Правове регулювання страхування іншого, ніж страхування життя

Правове регулювання страхування іншого, ніж страхування життя, здійснюється за допомогою Директиви 73/239/ЄЕС від 24 липня 1973 р.

Метою Директиви є:

a)   доповнення першої Директиви 73/239/ЄЕС;

b)  установлення особливих положень, які стосуються свободи надання послуг для компаній та стосовно класів страхування, які охоплює перша Директива.

Право, що застосовується до договорів страхування, про які йдеться у Директиві і які охоплюють ризики, що існують у межах держав-членів, визначається згідно з такими положеннями:

a)  У разі якщо власник страхового поліса має своє постійне місце проживання або центральне головне управління на терито­рії держави-члена, в якій існує ризик, право, що застосовується до договорів страхування, є правом такої держави-члена. Однак якщо право такої держави-члена це дозволятиме, сторони можуть вибрати право іншої країни.

b)   У разі якщо власник страхового поліса не має свого по­стійного місця проживання або центрального головного управ­ління на території держави-члена, в якій існує ризик, сторони договору страхування можуть вибирати право держави-члена, в якій існує ризик, або право країни, в якій власник страхового поліса має своє постійне місце проживання або центральне го­ловне управління.

c)  У разі якщо власник страхового поліса веде промислову чи комерційну діяльність або має вільну професію і якщо договір охоплює два або більше ризиків, що стосуються такої діяльності й існують у різних державах-членах, свобода вибору права, що застосовується до договору, поширюється на право таких дер- жав-членів і країни, в якій власник страхового поліса має своє постійне місце проживання або центральне головне управління.

d)  Незважаючи на підпункти (b) і (с), у випадках, коли держа- ви-члени, про які йдеться в цих підпунктах, надають більшу сво­боду у виборі права, що застосовується до договору, сторони мо­жуть скористатися цією свободою.

e)   Незважаючи на підпункти (a), (b) і (с), у випадках, коли ри­зики, охоплені договором, обмежені до випадків, що трапляються в одній державі-члені іншій, ніж держава-член, в якій існує ри­зик, як визначено у статті 2 (d), сторони завжди можуть вибирати право першої держави.

f)   Для ризиків, про які йдеться у статті 5 (d) (і) першої Дирек­тиви, сторони договору страхування можуть вибирати будь-яке право.

g)  Той факт, що у випадках, про які йдеться у підпунктах (a) або (f), сторони вибрали право, у випадках, коли всі інші елемен­ти, що мають значення для ситуації на час вибору, пов’язані ли­ше з однією державою-членом, не перешкоджає застосуванню обов’язкових правил права такої держави-члена, що означає пра­вила, відступ від яких через укладення договору не дозволяється правом такої держави-члена.

h)   Вибір, про який ідеться у попередніх підпунктах, має бути висловлений або продемонстрований з достатньою впевненістю в умовах договору або обставинами випадку.

i)    У разі якщо держава вміщує кілька територіальних одиниць, кожна з яких має свої власні правові норми щодо договірних зо- бов’язань, кожна одиниця вважається країною для цілей визна­чення права, що застосовується відповідно до цієї Директиви.

Держава-член, в якій різні територіальні одиниці мають свої власні правові норми щодо договірних зобов’язань, не повинна застосовувати положення цієї Директиви до суперечностей, що виникають між законами таких одиниць.

Ніщо не обмежує застосування правових норм місця розгляду справи у ситуації, де вони є обов’язковими, незалежно від права, що застосовується до договору за інших обставин.

Якщо це передбачає закон держави-члена, обов’язкові правові норми держави-члена, в якій існує ризик, чи держави-члена, що накладає зобов’язання щодо одержання страхування, можуть бу­ти застосовані, якщо і до тієї міри, наскільки згідно з правом та­ких держав такі правила мають застосовуватись незалежно від того, яке право застосовується до договору.

