§ 6. Правове регулювання екологічного страхування

Інститут екологічного страхування з’явився в результаті презумпції екологічної небезпеки запланованої господарської та іншої діяльності. Відмінною рисою екологічного страхування є також можливість компенсації непередбаченого надзвичайного збитку.

Необхідність прийняття спеціального законодавчого акта про екологічне страхування було передбачено Постановою ВР України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охоро­ни довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»^[348].

Систематизацію екологічного законодавства, відповідно до Основних напрямків державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів, забезпечення еколо­гічної безпеки, передбачається здійснювати у формі кодифікації, інкорпорації з визначенням першочергових і перспективних законів та правових актів. Кодифікація першочергових актів екологічного законодавства включає прийняття нових (невідкладних) законів України, у тому числі і про екологічне страхування.

Через деякий час Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11.11.2002 р. «Про стан техногенної та природної безпеки в Україні»»¹ доручено КМ України забезпечити розроблення у шестимісячний строк проекту закону про екологічне страхування.

В основних засадах (стратегії) державної екологічної політики України на період до 2020 року^{[349] [350]} пріоритетною ціллю визначено досягнення безпечного для здоров’я людини стану навколишнього природного середовища.

Проект ЗУ «Про екологічне страхування» був розроблений та внесений на розгляд ВР України у порядку законодавчої ініціативи народним депутатом України IV скликання Г.Б. Руденком^[351]. Тобто, проект законодавчого акта був розроблений більше десяти років тому і до цього часу не розглядався ВР України.

Вченими був запропонований проект ЗУ «Про обов’язкове екологічне страхування»^[352]. Таким чином передбачалося введення державного обов’язкового екологічного страхування (на відміну від добровільного), у якому б визначалися провідна страхова компанія (компанії) і порядок утворення й функціонування державного екологічного страхового фонду.

Екологічне страхування є одним із основних інструментів реалізації національної екологічної політики. Екологічне страху­вання - один з видів страхування цивільної відповідальності влас­ників або користувачів об’єктів підвищеної екологічної небезпеки у зв’язку з ймовірним аварійним забрудненням ними навколишнього природного середовища та спричиненням шкоди життєво важливим інтересам третіх осіб, яке передбачає часткову компенсацію шкоди, завданої потерпілим. Необхідно розробити та впровадити методику проведення оцінки ризиків та загроз, зумовлених експлуатацією екологічно небезпечних об’єктів, обчислення страхових тарифів відповідно до визначеного рівня ризику. Надзвичайно важливим є створення ринку послуг екологічного страхування та заснування страхових компаній, здатних забезпечити надійний механізм страхування.

Національним планом дій з охорони навколишнього природ­ного середовища на 2011-2015 роки^[353], що затверджений розпоряд­женням КМ України, передбачається у січні 2014 р.

Таким чином, якщо раніше законодавець передбачав необ­хідність прийняття спеціального законодавчого акта, що мав би врегулювати відносини щодо екологічного страхування, то остан­німи актами передбачається внесення лише певних змін до базового ЗУ «Про страхування».

На сучасному етапі екологічному страхуванню відводиться найважливіша роль як механізму попередження загроз безпеки особистості, суспільства та держави в екологічній галузі та засобу стягнення екологічної шкоди, що закріплено Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасниць СНД у Модельному законі «Про екологічне страхування»¹. Цей закон діє в редакції 2013 року^{[354] [355]}. Природоохоронне законодавство всіх держав-учасниць СНД містить положення про екологічне страхування.

У Республіці Азербайджан у 2002 році був прийнятий Закон Азербайджанської Республіки «Про обов’язкове екологічне страху­вання». За цим видом страхування покривається відповідальність підприємства, яке є джерелом підвищеної небезпеки, за шкоду, що нанесена здоров’ю, життю та майну третіх осіб, а також самому довкіллю, в результаті забруднення навколишнього природного середовища внаслідок аварії. Страхування здійснюється на умовах типового Сертифіката з екологічного страхування, Правил з екологічного страхування та Договору з екологічного страхування, що затверджений КМ Азербайджанської Республіки, відповідно до Закону Азербайджанської Республіки «Про обов’язкове екологічне страхування».

Категорії об’єктів, що підлягають страхуванню за цим Законом:

•            перша - підприємства, що займаються виробництвом, використанням, зберіганням та захороненням радіоактивних речовин;

•            друга - нафтодобувні, газодобувні та підприємства, що займаються бурінням;

•            третя - підприємства з очищення нафти, нафтопереробних робіт та виробництва нафтопродуктів, а також підприємства з переробки газу (бензину, керосину, мазуту, дизельного пального, нафтобітуму тощо);

•            четверта - підприємства з виробництва хімічних речовин та продукції (пропилену, етилену, поліетилену, ізопропилового спирту, лакофарбової продукції, бензолу тощо);

• п’ята - теплоелектростанції¹.

У Казахстані 13.12.2005 р.

З цією метою вищеозначеним юридичним та фізичним особам передбачено до 01.06.2013 р. укласти договори обов’язкового державного екологічного страхування на 2013 рік.

Здійснення обов’язкового державного екологічного страху­вання покладено на Державну страхову організацію Туркменістану. В рамках постанови затверджено Положення про обов’язкове державне екологічне страхування, а також перелік небезпечних видів діяльності та об’єктів, що підлягають цьому страхуванню.

Контроль за укладенням фізичними та юридичними особами договорів обов’язкового державного екологічного страхування покладено на Міністерство охорони природи Туркменістану.

Державній страховій організації, міністерствам фінансів та охорони природи, після погодження з міністерством юстиції (адалат) Туркменістану, наказано розробити та затвердити відповідно до встановленої процедури Порядок взаємозаліків з обов’язкового державного екологічного страхування, а також Порядок формування та використання страхових фондів для цього виду страхування^[358].

У Російській Федерації існує Типове положення «Про порядок добровільного екологічного страхування в Російській Федерації»^[359].

Зачатки екологічного страхування виникли у світовій практиці в 50-60-х роках XX століття. Вони знайшли своє відображення у міжнародних угодах: Конвенції 1952 р. «Про збиток, завданий іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні», Віденській Конвенції 1963 р. «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду», Конвенції 1969 р. «Про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою».

