Кримінологічний та кримінально-правовий аспекти визначення поняття особи злочинця, яка вчинила злочин на релігійному ґрунті

Злочин - один з крайніх проявів людського зла. За ним завжди стоїть конкретна особа, член суспільства, який значною мірою є віддзеркаленням його вад і пороків. Глибокі знання біо-психо-соціальних особливостей особистості злочинця у цілому, встановлення ролі особистісних чинників у механізмі злочинної поведінки, вивчення та аналіз криміногенних ситуацій щодо їх суб’єктивного сприйняття індивідом - все це, поза всяких сумнівів, значно розширює наукові можливості вивчення суб’єкта злочину й особи злочинця, що вчинила злочин на релігійному ґрунті, а в практичному значенні дає можливість правоохоронним органам не допускати помилки в сфері прогнозування й запобігання злочинам, що вчиняють з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі.

Поняття “особистість” походить від лат. “персона”. Як відзначають американські психологи Ларрі Хьелл і Деніел Зіглер, “спочатку це слово означало маски, що надягали актори під час театральної вистави в давньогрецькій драмі” [524, с. 22].

Фактично це слово спочатку вказувало на трагічний або комічний образ у театральній дії. Таким чином, з самого початку в поняття “особистість” було включено зовнішній, поверхневий соціальний образ, що індивідуальність приймає, коли грає визначені життєві ролі - певне “обличчя”, суспільне обличчя, звернене до оточуючих. “Згодом цей термін поступово знайшов більш об’ємний зміст, що характеризує вже не акторську, а “людську” роль, яку кожен індивід повсякденно грає в “трагедії та комедії свого життя” [302, с. 4].

Сучасними теоретичними та практичними дослідженнями проблем людської особистості займається наука персонологія (від лат.

Серед найбільш відомих напрямів у дослідженні особистості слід виділити: психодинамічну теорію Зигмунда Фрейда, індивідуальну теорію Альфреда Адлера, аналітичну теорію Карла Густава Юнга, гуманістичну теорію Еріха Фромма, соціокультурну теорію Карен Хорні, диспозиційну теорію Гордона Олпорта, теорію соціального навчання Джуліана Роттера, феноменологічну теорію Карла Роджерса, структурну теорію рис особистості Реймонда Кеттела, теорію типів особистості Ганса Айзенка, его-теорію особистості Еріка Еріксона [404].

Так, умістити це величезне різноманіття в межі єдиного визначення, притому, щоб воно, з одного боку, не було надто розлогим, а з іншого - не обходило ті чи інші важливі аспекти проблеми - завдання зі складних, враховуючи й той факт, що чимало теорій особистості діаметрально протилежні один одному.

Найлогічнішим виходом з такого становища може стати узагальнення і систематизація суджень, які відображено в більшості теоретичних визначень особистості. З цією проблемою, на нашу думку, успішно впоралися вже згадувані американські психологи Л. Хелл і Д. Зіглер, які визначили чотири ключові положення, які об’єднують основні визначення особистості [524, с. 24]:

1. Більшість визначень зазначають вагомість індивідуальності або індивідуальних відмінностей. В особистості відображені такі особливі якості, завдяки яким ця людина відрізняється від всіх інших людей [398, с. 347].

2. Особистість відображено у вигляді якоїсь гіпотетичної структури або організації. Поведінка індивідуума, доступна безпосередньому спостереженню, принаймні частково, розглядається як організоване або інтегроване особистістю. Інакше кажучи, особистість являє собою якесь ядро, що “зв’язує воєдино різні психічні процеси індивіда й повідомляє його поведінці необхідну послідовність і стійкість”.

3. Більшістю авторів підкреслено важливість розгляду особистості у співвідношенні з життєвою історією індивідуума або перспективами розвитку. “Особистість характеризується в еволюційному процесі як суб’єкт впливу внутрішніх і зовнішніх чинників, включаючи генетичну й біологічну схильність, соціальний досвід і мінливі обставини навколишнього середовища”.

4. Особистість наділена стійкими рисами, які забезпечують їй відносну незмінність і сталість у часі і в мінливих ситуаціях (трансситуативних). Сформувавшись у певному соціально-побутовому середовищі, кожна людина як особистість набуває стабільної структури психічних якостей, яка надає йому не тільки усвідомленість навколишнього, але й певну однотипність поведінки [114, с. 10].

