Проблеми правового регулювання взаємного страхування

У сучасному світі взаємне страхування як альтернатива комер­ційному страхуванню набуло статусу міжнародного явища. За оцінками фахівців, товариства взаємного страхування посідають важливе місце на страхових ринках більшості розвинутих країн^[132].

and indemnity clubs or P & I Clubs)^[135]. Водночас в Україні станом на 01.09.07 не зареєстровано жодного товариства взаємного стра­хування, тобто в країні відсутні страховики, що здійснюють страхування на безприбутковій основі. Страхові компанії, що ді­ють, зареєстровані у формі підприємницьких товариств, які ма­ють на меті одержання прибутку. З іншого боку, у науковій літе­ратурі немає комплексних досліджень, спрямованих на формування правових засад взаємного страхування.

Тому на даний час існує потреба вдосконалення правових за­сад взаємного страхування загалом і діяльності товариств взаєм­ного страхування зокрема.

А для цього насамперед необхідно: 1) з’ясувати стан правової регламентації взаємного страхування в Україні за допомогою аналізу положень відповідних нормативно-правових актів, спря­мованих на правове регулювання створення і діяльності това­риств взаємного страхування; 2) визначити напрямки вдоскона­лення правових засад взаємного страхування.

Безпосередньо ідея страхування як форма захисту майнових інтересів реалізується через створення страхового фонду. У разі настання обумовлених випадків зі страхового фонду здійснюєть­ся страхова виплата (страхове відшкодування). Економічну при­роду страхування становлять, зокрема, три основні форми органі­зації страхового фонду: фонд самострахування, страховий фонд страховика і централізований страховий фонд. Правова природа страхування (з урахуванням права власності на страховий фонд), у свою чергу, виявляється в таких основних організаційно- правових формах: самострахуванні, взаємному страхуванні, ко­мерційному страхуванні і державному страхуванні. Самостраху­вання і взаємне страхування — це безпосередньо страхування. Комерційне страхування — це страхова діяльність як вид підпри­ємницької діяльності з метою одержання прибутку. Державне страхування — це державна страхова монополія.

Ідея страхування як форми захисту майнових інтересів може бути реалізована і без створення страхового фонду. В ідеальному варіанті ідея страхування знімає саму себе і втілюється у страху­вання без страхування, що призводить до можливості захисту ін­тересів не завдяки договору чи закону, а лише на підставі необ­хідності такого захисту.

Взаємне страхування і комерційне страхування мають різну економічну і правову природу.

Узагальнимо думки цих учених відносно взаємного страху­вання:

1.  Взаємне страхування — це дії страхувальників, які мають схожі майнові інтереси і ризики, щодо створення й управління страховим фондом у формі товариств взаємного страхування на безприбутковій основі.

2.  Принципами взаємного страхування є: 1) спільна власність членів товариства взаємного страхування на кошти товариства;

2)Roman">    безприбутковий (некомерційний) характер страхових операцій;

3)    однорідність складу учасників товариства.

3.  Основні відмінності товариства взаємного страхування від комерційної страхової компанії полягають у такому: 1) товарист­во взаємного страхування — некомерційна організація, яка не має на меті одержання прибутку, а отже, немає ризику, що існує в підприємницькій діяльності; 2) обмежена кількість учасників товариства взаємного страхування — члени товариства взаємно­го страхування одночасно є страхувальниками 3) немає об’єктивної суперечності між страховиком і страхувальником — різниця між страховими внесками і страховими виплатами зали­шається в розпорядженні товариства взаємного страхування і не надходить у розпорядження акціонерів у вигляді дивідендів, як це відбувається в комерційній страховій компанії; 4) на відміну від страхувальників комерційної страхової компанії, члени това­риства взаємного страхування самі визначають порядок і здійс­нення страхових операцій; 5) можливість установлення мінімаль­но допустимого розміру страхових внесків (з часом, унаслідок тривалого нагромадження взаємного страхового фонду, страхо­вих внесків взагалі може не бути); 6) обмежений перелік ризиків, які беруться на страхування і, як наслідок, можливість відшкоду­вання шкоди у повному обсязі — без франшизи.

