Поняття та зміст мотиву релігійної ненависті або ворожнечі як особистішої мотивації злочинних дій

Розуміння соціальної природи злочинної поведінки і вивчення характеристики особи злочинця, що вчинила злочин на релігійному ґрунті, нерозривно пов’язані з виявленням і аналізом мотиваційної сфери суспільно небезпечної діяльності осіб, які посягають на конституційне право свободи совісті і свободи віросповідання.

У сучасній юридичній літературі є значна кількість праць, які вивчають питання, пов’язані з мотиваційними особливостями злочинної поведінки. У цьому ракурсі вивчалися й аналізувалися як загальні (значення мотиву для кваліфікації та встановлення суспільної небезпеки злочину, вплив мотиваційної характеристики злочинного діяння на елементи складу злочину, взаємозв’язок мотиву та інших елементів суб’єктивної сторони тощо), так і специфічні питання (правова значущість і соціальний зміст мотивів тих чи інших злочинів). Разом з тим не можна не відзначити, що до останнього часу найбільш серйозної уваги удостоювалися кримінально-правові аспекти цієї проблеми. Прогрес у вивченні найбільш типових властивостей соціально-психологічного механізму злочинної діяльності, визначенні детермінантів злочинної поведінки, а також виявленні соціального змісту особистісних рис злочинця як типу передбачає необхідність у розширенні, поглибленні та інтенсифікації розробок проблеми мотиву й мотивації вчинення злочинів на релігійному ґрунті.

Безумовно, це завдання не з легких. Насамперед це пояснюється тим, що мотивація як психічний процес не піддається безпосередньому чуттєвому сприйняттю. У той же час не викликає сумнівів реальність цього феномена.

Отже, слід зазначити, що мотивація має особливі шляхи і способи вивчення, які лежать не в сфері чуттєвого пізнання, а в сфері смислового, раціонального осягнення. При розгляді мотивації “не має бути місця для містицизму і агностицизму” [308, с. 158]. Є суттєві підстави вважати, що самі глибинні моменти кримінальної мотивації виникають і формуються на основі об’єктивних закономірностей, які можуть бути пізнані й вивчені кримінологією разом з психологами, психофізіологами та представниками інших наук.

Вперше слово “мотивація” вжив німецький філософ Артур Шопенгауер у статті “Чотири принципи достатньої причини” (1910). Потім цей термін міцно увійшов до лексикону психологів для пояснення внутрішніх причин поведінки людини. На сьогодні вчені не мають одностайності в розумінні мотивації як психічного явища. Більшість визначень, на думку Є. П. Ільїна, можна умовно розподілити на дві категорії: 1) розуміння мотивації як структурного утворення у вигляді сукупності чинників або мотивів; 2) друга група визначень розглядає мотивацію не як статичне, а як динамічне утворення, як процес, механізм [179, c. 65].

У західній літературі широко обговорюється питання про два види мотивації: екстрінсивної (від англ. еxtrmsic), тобто зумовленої зовнішніми

умовами й обставинами, і інтрінсивної (intrinsic), тобто внутрішньої, пов’язаної з особистішими диспозиціями - потребами, установками, інтересами,

пристрастями, бажаннями [518].

Серед кримінологів також немає єдиного розуміння мотивації. На думку О. Л. Дубовик, мотивація - це психологічний процес відображення в свідомості індивіда актуально значущих для нього явищ зовнішнього світу, переробки інформації на основі особистісних особливостей і освіти в результаті цього мотивів поведінки [145]. К. Є. Ігошев розуміє під мотивацією метод самоврядності особистості через систему стійких спонукань (тобто через мотиви) [177, с.

Великий енциклопедичний словник тлумачить поняття мотиву таким чином. “Це те, що спонукає діяльність людини, заради чого вона відбувається. У широкому сенсі до мотивів прийнято відносити потреби й інстинкти, потяги й емоції, установки та ідеали” [59, с. 764]. Мотиваціями ж є “активні стани мозкових структур, які спонукають людину здійснювати спадково закріплені або придбані досвідом дії, спрямовані на задоволення індивідуальних або групових потреб” [396, с.