Держави-члени застосовують до договорів страхування, про які йдеться у Директиві, свої загальні правила міжнародного приватного права щодо договірних зобов’язань.

Страхові компанії можуть пропонувати та укладати договори обов’язкового страхування згідно з правилами цієї Директиви та першої Директиви.

Держава-член, яка з моменту повідомлення про цю Директиву може вимагати від будь-якої компанії, створеної в межах її тери­торії, одержання схвалення загальних та спеціальних умов його обов’язкового страхування, а також може вимагати схвалення та­ких умов у випадку будь-якої страхової компанії, що пропонує таке покриття, у межах її території.

Держава-член може встановлювати, що правом, яке застосо­вується до договору обов’язкового страхування, є право держави, яка накладає зобов’язання про одержання страхування.

Кожна держава-член доводить до відома Комісії ризики, сто­совно яких страхування є обов’язковим згідно з її законодавством, зазначаючи: • спеціальні правові норми, що стосуються такого страхування, • подробиці, які мають бути вказані у сертифікаті, що його повинен видати страховик застрахованій особі, якщо така держава вимагає доказу того, що зобов’язання про одержання страхування було виконано.

Ніщо не перешкоджає державам-членам зберігати або запро­ваджувати закони, постанови та адміністративні положення, які стосуються, зокрема, необхідності технічної кваліфікації мене­джерів та директорів та схвалення статуту компанії, загальних і спеціальних умов поліса, розмірів страхових внесків та будь- якого іншого документа, необхідного для здійснення звичайного нагляду.

Однак щодо ризиків, про які йдеться в ст. 5 (d) першої Дирек­тиви, держави-члени не встановлюють положень, які вимагають схвалення або систематичного повідомлення загальних і спеціа­льних умов поліса, розмірів страхових внесків та інших друкова­них документів, які компанія має намір використовувати у своїх стосунках із власниками страхових полісів. Вони можуть вимага­ти лише несистематичного повідомлення цих умов та інших до­кументів з метою перевірки на відповідність законам, постановам та адміністративним положенням, що стосується цих ризиків, і ця вимога не може становити попередню умову для надання компа­нії можливості продовжувати свою діяльність.

Кожна держава-член вживає всіх заходів, необхідних для за­безпечення того, що органи, відповідальні за нагляд за страхови­ми компаніями, мають повноваження та засоби, необхідні для на­гляду за діяльністю страхових компаній, створених на її території, включаючи діяльність, що здійснюється за межами та­кої території відповідно до Директив Ради, що регулюють таку діяльність та для цілей забезпечення їх імплементації.

Такі повноваження і засоби мають, зокрема, давати право на­глядовим органам: • робити детальні запити про становище ком­панії та її діяльність у цілому; • збирати інформацію або встанов­лювати вимоги про подання документів щодо страхової діяльності; • провадити дослідження на місці у приміщеннях компанії; • вживати будь-яких заходів стосовно до підприємства, які є відповідними та необхідними для забезпечення того, що та­ка діяльність компанії і надалі відповідатиме законам, підзакон- ним та адміністративним положенням, яких компанія повинна додержувати в кожній державі-члені і, зокрема, схемі операцій тією мірою, наскільки це залишається обов’язковим, і запобігати та усувати будь-які невідповідності, що перешкоджають інтере­сам власників страхових полісів; • забезпечувати здійснення за­ходів, яких вимагають наглядові органи, у разі потреби через примус та, якщо необхідно, через судові канали.

Держави-члени можуть також передбачати отримання нагля­довими органами будь-якої інформації відносно договорів, якими володіють посередники.

Кожна держава-член згідно з умовами, установленими націона­льним законодавством, уповноважує компанії, які створені на її території, передавати всі або частину своїх портфелів договорів, для яких така держава є державою, в якій існує ризик, до установи, що приймає, створеної в тій самій державі-члені, якщо наглядові органи такої держави-члена, в якій розміщений головній офіс установи, що приймає, підтверджують, що вона має достатній рі­вень платоспроможності після врахування такої передачі.