Отже, у науковій літературі є загальновизнаною теза про різну природу взаємного і комерційного страхування, що обумовлює відмінність між товариством взаємного страхування і ко­мерційною страховою компанією.

Крім того, відмінність товариств взаємного страхування від комерційних страхових компаній закріплена в законодавстві окремих країн.

Варто зауважити, що сучасний стан правової регламентації взаємного страхування в Україні характеризують такі факти: 1) Програма розвитку страхового ринку України на 2001—2004 рр. (далі — Програма), затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.01, не містила жодних положень про розвиток взаємного страхування; 2) Концепція розвитку страхового ринку України до 2010 р. (далі — Концепція), затверджена розпоря­дженням Кабінету Міністрів України від 23.08.05 № 369-р, ви­значаючи мету, завдання, основні і пріоритетні напрями розвитку страхування, також не містить положень про розвиток взаємного страхування. Виходячи зі змісту Концепції необхідно визнати, що розвиток взаємного страхування не є ні другорядним, ні пріо­ритетним напрямом розвитку страхового ринку України. Вона лише визначає товариства взаємного страхування як учасників страхового ринку і вказує на потребу вдосконалення правових засад діяльності товариств взаємного страхування; 3) правові за­сади діяльності товариств взаємного страхування в Україні об­межуються ст. 14 Закону України «Про страхування» (далі — За­кон) від 07.03.96, ч. 3 ст. 352 Господарського кодексу України (далі — ГК) і Тимчасовим положенням про товариства взаємного страхування (далі — Положення), затвердженим постановою Ка­бінету Міністрів України від 01.02.97 № 132. Положень про вза­ємне страхування у відповідній главі Цивільного кодексу Украї­ни (далі — ЦК) немає.

Для з’ясування справжнього стану правової регламентації вза­ємного страхування проаналізуємо відповідні положення зазна­чених нормативно-правових актів.

Це тимчасове Положення існує вже понад 10 років, складаєть­ся з 9 пунктів і має певні недоліки і суперечності, а саме:

1.  У п. 1 зазначено, що це Положення розроблено відповідно до ст. 13 Закону України «Про страхування». Водночас ст. 13 За­кону має назву «Об’єднання страховиків» і містить положення, спрямовані на регламентацію діяльності і захист інтересів саме об’єднань страховиків, тобто, по суті, об’єднань комерційних страхових компаній. При цьому слід зауважити, що товариства взаємного страхування є об’єднаннями якраз страхувальників, тобто осіб, які вирішили не передавати своїх ризиків комерцій­ним страховим компаніям. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 13 За­кону об’єднання страховиків не можуть вести страхову діяль­ність, що не зовсім кореспондує з метою діяльності товариств взаємного страхування — страховим захистом майнових інтере­сів своїх членів.

size=2 color=black face="Times New Roman">2.  У п. 2 Положення зазначено, що товариство взаємного страхування є юридичною особою — страховиком, створене відповідно до Закону України «Про страхування» з метою стра­хування ризиків членів цього товариства. Зауважимо, що ст. 2 Закону містить вичерпний перелік організаційно-правових форм страховиків, а саме: акціонерні товариства, повні товариства, командитні товариства або товариства з додатковою відповіда­льністю, які створюються відповідно до Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.91. У ст. 1 Закону України «Про господарські товариства» останні визначені як такі, що створюються з метою одержання прибутку, тобто є суб’єктами підприємницької діяльності. У свою чергу, у ст. 84 ЦК і ст. 79 ГК вказано, що зазначені господарські товариства (у даному ра­зі — страховики) здійснюють підприємницьку діяльність з ме­тою одержання прибутку. Крім того, відповідно до розд. 2 Лі­цензійних умов провадження страхової діяльності, затвердже­них розпорядженням Держфінпослуг від 28.08.03 № 40, страхо­вик створюється у формі вказаних товариств і повинен зареєст­руватись як суб’єкт підприємницької діяльності. Отже, аналіз відповідних положень наведених нормативно-правових актів свідчить про те, що товариство взаємного страхування згідно з чинним законодавством України є суб’єктом підприємницької діяльності і має на меті одержання прибутку. А тепер згадаємо одну з головних відмінностей товариства взаємного страхуван­ня від комерційної страхової компанії, яка полягає в тому, що товариство взаємного страхування є неприбутковою організаці­єю і не має на меті одержання прибутку, тобто не є суб’єктом підприємницької діяльності. Тому робимо висновок, що Поло­ження недостатньо чітко визначає можливі організаційно- правові форми товариств взаємного страхування.

