Міжнародний договір і допоміжні засоби визначення правових норм

Відповідно до ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд застосовує “із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших спеціалістів... різних націй як допоміжні засоби визна­чення правових норм”.

Більшість представників доктрини вважають, що ні судова практика, ні доктрина не можуть породжувати правові норми, а можуть лише доводити факт їхнього іс­нування.

Водночас представники англо-американської доктри­ни і країн “загального права” в силу специфіки їхніх

країн, де існує система прецедентного права, схильні надавати нормативного значення судовій практиці в рамках міжнародного права.

Втім, через прогалини в праві міжнародних догово­рів доктрина і судова практика все-таки можуть істотно впливати на розвиток цієї галузі міжнародного права.

Щодо доктрини достатньо пригадати праці Г. Греція, Блюнчлі та інших видатних учених, які стали автори­тетним джерелом при вирішенні конкретних питань права міжнародних договорів. Так чи інакше, в рамках міжнародного права доктрина має більше значення, ніж в національному праві.

Говорячи про судову практику, слід брати до уваги той факт, що деякі рішення Міжнародного суду 00Н суттєво вплинули на розвиток права міжнародних дого­ворів і навіть стали основою окремих положень, включе­них до Віденської конвенції 1969 р.

Як приклад можна навести консультативний висно­вок Суду 1951 р. стосовно застережень до Конвенції про геноцид, який мав вирішальне значення для кодифікації відповідних положень щодо застережень до договорів у Віденській конвенції 1969 р.^[212]

Практика Міжнародного суду мала також істотне значення для кодифікації у Віденській конвенції норм щодо додаткових засобів тлумачення договорів^[213].

Крім того, судові рішення, які тлумачать положення певного договору, можуть перетворитися на справжнє

прецедентне право і навіть на своєрідний додаток до договору, без якого неможливе його ефективне застосу­вання.

Річ у тому, що в реальності між судовим тлумачен­ням і правотворчістю немає чіткої межі.

Яскравими прикладами цього є діяльність Європей­ського суду з прав людини і Суду ЄС.

Щодо судової практики та її впливу на розвиток Єв­ропейської Конвенції з прав людини та основних свобод 1950 р., влучно висловився відомий російський учений, колишній суддя Європейського суду з прав людини В.А. Туманов. На його думку, “давній доктринальний спір про те, чи є судова практика джерелом права щодо судової практики Європейського суду з прав людини, вирішується однозначно позитивно, її правотворча роль не заперечується.

Завдяки їй послідовно деталізується та розширюєть­ся каталог прав, що знаходили захист в Суді, стислі формулювання наповнювалися широким змістом, форму­лювалися норми, які лише explicite не виражені в тексті Конвенції, а в дійсності у прихованому вигляді містяться в ній.... Все це могло бути створено лише в імпліцитно- му порядку, шляхом розгляду конкретних справ, а точ­ніше, шляхом судового тлумачення. Воно - єдиний та ефективний інструмент правотворчої діяльності Суду”^[214].

У цьому аспекті роль Європейського суду з прав людини щодо Європейської Конвенції можна порівняти з роллю Конституційного суду щодо конституції.

Виходячи зі сказаного вище, можна зробити висно­вок, що взаємодія між договором і судовою практикою відбувається на декількох рівнях.

По-перше, судова практика може пропонувати певні нові розв’язання проблем права міжнародних договорів, які пізніше можуть бути кодифіковані в міжнародних договорах чи вплинути на таку кодифікацію.

По-друге, судова практика може заповнювати прога­лини в міжнародному договорі.

По-третє, на базі міжнародного договору може бути створено судовий орган, практика якого стане інстру­ментом правотворчості щодо напряму подальшого роз­витку положень цього договору.

7.6.