Сполучені Штати Америки стали першими, хто законодавчо закріпив екологічне страхування. Так, у 1957 р. Конгрес США прийняв поправки до ст. 170 Закону Прайса-Андерсона, що дозво­ляють вимагати при видачі ліцензії операторам ядерних установок страховий поліс.

На думку деяких зарубіжних учених, зниження ризиків небезпечного виробництва можливо лише за умов, коли приватні фірми нестимуть відповідальність за увесь завданий ними збиток. Зокрема, таким інструментом природоохоронної політики США є екологічне страхування, що визнається ефективнішим за традиційні санкції - штрафи і мандати з управління ризиками. Так, переважна більшість невеликих приватних підприємств оголошують банк­рутство задля уникнення сплати штрафів, чим суттєво обмежують стабільність регуляторної політики. Інформація про діяльність Агенції з охорони навколишнього середовища США і державні програми захисту підземних резервуарів токсичних речовин наочно демонструє, що обов’язкове екологічне страхування є незалежним від поточної фінансової спроможності суб’єкта, а також сприяло зниженню загального обсягу токсичних викидів на території держави за період 1993-2009 рр.¹

Розвиток екологічного законодавства у країнах ЄС знайшов своє відображення у Директиві 2004/35/СЕ Європейського пар­ламенту та Ради Європи «Про екологічну відповідальність щодо запобігання та ліквідації шкоди навколишньому середовищу»^{[360] [361]}, яку намагалися прийняти майже п’ятнадцять років.

Відзначаючи екологічне страхування як фактор сталого розвитку, документом передбачалося до 30.04.2007 р. привести національні законодавства країн-членів ЄС у відповідність до нових вимог, а також доопрацювати до 2010 р. систему «гармонізованих обов’язкових фінансових гарантій» у рамках ЄС при здійсненні певних видів діяльності.

У Директиві питанню надання фінансових гарантій присвячена ціла стаття та окрема декларація, де зазначається, що країни-члени ЄС повинні стимулювати розвиток фінансовими організаціями, в тому числі і страховими, інструментарію фінансових гарантій, які давали б можливість суб’єктам ринкової діяльності використовувати їх для покриття своєї відповідальності щодо запобігання і ліквідації шкоди навколишньому середовищу, причому незалежно від фінансово-економічного стану економічного суб’єкта.

В європейських країнах екологічне страхування стає невід’єм­ною частиною екологічного управління ризиками на промислових підприємствах, що дозволяє регулювати ряд екологічних проблем, пов’язаних як з управлінням на виробництві, так і з відповідаль­ністю за забруднення об’єктів навколишнього природного середо­вища. За оцінками експертів, 90-95 % європейських промислових підприємств страхуються від можливих екологічних ризиків. У США вимога щодо фінансових гарантій, у тому числі страхового покриття на випадок нанесення шкоди об’єктам навколишнього природного середовища, міститься у всіх основних природоохо­ронних актах¹.

Відповідно до ЗУ «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою»^{[362] [363]} наша країна є стороною Лондонської Конвенції ООН^[364], яка встановила об’єктивну відповідальність судновласників за шкоду від забруднення нафтою, заподіяну у територіальних водах при­бережної держави суднами, що належать державі, яка підписала Конвенцію. Власник судна відповідає за будь-яку шкоду, яка виникла від забруднення моря (витік або злив нафти).

Ця Конвенція передбачає, що власник судна, яке зареєстроване в Договірній державі і перевозить понад 2 тис. тонн нафти наливом як вантаж, для покриття своєї відповідальності за шкоду від забруднення на підставі цієї Конвенції повинен здійснити страхування або надати інше фінансове забезпечення, наприклад, гарантію банка або свідоцтво, видане будь-яким міжнародним компенсаційним фондом на суму, встановлену шляхом застосування меж відповідальності, передбачених в п. 1 ст. V Конвенції.

Свідоцтво, яке посвідчує наявність страхування або іншого фінансового забезпечення, чинного згідно з положеннями цієї Кон­венції, видається кожному судну після того, як відповідний орган Договірної держави встановить, що вимоги п. 1 виконані. Щодо судна, зареєстрованого в Договірній державі, таке свідоцтво вида­ється або посвідчується відповідним органом держави реєстрації судна; щодо судна, не зареєстрованого в Договірній державі, воно може видаватися або посвідчуватися відповідним органом будь-якої Договірної держави. Свідоцтво за формою має відповідати зразку, наведеному у затвердженому додатку, та містити такі відомості:

a)         назву судна і порт приписки;

b)        назву і місцезнаходження головного підприємства власника судна;

c)         вид забезпечення;

d)         назву і місцезнаходження головного підприємства страху­вальника або іншої особи, що надала забезпечення, та, у відповідних випадках, місцезнаходження підприємства, яке здійснило страху­вання або надало забезпечення;

e)         строк дії свідоцтва, який не може перевищувати строк дії страхування або іншого забезпечення.

Власник судна має право обмежити свою відповідальність за цією Конвенцією щодо будь-якого одного інциденту загальною сумою, що обчислюється таким чином:

a)        три мільйони розрахункових одиниць для судна місткістю не більше 5000 одиниць;

b)         для судна місткістю, що перевищує зазначену вище, додатково до суми, згаданої у підпункті «а», додається 420 розрахункових одиниць за кожну наступну одиницю місткості, за умови, однак, що загальна сума в жодному разі не перевищує 59,7 мільйона розрахункових одиниць.

До внутрішньої екологічної функції держави належить реалізація права громадян на безпечне для їх життя та здоров’я довкілля (екологічну безпеку) і відшкодування шкоди, заподіяної порушенням цього права, що передбачено, зокрема, ст. 50 КУ та ст. 9 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»¹. Екологічне страху­вання є одним з основних засобів реалізації зазначеного права. Його треба розглядати в сукупності з іншими елементами економічного механізму забезпечення охорони довкілля, закріпленого у ЗУ «Про охорону навколишнього середовища», яким визначено правові, економічні та соціальні основи захисту природного середовища.

Екологічне страхування є одним з основних елементів економіко-правового механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища^{[365] New Roman">[366]}.