Виходячи із зазначених визначень, можна зробити висновок про те, що мотив - категорія одинична, а мотивація - сукупність мотивів, що визначає поведінку людини. Втім, мотив поведінки - це не єдине, що входить до поняття мотивації. Саме по собі поняття мотиву не вичерпує всього різноманіття механізмів людської поведінки. Найближче до розуміння справжніх джерел активності людини, особливо її динамізму та спрямованості, стоїть поняття мотивації поведінки.

Мотивація злочинної поведінки - один з найважливіших його елементів, виявлення і вивчення якого дає змогу глибше зрозуміти причини цієї поведінки та особливості особистості злочинця, визначити найефективніші шляхи його виправлення і перевиховання, намітити та здійснити заходи запобігання злочинам. Мотив - категорія кримінально-правова, вона визначає усвідомлені спонукання, що зумовлюють злочинну поведінку людини, а мотивація - це сукупність спонукань і мотивів, що визначають злочинну поведінку людини і походження, розвиток мотиву злочину, а так само генезис самого злочину.

Таким чином, з урахуванням результатів досліджень зазначених науковців, мотивація як складова формування механізму вчинення злочину на релігійному ґрунті - це динамічний процес формування мотиву й мети на вчинення злочину, що посягає на право свободи совісті та віросповідання, що відбувається у психіці людини за такою схемою: актуалізація потреби (суперечливість інтересів релігійного характеру, релігійний конфлікт) - вибір способу й засобів для задоволення потреб (які можуть носити як протиправний, так і законний характер: або усунення релігійного конфлікту мирним шляхом або із застосуванням зброї) - виникнення мотиву поведінки (де мотив виконує роль рушійної сили певної поведінки особи) - формування мети дії (бажаний результат дій, що передбачається особою і наближає її до задоволення актуальної потреби) - планування діяльності (у разі вчинення умисного злочину) - прийняття рішення - реалізація рішення.

Зазначене дає змогу зробити висновок, що поняття мотиву й мотивації є не рівнозначним за обсягом.

А. Ф. Зелінський зауважує, що в деяких випадках особа може не усвідомлювати мотив вчинення злочину [166]. Втім, у випадку вчинення злочину на релігійному ґрунті особа може й повинна усвідомлювати мотив вчинених дій, більше того, саме релігійна ненависть є тією силою, яка спонукає особу досягти конкретних наслідків.

Якщо ж особа не усвідомлює мотив, її дії кваліфікуються як вчинення злочину без відповідного мотиву, наприклад, якщо при вчиненні умисного вбивства представника релігійної конфесії для суб’єкта злочину ця обставина не є визначальною, кваліфікація відбувається відповідно, наприклад, ст. 115 КК, але для характеристики суб’єктивної сторони складу злочину мотив релігійної ненависті або ворожнечі значення не має тому, що він відсутній.

Кримінальна мотивація як один з приватних проявів мотиваційного процесу дотримується загальних законів, вироблених наукою щодо психологічних закономірностей діяльності людини. Порівнюючи поняття “механізм злочинної поведінки” і “мотивація злочинної поведінки”, слід зауважити, що вони не однакові як за обсягом, так і за змістом. Мотивація не охоплює всього механізму злочинної поведінки. Вона - лише його внутрішня, суб’єктивна частина. На думку В. М. Кудрявцева, механізм злочинної поведінки включає не тільки психічні (суб’єктивні), а й такі зовнішні фізичні (об’єктивні) елементи, як ситуація і її оцінка суб’єктом, реальні можливості здійснення тих чи інших дій, самі ці дії, їх результати тощо [263, с.

Б. Я. Петелін дотримується схожої точки зору, обмежуючи мотивацію трьома елементами: усвідомлення мотиву і мети дії; боротьба мотивів; прийняття рішення діяти [383].

При характеристиці мотиваційного процесу вчинення злочину на релігійному ґрунті ми використовуємо погляди Ю.В. Александрова, А. П. Геля, Г. С. Семакова, в свою чергу, В. В. Лунєєв та деякі інші автори, крім зазначених, виокремлюють окрім потреби; мотиву; мети; вибору шляхів і способів її досягнення; прийняття рішення такі елементи, як аналіз вчинення та каяття або вибір захисного мотиву. Ця точка зору зазнала справедливої, на нашу думку, критики з боку психологів, які вважають, що аналіз, і навіть каяття й вироблення захисного механізму до мотивації, як процесу формування задуму злочину не відносяться [179, c. 244].