3.  У п. 4 Положення сказано, що відповідальністю товарист­ва взаємного страхування є зобов’язання щодо виплати страхо­вих сум та страхових відшкодувань членам цього товариства в разі настання страхових випадків. Тобто виконання зо­бов’язання товариством взаємного страхування визначається Положенням як відповідальність товариства взаємного страху­вання, інакше кажучи, має місце ототожнення різних за своєю природою інститутів — інституту відповідальності й інституту виконання зобов’язання. Із правового погляду таке уподібнення є некоректним^[142]. Адже виконання зобов’язання товариством взаємного страхування полягає не у відповідальності, а у вико­нанні товариством своїх обов’язків перед членами товариства взаємного страхування. У разі настання страхового випадку у товариства взаємного страхування виникає обов’язок виплатити членам товариства страхові суми або страхове відшкодування. Невиконання або неналежне виконання товариством взаємного страхування своїх обов’язків тягне за собою відповідальність товариства у вигляді сплати неустойки (штрафу, пені), відшко­дування збитків тощо. Така відповідальність страховика (у да­ному випадку товариства взаємного страхування) передбачена положеннями ст. 992 ЦК, яка має назву «Відповідальність стра­ховика», і положеннями ст. 20 Закону. Відповідно до даних по­ложень страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати, виплачуючи страхувальникові неустойку (штраф, пеню). Отже, застосування в п. 4 Положення терміна «відповідальність товариства взаємного страхування» не зовсім доцільне і коректне.

4.  Також у п. 4 Положення передбачено виплату товариством страхових сум та страхових відшкодувань членам товариства у разі настання страхових випадків. Тобто у буквальному розумінні товариство може здійснювати і виплату страхових сум, і виплату страхових відшкодувань. Втім необхідно зауважити, що виходя­чи зі змісту ст. 6, 9, 25, 26 Закону страхова сума — це грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зо­бов’язаний провести виплату в разі настання страхового випадку. Така виплата може здійснюватись у вигляді страхової виплати за договором особистого страхування або у вигляді страхового від­шкодування за договорами майнового страхування і страхування відповідальності. Страхова виплата за різновидом договору осо­бистого страхування — договором страхування життя — здійс­нюється в розмірі страхової суми, що і передбачено п. 4 Поло­ження. Тож відповідно до п. 4 Положення товариство може здійснювати виплату страхових сум за договорами особистого страхування (страхування життя) і виплату страхових відшкоду- вань за договорами майнового страхування і страхування відпо­відальності. У контексті Закону передбачена п. 4 Положення ви­плата страхових сум і страхових відшкодувань свідчить про можливість товариства здійснювати і особисте страхування, і майнове страхування, і страхування відповідальності. Водночас у п. 2.10 Ліцензійних умов провадження страхової діяльності за­значено, що страховик, який одержав ліцензію на страхування життя, не має права здійснювати інші види страхування. Однак ми бачимо, що п. 4 Положення передбачає можливість для това­риства одночасно здійснювати взаємовиключні види страхування — страхування життя та інші види страхування, ніж страхування життя. Отже, п. 4 Положення суперечить п. 2.10 Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, що дає можливість твер­дити про існування недостатньо чітких підстав для одержання товариством ліцензії на здійснення певного виду страхування.