Правовий інститут екологічного страхування має відповідати загальним вимогам договору страхування відповідно до гл. 67 ЦК України. За договором страхування, ст. 979 ЦК України, одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

ГК України відносить страхування до гл. 35 Особливості правового регулювання фінансової діяльності. Страхування у сфері господарювання регламентується ст. 352 ГК України, де страху­вання - це діяльність спеціально уповноважених державних орга­нізацій та суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.

Страхування може здійснюватися на підставі договору між страхувальником і страховиком (добровільне страхування) або на підставі закону (обов’язкове страхування).

Суб’єкти господарювання з метою страхового захисту їх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством.

Саме екологічне страхування як елемент економіко-правового механізму може стати одним із ефективних методів заохочення та створення умов економічного стимулювання для суб’єктів господарської діяльності з метою запобігання і зменшення шкоди навколишньому природному середовищу¹.

Відповідно до ст. 49 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» в Україні запроваджено інститут еколо­гічного страхування (рис. 5). Воно поділяється на добровільне, обов’язкове державне та інші види страхування громадян, їх майна, майна та доходів підприємств, установ і організацій на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення навколишнього природ­ного середовища, погіршення якості природних ресурсів.

Чинне законодавство України передбачає страхування окремих природних об’єктів. Так, ст. 50 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України»^{[367] [368]} регламентує екологічне страхування природно-запо­відного фонду. Для компенсації шкоди, заподіяної на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду внаслідок стихійних при­родних явищ чи промислових аварій і катастроф, проводиться обов’язкове державне чи комерційне екологічне страхування заінтересованих підприємств, установ та організацій. У порядку, що визначається законодавством України, можуть бути встановлені й інші види страхування природно-заповідного фонду.

Указом Президента України було передбачено додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні^[369]. Відповідно до них КМ України доручалося розробити та внести до 01.10.2009 р. на розгляд ВР України проекти законів про внесення

Рис. 5. Правове регулювання екологічного страхування в Україні

змін до деяких законодавчих актів України щодо упровадження системи екологічного страхування територій та об’єктів природно- заповідного фонду.

У Положенні про національний природний парк «Гуцуль- щина» прямо вказано, що заінтересовані суб’єкти господарювання здійснюють обов’язкове екологічне страхування відповідальності з метою компенсації шкоди, заподіяної на території Парку внаслідок промислових аварій і катастроф¹.

У разі, якщо керівництво природно-заповідного об’єкта не здійснить обов’язкове екологічне страхування, воно буде притягнуте до відповідальності. Так, наприклад, згідно зі справою № 3-512/11 від 06.09.2011 р. Єланецького районного суду Миколаївської області директор природного заповідника «Єланецький степ»^{[370] [371]} був звину­вачений у недотриманні вимог ст.ст. 15, 50 ЗУ «Про природно- заповідний фонд України». Директор не застрахував об’єкт природно-заповідного фонду і мусив відповідно до результатів перевірки Державної екологічної інспекції в Миколаївській області нести адміністративну відповідальність за порушення правил охорони та використання територій та об’єктів природно- заповідного фонду за ст. 91 КУпАП^{color=black face="Times New Roman">[372]}.

ЗУ «Про оренду землі»^[373] у ст. 12 передбачається страхування об’єкта оренди. Об’єкт - земельна ділянка, яка передається в оренду, може бути застрахована на період дії договору оренди землі за згодою сторін у порядку, встановленому законодавством України. У разі невиконання свого обов’язку стороною, яка повинна згідно з договором оренди землі застрахувати об’єкт оренди, одна сторона може застрахувати його і зажадати від іншої сторони відшкодування витрат на страхування.

Щодо земельних ділянок, то відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 13 ЗУ «Про оцінку земель»¹ експертна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі відчуження та страхування земельних ділянок, що належать до державної або комунальної власності.

Подібна норма щодо страхування природних об’єктів міститься у Типовому договорі оренди водних об’єктів^{[374] [375]}. Згідно з цим договором об’єкт оренди може підлягати чи не підлягати страхуванню на весь період дії цього договору. Страхування об’єкта оренди здійснює орендар або орендодавець. Сторони домовляються про те, що у разі невиконання свого обов’язку стороною, яка повинна згідно з цим договором застрахувати об’єкт оренди, інша сторона може застрахувати такий об’єкт і вимагати відшкодування витрат на страхування.

Добровільне екологічне страхування^[376], а саме від ризику радіаційного впливу під час використання ядерної енергії, передбачено ст. 15 ЗУ «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»^[377]. Громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, забезпечується право укладання договору добровільного страхування особи та майна від ризику радіаційного впливу. Виплати за договором добровільного страхування особи та майна від ризику радіаційного впливу провадяться незалежно від виплат по державному соціальному страхуванню, соціальному забезпе­ченню та в порядку відшкодування шкоди від радіаційного впливу.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства у сфері поводження з відходами, керуючись п. д) ч. 1 ст. 14 ЗУ «Про відходи»^[378], мають право на екологічне страхування відповідно до законодавства України.

Вказаний закон передбачає, що перевезення небезпечних відходів здійснюється за умови обов’язкового страхування цивільної відповідальності перевізника за збитки, які можуть бути завдані ним під час перевезення, відповідно до закону. Відповідальність суб’єкта господарської діяльності, у власності або у користуванні якого є хоча б один об’єкт поводження з небезпечними відходами, за шкоду, яка може бути заподіяна аваріями на таких об’єктах життю, здоров’ю, майну фізичних та/або юридичних осіб, підлягає обов’язковому страхуванню відповідно до закону.

Організаційно-економічні заходи щодо забезпечення утилізації відходів і зменшення обсягів їх утворення, відповідно до п. з) ч. 1 ст. 3 8 ЗУ «Про відходи», передбачають створення фондів для цільового фінансування заходів щодо утилізації відходів за рахунок добровільних внесків виробників відходів, їх власників, вітчизняних та іноземних суб’єктів господарської діяльності, окремих громадян, екологічного страхування тощо.