Мотивація злочинної поведінки на релігійному ґрунті - це цілісний феномен, який являє собою безперервний ланцюг взаємопов’язаних і взаємозалежних компонентів. У ній простежується певна часова послідовність і зумовленість кожного наступного елемента сукупністю попередніх. Однак із сказаного не випливає, що мотиваційні етапи змінюють один одного у якійсь строго заданій послідовності. Можна однозначно стверджувати, що прийняття рішення вчинити злочин на релігійному ґрунті не може передувати появі мотиву й мети. У свою чергу, це рішення зумовлює початок втілення злочинного задуму в реальність, що припускає такі мотиваційні елементи, як контроль і корекція процесу вчинення злочину. Разом з тим є обґрунтованим припущення, що компоненти мотивації не змінюють, а скоріше “нашаровуються” один на одного, утворюючи з кожним новим елементом (етапом) все більш складне з’єднання, яке, поряд зі своєю головною і основною функцією спонукача до дії, починає виконувати функцію фільтра при оцінюванні та відборі суб’єктом всього того, що сприяє або гальмує задоволенню актуальної потреби, функцію пуску, контролю та корекції вчинених дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей.

При цьому виникає логічне запитання про вже згадувану нами “укорочену” (звичну і афектовану) мотивацію, особливістю якої є те, що деякі її етапи можуть “проскакувати” (наприклад, вибір мети або прийняття рішення про вчинення злочину). Ми вважаємо, що ця обставина не змінює суті викладеного, оскільки в таких ситуаціях не відбувається “підміни” одного компонента іншим. Насправді при звичній мотивації має місце “автоматизація” тих чи інших психічних процесів мотивації у зв’язку з їх багаторазовою повторюваністю. Йдеться про наявність у людини певних мотиваційних схем (моделей звичного поведінки або фіксованих установок), щодо знань про те, якими шляхами й засобами можна задовольнити цю потребу, як вести себе в цій ситуації. Таким чином, відбувається граничне скорочення в часі формування окремих етапів мотивації, що зовсім не означає їх повної відсутності. Найбільш яскраво “укорочена” звична мотивація злочинної поведінки виражена в осіб зі стійкою асоціальною спрямованістю, що мають багатий кримінальний досвід. Саме кримінальний досвід створює у таких людей певний “шаблон” асоціальної поведінки, або “звичку” порушувати закон. У кримінальному праві такі діяння називають злочинами, вчиненими при раптово виниклому умислі. У цьому випадку між виникненням і безпосередньою реалізацією потреби особи проходить мінімальний проміжок часу. Наприклад, нанесення тілесних пошкоджень на релігійному ґрунті як миттєва реакція на дії чи вислови представника іншого віросповідання.

Специфіка афективної мотивації, яка також відноситься до категорії “укорочених”, у невідповідності, дисонансі між сукупністю уявлень людини (його знаннями, переконаннями й очікуваннями), з одного боку, і реальною дійсністю - з іншого. Ця невідповідність породжує “компенсуючий психологічний процес, спрямований на ослаблення виниклої напруги. Дисонанс не приємний, створює стан дискомфорту у людини і стає мотивуючим поведінку до того, щоб зменшити дисонанс” [554, с. 194].

Потреба в “розрядці”, яка відіграє роль каталізатора активності суб’єкта, опосередковується емоційною напругою або афектом. Стан афекту і є тлом, що безпосередньо впливає на процес мотивації поведінки і спрямованість діяльності індивіда. Це й є основна особливість мотиваційних аспектів афективних діянь.

Таким чином, і автоматизованим, і імпульсивним діям властиві основні елементи мотивації, що виконують свої безпосередні функції. Водночас деякі компоненти “укорочених” форм мотиваційного процесу характеризуються високою швидкоплинністю, що пояснюється при автоматизованих діях наявністю у індивіда так званих “шаблонів поведінки” (мотиваційних схем), а при імпульсивних - станом афекту. У цілому ж “укорочена”, а точніше висловлюючись, “згорнута” кримінальна мотивація в обох своїх формах повинна розглядатися як приватний прояв мотивації злочинної поведінки на релігійному ґрунті.