Таким чином, на основі наведених положень особистість може бути визначена як стійка й неповторна система внутрішніх психологічних властивостей людини, що мають соціальне значення, які сформувалися під впливом соціальних умов її життя

Визначення поняття “особа злочинця” значною мірою залежить від його співвідношення з такими категоріями як “особистість людини” і “суб’єкт злочину”. Відомо, що кримінологічне вивчення особи є окремим випадком вивчення поведінки людини в суспільстві [104, с. 139].

З іншого боку, суб’єкт злочину містить у собі лише дві властивості особистості (певний вік і осудність), які поряд з ознаками, іншими елементами складу злочину, виконують функцію необхідної і достатньої підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності. У понятті “особа злочинця” ознаки, що характеризують особу, яка вчинила злочин, “відображають

незрівнянно ширший, ємний, різноманітний і разом з тим деталізований зміст” [302, с. 19].

У кримінально-правовому плані особа злочинця, що вчинила злочин на релігійному ґрунті виникає після вступу обвинувального вироку суду в законну силу і триває до моменту погашення чи зняття судимості. Такий підхід дає можливість правильно визначити рамки вивчення особи злочинця і саме тих її ознак, які відіграли вирішальну роль у вчиненні злочину.

Кримінологічна характеристика особи теж нерозривно пов’язана зі злочином, який вона вчинила. Однак кримінологію більше цікавить генезис особи злочинця, тобто процес її становлення і розвитку, а також чинники її формування. Цей інтерес зникає, коли особа, що вчинила злочин на релігійному ґрунті, перестає бути асоціально орієнтованою. Відтак, криміногенні ознаки, які характеризують особу злочинця, існують до злочину й зумовлюють його вчинення, але визнання конкретної особи злочинцем можливе лише після й у зв’язку із вчиненням нею злочину. Отже, поняття “особа злочинця” за охопленням має займати проміжне місце між поняттям людської особистості та поняттям суб’єкта злочину.

Тим часом, цілий ряд фахівців виходить з того, що немає ніякої практичної цінності (а може й теоретичної можливості) у визначенні загального поняття особи злочинця [199, с. 102]. Відповідно до зазначеної позиції, всіх осіб, які вчинили злочин, об’єднує єдина ознака - порушення кримінального закону. А для цього достатньо традиційного й дуже точного за своїм змістом поняття “суб’єкт злочину”. Безумовно, ця позиція має свої плюси: обмеживши таким чином поняття особи злочинця, ми чітко фіксуємо обсяг поняття [281].

Однак цим надзвичайно збіднюється його зміст. Без сумніву, особистість більшою чи меншою мірою проявляється у злочині, але один лише факт його вчинення не розмежовує це поняття з поняттям суб’єкта злочину.

Протилежної позиції, яку поділяємо й ми, дотримуються Ю. М. Антонян, А. Б. Сахаров, А. І. Долгова, Н. С. Лейкіна та інші вчені, які вважають, що поняття “суб’єкт злочину” не зовсім придатне для цілей кримінологічного характеру, адже при дослідженні і поясненні причин, механізму й змісту злочинної поведінки необхідно вивчення не тільки кримінально-правових, а й соціально- демографічних, психологічних та інших особливостей осіб, які вчинили злочини [15, с. 43].

Є думка, що в розгляді цього питання слід спиратися на співвідношення кримінально-правового поняття злочину, кримінологічного поняття злочинної поведінки [302, с.

“Суб’єкт злочину”, “особа злочинця” в кримінології, незважаючи на відмінності, тісно взаємопов’язані, оскільки про особу злочинця можна говорити лише стосовно до фізичної, осудної особи, яка досягла певного віку, тобто до того, хто за законом може бути суб’єктом злочину. Ця обставина дає змогу нам зробити висновок, що поняття особи злочинця певною мірою умовно й формально, оскільки формальний і умовний сам кримінальний закон, який визначає злочинність і караність діянь, а отже, і коло осіб, що підпадають під поняття “суб’єкт злочину”. Іншими словами, поняття “особа злочинця”, що вчинила злочин на релігійному ґрунті, має розглядатися в просторовому й часовому контексті відповідного кримінального закону. Це стосується криміналізації та декриміналізації деяких діянь, які в силу різних об’єктивних причин набувають або утрачають свою суспільну небезпеку, відповідно відповідні особи або стають предметом вивчення або виключаються зі сфери інтересів кримінології.