5.  Відповідно до п. 9 Положення кожному члену товариства у разі його виходу із товариства повертається частина його внеску на умовах, передбачених ст. 27 Закону. Слід зауважити, що ця стаття регламентує перехід до страховика прав страхувальника щодо особи, відповідальної за заподіяні збитки. Тобто в ст. 27 Закону реалізовано принцип суброгації — до страховика, який виплатив страхове відшкодування, переходить право вимоги страхувальника до особи, що заподіяла збитки. Проте повернення члену товариства його внеску на умовах, передбачених ст. 27 За­кону, не зовсім обґрунтовано. По-перше, у члена товариства на момент виходу може й не існувати права вимоги до третьої осо­би. По-друге, як правило, право вимоги члена товариства до тре­тьої особи може переходити до товариства за договором майно­вого страхування. За договором особистого страхування, який передбачає виплату не страхового відшкодування, а страхової суми, у переважній більшості випадків у члена товариства взагалі не може виникати права вимоги до третьої особи. Крім того, вза­галі не зовсім зрозумілим є обумовлення розрахунків із членом товариства переходом права вимоги. Отже, п. 9 Положення не досить однозначно врегульовує повернення члену товариства йо­го внеску в разі виходу з товариства.

Отже, проаналізувавши Положення, ми виявили певні недолі­ки і суперечності в регламентації діяльності товариств взаємного страхування, а саме: 1) Положення розроблено відповідно до ст. 13 Закону, яка регламентує діяльність об’єднань страховиків (страхових компаній), що мають відмінну від товариств взаємно- го страхування природу, тому наявне певне ототожнення комер­ційного і взаємного страхування; 2) Положення не так то чітко визначає можливі організаційно-правові форми товариств взаєм­ного страхування; 3) застосування в п. 4 Положення терміна «відповідальність товариства взаємного страхування» є не зовсім доцільним і коректним; 4) п. 4 Положення суперечить п. 2.10 Лі­цензійних умов провадження страхової діяльності у частині одер­жання товариством ліцензії на здійснення певного виду страху­вання; 5) у п. 9 Положення не досить однозначно врегульовано повернення члену товариства взаємного страхування його внеску в разі виходу з товариства.

Крім того, у Положенні потребують більш чіткого визначення: поняття взаємного страхування, об’єкти взаємного страхування, підстави набуття членства в товаристві взаємного страхування, порядок виходу і порядок виключення членів із товариства взаєм­ного страхування, підстави одержання ліцензії товариством взає­много страхування (зважаючи на можливість створення товарис­тва взаємного страхування у вигляді товариства, що не має на меті одержання прибутку) тощо.

Перелічені недоліки і суперечності Положення дають підстави визнати його таким нормативно-правовим актом, що не повною мірою забезпечує належну правову регламентацію створення і діяльності товариств взаємного страхування.

Отже, аналіз ст. 14 Закону, ч. 3 ст. 352 ГК і Положення дозво­ляє дійти висновку про брак в Україні належної правової регла­ментації взаємного страхування і обґрунтовує необхідність не тільки вудосконалення правових засад діяльності товариств вза­ємного страхування, як це передбачено в Концепції (ці засади пе­ребувають у зародковому стані), а й деталізованого опрацювання юридичних підвалин взаємного страхування загалом і діяльності товариств взаємного страхування зокрема. Водночас відсутність положень про взаємне страхування у гл. 67 ЦК, яка має назву «Страхування», і зміст Закону свідчать про те, що законодавець, здійснюючи регламентацію страхування, перш за все має на увазі комерційне страхування і дещо ототожнює різні за своєю приро­дою комерційне і взаємне страхування, по суті, допускаючи замі­ну державної страхової монополії на комерційну страхову моно­полію. Таке ототожнення, проте, не відбиває суттєвих відмін­ностей між комерційним і взаємним страхуванням і не враховує їхню кінцеву мету.