Постановою КМ України затверджено Порядок і Правила проведення обов’язкового страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здо­ров’ю людини, власності та навколишньому природному середо­вищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів. Обов’язкове страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров’ю людини, власності та навколишньому природ­ному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів, проводиться з метою забезпе­чення відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю людини, власності та навколишньому природному середовищу внаслідок виникнення страхових випадків. Правовідносини щодо обов’язкового страху­вання, що викладені у цьому Порядку і правилах, регулюються також Базельською конвенцією ООН про контроль за транскор­донним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням¹, законами України «Про страхування», «Про відходи» та Поло­женням про контроль за транскордонними перевезеннями небез­печних відходів та їх утилізацією/видаленням^{[379] [380]}

Екологічний ризик діяльності, пов’язаної з ввезенням на територію України пестицидів та агрохімікатів, їх транспортуванням та використанням, підлягає обов’язковому страхуванню в порядку, визначеному актами законодавства України^[381]. Господарська діяль­ність у сфері зберігання і застосування пестицидів та агрохімікатів підлягає обов’язковому страхуванню, умови та порядок якого визначаються законодавством.

Для поліпшення екологічного стану Азовського і Чорного морів розроблено комплекс заходів, спрямованих на запобігання надзвичайним ситуаціям, удосконалення засобів ліквідації їх наслід­ків, введення обов’язкового страхування ризиків заподіяння еколо­гічної шкоди, пов’язаної з транспортуванням, зберіганням та вико­ристанням екологічно небезпечних речовин в акваторіях Азовського і Чорного морів та їх прибережних смугах^[382].

З метою врахування екологічних вимог у процесі приватизації чи корпоратизації об’єктів права державної власності, іншої зміни форми власності чи зміни суб’єктів права власності на об’єкти, а також для потреб екологічного страхування, оренди майна, набуття права власності на майно та земельні ділянки, створення, функ­ціонування і сертифікації систем екологічного управління, при здійсненні іншої діяльності в Україні проводиться добровільний чи обов’язковий екологічний аудит. Безпосередньо порядок екологіч­ного страхування визначається законодавством України.

Законодавство пов’язує правові інститути екологічного страхування та аудиту. Відповідно до ст. 11 ЗУ «Про екологічний аудит»¹ екологічний аудит проводиться у процесі приватизації об’єктів державної власності, іншої зміни форми власності, зміни конкретних власників об’єктів, а також для потреб екологічного страхування. Обов’язковий екологічний аудит здійснюється на замовлення заінтересованих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо об’єктів або видів діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку, відповідно до переліку^{[383] [384]}, у випадку екологічного страхування цих об’єктів.

Висновки обов’язкового екологічного аудиту враховуються при визначенні умов приватизації об’єктів державної власності, що здійснюють діяльність, яка становить підвищену екологічну небезпеку, екологічному страхуванні об’єктів, що здійснюють таку діяльність, передачі або придбанні об’єктів у державну власність та в інших випадках, передбачених законодавством.

Оскільки екологічно небезпечні види діяльності, об’єкти, різні речовини та їх суміші характеризуються підвищеним екологічним ризиком, вони підлягають спеціальному регулюванню, зокрема на нормативно-правовому рівні. Йдеться про застосування правових засобів управління екологічними ризиками. До них належать засоби впливу на суб’єктів, що здійснюють екологічно небезпечну діяльність, які полягають у застосуванні або реалізації норм права, тобто здійснюються безпосередньо на підставі права і реалізують його потенціал, у тому числі шляхом страхування ризиків.

Наприклад, ЗУ «Про об’єкти підвищеної небезпеки»¹ перед­бачено, що заінтересовані суб’єкти господарської діяльності, у тому числі ті, які мають намір розпочати експлуатацію об’єктів підви­щеної небезпеки, надсилають до відповідної обласної, Київської чи Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів селищної або міської рад заяву про отримання дозволу на експлуатацію об’єкта підвищеної небезпеки, до якої додають: а) декларацію безпеки; б) договір обов 'язкового страхування відпо­відальності за шкоду, яка може заподіюватися аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки; в) план локалізації та ліквідації аварій на об’єктах підвищеної небезпеки; г) висновки передбачених законом державних та громадських експертиз; ґ) копію рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення об’єкта підвищеної небезпеки на відповідній території; д) копію дозволу на будівництво (реконструкцію) об’єкта підвищеної небезпеки.

Постановою КМ України затверджено Порядок і правила проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, вклю­чаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та об’єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру. Згідно з додатками до зазначеної постанови затверджено Перелік груп об’єктів підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та об’єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру, за категорією небезпеки та Типовий договір обов’язкового страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та об’єкти, господар­ська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру.

Характерним прикладом щодо необхідності страхування об’єкта підвищеної небезпеки може бути справа за позовом Бердян- ^{[385] [386]} ського природоохоронного міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах - позивач - Державна екологічна інспекція в Запорізькій області, до відповідача - суб’єкта підприємницької діяльності у м. Мелітополі.

Позивач, Державна екологічна інспекція в Запорізькій області в обґрунтування вимог вказує, що проведеною перевіркою встанов­лено, що підприємець у приміщеннях автогаражного кооперативу «Машинобудівник» влаштував цех з механічної обробки автотрак­торних запчастин та металевих деталей з порушенням діючого природоохоронного та санітарного законодавств. Промислове виробництво влаштовано без: відповідного дозволу місцевих органів самоврядування; розробки проекту з оцінки його впливу на стан навколишнього природного середовища і здоров’я людей; прове­дення державних екологічної та санітарно-гігієнічної експертиз, дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря; отримання лімітів та дозволу на розміщення відходів. Позивач зазначив, що згідно з Постановою КМ України зазначене вироб­ництво входить до «Переліку видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку». Відповідно до ст. 13 ЗУ «Про об’єкти підвищеної небезпеки», суб’єкти господарської діяльності, що мають намір розпочати експлуатації об’єктів підвищеної небезпеки, надсилають до відповідних рад заяву на отримання дозволу на експлуатацію об’єкта підвищеної небезпеки, до якої додаються: декларація безпеки; договір обов Язкового страхування відповідності за шкоду, яка може бути заподіяна аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки; план локалізації і ліквідації аварій, копію дозволу на будівництво і/або реконструкцію об’єкта; висновки передбачених законом державних експертиз; копію рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення об’єкта підвищеної небезпеки. Все це є порушенням вимог ст.ст. 11, 15, 22 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благо­получчя населення»^[387], ст. ст. 26, 27, 51, 55 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», ст. ст. 7, 15, 39 ЗУ «Про екологічну експертизу»¹, ст. 11 ЗУ «Про охорону атмосферного повітря», ст. ст. 17, 35 ЗУ «Про відходи». При перевірці об’єкта встановлено факт забруднення земель відходами зазначеного виробництва загальною площею 18 кв. м.