Схожа ситуація і щодо просторових кордонів існування цього поняття. Кримінальне законодавство нашої держави багато в чому відмінно від кримінального законодавства інших країн. Таким чином, низка діянь, що є злочинними в одних країнах, не є кримінально-карними в Україні. Діяння набувають суспільної небезпеки в силу економічних, політичних, національних та інших проблем. Якщо для кримінального законодавства США суспільно небезпечними є діяння, які посягають на конституційні права громадян залежно від кольору шкіри, тобто має місце расова дискримінація, спеціально створюються комітети, які займаються протидією таким злочинам, а й контролем у сфері трудового, житлового права щодо расової дискримінації у цих сферах, в Україні за такі діяння не передбачається кримінальна відповідальність, расова дискримінація не є характерним злочином для нашої країни, хоча ратифікований Україною 21 липня 2006 р.

Складніше питання щодо інтервалу існування конкретної особи злочинця. У цьому сенсі необхідно визначити момент виникнення такої особи і момент, коли особа перестає вважатися злочинцем. Отже, щодо першого питання, досить цікаві міркування С. І. Курганова, який стикається з дилемою, при будь-якому рішенні якої виникають певні суперечності. Так, якщо особа злочинця виникає в момент винесення вироку, то існує інтервал, під час якого особа, яка вчинила злочин, не є особою злочинця, що суперечить самому цьому поняттю. Якщо ж вона з’являється в момент вчинення діяння, то ми повинні вважати особою злочинця того, хто не є суб’єктом злочину, оскільки винуватість у вчиненні злочину встановлюється лише судом.

На нашу думку, поняття презумпції невинуватості, про яку говорить С. І. Курганов, не має перешкоджати кримінологічному вивченню особи злочинця з моменту, коли вона об’єктивно стає такою. Безумовно, винуватість особи у вчиненні злочину встановлюється виключно судом. Але вирок суду не робить людину злочинцем, а визнає злочинцем того, хто вже є злочинець, хто став ним у момент вчинення злочину (якщо, зрозуміло, обвинувальний вирок винесено правильно) [463, с. 89]. Інакше вирішується питання щодо особи, яка

обвинувачується у вчиненні злочину незаконно, коли незаконність пред’явлення обвинувачення і притягнення до кримінальної відповідальності загалом є юридичною помилкою органів досудового розслідування і суду, коли вирок виноситься незаконно, або коли така помилка виправляється під час судового розгляду справи й особа виправдовується. Врешті-решт така особа не є юридично ні суб’єктом злочину, ні особою злочинця, хоча фактично з моменту пред’явлення їй обвинувачення до з’ясування її непричетності до вчиненого злочину, вона набуває ознак суб’єкта злочину й особи злочинця.

Якщо злочин вчинено, але органи досудового розслідування не виявили його, особа злочинця вже існує, адже вчинення злочину є об’єктивною реальністю, яка повинна бути пізнана й установлена слідством і судом. Ця особа наявна незалежно від волі суду. Отже, і суб’єкт злочину, і особа злочинця, а точніше, момент її виникнення не повинні безпосередньо пов’язувати з відкриттям кримінального провадження. Таким чином, ми вважаємо, що формально особа злочинця в кримінологічному розумінні з’являється одразу після вчинення злочину і існує паралельно з суб’єктом злочину в кримінально- правовому розумінні в одній особі.

У наукових колах також немає одностайності щодо питання: коли особа, яка вчинила злочин, перестає вважатися злочинцем.

Деякі автори вважають, що особа злочинця існує до відбуття покарання, оскільки незасуджений не може розглядатися як особа злочинця [18, с. 41]. З цим твердженням навряд чи можна погодитися, бо сам факт відбуття покарання не може миттєво трансформувати особистість, радикально змінити зміст її поглядів та орієнтацій, рівень і коло потреб, спрямованість дій.

Сувора кримінальна процесуальна інтерпретація цього поняття призведе до того, що для кримінології в якості особи злочинця буде вважатися й особа, яка виправилася задовго до закінчення встановленого судом покарання, а то й до нього (у разі, якщо залучення до кримінальної відповідальності саме по собі зробило достатній психологічний вплив на людину, що порушила закон, але покарання все ж було призначене).

Поза всяких сумнівів, подібні прорахунки ще існують на практиці, але вчені не мають права здійснювати ту ж помилку, що й суддя. У цьому плані більш доцільно буде виходити з позитивної перебудови системи моральних і психологічних особливостей особи, яка об’єктивується за допомогою ведення соціально схваленого способу життя. Іншими словами, про особу злочинця de facto можна говорити з моменту вчинення злочину і до моменту констатації виправлення. De jure існування такої особистості обмежено з одного боку - притягненням особи до кримінальної відповідальності, з іншого - закінченням призначеного судом покарання.