В історії кримінальних наук робилося багато спроб класифікації мотивів злочинів, що розрізняють як за ступенем складності, так і за критерієм оцінювання. Так, ще в 1867 р. на конгресі у Флоренції була встановлена складна градація мотивів злочину, яка складається з чотирнадцяти груп [529, с. 202].

Розвиваючи думку О. А. Герцензона, який поділяв мотиви злочину на контрреволюційні, низинні й мотиви, зумовлені нестійкістю і

недисциплінованістю [103, с. 343-344], Б. С. Волков пропонував відповідно до того ж критерію (морально-правової оцінки) поділити мотиви злочинної діяльності на такі три групи: мотиви політичного характеру (класова ненависть, класова помста); низинні мотиви, що є різними формами прояву егоїзму; мотиви, позбавлені низинного характеру.

Погоджуючись із попередніми авторами, І. М. Даньшин вважав, що в основу систематизації мотивів злочинів має бути покладена моральна і правова оцінка мотивів, що в кінцевому підсумку виражається в їх кримінально-правовому змісті [127].

Логічним продовженням класифікацій О. А. Герцензона, Б. С. Волкова і І. М. Даньшіна є позиція, яку займають з цього питання П. С. Дагель і Д. П. Котов, які групують мотиви злочинів на основі критерію не тільки морально-правової, а й політичної оцінки, де до групи низинних суспільно небезпечних мотивів відійшли релігійні мотиви, забобони й молитви, що випливають з пережитків місцевих звичаїв, які поділялися на релігійний фанатизм, мотив ворожнечі до невіруючих або інаковіруючих, інші релігійні забобони [123, с. 197-198].

На думку А. В. Савченка, тією класифікацією, що найсуттєвіше відбиває кримінально-правовий підхід до розуміння мотивів (з урахуванням їх первинної психологічної природи), є така, яку запропонував П. С. Дагель, де, за інтерпретацією А. В. Савченка, вона має такий вигляд: 1) суспільно-негативні (низькі) мотиви злочину - це ті, які завжди, в будь-якому випадку, асоціальні, негідницькі й засуджуються всім суспільством (корисливі; хуліганські; помсти за правомірну діяльність; національної, расової, релігійної ворожнечі чи розбрату; сексуальні тощо); 2) суспільно-нейтральні мотиви злочину (прагнення задовольнити природні потреби; образа у зв’язку з діями потерпілого або інших осіб; сором; захоплення якимись предметами або діяльністю, що не має низького характеру, тощо); 3) суспільно-позитивні (мотив захисту; бажання допомогти потерпілому; співчуття; бажання виконати службовий наказ чи доручення тощо). Наведена класифікація мотивів злочину порівняно з іншими має певні позитивні риси: а) не містить ніякого ідеологічного та політичного підтексту чи вказівки на свій “класовий характер”, що відповідає сучасним тенденціям у кримінальному праві; б) відображає законодавче розмежування мотивів злочину (наприклад, у п. 3 ч. 1 ст. 67 КК України йдеться про такі мотиви злочину, як національна, расова, релігійна ворожнеча або розбрат); в) допомагає при визначенні характеру суспільної небезпеки вчиненого злочину та ступеня суспільної небезпечності особи, а також при здійсненні правильної кваліфікації злочину і призначенні особі відповідного покарання; г) відображає не тільки правову, а й моральну оцінку як злочину, так і особи, яка його вчинила, тощо [429].

Кримінологічна класифікація мотивів злочинів має сприяти визначенню індивідуальних і соціальних причин злочинів і, у зв’язку з цим, здійсненню профілактичних заходів. Однак слід зазначити, що на сьогодні не існує такої класифікації мотивів злочинів, яка б цілковито задовольняла усім необхідним вимогам [247].

У зв’язку з тим, що до завдань нашого дослідження не входить критика сучасних поглядів на класифікацію мотивів злочинів, ми приймаємо за аксіому класифікацію наведену А. В. Савченко, де нас цікавить виділена ним група мотиву, як суспільно-негативні (низькі) мотиви злочину, які завжди, в будь-якому випадку, асоціальні, негідницькі й засуджуються всім суспільством (корисливі; хуліганські; помсти за правомірну діяльність; національної, расової, релігійної ворожнечі чи розбрату; сексуальні тощо).