Факт порушення підтверджується актами перевірки дотри­мання вимог природоохоронного законодавства, постановою про застосування адміністративно-запобіжних заходів за порушення санітарного законодавства, постановами про накладення штрафу, поясненнями підприємця. Позивач просив зобов’язати відповідача припинити незаконну діяльність, що становить підвищену екологічну небезпеку.

Згідно із ст. ст. 20, 68, 69 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» та Порядком обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища^{[388] [389]} до компетен­ції Мінприроди і його органів на місцях належить у тому числі обмеження чи зупинення діяльності підприємств і об’єктів, якщо їх експлуатація здійснюється з порушенням законодавства про охоро­ну навколишнього природного середовища. За порушення норм екологічної безпеки, вимог законодавства про проведення екологіч­них експертиз, порушення екологічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві, експлуатації підприємств настає відпові­дальність, у тому числі цивільна.

Суд вирішив позовні вимоги задовольнити та припинити незаконну діяльність суб’єкта підприємницької діяльності, що становила підвищену екологічну небезпеку та здійснювалась без укладання договору обов’язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки¹.

Держекоінспекція України при здійсненні перевірки дотри­мання вимог природоохоронного законодавства в галузі охорони атмосферного повітря, водних і земельних ресурсів щодо повод­ження з відходами та небезпечними хімічними речовинами^{[390] [391]} приділяє увагу наявності на підприємстві таких договорів обов’яз­кового страхування:

•            відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров’ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів (ч. 8 ст. 34 ЗУ «Про відходи»; п. 20 ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про страхування»);

•            відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних ванта­жів на випадок настання негативних наслідків при перевезенні небезпечних вантажів (абз. 9 ч. 2 ст. 8 ЗУ «Про перевезення небезпечних вантажів»^[392]; п. 26 ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про страхування»);

•            цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно довкіллю або здоров’ю людей під час зберігання та застосування пестицидів і агрохімікатів (ч. 5 ст. 9 ЗУ «Про пестициди і агрохімікати»; п. 26 ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про страхування»).

ЗУ «Про нафту і газ» у ст. 39 передбачає страхування при промисловій розробці родовищ нафти і газу. При розробці нафто­газоносних надр власники спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами зобов’язані укласти страхові угоди на випадок завдавання екологічної шкоди внаслідок аварій чи технічних неполадок при розробці нафтогазового родовища.

ПАТ «Укртрансгаз» на 2013 рік застрахував свою відпові­дальність за шкоду, яка може бути завдана пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, господарська діяльність яких може призвести до аварій екологічного та санітарно-епідеміологічного характеру. Договір на надання страхових послуг укладено з ком­панією «Гарантія» на суму 4,92 млн грн. У цілому, ПАТ «Укртранс­газ» застрахувало 206 своїх об’єктів, у тому числі магістральні газопроводи, підземні сховища, компресорні станції тощо. Вартість страховки порівняно з минулим роком зросла майже на півтора мільйона^[393].

ЗУ «Про угоди про розподіл продукції» у ст. 30 передбачається забезпечення виконання зобов’язань та відповідальності інвестора. Так, виконання зобов’язань інвестора, визначених угодою про роз­поділ продукції, підлягає забезпеченню на умовах, що визначаються сторонами відповідно до законодавства України.

Цивільна відповідальність інвестора, в тому числі за шкоду, заподіяну довкіллю, здоров’ю людей, підлягає страхуванню, якщо інше не передбачено угодою. За домовленістю сторін у рамках угоди приймається програма страхування екологічних ризиків.

Уряд України розробив Порядок і Правила проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності інвестора, у тому числі за шкоду, заподіяну довкіллю, здоров’ю людей, згідно з Угодою про розподіл продукції, якщо інше не передбачено нею. ЗУ «Про страхування» передбачено страхування цивільної відповідаль­ності інвестора за завдану шкоду навколишньому природному середовищу під час діяльності, здійснюваної ним на підставі Угоди про розподіл продукції. Прийняття Порядку та Правил проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності інвестора могло перевести у практичну площину реалізацію норм, перед­бачених цим Законом. Постанова Уряду дозволила б визначити правові та організаційні засади страхування і державних гарантій, покликаних забезпечити відшкодування шкоди, що може бути заподіяна інвестором майну, довкіллю і здоров’ю громадян.

Важливість цієї постанови з урахуванням активізації Урядом процесу залучення інвесторів з реалізації Угод про розподіл продукції важко переоцінити. Найбільші з них були підписані з транснаціональними компаніями у сфері нафтогазовидобування Shell і Chevron∖

Страхування цивільної відповідальності інвестора, з одного боку, покликане підвищити відповідальність інвесторів за недопу­щення завдання шкоди навколишньому середовищу і здоров’ю людей, з іншого - забезпечити впевненість населення, що будь-який збиток, якого може завдати інвестор при реалізації Угод про розподіл продукції, буде в обов’язковому порядку відшкодовано у вигляді грошових виплат. Цей вид страхування застосовується в практиці багатьох країн як обов’язкова умова залучення інвестора. Завдяки його використанню збитки, які можуть виникнути при проведенні робіт із великомасштабної експлуатації надр, при монтажно-будівельних роботах тощо, повинні бути гарантовано компенсовані.

Державною службою України з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва відповідно до ЗУ «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»^{[394] [395]} було відмовлено в погодженні проекту Постанови КМ України «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страху­вання цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за шкоду, заподіяну довкіллю, здоров’ю людей, за угодою про розподіл продукції, якщо інше не передбачено такою угодою»^[396].

Умови конкурсу на укладення угоди про розподіл вуглеводнів, які видобуватимуться у межах ділянки Юзівська, не передбачають страхування цивільної відповідальності інвестора за завдану шкоду навколишньому середовищу під час діяльності, здійснюваної ним на підставі Угоди про розподіл продукції. В Угоді, серед основних умов, передбачається лише страхування майнових ризиків, вклю­чаючи втрату видобутих вуглеводнів внаслідок стихійного лиха. Щодо охорони довкілля, то мають бути визначені обсяги та строки здійснення заходів з охорони надр та навколишнього природного середовища, їх фінансування¹.