Держава-член надання послуг має вимагати від компанії учас­ті у фінансуванні її національного бюро страховиків та її націо­нальному гарантійному фонді.

Від компанії, однак, не повинно вимагатись здійснення будь- яких платежів чи вкладів у бюро та фонд держави-члена надання послуг.

Законодавство держав-членів передбачає, що компанія, ство­рена у державі-члені, може покривати в межах тієї держави за допомогою надання послуг, принаймні: • великі ризики, що ви­значені у ст. 5 (d) першої Директиви; • ризики інші, ніж ті, що ви­значені у ст.

Будь-яка компанія, яке має намір надавати послуги, спочатку повідомляє компетентні органи держави-члена здійснення під­приємницької діяльності головного офісу і, якщо необхідно, дер­жаву-члена здійснення підприємницької діяльності, вказуючи державу-члена або держав-членів, на території яких вона має на­мір надавати послуги, і характер ризиків, які воно пропонує по­кривати.

Такі органи можуть вимагати надання інформації або доказу, про які йдеться у ст. 9 чи 11 першої Директиви.

Кожна держава-член, на території якої компанія має намір на­давати послуги, може зробити доступ до такої діяльності залеж­ним від одержання адміністративного дозволу; з цією метою вона може вимагати від компанії:

(a)   надання сертифіката, виданого компетентними органами держави-члена здійснення підприємницької діяльності головного офісу, який засвідчує, що компанія володіє для своєї діяльності в цілому мінімальним рівнем платоспроможності, розрахованої згідно зі ст. 16 та 17 першої Директиви, і що дозвіл згідно зі ст. 7 (1) згаданої Директиви дає право компанії діяти за межами дер- жави-члена заснування;

(b)   надання сертифіката, виданого компетентними органами держави-члена заснування, який вказує класи, стосовно яких компанія має ліцензію здійснювати діяльність, і засвідчує, що ці органи не заперечують проти надання послуг компанією;

(c)   подання схеми операцій, що містить такі подробиці: • ха­рактер ризиків, які компанія пропонує покривати у державі-члені надання послуг; • загальні та особливі умови полісів страхування життя, які воно пропонує там використовувати; • ставки страхо­вих внесків, які компанія передбачає застосовувати для кожного класу діяльності; • форми та інші друковані документи, які воно має намір використовувати у своїх стосунках з власниками стра­хових полісів тією мірою, наскільки такі документи також вима­гаються від створених компаній.

Компетентним органам держави-члена надання послуг нада­ється строк у шість місяців з моменту одержання документів для надання або відмови у видачі ліцензії на основі відповідності чи невідповідності подробиць у схемі операцій, поданій компанією, законам, постановам та адміністративним положенням, що засто­совуються в такій державі.

Кожна держава-член установлює право для звернення до суду щодо відмови у наданні ліцензії або відмови у видачі сертифіката.

Ніщо не перешкоджає державам-членам зберігати або запро­ваджувати закони, постанови та адміністративні положення, які стосуються, зокрема, схвалення загальних і спеціальних умов по­ліса, форм та інших друкованих документів для використання у стосунках з власниками страхових полісів, розмірів страхових внесків та будь-якого іншого документа, необхідного для звичай­ного здійснення нагляду, за умови, що правила держави-члена заснування є недостатніми для досягнення необхідного рівня за­хисту і вимоги держави-члена надання послуг не виходять за ме­жі того, що є необхідним у цьому плані.

Будь-яка компанія, що надає послуги, подає компетентним ор­ганам держави-члена надання послуг всі документи, які від неї вимагаються для цілей імплементації цієї статті, тією мірою, на­скільки компанії, що створені в такій державі, також зобов’язані це робити.

Якщо компетентні органи держави-члена встановлюють, що компанія, що надає послуги в межах її території, не відповідає правовим нормам, чинним у такій державі, що застосовуються до нього, такі органи просять відповідну компанію покласти край неправильній ситуації.

