільно-правові відносини є предметом регулювання ЦК, і гл. 67 ЦК якраз зветься «Страхування». Водночас Господарський кодекс Украї­ни (далі — ГК) містить § 2 гл. 35, який також має назву «Стра­хування», а ст. 352, уміщена у цьому параграфі, відповідно, оза­главлена «Страхування у сфері господарювання». Крім того, визначення страхування міститься й у ч. 4 ст. 333 ГК. Тож, зва-

^{size=1 color=black face="Times New Roman">119}         Худяков А. И. Страховое право. — С. 20. жаючи на те що відповідно до ст. 1 ГК регулює господарські відносини, а також містить статті, положення яких спрямовані на врегулювання відносин у сфері страхування, визначення страхування у ст. 1 Закону видом тільки цивільно-правових від­носин недостатньо виправдано.

Тепер можна дійти висновку, що такий елемент законодавчого визначення страхування, як «вид цивільно-правових відносин», також потребує певного уточнення.

Наступним складником законодавчого визначення поняття «страхування» є положення про те, що страхування є захистом майнових інтересів фізичних та юридичних осіб. Перелік майно­вих інтересів, які підлягають захисту, можна визначити виходячи зі змісту положень ст. 4 Закону «Предмет договору страхування». Такими майновими інтересами можуть бути інтереси, що не су­перечать закону і пов’язані: 1) з життям, здоров’ям, працездатні­стю та пенсійним забезпеченням; 2) з володінням, користуванням і розпорядженням майном; 3) з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподі­яної юридичній особі (страхування відповідальності). Треба за­уважити, що зазначена ст. 4 Закону до 27 квітня 2007 р. мала на­зву «Об’єкти страхування». Змінивши назву ст. 4 Закону з «Об’єкти страхування» на «Предмет договору страхування» і за­лишивши практично без змін зміст цієї статті, законодавець фа­ктично уподібнив об’єкти страхування із предметом договору страхування. Втім така позиція законодавця не зовсім коректна. Об’єкти страхування як загальність і предмет договору страху­вання як окремість не є і не можуть бути подібними. Майнові ін­тереси як об’єкт страхування, набуваючи юридичної форми, кон­кретизуються в договорі страхування. Проста зміна назви ст. 4 Закону не перетворює об’єкти страхування на предмет договору страхування. Об’єкти страхування існують незалежно від пред­мета договору страхування. Тож згадана раніше зміна назви ст. 4 Закону без зміни її змісту, на нашу думку, не має сенсу.

Водночас у контексті аналізу такого компоненту законодавчо­го визначення поняття страхування, як захист майнових інтере­сів, привертає увагу гл. 3 ЦК «Захист цивільних прав та інтере­сів». У цій главі визначено суб’єкти і способи захисту цивільних прав і інтересів. Безпосередньо цивільні інтереси захищаються або судом (ст. 16 ЦК), або Президентом України, органами дер­жавної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, ор­ганами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК). Положень про за­хист майнових інтересів страховиками у гл. 3 ЦК немає. Способи захисту цивільних прав і інтересів, наведені у статтях гл. 3 ЦК, обумовлені наявністю факту порушення зазначених інтересів і, відповідно, наявністю суб’єкта-порушника — фізичної або юри­дичної особи. Натомість захист майнових інтересів у сфері стра­хування (страховий захист) не обумовлено фактом порушення і здійснюється протягом усього строку чинності договору страху­вання, а певні види страхування, зокрема страхування майна, життя, передбачають захист майнових інтересів у разі настання певних подій, які не залежать від волі суб’єктів (повінь, земле­трус, град тощо).

Отже, на підставі змісту ст. 1 Закону і гл. 3 ЦК ми можемо зробити висновок про те, що захист майнових інтересів у кон­тексті страхування є окремим способом захисту майнових інтере­сів (страховим захистом), а страхування є організаційно- правовою формою такого захисту.

Крім того, варто наголосити, що стрижнем страхування завжди був страховий інтерес чи страхові інтереси. Загальновизнано, що за браку страхового інтересу страхування втрачає сенс. А ігнору­вання законодавцем страхового інтересу і використання терміна «майнові інтереси» не зовсім логічно. Так, відповідно до ст. 4 За­кону предметом договору страхування є майнові інтереси. Водно­час за майнового страхування відповідно до зазначеної статті предметом договору страхування будуть майнові інтереси, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном. Але ж інтереси, пов’язані з володінням, користуванням і розпоря­дженням майном, уже самі по собі є майновими інтересами. У та­кому разі за майнового страхування предметом договору страху­вання будуть майнові інтереси, пов’язані з майновими.

Крім того, з майном пов’язана переважна більшість майнових інтересів, проте не всі такі майнові інтереси є предметом догово­ру страхування. Для надання майновим інтересам статусу об’єкта страхування якраз і має існувати страховий інтерес. Звідси постає питання щодо тотожності або співвідношення майнових і страхо­вих інтересів.