Встановивши, що поняття “особа злочинця” - науковий факт, інтервал існування цієї категорії і необхідність її розгляду в просторовому й часовому контексті відповідного кримінального закону, ми неминуче стикаємося з необхідністю визначити змістовну сторону поняття “особи злочинця” у кримінології.

Думки фахівців з цього приводу можна умовно розділити на три групи:

1. Більшість авторитетних учених уникає визначення поняття особи злочинця, обмежуючись аналізом лише деяких особистісних характеристик, властивих злочинцям. Ця обставина ще раз свідчить про виняткову складність зазначеної проблеми [181, с. 36].

2. Особу злочинця можна розглядати як сукупність біо-психо-соціальних рис індивіда, яка вчинила злочин на релігійному ґрунті. Разом з тим, зазначений підхід видається не зовсім правильним, оскільки кримінологічне вивчення злочинця не може бути вичерпним дослідженням всієї складної комплексної проблеми людини. “Особистість для кримінолога цікава... лише в тій мірі, в якій її властивості зумовлюють вчинення злочину” [53, с. 98].

3. Особа злочинця є не що інше, як “певна сукупність усіх тих соціально значущих ознак, властивостей, зв’язків і обставин, які в поєднанні з іншими умовами та обставинами впливають на вчинення злочину” [438, с. 66].

С. М. Іншаков визначає особу злочинця як сукупність “негативних, криміногенних якостей особистості, які зумовили (або могли зумовити) вчинення людиною злочину” [181, c. 40]. Таким чином, по-перше, проведена чітка межа між рисами особистості, які мають кримінологічне значення, і всіма іншими особливостями індивіда; по-друге, це поняття універсальне, оскільки не виключає особистісні ознаки злочинця біологічної, генетичної, психологічної,

індивідуально-психологічної та соціальної природи, кожне з яких більшою чи меншою мірою зумовлює злочинну поведінку.

Так, визначення, запропоноване С. М. Іншаковим, носить досить узагальнений характер, включаючи в себе всю неоднорідну масу різних злочинців. Однак це визначення особи злочинця, на нашу думку, виходячи з предмета нашого дослідження, а нас цікавить і кримінологічна, і психологічна характеристика, є більш-менш універсальним, оскільки ми згодні з тезою, що обмежуватися лише соціальними характеристиками особи злочинця і повністю ігнорувати психологію особистості злочинця не вірно, так як саме його психологія є фундаментом злочинного діяння, особливо, враховуючи той факт, що суспільна небезпека особистості формується найчастіше до вчинення злочину.

Туринський професор Чезаре Ломброзо - один з першопрохідців у вивченні особи злочинця - ґрунтувався у своїх дослідженнях на досягнення антропології. Його основна праця “L\'uomo delinquente” вийшла у 1876 р. [68]. Сама назва головної роботи молодшого сучасника й учня Ломброзо Енріко Феррі “Sociologia criminale” (кримінальна соціологія), що вийшла через п’ять років після “Злочинної людини”, говорить про те, що у вивчення особи злочинця була включена соціологія. Крім цього, Феррі у своїх дослідженнях багато в чому спирався також і на психологію, кримінальну статистику і прообраз сучасного кримінально- виконавчого права тюрмоведення [493, с. 35]. Все це свідчить про те, що особа злочинця як об’єкт міждисциплінарного пізнання існує вже понад століття. Без сумніву, з тих часів і кримінологія загалом, і вчення про особу злочинця зазнали помітні зміни. Сьогодні становить значні труднощі навіть визначення кількості наук, включених у розробку цієї проблеми, не кажучи вже про конкретніші питання.

О. В. Старков, посилаючись на дві точки зору щодо особи злочинця в кримінологічній науці, а саме, що, по-перше, про особу злочинця можна говорити лише щодо вузького кола контингенту осіб, для яких вчинення злочину стало основною діяльністю (Ю. Д. Блювштейн, Ю. І. Лившиц, Г. М. Резник), та подруге, що кожній особі, що вчиняє злочин, притаманні визначені, властиві лише їй криміногенні властивості, тобто ті, що є джерелом, що пояснює виникнення злочину, ті, що лежать в основі внутрішньої причини злочинної поведінки (Ю. М. Антонян, А. І. Долгова, С. Ф. Мілюков) виокремлює третю позицію радикальної кримінології, яка полягає в тому, що категорія “особа злочинця” - це категорія кримінальної психології, а не кримінології. Він вважає, що все, що цікавить кримінолога в особі злочинця - це інформація, де вона є носієм виключно внутрішніх причин та умов злочинної поведінки, усе інше виходить за межі предмета кримінології [455, с. 213]. Однак одним з визначальних принципів вивчення особи злочинця має бути визнаний пріоритет юридичних наук, оскільки насамперед “йдеться про правове явище”.