В. М. Кудрявцев стверджує, що “сам по собі мотив як внутрішнє спонукання не є злочинним; він стає таким, лише коли виступає елементом

суб’єктивної сторони забороненого кримінальним законом діяння”. І справді, мотив, для того, щоб втілитися у злочині, має бути “вплетений” в інші елементи мотивації. У відриві від вибору мети, а також способу, знарядь і засобів її досягнення мотив швидше нейтральний, ніж соціально значущий. Як справедливо зазначає Г. Ш. Глонті, саме на етапі вибору суб’єктом цілей і засобів їх досягнення “відбувається відхилення від правомірної лінії поведінки в площину злочинного” [106].

На думку Б. В. Харазішвілі, мотиви повинні групуватися за психологічним змістом поведінки. У зв’язку з цим він пропонував розрізняти дві групи мотивів: мотиви, пов’язані з ідейними явищами; мотиви предметного характеру.

Всередині першої групи виділяють загальносоціальні мотиви (морально- політичні; мотиви, пов’язані з естетичними потребами, прагненнями і смаками; мотиви релігійного характеру; мотиви, пов’язані з пережитками родового побуту). У другу групу входять мотиви особистого характеру (кар’єризм, ревнощі, помста, користь, почуття самолюбства, сором’язливості, жалості, альтруїстичне почуття), мотиви, що випливають з настрою; мотиви афективного характеру; мотиви інших інтересів і потреб [514, с. 58-63].

Ця класифікація зустріла серйозні заперечення серед фахівців. Її недоліком є групування мотивів загалом, а не мотивів злочинів, що має дуже мале практичне значення для наук кримінального профілю. А. Б. Сахаров так само відзначив, що ця класифікація має певні недоліки з точки зору філософії, соціології і загальної психології [437].

Незважаючи на ці зауваження, треба відмітити, що і з боку філософії, соціології, психології, і з боку кримінального права та кримінології релігійний мотив входить до загальної класифікації мотивів, визначається суспільно- небезпечним, на виникнення якого впливають різні об’єктивні та суб’єктивні чинники.

В юридичній літературі стверджується, що взаємодія особистіших особливостей злочинця з середовищем, як правило, може розглядатися в двох аспектах: формування моральних і психологічних якостей особистості злочинця; взаємодія особистості злочинця і конкретної життєвої ситуації, яке спричинило за собою вчинення злочину.

Так, Г. Ш. Глонті стверджує, що зв’язок між формуванням особистості і вчинюваними нею діяннями носить кореляційний, імовірнісний характер [106, с. 14]. Це, в свою чергу, передбачає, що злочин на релігійному ґрунті може бути вчинено особою, яка зазнавала в основному соціально позитивні впливи середовища; можливо й зворотне - особа, яка піддавалося негативному впливу середовища, утримується від вчинення такого злочину. Причиною цієї невідповідності є те, що подальша злочинна поведінка визначається не тільки сформованими якостями особистості, а й конкретною життєвою ситуацією, приводом і багатьма іншими об’єктивними обставинами, які поряд з суб’єктивними чинниками роблять значний вплив на зміст і спрямованість вчинків індивіда.

0. Л. Рубінштейн, К. Е. Ігошев акцентують увагу на тому, що мотив релігійної ненависті або ворожнечі формується під впливом ряду чинників, у тому числі під впливом зовнішніх детермінант: середовища, умов життя і виховання особистості, а так само ситуації, що склалася і приводів до формування цього мотиву [177; 359; 423]. Ми погоджуємося з цією позицією, але висловлюємо власну точку зору щодо змісту мотиву релігійної ненависті або ворожнечі та тих факторів, що впливають на його виникнення.

На нашу думку, мотив релігійної ненависті або ворожнечі може мати дві форми:

1. «Уявний або удаваний» мотив релігійної ненависті або ворожнечі;

2. «Істинний» мотив релігійної ненависті або ворожнечі.

