Загальні засади правового регулювання особистого страхування

Страхування життя як вид особистого страхування з’явився у Європі наприкінці XVII ст. спочатку як додаток до морського страхування.

Як галузь страхування особисте страхування поділяється на дві підгалузі: страхування життя і страхування здоров’я. Страху­вання життя передбачає обов’язок страховика здійснити страхові виплати в разі смерті застрахованого, а також за дожиття застра­хованого до певного віку чи до закінчення строку дії договору страхування. Страхування здоров’я передбачає обов’язок страхо­вика здійснити страхові виплати в обумовлених розмірах у разі заподіяння шкоди здоров’ю застрахованої особи внаслідок нещас­ного випадку або хвороби. Крім того, як зазначає С. С. Осадець, «...світова практика поділяє страхування життя на страхування капіталів та страхування рент. Усвою чергу, страхування капіта­лів передбачає можливість укласти договори страхування з умо­вою виплати певної суми при дожитті страхувальника до зазна­ченого в договорі строку (події) або в разі його смерті....Великим попитом користується змішане страхування життя, згідно з умо­вами якого передбачається виплата, якщо страхувальник доживе до зазначеного строку (віку) або помре протягом дії договору страхування.

Якщо йдеться про рентне страхування, то певна обумовлена договором частка виплачується страхувальникові (застраховано­му) у вигляді регулярних періодичних виплат, а загальна сума останніх залежить від тривалості життя страхувальника (застра­хованого)»^[204].

Особисте страхування може здійснюватись у формі обов’яз­кового і добровільного страхування.

Класифікація особистого страхування здійснюється на підста­ві певних критеріїв.

«За обсягом ризику:

страхування на випадок дожиття або смерті;

страхування на випадок інвалідності або недієздатності; страхування медичних витрат.

За видом особистого страхування:

страхування життя;

страхування від нещасних випадків.

За кількістю осіб, зазначених у договорі:

індивідуальне страхування (страхувальником виступає окремо взята особа);

колективне страхування (страхувальниками і застрахованими виступає група фізичних осіб).

За тривалістю страхового покриття:

короткостокове (менше від одного року); середньострокове (1—5 років);

довгострокове (6—15 років).

За формою виплати страхового забезпечення:

з одночасною виплатою страхової суми;

з виплатою страхової суми у формі ренти.

За формою сплати страхових премій:

страхування з уплатою одночасної премії;

страхування з довічною уплатою премії;

страхування з щомісячною уплатою премії»^[205].

Виходячи зі змісту ст.

Як і договір майнового страхування, договір особистого стра­хування регулюється ЦК і Законом без виокремлення його видів. Це зовсім не означає, що на практиці такі окремі види зі своїм особливим режимом все ж таки не існують. Індивідуалізація у та­кому випадку забезпечується, зокрема, нормами, що містяться в ухвалених на різних рівнях актах, включаючи спеціальні закони про обов’язкове особисте страхування.

Також, як зазначає М. І. Брагінський, «у формуванні окремих видів договорів особистого страхування велику роль відіграє ба­гаторічна практика, що склалась і яка виявляється у розроблених страховиками правилах особистого страхування»²⁰.

Одним з видів особистого страхування, що визначений на за­конодавчому рівні, є страхування життя. Це — вид особистого страхування, який передбачає обов’язок страховика здійснити страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це передбачено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахова­ною особою визначеного договором віку. Умови договору стра­хування життя можуть також передбачати обов’язок страховика здійснити страхову виплату в разі нещасного випадку, що стався із застрахованою особою, та (або) хвороби застрахованої особи. У разі якщо при настанні страхового випадку передбачено регу­лярні послідовні довічні страхові виплати (страхування довічної пенсії), обов’язковим є передбачення у договорі страхування ри­зику смерті застрахованої особи протягом періоду між початком дії договору страхування та першою страховою виплатою з числа довічних страхових виплат.

З урахуванням їхньої особливої соціальної значущості дого­вори страхування життя можна віднести до публічних договорів, що означає підпорядкування їх правовому режиму, установлено­му ст. 635 ЦК. Із зазначеної статті стосовно договорів страхуван­ня життя випливає обов’язок страховика укладати договори стра­хування життя з кожним, хто до нього звернеться. Умови публіч- ^[206] ного договору встановлюються однаковими для всіх страхуваль­ників, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Страховик не має права надавати переваги одному спожива­чеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

Страховик не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності в нього можливостей надання споживачеві відповідних послуг.