На нашу думку, що для більш правильного розуміння проблеми комплексного вивчення особи злочинця в певному сенсі буде доречним провести аналогію між досліджуваним питанням і вченням про склад злочину. Як і особа злочинця, склад злочину інтегрує суб’єктивні й об’єктивні ознаки. Склад злочину існує в єдності ознак, які його характеризують. У свою чергу, кожен з ознак складу також пов’язаний з іншими і не існує сам по собі, тобто поза зв’язку з ними і поза складом злочину загалом [489, с. 78]. Таким чином, особа злочинця, що вчинила злочин на релігійному ґрунті, також повинна розглядатися в єдності психологічних, соціальних, фізіологічних, спадкових і будь-яких інших ознак, які відображають її сутність. Зауважимо, що розгляд окремо компонентів, котрі утворюють таку особистість, є лише першим рівнем її дослідження.

Наступним логічним етапом комплексного вивчення особи злочинця, що вчинила злочин на релігійному ґрунті, має бути рівень інтегративного аналізу. “На цьому етапі ми вже не можемо говорити ні про біологічні, ні про соціальні групи, ні про психологічні структурні елементи особистості самі по собі, а повинні розглядати всі ці елементи в цілому, як єдину цілісну систему. Таке розрізнення двох рівнів аналізу дає змогу перейти від первинного емпіричного опису до вивчення внутрішніх, інтегративних механізмів цієї структури, до виявлення способів функціонування її складових компонентів. Інакше кажучи, особа злочинця повинна розглядатися не як простий перелік її окремих елементів, а як сукупність внутрішньосистемних зв’язків і відносин.

Проблема особи злочинця безумовно є однією з ключових для кримінологічної науки. Вивчаючи і розробляючи основні питання кримінології (протиправної поведінки, його причин, профілактики тощо) ми звертаємося і до психології (чому злочин вчинений саме цією особистістю і чому саме цією особистістю вчинений саме цей злочин?) [153, с. 301], фахівці в цій області не можуть не визнати того, що дії, визначені кримінальним законом як злочинні, завжди і скрізь вчинюються людьми. Карні діяння вчиняють чоловіки й жінки, молоді й літні, цивільні й військові, розумні й не дуже. Девіантна (злочинна) поведінка є безпосереднім відображенням особистісних властивостей індивіда - порушника кримінального закону. Саме з цієї причини проблема особи злочинця справедливо вважається однією з найважливіших в науці про злочинність.

Таким чином, характеристика суб’єкта злочину загалом включає в себе, на підставі ст. 18 КК України, вікову ознаку (вік досягнення кримінальної відповідальності), ознаку осудності, а також, розмежування загального та спеціального суб’єктів. Ці ознаки є характерними для суб’єкта, яка вчинила злочин на релігійному ґрунті.

Кримінологічне вивчення особи злочинця, яка вчинила злочин на релігійному ґрунті підрозділяється на три рівні відповідно до обсягу та змісту відповідних компонентів цієї проблеми. Перший рівень: розробка концепції, системи гіпотез і програми вивчення на рівні загального поняття особи злочинця; виявлення строго доведених типових рис (особливостей) особи злочинця на рівні загального поняття; розробка на цій основі пропозицій щодо вдосконалення загально-виховної системи, заходів профілактики, заходів правового впливу на правопорушників; розробка методики збирання та аналізу узагальнених даних про особи злочинців для потреб практичної діяльності правоохоронних та інших органів. Другий рівень охоплює аналогічні розробки в розрізі контингентів (класифікації) осіб, які вчиняють злочини, в тому числі за статтю та віком, регіоном, місцем проживання та показником міграції, роду занять, змісту й мотивації злочинних дій. Третій рівень: розробка концепції індивідуального вивчення особи злочинця в практиці правоохоронної діяльності; розробка на цій основі комплексу типових методик індивідуального вивчення особи злочинця для органів досудового розслідування, суду; органів, які виконують кримінальне покарання або замінює його міру; органів, що здійснюють ре соціалізації осіб, достроково звільнених від відбування покарання.