На перший погляд може здатися, що законодавець передбачив можливість здійснення екологічного страхування в рамках більш загального виду страхування відповідальності організацій, які створюють підвищену небезпеку для оточуючих (з чого і починалося екологічне страхування у зарубіжних країнах). Однак з подібним підходом не можна погодитися, враховуючи світовий досвід розвитку екологічного страхування, а також особливу специфіку цих відносин, яка відбивається в їх еколого-правовій сутності, у домінуванні публічно-правових інтересів над приватно­правовими, в особливому методі правового регулювання, в особли­востях визначення страхового поля та відносинах з акумулювання, використання та управління страховими екологічними резервами, в особливостях визначення наслідків страхових випадків та інших аспектах, що в результаті вимагає автономної правової регла­ментації досліджуваних відносин як самостійного виду страхування деліктної відповідальності^{[397] [398] [399]}. Із співвідношення змісту, цілей, оцінки значення в механізмі реалізації правових норм О.І. Крассов називає екологічне страхування «спеціальним самостійним видом страху­вання, але не за формальною ознакою (в силу згадування в ЦК), а по суті»¹. Тому екологічне страхування є особливим видом страхування цивільної та господарської відповідальності підприємств, установ та організацій (страхувальників) за шкоду, заподіяну діяльністю, що створює підвищену екологічну небезпеку, і здійснюється у двох формах: обов’язковій і добровільній.

Види обов’язкового страхування у сфері екологічних право­відносин² наведено у табл. 3.

Таблиця 3

Нормативне закріплення обов’язкового екологічного страхування згідно з ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про страхування»

¹    Крассов О.И. Экологическое право : учебник / О.И. Крассов. - М. : Дело, 2001. - С. 377.

²    Екологічне право України : підруч. для студ. вищих навч. закладів / за ред. Каракаша 1.1. - Одеса : Фенікс, 2012. - С. 715.

Продовження табл. 3

Метою екологічного страхування є гарантування повного чи часткового відшкодування збитку, заподіяного діяльністю страху­вальника, за обставинами, що виникають внаслідок заподіяння шкоди життю, здоров’ю чи майну інших осіб, включаючи витрати органів державної влади і місцевого самоврядування на відновлення екологічного благополуччя природного середовища, у вигляді обов’язку страховиків щодо здійснення страхових виплат зі страхових фондів, сформованих страхувальниками.

Страхування класифікується за такими ознаками:

•           за сферами діяльності;

•           за галузями і підгалузями страхування;

•           за формами проведення;

•           за видами та об’єктами страхування.

Залежно від сфери діяльності страхування підрозділяється на внутрішнє і зовнішнє (іноземне). Внутрішнє страхування здійс­нюється страховими комерційними організаціями України.

Об 'єктом екологічного страхування є майнові інтереси застра­хованої особи, пов’язані з обов’язком останньої в порядку, встановленому ЦК України, нести відповідальність за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу і третім осо­бами, у зв’язку зі здійсненням застрахованими особами діяльності, що представляє підвищену екологічну небезпеку для оточуючих.

Суб 'єктами екологічного страхування є:

1)         страхувальники (застраховані особи) - громадяни і юридичні особи, діяльність яких пов ’язана з підвищеною екологічною небезпекою;

2)         страховики - юридичні особи, зареєстровані у встановле­ному законом порядку, мають відповідні ліцензії, в обов’язок яких входить виплата страхового відшкодування особам, яким (чи їхньому майну) завданий збиток діяльністю страхувальника;

3)          вигодоотримувачі - громадяни, юридичні особи, органи державної влади і місцевого самоврядування, яким може бути заподіяна шкода внаслідок порушення екологічного благополуччя і на користь яких укладається договір екологічного страхування^[400].

Екологічне страхування здійснюється на підставі угод про страхування, що укладаються страхувальником і страховиком.

На підприємства - джерела підвищеної екологічної небез­пеки - покладається обов’язок укладати угоди обов’язкового еколо­гічного страхування зі страховиками і за рахунок власних коштів сплачувати страхові внески.

Страхувальниками в системі обов’язкового екологічного стра­хування є підприємства незалежно від форми власності, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою аварійного (понадава- рійного) забруднення навколишнього природного середовища.

Страхова подія - раптове забруднення, псування, ушкод­ження, виснаження, руйнування навколишнього природного сере­довища (атмосферного повітря, водних об’єктів, земель, природно- заповідного фонду) в результаті техногенних аварій і катастроф.

Страховий випадок - страхова подія, що здійснилася, і при настанні якої виникає обов’язок страховика зробити страхову виплату у вигляді відшкодування збитку, якого зазнали вигодоотри- мувачі внаслідок порушення екологічного благополуччя.

Розмір страхової суми (обсяг відповідальності страховика) за кожною угодою обов’язкового екологічного страхування встанов­люється відповідно до реєстру підприємств, що підлягають обов’яз­ковому екологічному страхуванню, але не більш ніж сума річного обсягу продукції, що випускається, підприємством-страхувальником.

Суми страхових внесків, що направляються на обов’язкове екологічне страхування страхувальником, включаються у собівар­тість продукції (робіт, послуг) підприємства-страхувальника.

У випадку понаднормативного забруднення навколишнього природного середовища, що не є страховою подією, покриття збитків здійснюється підприємством самостійно відповідно до чинного законодавства.

Майнові інтереси громадян чи юридичної особи, діяльність яких пов’язана з ризиком відповідальності перед третіми сторонами за заподіяння шкоди внаслідок порушення екологічного благо­получчя, можуть бути застраховані за угодою добровільного екологічного страхування, при цьому може бути застрахований як ризик відповідальності самого страхувальника, так й іншої особи, на яку така відповідальність може бути покладена.

Добровільне екологічне страхування необхідно розглядати як вид підприємницької діяльності. Його можуть виконувати державні страхові установи чи незалежні самостійні організації.

Підприємствам - джерелам підвищеної екологічної небезпеки і ризику - надається право вільного вибору способу резервування коштів на компенсацію збитку від екологічних аварій. При цьому в обов’язковому страхуванні варто передбачати наявність мінімаль­них фінансових гарантій відшкодування збитків. Механізм еколо­гічного страхування базується на принципі взаємовигідних відносин страхувальника і страховика. Крім економічної зацікавленості в передачі відповідальності за наслідки при можливому аварійному забрудненні страхувальнику, страховик зацікавлений у підвищенні своєї екологічної безпеки.