Страхувальники мають право при укладанні договорів особи­стого страхування призначати за згодою застрахованої особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

Страховики, які здійснюють страхування життя, можуть нада­вати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя.

Тут слід зазначити, що якщо з економічного погляду поняття особистого страхування як виду страхування із самого початку було цілком зрозумілим, очевидним і не викликало сумнівів, то з правової позиції особисте страхування тривалий час не визнава­лося вченими-юристами.

Для прикладу наведемо дві суперечні тези стосовно статусу особистого страхування корифея російського цивільного права Г.

Перша: «До майнового страхування примикають різні угоди, що прикриваються ім’ям страхування і які мають на увазі убез­печення особи від випадкових умов існування її в суспільстві, — особисте страхування»^[207].

Друга: «Страхування спрямовано до повернення дійсної шко­ди, а не до забезпечення можливих вигід. Цією ознакою справж­ній страховий договір, майновий, відрізняється від особистого страхування, яке тільки завдяки непорозумінню і неправильному слововживанню ввійшло в поняття страхування. При обіцянці видати іншій відомій особі у випадку смерті другої або при дося­гненні певного віку і т.п. немає дійсної шкоди в майні, немає страху за майно, який можна було б перенести на іншу особу. У справжньому страхуванні відшкодування збитків завжди порі­внюється з дійсними втратами, тоді як в особистому страхуванні це неможливо, а тому цей обов’язок перетворюється просто у ви­дачу певної суми при настанні відомої події, і сама угода являє собою парі, заклад. Справжнє страхування може укладатися тіль­ки під відкладальною умовою, тому що тільки вона завдає дійсну шкоду, тоді як в особистих страхуваннях угода може бути укла­дена під скасувальною умовою, напр. забезпечення посагу, якщо жінка при досягненні певного віку вийде заміж або якщо вона не вийде» ⁹

В. І. Серебровський, полемізуючи з Г.Ф. Шершеневичем, твер­див, що «... страхування не є умовною угодою, позаяк головний обов’язок, що покладається на страхувальника, сплата страхової премії, не є в залежності від якої-небудь умови або строку»^{[208] [209]}.

Більш гнучко В. І. Серебровський підходив і до такої ознаки «справжнього страхування», як повернення дійсної шкоди, вва­жаючи, що елемент шкоди або збитків не є визначальною озна­кою всіх видів страхування.

Водночас з юридичного погляду невизначеним залишалось місце економічного поняття «страховий інтерес» в особистому страхуванні.

Власне кажучи, проблема місця страхового інтересу в право­вому регулюванні страхових відносин значно ширша, ніж питан­ня страхового інтересу в особистому страхуванні. Сьогодні про­блема місця страхового інтересу в особистому страхуванні має більш показовий характер. Тож, незважаючи на ризик повторю­вання, ми будемо намагатись розглядати проблему страхового ін­тересу в юридичній конструкції страхування з різних приводів і в різних аспектах.

З економічної позиції страховий інтерес є беззаперечним і за­гальноприйнятим стрижнем страхових відносин. С.С. Осадець визначає страховий інтерес у такий спосіб: «Матеріальна заінте­ресованість у страхуванні об’єктів, до яких страхувальник має стосунок як власник, орендар, перевізник і т. ін., включає майно і все те, що може бути предметом заподіяння матеріального збитку (шкоди) страхувальникові або у зв’язку з чим може виникнути відповідальність»^[211].

Водночас законодавець у розд. І Закону, визначаючи основні страхові поняття, застосовує суто економічні терміни, не форму­люючи, проте, поняття страхового інтересу. У ст. 4 Закону зако­нодавець прямо вказує, що предметом страхування є майнові ін­тереси. Предметом майнового страхування в такому разі є майнові інтереси, пов’язані з майном. Але з майном пов’язана переважна більшість майнових інтересів, однак не всі такі май­нові інтереси є об’єктами страхування. Для надання майновим інтересам статусу об’єкта страхування якраз і має існувати наяв­ність страхового інтересу.

Взагалі, стосовно питання правового регулювання страхуван­ня законодавець виявляє певну суперечливість. З одного боку, спостерігається недооцінка економічних понять, таких як страхо­вий інтерес, з другого боку, визначаючи поняття страхового ви­падку (ст. 8 Закону), законодавець не зовсім слушно застосовує поняття «подія», не помічаючи економічного забарвлення цього терміна. Подія у страхуванні є однією з підстав реалізації прав і обов’язків страхувальника і страховика. Проте, як відомо, юри­дичні факти поділяються на події і дії. З появою такого виду страхування, як страхування відповідальності, більш коректно було б замість терміна «подія» застосовувати «подія або дія».