Отже, різна природа взаємного і комерційного страхування та брак належної правової регламентації взаємного страхування обумовлюють необхідність розробки й ухвалення Верховною Ра­дою України спеціального Закону «Про товариства взаємного страхування» (далі — Закон «Про товариства взаємного страху­вання»), в якому будуть чітко визначені організаційні, правові та економічні засади створення і діяльності товариств взаємного страхування. На наш погляд, буде слушною така структура проек­ту Закону «Про товариства взаємного страхування»:

Розділ І «Загальні положення»: ст. 1 «Взаємне страхування»; ст. 2 «Принципи взаємного страхування»; ст. 3 «Об’єкти взаєм­ного страхування»; ст. 4 «Товариство взаємного страхування»; ст. 5 «Юридичний статус товариства взаємного страхування»; ст. 6 «Асоціації товариств взаємного страхування»; ст. 7 «Визначення термінів»; ст. 8 «Законодавство про взаємне страхування».

Розділ ІІ «Організаційні засади створення, діяльності та при­пинення товариства взаємного страхування»: ст. 9 «Створення товариства взаємного страхування»; ст. 10 «Засновницький дого­вір і статут товариства взаємного страхування»; ст. 11 «Правила страхування товариства взаємного страхування»; ст. 12 «Статут­ний капітал товариства взаємного страхування»; ст. 13 «Держав­на реєстрація товариства взаємного страхування»; ст. 14 «Ліцен­зування діяльності товариства взаємного страхування»; ст. 15 «Відповідальність товариства взаємного страхування»; ст. 16 «Припинення товариства взаємного страхування».

Розділ ІІІ «Учасники товариства взаємного страхування»: ст. 17 «Члени товариства взаємного страхування»; ст. 18 «Вступ до то­вариства взаємного страхування»; ст. 19 «Внески членів товарис­тва взаємного страхування»; ст. 20 «Права членів товариства вза­ємного страхування»; ст. 21 «Обов’язки членів товариства взаємного страхування»; ст. 22 «Асоційовані члени товариства взаємного страхування»; ст. 23 «Припинення членства в товарис­тві взаємного страхування»; ст. 24 «Відповідальність членів то­вариства взаємного страхування».

Розділ ΓV «Управління товариством взаємного страхування»: ст. 25 «Органи товариства взаємного страхування»; ст. 26 «Зага­льні збори товариства взаємного страхування»; ст. 27 «Спосте­режна рада товариства взаємного страхування»; ст. 28 «Правлін­ня товариства взаємного страхування»; ст. 29 «Страховий комітет товариства взаємного страхування; ст. 30 «Ревізійна комісія то­вариства взаємного страхування».

Розділ V «Економічні засади діяльності товариства взаємного страхування: ст. 31 «Майно товариства взаємного страхування; ст. 32 «Капітал товариства взаємного страхування»; ст. 33 «Гаран­тійний фонд товариства взаємного страхування»; ст. 34 «Страхо­ві резерви товариства взаємного страхування»; ст. 35 «Господар­ська діяльність товариства взаємного страхування»; ст. 36 «Облік і звітність товариства взаємного страхування».

Розділ VI «Державне регулювання і нагляд за діяльністю то­вариств взаємного страхування»: ст. 37 «Органи, що здійснюють державне регулювання і нагляд за діяльністю товариств взаємно­го страхування».

Розділ VII «Відповідальність за порушення законодавства про товариства взаємного страхування»: ст. 38 «Відповідальність за порушення законодавства про товариства взаємного страхування».

Розділ VIII «Прикінцеві положення».

size=2 color=black face="Times New Roman">Отже, тепер можна підсумувати результати аналізу розгляну­тих положень нормативно-правових актів:

по-перше, стан правової регламентації взаємного страхування в Україні є поки незадовільним;

по-друге, брак належної правової регламентації взаємного страхування обумовлює необхідність розробки й ухвалення Вер­ховною Радою України спеціального закону «Про товариства взаємного страхування».

Також у контексті вдосконалення правового регулювання вза­ємного страхування потребують дальшого опрацювання такі пи­тання, як організаційно-правова форма товариств взаємного страхування, об’єкти взаємного страхування, ліцензування діяль­ності товариств взаємного страхування та деякі інші.

1.2.3.