Так, О. В. Гринюк вважає, що майнові інтереси входять до складу категорії «страховий інтерес»^[119]. Проте, на наш погляд, така позиція недостатньо аргументована. Майнові інтереси не можуть входити до категорії «страховий інтерес», уже тому що страховий інтерес є суб’єктивним прагненням особи до забезпе­чення конкретного матеріального блага. Очевидно, що майнові інтереси як об’єктивне не можуть входити до складу суб’єктив­ного страхового інтересу. Навпаки, майнові інтереси, обумовле­ні страховим інтересом, стають страховими інтересами — об’єктом страхових правовідносин. Усі страхові інтереси є май­новими інтересами, але не всі майнові інтереси є страховими інтересами.

Страховий інтерес, спочатку як суб’єктивне, переходить в об’єктивне — страхові інтереси, які є об’єктом страхування. По­єднанням в об’єкті страхування страхового інтересу як компо­ненту суб’єктивного права і майнових інтересів, які набувають статусу страхових інтересів, як об’єкта страхування досягається реалізація мети страхування — захист страхових (майнових) ін­тересів страхувальника.

Отже, аналіз законодавчого визначення поняття страхування у контексті захисту майнових інтересів дозволяє дійти висновку про те, що трактування законодавцем страхування як захисту майнових інтересів містить певні внутрішні суперечності, що обумовлює необхідність запровадження поняття «страхові інте­реси» як правової категорії.

Крім того, у контексті правового визначення страхування тер­мін «подія» не кореспондує із загальним поділом юридичних фактів на події і дії. Визначаючи подію як підставу для реаліза­ції і виконання основних прав і обов’язків страховиком і стра­хувальником, законодавець не враховує ту обставину, що фа­ктично страхування може здійснюватись не тільки на випадок настання певної події, але й на випадок здійснення чи нездійс­нення страхувальником певної дії (наприклад, страхування від­повідальності).

Отже, у контексті правового визначення поняття страхування обумовлення захисту майнових інтересів настанням певної події також недостатньо обґрунтовано.

Виходячи зі змісту положень ст. 1 Закону і ст. 352 ГК можна стверджувати, що страхування як захист майнових інтересів обу­мовлено грошовими фондами. Положення, присвячені грошовим фондам, фактично становить половину обсягу законодавчого ви­значення страхування. Законодавець наголошує, що страхування здійснюється за рахунок грошових фондів, визначає спосіб фор­мування грошових фондів, передбачає розміщення грошових фон­дів і одержання доходів від розміщення грошових фондів. Втім підкреслимо, що включення положень про грошові фонди у за­конодавче визначення страхування характерно переважно для країн колишнього Радянського Союзу. Так, положення про гро­шові фонди містяться, зокрема, у ст. 2 Закону Російської Федера­ції «Про організацію страхової справи в Російській Федерації» від 27.11.92^[121], ст. 3 Закону республіки Узбекистан «Про страхову діяльність» від 05.04.02^[122].

На думку Є. І. Івашкіна^[123]та Р. Т. Юлдашева^[124], витоки розу­міння спеціального грошового (страхового) фонду як головної умови здійснення страхування містяться у працях К. Маркса «Капітал» і «Критика Готської програми». Але ця позиція вчених стосовно страхового фонду недостатньо аргументована.

Певною мірою погоджуючись із тим, що страховий фонд (грошовий фонд, централізований грошовий фонд) є однією з важ­ливих економічних складових поняття «страхування», підкрес­лимо, однак, таке. Справді, в «Капіталі» К. Маркс, аналізуючи процес розширеного відтворення, зокрема, зазначає, що постій­ний капітал зазнає під час процесу відтворення у речовому плані випадковостей і небезпек, які можуть його зменшити. Відповідно до цього частина прибутку служить страховим фондом. При цьо­му справа не змінюється від того, керує цим страховим фондом страхове товариство як окреме підприємство чи ні^[125].

Наведена теза К. Маркса стосовно страхового фонду, на наш погляд, не є переконливим аргументом на користь обумовленості страхування страховим фондом або централізованим грошовим фондом. Цей страховий фонд є засобом усунення перешкод функ­ціонуванню постійного капіталу в процесі відтворення, і К. Маркс визначав його як частину прибутку (доходу) у вигляді новодолу- ченої (надлишкової) праці. Це — єдина частина доходу, яка не споживається як дохід і не служить обов’язково фондом нагрома­дження. Чи служить вона фактично як фонд нагромадження або тільки покриває недоліки відтворення (як страховий фонд), зале­жить від випадку. Тим самим К. Маркс просто показав, що пере­творення прибутку в капітал означає ні що інше, як використання частини надлишкової праці на утворення нових засобів виробниц­тва. Робітник, крім праці, спрямованої на придбання безпосередніх життєво необхідних речей, затрачує працю на виробництво засобів виробництва, і ця надлишкова праця (у даному разі так званий страховий фонд) привласнюється тим, хто не працює. І в такому розумінні, справді, ніщо не змінюється від того, управляє цим страховим фондом страхове товариство як окреме підприємство чи ні. Крім того, треба враховувати, що «Капітал» являє собою критику політичної економії, тобто є економічною працею і, на наш погляд, взагалі не може слугувати вагомим аргументом на ко­ристь обумовленості страхування страховим фондом саме в кон­тексті правового визначення страхування.