Якщо дана компанія не виконує вимогу, компетентні органи держави-члена надання послуг повідомляють відповідним чином компетентні органи держави-члена заснування.

Компетентні органи держави-члена надання послуг можуть також звертатися до компетентних органів щодо головного офісу страхової компанії, якщо послуги надаються представництвами або структурними підрозділами.

Якщо, незважаючи на заходи, вжиті державою-членом засну­вання, або через те, що такі заходи є недостатніми або відсутніми в даній державі-члені, компанія й далі порушує правові норми, чинні в державі-члені надання послуг, остання держава-член мо­же після повідомлення наглядовим органам держави-члена за­снування вжити відповідних заходів, щоб запобігти дальшим по­рушенням, включаючи тією мірою, наскільки це є необхідним, запобігання дальшому укладанню договорів страхування тією компанією способом надання послуг у межах її території.

У разі якщо компанія, котра вчинила порушення, має установу або володіє власністю в державі-члені надання послуг, наглядові органи останньої можуть згідно з національним законодавством застосовувати адміністративні покарання, що передбачені для та­кого порушення, за допомогою застосування примусу щодо такої установи або власності.

У разі якщо страхова компанія була ліквідована, зобов'я­зання, що випливають з договорів, підписаних у процесі надан­ня послуг, виконуються в такий самий спосіб, як ті, що випли­вають з інших договорів страхування тієї компанії, без розріз­нення національності, коли це стосується застрахованих осіб або бенефіціарів.

У разі коли страхування пропонується через надання послуг, власника страхового поліса, перш ніж було взято будь-яке зо­бов'язання, повідомляють про державу-член, в якій створений головний офіс, представництво або структурний підрозділ, з якими потрібно укласти договір.

Договір або інший документ, що надає покриття, разом з про­позицією про страхування, у випадках, коли воно є обов'язковим для особи, яка запропонувала, повинен містити адресу страхової установи, що надає таке страхування, і адресу головного офісу.

Кожна установа повинна повідомляти свій наглядовий орган відносно діяльності, здійсненої способом надання послуг, про кі­лькість страхових премій, без відрахування перестрахування, що належать до приймання державою-членом, і за групами класів.

Групи класів визначається так:

- нещасні випадки та хвороби (1 і 2),

- збитки від пожеж та інші збитки для майна (8 і 9),

- авіаційне, морське та транспортне страхування (3, 4, 5, 6, 7, 11 і 12); загальна відповідальність (13); кредит та поручительс­тво (14 та 15); інші класи (16, 17 і 18).

Наглядові органи кожної держави-члена подають цю інфор­мацію наглядовим органам кожної з держав-членів надання послуг.

Якщо надання послуг підлягає ліцензії держави-члена надання послуг, кількість технічних резервів, що стосуються відповідних договорів, визначаються до дальшої гармонізації під наглядом такої держави-члена згідно з правилами, які вона встановила, або в разі відсутності таких правил — згідно з практикою, що скла­лась у такій державі-члені.

У всіх інших випадках визначення кількості технічних резер­вів та їх покриття еквівалентними та узгоджувальними активами та локалізація таких активів перебуває під наглядом держави- члена заснування згідно з її правилами або практикою.

Держава-член заснування забезпечує, щоб технічні резерви, які стосуються всіх договорів, що їх укладає компанія через від­повідну установу, є достатніми і покриваються еквівалентними та узгоджувальними активами.

Утім, незважаючи на цю Директиву, держави-члени мають право вимагати від компаній, які здійснюють діяльність за допо­могою надання послуг на їхніх територіях, приєднуватись та бра­ти участь у будь-якій схемі, призначеній гарантувати сплату страхових вимог власникам страхових полісів та третім сторо­нам, що зазнали шкоди, на таких самих умовах, що і створені компанії.

10.2.6.