Під «уявним або удаваним» мотивом ми маємо на увазі мотив, змістом якого «формально» виступає релігійна ненависть або ворожнеча, тобто, особа об’єктивно зовні начебто посягає саме на свободу совісті або свободу віросповідання особи чи групи осіб, виконує всі дії для реалізації мотиву, але, насправді, основною метою такої особи є не «очищення віри», або знищення конкретної особи чи релігійної групи, а інша мета: користь, ствердження власного «Я» в релігійній групі, знищення політичних конкурентів. Такий мотив є релігійною ненавистю або ворожнечею виключно формально тому, що сьогодні така особа задовольняє свої матеріальні, соціальні або політичні інтереси начебто посягаючи на свободу совісті або свободу віросповідання, а завтра вона буде задовольняти свої інтереси, вчиняючи корисливі або насильницькі злочини. На мотивацію такої особи впливають у більшому ступені саме зовнішні фактори та власні інтереси, які ніякого відношення до «істинного» мотиву релігійної ненависті або ворожнечі не мають. Запобігання таким злочинам не викликає труднощів, а особи, що їх вчиняють, є суспільно небезпечними в межах цього розуміння.

«Істинний» мотив релігійної ненависті або ворожнечі реалізується з виключно з метою заподіяння шкоди особі чи групі осіб саме у зв’язку з їх релігійними поглядами або переконаннями. «Істинна» мотивація формується, на нашу думку, виключно на особистісно - психологічному рівні. Такі особи впевнені в своїй місії «очищення віри», в «покарання невірних», в тому, що саме їх віросповідання, їх релігія є панівною і що всі, хто з цим не погоджується, заслуговують покарання. Відношення таких осіб до власного призначення може носити нав’язливий або клінічний характер але вони можуть бути цілком психічно здорові та визнаються осудними, притягуються до кримінальної відповідальності та покарання. На мотивацію таких осіб скоріш всього не впливають такі чинники, як економічна або політична ситуація. Таким особам байдуже скільки коштує хліб або які політичні процеси відбуваються в державі, їх мотивація направлена на реалізацію мотиву релігійної ненависті або ворожнечі з метою досягнення конкретного результату. Суспільна небезпека таких осіб є підвищеною, вони рідко підлягають перевихованню, а частіше всього, чекають звільнення з місць позбавлення волі не з метою ре соціалізації, а з метою вчинення нових злочинів. Саме «Істинний» мотив релігійної ненависті або ворожнечі підлягає ґрунтовному дослідженню, саме він розкриває сутність феномену злочинності на релігійному ґрунті.

Формування «істинного» мотиву релігійної ненависті або ворожнечі не можна розглядати поза зв’язком з формування релігійної особистості. Воно здійснюється на різних соціальних рівнях: 1) у сім’ї - у сім’ях віруючих, як правило, віра в бога закладається батьками з самого народження. Дитина росте під впливом релігійної свідомості своїх батьків, і багато аспектів його світогляду формуються саме з позицій релігійних; 2) у релігійній групі - формування особистості здійснюється з урахуванням всіх релігійних правил і вимог, встановлених конкретною релігією. Людину впроваджують у релігійне мікросередовище, релігійну субкультуру, формують релігійні потреби і мотивації. Релігійна група прищеплює людині специфічну систему ціннісних орієнтацій, яка характеризується тим, що в ній головну роль відіграють ідеї і норми, що випливають з віри в існування надприродного світу. Земне підпорядковується неземному, природне - надприродному.

Спрямованість особистості загалом й релігійної особистості зокрема - дуже важлива її характеристика. Вона реалізується в її потребах, мотивах поведінки, соціальних установках і ціннісних орієнтаціях. Релігійна потреба належить до числа духовних потреб особистості, заснованих на вірі в особливий зв’язок між віруючим і надприродними силами. Релігійна потреба в основному включає в себе потребу у відправленні культових дій, за допомогою яких, на думку віруючих, формується взаємодія, взаєморозуміння й іноді взаємопроникнення віруючого й божества або надприродної субстанції. Виконуючи обряди й культи, які можуть носити навіть злочинний характер, віруючий не замислюється про їх реальну соціальну значущість, не оцінює їх соціальний характер. Релігійна потреба може бути виражена в деяких випадках в потребі бути в колективі однодумців, потреба в емоційній і психологічній підтримці. Ціннісні орієнтації віруючого так само відіграють важливу роль у спрямованості релігійної особистості. Вони є певною мірою еталоном для оцінки того чи іншого явища, поведінки інших людей, тієї чи іншої особистості.