До психологічної структури особистості злочинця, що вчинила злочин на релігійному ґрунті, можна віднести: властивості мотиваційної сфери (потреби, інтереси, стійкі мотиви тощо); властивості ціннісно-нормативної сфери (погляди, переконання, ціннісні орієнтації, установки, позиції особистості тощо); інтелектуальні властивості (рівень розумового розвитку, особливості мислення тощо); властивості, що відображають досвід, значущий у злочинній поведінці (знання, вміння, навички, здібності); емоційні, вольові властивості, темперамент.

Якщо подивитися на психологічну структуру особистості злочинця, який вчинив злочин з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі з точки зору виконуваних нею функцій у породженні злочинної поведінки, то вона повинна включати властивості, що зумовлюють: криміногенно значуще сприйняття тих чи інших соціальних умов і ситуацій; мотивацію до злочинної поведінки; прийнятність злочинної мети, яка як така визначається кримінальним способом реалізації мотивів; можливість реалізації злочинного способу, тобто досягнення злочинної мети [461].

Центральним моментом у ґенезі злочинної поведінки при цьому є кримінальна мета і спосіб вчинення злочину. Найбільш суттєві психологічні особливості особистості злочинця проявляються в особливостях прийняття злочинної мети і способу, в особистісній зумовленості їх прийняття.

Адекватне вивчення особи злочинця неможливо без дослідження проблеми способу життя злочинців, який багато в чому визначає основні риси особистості, а значить, і злочинну поведінку. Спосіб життя, - стверджує Ю.М. Антонян, - одне з найбільш багатогранних соціальних явищ, у якому, як у фокусі, заломлюються економічні й суспільні, психологічні й ідеологічні, моральні й інші відносини людей [13]. Слід зазначити, що зв’язок способу життя злочинця і його особистісних особливостей носить двосторонній характер; іншими словами, основні риси особистості не тільки піддаються впливу, але й самі певною мірою впливають на спосіб життя особи. На сьогодні в кримінологічній науці особа злочинця, її діяльність, поведінку і спілкування вивчають швидше окремо, ніж взаємопов ’ язано.

Особливої уваги в кримінологічному вивченні злочинців заслуговує особистісний підхід, суть якого полягає в тому, що поведінку особистості (у тому числі злочинну) не можна розглядати як просту реакцію на об’єктивні умови за біхевіористською схемою “стимул - реакція”. Особа злочинця включає в себе цілий комплекс рис, властивостей, ознак, сукупність яких дає можливість мати повне уявлення про особу, що вчинила злочин [530].

Розмежування поняття суб’єкта злочину в кримінальному праві й особи злочинця в кримінології необхідно виключно в наукових цілях для визначення предмета вивчення характеристики злочинця, для розмежування особливостей напрямів кримінально-правової науки, для чіткого розуміння, які науки вивчають проблеми суб’єкта злочину й особи злочинця. Що стосується практики, то, на нашу думку, і суб’єкт злочину, і особа злочинця характеризують кінцевий продукт - самого злочинця як єдину систему властивостей, які включені до складу злочину, і утворюють сукупність ознак, що характеризують суб’єкта злочину (осудність, досягнення певного віку та ознаки спеціального суб’єкта злочину) або виходять за межі складу злочину і служать для індивідуалізації кримінального покарання або звільнення від нього, тобто утворюють поняття особистості злочинця. Крім проблеми співвідношення суб’єкта злочину в кримінальному праві та особи злочинця, що вчинила злочин на релігійному ґрунті, існують і інші міжгалузеві проблеми дослідження особи злочинця. Наприклад, співвідношення

суб’єкта злочину та особистості в юридичній психології. Підходи до суб’єкта в кримінальному праві та психології висвітлені в працях К. О. Абульханової, Б. Г. Ананьєва, М. І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова,

А. В. Брушлинського, Р. В. Вереші, П. С. Матишевського, В. А. Петровського,

С. Т. Посохова, С. Л. Рубінштейна, В. В. Сташиса, І. К. Туркевич та ін.