Поняття «забруднення» розглядається у законодавстві залежно від виду природного об’єкта чи типу самого забруднення:

•            забруднення атмосферного повітря - змінення складу і властивостей атмосферного повітря в результаті надходження або утворення в ньому фізичних, біологічних факторів і (або) хімічних сполук, що можуть несприятливо впливати на здоров’я людини та стан навколишнього природного середовища (абз. 3 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про охорону атмосферного повітря»¹);

•            забруднення вод - надходження до водних об’єктів забруднюючих речовин (абз. 28 ч. 1 ст. 1 ВК України^{[401] [402]});

•            забруднення ґрунтів - накопичення в ґрунтах речовин, які негативно впливають на їх родючість та інші корисні властивості (абз. 11 ч. 2 ст. 1 ЗУ «Про охорону земель»^{[403] [404]});

•            забруднення екосистем - привнесення у навколишнє природне середовище чи виникнення в них нових, як правило, не характерних для них фізичних, хімічних, інформаційних чи біологічних агентів або перевищення у даний проміжок часу природного багаторічного рівня концентрації перерахованих агентів в середовищі (абз. 8 п. 1.5 Наказу МОЗ «Про затвердження методичних рекомендацій «Обстеження та районування території за ступенем впливу антропогенних чинників на стан об’єктів довкілля з використанням цитогенетичних методів»» );

•            забруднення земель - накопичення в ґрунтах і ґрунтових водах внаслідок антропогенного впливу пестицидів і агрохімікатів, важких металів, радіонуклідів та інших речовин, вміст яких перевищує природний фон, що призводить до їх кількісних або якісних змін (абз. 2 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про державний контроль за використанням та охороною земель»¹);

•            забруднення радіоактивне - наявність або розповсюдження радіоактивних речовин понад їх природний вміст у навколишньому середовищі та/або у тілі людини (п. 1.13 Наказу МОЗ України «Про затвердження державних санітарних правил «Основні санітарні правила забезпечення радіаційної безпеки України»»^{[405] [406] [407]}) та інше.

Характер викиду забруднюючих речовин має велике значення для страховиків під час визначення умов виплати страхового відшкодування, які у більшості випадків схильні надавати страховий захист тільки від випадкових збитків.

Різниця між навмисним і випадковим забрудненням не завжди легко відчутна, особливо у випадку постійних і повторних викидів. Наприклад, провина підприємства, що продовжує викид фенолів чи формальдегідів (можливо, навіть одержуючи скарги у зв’язку з цим від сусідніх підприємств чи окремих осіб), але без наміру спричи­нити шкоду, може вважатися випадковою. Або підприємство продовжує викид забруднюючих речовин, що не викликають ніяких відчутних змін у навколишньому середовищі, хоча первинна нормальна для нього концентрація забруднюючих речовин вже перетворилася на шкідливу. Так, потік води в річці став екологічно небезпечним через те, що порушилась екологічна рівновага і втратилась можливість знезараження стоків. І тільки тоді, коли ці зміни проявилися явно, адміністрація підприємства усвідомила ступінь ризику, що виник, і тільки тоді завдані збитки перестають вважатися ненавмисними і випадковими^[408].

Постійні чи повторні викиди шкідливих речовин, що нерідко допускаються правилами й умовами наявної у підприємства ліцензії, можуть спричинити шкоду здоров’ю третіх сторін у результаті поступового накопичення в організмі отруйних речовин. Але з точки зору підприємства цей збиток буде вважатися випадковим, оскільки, наприклад, концентрація пари, що випускається, не була вчасно визнана небезпечною.

Труднощі визначення характеру забруднень багато в чому залежать від тривалості часу настання тієї чи іншої події. Більшість збитків від забруднення є результатом як постійних і повторних викидів, так і викидів, що продовжуються тривалий час, іноді тижні, місяці і навіть роки. Захворювання, викликані таким тривалим впливом отруйних і шкідливих речовин, а також збиток майну, можуть проявиться не відразу, а протягом десяти, двадцяти і більше років.

1.        Прямі збитки, до яких належать збитки від тілесних ушкоджень, хвороб і психічних розладів. Сюди ж входить і збиток, заподіяний с/г і водним культурам, лісам і нерухомій власності. До прямих збитків відноситься і неможливість окремих осіб володіти чи використовувати належне їм майно, а також порушення суспільного порядку й умов для відпочинку, тобто нематеріальної власності.

2.        До непрямих збитків відносять збільшення витрат і втрату доходів (викликаних простоєм устаткування) чи бізнесу в результаті забруднення і порушення земельної родючості, місць мешкання риби, а також територій, призначених для відпочинку і розваги. Непрямі збитки включають також витрати на очищення і видалення відходів, зниження вартості майна; нещасні випадки, пов’язані із забрудненням.

У більшості країн ЄС страхове відшкодування виплачується за збиток, викликаний забрудненням навколишнього середовища в результаті несподіваного нещасного випадку. При підвищених ризиках у певних галузях промисловості страхове відшкодування виплачується тільки за умови дотримання страховиками превентив­них заходів для запобігання збитку.

До негативних факторів страхування можна віднести:

•            обмеження розмірів страхової відповідальності;

•            виключення відповідальності страховика за збиток, заподіяний постійними чи повторними викидами забруднюючих речовин (включаючи також емісії, що відповідають нормам, дозволеним законом);

•            виключення відповідальності за витрати на превентивне очищення^[409].

Страхування передбачає не тільки втрати прибутку, але і запо­бігання, ліквідацію і компенсацію збитків, заподіяних потерпілим.

Під економічним збитком у цьому випадку розуміється сума витрат на попередження впливу забрудненого навколишнього природного середовища на реципієнтів (у тих випадках, коли таке попередження, часткове чи повне, технічно можливе) і витрат, викликаних впливом на них забрудненого середовища.

Розмір страхової суми теоретично складається з:

-             витрат на попередження аварійного забруднення;

-             оцінки впливу забрудненого середовища на реципієнтів.