Релігійну ненависть або ворожнечу як мотив вчинення злочину ні в якому разі не слід ототожнювати з релігійними мотивами загалом. Ці поняття, на нашу думку, співвідносяться як загальне й часткове, релігійна ненависть або ворожнеча - це завжди релігійний мотив, але релігійний мотив не завжди буває ненавистю чи ворожнечею.

Вчинення злочину з релігійних мотивів не означає, що це обов’язково мотив релігійної ненависті або ворожнечі, це можуть бути інші особисті мотиви [487, с. 263]. Однак релігійна ненависть і ворожнеча розглядається законодавцем як найбільш небезпечний прояв релігійної мотивації, що вимагає більш суворого покарання.

Мотив - внутрішня (психологічна) причина злочину. Однак, це не передбачає, що він відіграє виняткову роль [465, с. 51]. Один і той же мотив може породжувати відмінні один від одного за формою і змістом вчинки і відповідно до цього по-різному оцінюватися. Безпосередня мотивація вчинку звичайно розкриває лише частину його соціально-психологічних джерел.

Мотив релігійної ненависті або ворожнечі розглядається в сучасному кримінальному законодавстві з різних позицій: як складоутворювальний елемент, як обставина, що обтяжує покарання, як кваліфікуюча ознака злочинів проти особи і як ознака злочинів терористичної спрямованості. Різне використання цього мотиву вимагає його однакового розуміння та тлумачення його сутності.

Вчинення злочину з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі передбачає не тільки прагнення винного у злочині показати фактом його вчинення наявність у нього певної неприязні до будь-якої релігії, а також до тих чи інших їх представників. Це зумовлено тим, що релігійна ненависть або ворожнеча може стати мотивом до вчинення злочину не тільки проти особи, яка має інше віросповідання, а й невіруючого та атеїста.

Ми вже неодноразово зазначали, що при вивченні ставлення людини до релігії крім поняття “свобода совісті” вживаються терміни “свобода віросповідання”, “релігійна свобода”. Вичерпний сенс у зміст поняття свободи совісті вкладає в своїх працях на цю тему Ю. Розенбаум, зазначаючи, що ставлення до релігії може бути трояким: людина може вірити в бога, сповідувати будь-яку релігію; не вірити ні в яких богів і ставитися до релігії нейтрально або, останнє, може бути атеїстом, тобто людиною, яка не тільки не сповідає ніякої релігії, заперечує будь-яке існування бога, а й відкидає релігію в цілому [422, с. 31]. Таким чином, мотив релігійної ненависті або ворожнечі слід розглядати саме з цих трьох основних позицій. Особа має право сповідувати будь-яку релігію і вірити в Бога, не сповідувати релігію і не вірити в бога й ставитися до релігії нейтрально. Відповідно як мотив злочину слід розглядати ненависть або ворожнечу, викликану сповідуванням іншої релігії, сповідання релігії загалом або сповідування релігії зовсім. У деяких випадках мотив релігійної ненависті або ворожнечі може бути викликаний бажанням захистити свою релігію, “очистити” її.

Наступне питання, яке слід поставити, розглядаючи релігійну ненависть і ворожнечу - це відмінності між релігійною ненавистю і релігійною ворожнечею.

С. І. Ожегов і Н. Ю. Шведова дають таке визначення понять “ворожнеча” і “ненависть”. “Ворожнеча - відносини і дії, пройняті неприязню, ненавистю. Ворогувати - знаходитися у стані напруженої неприязні або війни або знаходитися в стані давньої ворожнечі. Ненависть - почуття сильної ворожнечі, злоби” [364, с. 102, 408].

Ворожнеча, як правило, розглядається як відкритий прояв ворожості. Тобто ворожнеча повинна мати внутрішнє підґрунтя - неприязнь, ненависть, однак не всяка ненависть має зовнішнє вираження у вигляді ворожнечі. Таким чином, ворожнечу й ненависть слід розглядати як категорії різного рівня. Ворожнеча - об’єктивна, ненависть - суб’єктивна.

Таким чином, релігійна ненависть - це почуття сильної неприязні, засноване на релігійних переконаннях людини, і випробовуване стосовно іншовіруючих, атеїстів і людей, які належать до релігії нейтрально. Релігійна ворожнеча - це відкрита, що граничить з фанатизмом, релігійна ненависть, яка зовні виражається у здійсненні злочинів відносно інновіруючих, атеїстів або осіб, що відносяться до релігії індиферентно, її відкритий прояв.