Поняття суб’єкта в юриспруденції пов’язано, з одного боку, з можливостями, свободами, правами людини, гарантованими Конституцією України та охоронюваними законами, з іншого боку, із загальнообов’язковими нормами й відповідальністю людини за їх порушення. Характеризуючи поняття суб’єкта злочину, правознавці відзначають його ємність як за значенням, так і за змістом. У розвитку поглядів на суб’єкта злочину можна виділити такі: 1) як визнання, так і невизнання суб’єкта злочину в системі елементів складу злочину. А. Н. Трайнін мотивував невизнання тим, що людина не може бути елементом вчиненого ним діяння, а також тим, що осудність і вік не можуть розглядатися як ознаки суб’єкта злочину, що належать до складу, тому що вони є умовою настання кримінальної відповідальності за межами складу злочину [478]; 2) розгляд співвідношення понять суб’єкта кримінальної відповідальності і суб’єкта злочину. Слідом за кримінальною відповідальністю осудна особа, яка є суб’єктом злочину, може понести кримінальне покарання. Як винним, так і невинним може бути визнано, як правило, осудну особу. Автори пов’язують суб’єкта злочину і суб’єкта кримінальної відповідальності з одними і тими ж ознаками (віком і осудністю) або розділяють їх за А. Н. Трайніним [478], а також Б. С. Нікіфоровим [355, с. 42]. Здійснюють різні спроби для зняття суперечності в їх розумінні. Так, Р. І. Міхєєв [339] висунув концепцію суб’єкта кримінальної відповідальності як самостійної узагальненої кримінально-правової категорії, сполучної ланки між категоріями “суб’єкт злочину” і “особа злочинця”. А. П. Козлов пише про самостійність категорій: “... суб’єкт злочину - це особа (фізична або юридична), яка несе в собі психічне ставлення до свого потенційного діяння і його наслідків, а суб’єкт кримінальної відповідальності являє собою особу, ознаки якої диференціюють кримінальну відповідальність” [227, с. 410]; 3) підкреслення сучасними фахівцями з кримінального права, що у вітчизняному кримінальному законі поняття “суб’єкт злочину” не було сформульовано й висвітлено лише в різних інтерпретаціях [19]; 4) акцентування невизначеності поняття суб’єкта злочину [144, с. 277-278]. Але ні про яку фатальну схильність до злочинів мова йти не може. В данному контексті, актуальна теза О.Д. Сітковської, яка підкреслює, що “принцип наукової обґрунтованості кримінально-правового законодавства та його застосування передбачає необхідність використання в цій сфері даних психологічної науки при конструюванні інститутів і норм кримінального права, а також при формуванні традицій слідчої, судової, експертної практики” [443, с. 253].

У законодавчих формулюваннях є як формальна, так і змістовна характеристики суб’єкта злочину.

Формальна характеристика є в Загальній частині КК України, де ч. 1 ст. 18 КК визначає, що суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого, згідно з КК України, може наставати кримінальна відповідальність. Таким чином, формальними ознаками є те, що особа є: фізична, осудна, та така, що досягла певного віку, тобто віку кримінальної відповідальності. Для злочинів, що вчиняються на релігійному ґрунті, такий вік є різним залежно від суспільної небезпеки діяння.

Змістовну характеристику висвітлено в нормах Особливої частини КК України. Так, вбивство, вчинене з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 115 КК України); порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань (ст. 161 КК України); умисне тяжке тілесне ушкодження з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 121 КК України); умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 122 КК України); побої та мордування з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 126 КК України); катування з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 127 КК України); погроза вбивством з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 129 КК України); посягання на територіальну цілісність і недоторканість України поєднане з розпалюванням релігійної ворожнечі (ч. 2 ст. 110 КК України); геноцид, де метою злочину є повне або часткове знищення будь-якої релігійної групи (ч. 1 ст. 442 КК України) - все це норми, які передбачають суб’єктність злочинця, але різну.

Питання про суб’єкта злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з назви розділу IV Загальної частини КК України - “Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)”. Таким чином, у визначенні осіб, що підлягають кримінальній відповідальності, вбачається змішання понять “суб’єкт злочину” і “суб’єкт кримінальної відповідальності”, а також зведення характеристик суб’єкта кримінальної відповідальності до змісту поняття суб’єкта злочину, тому що особа оцінюється як суб’єкт лише під час вчинення інкримінованого йому діяння.