Для страхувальника перше - це додаткові, невиправдані у випадку відсутності в період дії договору екологічного страхування витрати. Для суспільства і третіх осіб, на чию користь укладається договір страхування відповідальності за аварійне забруднення середовища, такі витрати - частина потенційних збитків. Усвідом­люючи це й оцінюючи можливе страхове відшкодування, страховик сам виділяє кошти на попередження аварій, або примушує (еконо­мічно стимулює) страхувальника вживати природоохоронні заходи.

Друга складова страхової суми - це збитки, в результаті впливу шкідливих речовин, що надійшли в навколишнє середовище, на реципієнтів. На відміну від першого виду збитків, вони виявляються й у третіх осіб. І в першому, і в другому випадку екологічне страхування виступає як страхування відповідальності за аварійне забруднення середовища джерелами підвищеної еколо­гічної небезпеки.

Особливу функцію у контролі за поводженням страхувальника виконують тарифні ставки з екологічного страхування. Вони не можуть бути встановлені єдиними не тільки для цілих галузей, але і для груп схожих підприємств.

Це ж стосується і лімітів відповідальності за прийнятими страховиком ризиками забруднення навколишнього природного середовища.

В Україні відсутнє страхування ризику забруднень навколиш­нього природного середовища, що одержало у світі назву «еколо­гічне страхування».

New Roman">Страхування аварійного забруднення навколишнього середо­вища орієнтується на ризики, походження яких часто не вдається ідентифікувати, а отже, оцінити й адекватно відбити в кількісних показниках. Екологічний ризик, відповідно до абз. 7 п. 1.5 Наказу МОЗ України Про затвердження методичних рекомендацій «Обсте­ження та районування території за ступенем впливу антропогенних чинників на стан об’єктів довкілля з використанням цитогенетичних методів», - це вірогідність навмисних або випадкових, поступових та катастрофічних антропогенних змін існуючих природних об’єктів, факторів та екологічних ресурсів.

Величина екологічного ризику залежить як мінімум від п’яти складових:

1)        обсягу забруднюючої речовини, що надійшла;

2)         виду реципієнта (об’єкта, на який впливає це забруднення);

3)         періоду експозиції;

4)         пори року;

5)         ступеня екологічної небезпеки цього хімічного чи фізичного елемента.

Головним під час оцінки екологічної небезпеки підприємств і виробництв повинен стати страховий екологічний аудит. Екологічна небезпека - наявність дій та процесів, що можуть впливати на стан навколишнього природного середовища, яке внаслідок надмірного забруднення обмежує або виключає можливість життєдіяльності людини та впровадження господарської діяльності в цих умовах^[410].

Екологічний аудит, що проводиться перед страхуванням, відповідає на два важливих питання:

-            яка імовірність екологічної аварії на конкретному об’єкті, включеному в систему екологічного страхування;

-            який розмір збитків, що можуть бути викликані екологічною аварією.

Небезпека промислового виробництва може визначатися:

•           за переліком шкідливих хімічних речовин, які використо­вуються у цьому виробництві в критичних кількостях;

•           за кратним перевищенням граничних норм впливу на навколишнє середовище;

•           виходячи з розрахункових величин ризику забруднення і заподіюваного ним гіпотетичного збитку.

Процес страхування сам по собі винагороджує тих, хто мінімі­зує майбутні ризики і витрати суспільства. Відповідно механізм приватного ринку стає інструментом регулювання та управління ризиком з можливістю значного зниження збитку навколишньому середовищу. Застосування такого прямого економічного стимулу може бути ефективним доповненням до традиційних засобів економіко-правового регулювання відносин суспільства і природи. Особлива функція у відносинах між страхувальником і страховиком відводиться питанням страхових платежів. При розрахунках тарифів необхідно враховувати той низький рівень технології виробництва, що застосовується в Україні порівняно зі світовими аналогами, відсутність у необхідній кількості і належній якості контрольно- вимірювальних приладів, що дозволяють з високою імовірністю визначити рівень забруднення; низький технічний рівень і аварійний стан багатьох очисних споруд¹.

Прикладом організації, що здійснює страхування, може бути Українська екологічна страхова компанія. Вона зосереджує значні зусилля на розробці та впровадженні різних видів екологічного стра­хування і пропонує укладання договорів екологічного страхування^{[411] New Roman">[412]}.

Мінприроди України розробило проект наказу «Про затверд­ження положення про умови і порядок проведення конкурсів з визначення страхових компаній, що надаватимуть послуги з еколо­гічного страхування»^[413]. Це Положення має передбачати умови та порядок проведення конкурсу з визначення страхових компаній, що надаватимуть послуги з екологічного страхування протягом п’ятирічного терміну. До участі в конкурсі мають допускатися страхові компанії (претенденти), які відповідають вимогам законодавства, що регулює страхову діяльність в Україні, а саме: ЗУ «Про страхування» та іншим нормативно-правовим актам, які регулюють правовідносини у сфері екологічного страхування, мають ліцензії на впровадження обов’язкових видів екологічного страхування, мають у своєму штаті сертифікованих спеціалістів з екологічного страхування (сюрвейєрів та аджастерів^[414]) або які мають договори з такими спеціалістами та подали на розгляд Комісії повний пакет документів.

Законодавче регулювання екологічного страхування вказує на невизначено широке коло господарюючих суб’єктів, відповідаль­ність яких може бути застрахована у порядку екологічного страхування.

Контрольні запитання

1.     Історично-правові підходи до виникнення екологічного страху­вання.

2.     Екологічне страхування екологічних ризиків та можливого завдання шкоди навколишньому природному середовищу, позовна давність.

3.     Поняття та юридичні ознаки екологічного страхування.

4.     Місце та роль екологічного страхування в системі господар­ського, цивільного, екологічного та інших галузей права.

5.     Нормативно-правова база екологічного страхування. Класифі­кація джерел права у сфері екологічного страхування.

6.     Міжнародно-правове регулювання екологічної страхової діяль­ності.

7.     Регулювання екологічної страхової діяльності на національному та локальному рівні.

8.     Передумови та перспективи прийняття ЗУ «Про екологічне страхування».

9.     Цілі та принципи екологічного страхування.

10.    Види екологічного страхування.

11.  Суть і роль екологічного страхування в підвищенні екологічної безпеки підприємства.

12.  Страховий інтерес, страховий ризик та страховий випадок в екологічному страхуванні.