Повертаючись до місця страхового інтересу в особистому страхуванні, зазначимо таке. В. І. Серебровський, наприклад, вважав, що саме страховий інтерес є предметом страхування: «свого часу в науці права уявлялось спірним, що є предметом майнового страхування: річ або інтерес. Спір цей розв’язався на користь прибічників другої думки»²¹.

Полемізуючи з В. І. Серебровським, К. А. Граве і Л. А. Лунц стверджували, що «...категорія страхового інтересу може засто­совуватись лише у сфері майнового, але не особистого страху­вання. Це випливає з того, що за нашим правом при особистому страхуванні страхова сума підлягає виплаті безвідносно до того, пов’язано настання страхового випадку з якими-небудь збитками для страхувальника або вигодонабувача чи ні»^{[212] [213]}.

Набагато ширше до визначення місця страхового інтересу в правовому регулюванні страхування загалом і в особистому страхуванні зокрема підходив В. К. Райхер, вважаючи, що стра­ховий інтерес є універсальною категорією. Учений зазначав, що «страховий інтерес... є універсальною категорією радянського

страхування: він не обмежений сферою майнового страхування, але діє також і в особистому. Проте дія його в цих обох випадках суттєво різниться, як і дія співвідносної з ним категорії — майно­вої потреби.

У майновому страхуванні страховий інтерес визначається у своїй наявності і розмірі in concrete і входить у самий зміст зо­бов’язання як його неодмінна умова. В особистому страхуванні страховий інтерес зберігає своє значення як справжня підстава страхової угоди і страхового зобов’язання. Інакше, якщо цього не було б, договір особистого страхування втратив би реальний життєвий зміст, перетворився б на страхову гру. Але тут, на від­міну від майнового страхування, ця підстава страхової угоди ли­шається, як правило, поза її юридичним змістом, не входить до її складу»^[214].

Втім не всі вчені поділяли таке широке тлумачення страхово­го інтересу в страхуванні, вважаючи, що саме універсальний хар- ктер страхового інтересу вносить неясність у питання про юри­дичні передумови страхових правовідносин і не допомогає пізнанню сутності особистого страхування. К. А. Граве і Л. А. Лунц цілком слушно зауважували, що «якщо в радянському особистому страхуванні страховий інтерес лишається поза зміс­том угоди, не входить до її складу, то інтерес цей, очевидно, не може слугувати «універсальною категорією» страхування»^[215].

Не погоджуючись ні з В. І. Серебровським, ні з В. К. Райхе- ром, К. А. Граве і Л. А. Лунц мали свою авторитетну думку сто­совно страхового інтересу. «Страховий же інтерес, як ми вважає­мо, не є ні предметом страхової охорони, ні предметом страхових правовідносин, а є однією з необхідних передумов виникнення й існування цих правовідносин, тобто юридичний факт, від наявно­сті якого залежать виникнення і дальше існування страхових правовідносин, що вже виникли»^[216].

Аналіз наукової літератури зі страхування, а також наведені раніше погляди вчених-юристів на договори майнового й особис­того страхування і на поняття страхового інтересу в особистому страхуванні дозволяють дійти таких висновків:

По-перше, вважаємо невиправданим і недоцільним існування в Законі України «Про страхування» і в проекті нового Цивільно­го кодексу України єдиного визначення договору страхування. Нині договори майнового й особистого страхування є різними за своєю правовою природою. Загальне визначення договору стра­хування тільки потенційно видається можливим і теоретично правильним. Воно може мати справжнє значення лише тоді, коли охопить усі різновиди договору страхування, і якщо на підставі такого визначення можна буде відмежувати один вид договору страхування від іншого.

По-друге, необхідно ввести в проект нового Цивільного кодек­су України конкретні окремі визначення договорів майнового і особистого страхування і можливих їх підвидів, а також визна­чення таких договорів страхування, які обумовлені економічними потребами суспільства (наприклад, договір страхування підпри­ємницького ризику).

По-третє, незважаючи на те що всі види страхування в кінце­вому рахунку спрямовані на досягнення однієї мети і ґрунтують­ся на економічних відносинах у суспільстві, правове регулюван­ня страхування, тобто правовий інститут, що виник завдяки економічним відносинам, не завжди відбиває і не досить чітко врегульовує саме ті економічні відносини й економічні потреби суспільства, що стали підставою для його появи.

4.2.