У «Критиці Готської програми», наводячи перелік необхідних відрахувань із сукупного суспільного продукту, К. Маркс, зокре­ма, вказує на резервний, або страховий, фонд для страхування від нещасних випадків і стихійних лих^[126]. У цій праці К. Маркс роз­глядає резервний, або страховий, фонд у контексті відрахувань із сукупного суспільного продукту в суспільстві, заснованому на спільному (колективному) володінні засобами виробництва, — перша фаза комуністичного суспільства. Тож, у контексті право­вого визначення страхування поширення положень про страхо­вий фонд у комуністичному суспільстві на сучасні, по суті капі­талістичні, відносини в Україні, які характеризуються, зокрема, монополією підприємницьких страхових товариств на страху­вання, недоречне.

Водночас у більшості країн світу й у деяких країнах колиш­нього СРСР законодавчі визначення страхування не містять по­ложень про грошові фонди. Наприклад, ст. 1 Закону Азербай­джанської Республіки «Про страхування» від 25.06.99^{[127] [128]}, ст. 1 Закону Латвійської Республіки «Про страхові товариства і нагляд •/                          '           - ,q J     11                  1

за ними» від 10.06.98, ст. 2 Закону Китайської Народної Респуб­ліки «Про страхування» від 01.10.95^[129], Закон Федеративної Рес­публіки Німеччина «Про договір страхування» від 30.05.1908^[130], English Marine Insurance Act 1906 р.

Отже, проаналізувавши визначення поняття «страхування», сформульовані вченими-юристами, а також беручи до уваги ту обставину, що з правового погляду грошові фонди не належать до сутності страхування, і страхування може здійснюватись і без створення грошових фондів, ми бачимо, що законодавче визна­чення страхування у частині обумовлення страхування грошови­ми фондами також недосконале.

Тож з огляду на викладене робимо висновок, що законодавчо­му визначенню страхування притаманні такі суперечності і недо­ліки: 1) визначення страхування як виду суто цивільно-правових відносин не зовсім коректне; 2) визначення страхування як захисту майнових інтересів містить внутрішні суперечності, що спонукає запровадити поняття «страхові інтереси» як правову категорію; 3) у контексті визначення поняття «страхування» обумовлення за­хисту майнових інтересів настанням певної події недостатньо ви­правдане; 4) визначення страхування в частині обумовлення стра­хування грошовими фондами також некоректне.

Крім того, ст. 1 Закону являє собою норму-дефініцію, яка міс­тить (повинна містити) саме правове визначення страхування. За­значена дефініція страхування є формою правового його розу­міння. Водночас дефініції у галузі права мають бути простими і загальними^[131]. Бажання законодавця вмістити в дефініцію стра­хування якнайбільше начебто важливих складових (у тому числі економічних), призводить до правоописовості, внутрішньої супе­речливості, втрати загальності, а отже, до певної теоретичної де­фектності такої дефініції. У результаті лише створюється види­мість всеосяжного характеру дефініції, а правова природа страхування залишається в тіні.

Отже, ми побачили, що існують певні недоліки і суперечності у доктринальному і законодавчому визначенні поняття страху­вання. Тому з метою вдосконалення та формулювання більш об’єктивного правового поняття «страхування» вважаємо за до­цільне запропонувати таке:

1)  визначити страхування не видом цивільно-правових відно­син, а більш широким поняттям «відносини»; 2) внести зміни до назви § 2 гл. 35 ГК і ст. 352 ГК. Відповідно назви «Страхування» і «Страхування у сфері господарювання» доцільно замінити на «Страхова діяльність» і «Страхова діяльність у сфері господарю­вання»; 3) запровадити в науковий обіг поняття «страхові інтере­си» як правову категорію; 4) вважати страхування організаційно- правовою формою захисту страхових інтересів; 5) вилучити із за­конодавчого визначення поняття страхування складову про об- умовлення захисту майнових інтересів настанням певної події;

6)    забрати із законодавчого визначення поняття страхування складову про обумовлення страхування грошовими фондами;

7)    ст. 1 Закону викласти у такій редакції: «Поняття страхування Страхування — це відносини щодо захисту страхових інтересів фізичних та юридичних осіб».

1.2.2.