Для того, щоб з’ясувати питання щодо суб’єкта, що вчинив злочин на релігійному ґрунті, проаналізуємо особливості притягнення до кримінальної відповідальності за КК України. Ми вже неодноразово наголошували, що на релігійному ґрунті може бути вчинений будь який злочин, відповідальність за який передбачена КК України але ми зупинимо свою увагу на тих складах злочинів, де в диспозиції статті передбачається мотив релігійної ненависті або ворожнечі, й ті норми, де безпосереднім об’єктом виступає конституційне право громадян на свободу совісті й свободу віросповідання.

Таким чином, з 14 років передбачається відповідальність за умисне вбивство (ч. 2 ст. 115 ККУ); умисне тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 121 ККУ); умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 122 ККУ); терористичний акт (ст. 258 ККУ).

З 16 років передбачається відповідальність за посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ч. 2 ст. 110 ККУ); побої та мордування (ч. 2 ст. 126 ККУ); катування (ч. 2 ст. 127 ККУ); порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань (ст. 161 ККУ); пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 ККУ); незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 ККУ), де якщо такий злочин вчинює службова особа з використанням свого службового становища за наявності підстав потребує додаткової кваліфікації за ст. 364 або 365 ККУ; перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 ККУ), де, якщо такі дії вчинює службова особа, потрібна додаткова кваліфікація за ст. 364 (423) або 365 (424) ККУ; геноцид (ст. 442 ККУ).

О. Д. Сітковська піддає психологічному аналізу поняття осудності й віку кримінальної відповідальності. Спираючись на “Пекінські правила” - документ ООН про особливості провадження у справах неповнолітніх - вона підкреслює зв’язок нижнього порогу кримінальної відповідальності з характеристикою емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості, достатньою для свідомості відповідальності перед суспільством. “Передумовою відповідальності є

можливість вибору, тобто свідомої переваги певної лінії поведінки при наявності альтернатив”. Ще один компонент, тісно пов’язаний з названими, - це рівень розвитку волі як регулятора цілеспрямованої поведінки, також, авторка включає в механізм злочинного діяння, яке відповідає правовому поняттю винної поведінки: прийняття рішення про протиправну поведінку та його реалізацію; вибірковість, тобто наявність можливості утриматися від цього рішення на основі певного мотиву; усвідомлення, передбачення шкідливих наслідків, бажання їх допущення; готовність вчинити ці дії (бажання, прагнення) та їх вчинення, всупереч передбаченню або допущенню суспільної небезпеки наслідків. На думку автора, кримінально-правове поняття вини не зводиться до характеристики розумових процесів, воно включає і вольовий компонент, це умисний або необережний вчинок, заборонений кримінальним законом.

При прийнятті рішення про вчинення злочину відбувається прогнозування можливих наслідків реалізації виниклого бажання, планування поводження з урахуванням реальної обстановки, власних можливостей та інших обставин, а також вибір засобів. Слідом за прийняттям рішення настає стадія його виконання - власне вчинення злочину [530, с. 31]. Сучасна кримінологія виокремлює ще один елемент - посткримінальну поведінку [269]. На етапі посткримінальної поведінки злочинець аналізує те, що сталося, наслідки, розпоряджається набутим злочинним шляхом, приховує сліди злочину, вживає заходів до того, щоб його не викрили та не притягли до кримінальної відповідальності.

У судово-психологічній експертології суб’єкт злочинного діяння розглядається через встановлення здатності усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій та керувати ними. Причому їх розглядають не як одну, а як дві і навіть три специфічних можливості або як цілісну організацію дій, діяльності, поведінки і навіть взаємин. Зміст узагальненого поняття - “здатність до самоорганізації” - базується на розвитку сукупності психічних процесів і особистісних функцій, феноменів пізнавальної, мотиваційної та емоційної сфер, що розкриваються також як властивості і стани, координована взаємодія яких забезпечує продуктивність соціальної діяльності в певних умовах.

Таким чином, суб’єкт злочину, що вчинив злочин на релігійному ґрунті у кримінальному праві - це фізична особа, осудна, що досягла певного віку кримінальної відповідальності. Ознаки суб’єкта злочину законодавчо закріплені в ККУ.

Особа злочинця, що вчинила злочин на релігійному ґрунті - це соціальна особистість, якій притаманна система криміногенних властивостей, що призвели до вчинення злочину на релігійному ґрунті. Де під криміногенними властивостями мають на увазі: визначене співвідношення криміногенних властивостей, які окремо не обов’язково повинні бути у кожного злочинця (Ю. М. Антонян) та стійкість, або стабільність криміногенних властивостей та їх співвідношення (Ю.Д. Блувштейн) [455, с. 214].

4.2.