Правове регулювання страхування в країнах Європейського Союзу

У зв’язку з ухваленням Закону України «Про Концепцію За­гальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 22 листопода 2002 р.,

а також з розвитком законодавства України в напрямі його на­ближення до законодавства Європейського Союзу важливого значення набуває питання правового регулювання страхування в країнах Європейського Союзу.

Правове регулювання страхової діяльності в країнах Європей­ського Союзу здійснюють переважно такі нормативні акти: До­говір про заснування Європейського економічного співтова­риства (м.

Починаючи з 1973 р.

Основні напрямки прийнятих рішень — скасування наявних обмежень на здійснення різних видів страхування, а також більш лояльні дії органів страхового нагляду, які стосуються умов про­вадження страхування і встановлення тарифів для іноземних страхових компаній на внутрішніх ринках країн-членів ЄС. При цьому право контролю за фінансовою діяльністю іноземних страхових компаній залишається виключною прерогативою ор­ганів страхового нагляду країни.

Такі ініціативи є результатом конкуренції, що зростає, у сфері тарифної політики і послуг, які пропонуються страхувальникові. Водночас менш значні і слабші компанії були вимушені залиши­ти ринок європейських страхових послуг. Сьогодні кількість страховиків, яка ще недавно становила 4000 страхових компаній, починає стрімко зменшуватись, і така тенденція поглинання дріб­них страхових організацій триває майже десять років. Одночасно більшість сучасних великих страховиків завоювали численні єв­ропейські ринки, розміщуючи там свої філіали або дочірні ком­панії.

Більш детально порядок надання послуг у сфері страхування регламентується директивою Ради ЄС №73/239 від 24 червня 1973 р. (далі — Директива). Кожна держава-член ЄС видає ліцен­зію юридичній особі, яка надає послуги, за заявою такої особи. Ліцензія надає право на надання послуг на всій території даної держави, а також право вільного надання послуг і відкриття філі­алів і представництв на території інших держав-членів ЄС.

Юридична особа, яка звертається за одержанням ліцензії, має бути створена в одній з організаційно-правових форм, установле­них ст. 8 Директиви, і повинна надати в компетентні органи такі документи: а) статут і перелік керівних органів підприємства; б) свідоцтво або інший документ про реєстрацію юридичної осо­би; в) свідоцтво про наявність страхового фонду; г) програму ді­яльності; ґ) свідоцтво про відповідну кваліфікацію працівників юридичної особи.

Програма діяльності юридичної особи має містити пункти про види ризиків, які гарантує підприємство, тарифи за кожною кате­горією операцій, основні принципи перестрахування, витрати на організацію і утримання апарату управління, порядок ліквідації підприємства.

Компетентний орган держави-члена ЄС, одержавши необхідні документи, повинен дати відповідь у строк, який не перевищує трьох місяців від дати звернення. Рішення про відмову у видачі ліцензії має бути мотивованим і може бути оскаржене в судових органах Співтовариства.

Держава-член ЄС може здійснювати постійний контроль за діяльністю юридичних осіб, зокрема, може вимагати надання рі­чних звітів за всіма їхніми операціями, включаючи відомості про фінансовий стан і сплату податків і обов’язкових платежів. У разі відмови підприємства надати зазначені звіти або фінансові доку­менти, що їх вимагає контрольний орган, держава може накласти арешт на належне підприємству майно, у тому числі на грошові активи.

10.2.5.