Мотив же релігійної ненависті або ворожнечі слід розглядати як усвідомлене внутрішнє спонукання до вчинення злочину на релігійному ґрунті. Причому глибинними причинами вчинення злочину з мотивів релігійної ненависті або ворожнечі має стати саме та обставина, що особа, щодо якої вчинено злочин - не дотримуватися тієї ж віри, що й суб’єкт злочину.

В кримінальному законодавстві України застосовуються поняття “релігійна ненависть або ворожнеча” (ст. 161 ККУ), “релігійна нетерпимість” [160] (п. 14 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 122 ККУ, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127 ККУ), де під релігійною

нетерпимістю можна розуміти відмову суб’єкта або певної групи терпимо ставитися до конкретних осіб чи групи осіб на підставі їх ставлення до релігії. Тобто, «нетерпимість» - це небажання, невміння ставитсь терпимо до кого небудь, нетерпиме ставлення [85, с. 618]. Таким чином, нетерпимість - це зовнішній прояв ворожості, який не завжди може бути пов\'язаний з мотивом релігійної ненависті, як почуття неприязні, пов’язаного з відношенням до релігії іншої особи. Нетерпимість може виступити як результат на дії або слова жертви, на її демонстративну поведінку. При цьому, особа злочинця, насправді, може і не відчувати релігійної ненависті конкретно саме до цієї особи або групи осіб і, навідь, може не в повному розумінні усвідомлювати до якої саме конфесії належить жертва, яке вона має віросповідання і чи взагалі чи вважає себе жертва релігійною особою. Таким чином, релігійну нетерпимість можна вважати на рівні з «ворожнечею» або «розбратом» саме зовнішнім проявом реалізації мотиву, який не завжди повязується саме з правом на свободу совісті або свободу віросповідання іншої особи. “Релігійна ворожнеча або розбрат” (п. 3 ч. 1 ст. 67 ККУ) як обставина, що обтяжує покарання також має проблеми при їх тлумаченні. Ворожнеча - це відносини й дії між ким-небудь, пройняти ненавистю, недоброзичливістю, а розбрат - ворожнеча, розлад між ким-небудь [85, с. 158, 1040] або незгода між будь-ким [475]. Таким чином, як ми бачимо, релігійна ворожнеча і релігійний розбрат мають майже однаковий зміст, що є прямим порушенням законодавчої техніки. Виникає питання: чому в ст. 67 ККУ як обтяжлива вину обставина не вказується мотив релігійної ненависті? Адже саме релігійна ненависть і є тим почуттям, тим психічним ставленням суб’єкта до злочину, яке відображає суспільну небезпеку вчиненого діяння. Виходячи зі змісту ст. 67 ККУ, в нашій державі злочини з мотиву релігійної ненависті не вчиняються. Єдиний випадок, де законодавець вказує, що проблема релігійної ненависті в державі існує - це ст. 161 ККУ. Таким чином, норма ст. 67 ККУ повинна мати такий зміст: п. 3 ч. 1 ст. 67: “Вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ненависті або ворожнечі”, далі, в усіх нормах, де, кваліфікуючою ознакою виступає “релігійна нетерпимість”, треба змінити на “релігійну ненависть або ворожнечу” тому, що ці два мотиви різні за змістом і ототожнювати їх в поняття “релігійної нетерпимості” не можна саме з точки зору правильної кваліфікації цих злочинів.

Ми погоджуємося з думкою А. В. Савченка, який звертає увагу на непослідовність законодавчої термінології щодо аналізованих мотивів у різних

статтях КК України, або в них переплутаний порядок (послідовність) вживання вказаних трьох прикметників, які, до речі, вже прив’язуютья до категорій “ворожнеча” та “ненависть” (ч. 1 ст. 161) чи “нетерпимість [428].

Щоб уникнути неоднозначного тлумачення норм ККУ, де йдеться про мотив релігійної ненависті або ворожнечі, а на нашу думку, саме цей мотив повною мірою розкриває його суспільно небезпечний вміст, необхідно привести у відповідність норми Загальної та Особливої частини Кримінального кодексу України з обов’язковою вказівкою на мотив вчинення злочину, як мотиву релігійної ненависті або ворожнечі.

4.3.