Учасники правовідносин щодо нематері­альних активів у сфері господарювання

У сучасній юридичній науці, як і за радянських часів, здебільшого висловлюється думка щодо ототож­нення категорій «суб'єкт права» та «учасник правовід­носин» та пропонується задля усунення термінологіч­ної плутанини відмовитись від використання поняття «суб'єкт правовідносин» [126, с.

У чинному ГК України відсутнє визначення по­няття «суб'єкт господарського права». Законодавство України, у тому числі Конституція України, вико­ристовує таке поняття, як «суб'єкт господарювання», «суб'єкт господарської діяльності», «учасник госпо­дарських правовідносин», які так чи інакше мають від­ношення до категорії «суб'єкт господарського права». В.С. Щербина зазначає [83, с. 100], що поняття «суб'єкт господарського права» обґрунтоване теорією господар­ського права, яка виходить з того, що суб'єктами цього права є учасники господарських відносин. Така думка знайшла своє відображення в ГК України [52], ст. 2 яко­го відносить до них суб'єктів господарювання; спожи­вачів, органи державної влади та органи місцевого са­моврядування, наділені господарською компетенцією; громадян, громадські організації, які виступають за­сновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Відповідно до теорії співвідношення категорій «суб'єкт права» та «учасник правовідносин» необхідно дослідити, які саме суб'єкти господарювання можуть бути учасниками правовідносин щодо нематеріальних активів.

Суб'єкти господарювання утворюють найбіль­шу та найважливішу для відносин у сфері господа­рювання групу, до якої, відповідно до ст. 55 ГК [52] України, належать учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізую- чи господарську компетенцію (сукупність господар­ських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених за­конодавством.

Яскравий приклад співвідношення понять «учас­ник господарських відносин» та «суб'єкт господарю­вання» міститься в положенні ч. 2 ст. 218 ГК [52], де для першого визначена відповідальність лише за не­виконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення госпо­дарської діяльності, а для другого - у будь-якому ви­падку, крім форс-мажорних обставин.

На відміну від інших учасників господарських відносин суб'єкт господарювання, виходячи з його ле­гального визначення, має декілька характерних ознак:

❖ по-перше, він є учасником господарських від­носин;

❖ по-друге, він безпосередньо здійснює госпо­дарську діяльність, що якісно відрізняє його від органів державної влади та органів місцево­го самоврядування;

❖ по-третє, він наділений господарською ком­петенцією (сукупністю господарських прав та обов'язків), які реалізуються при здійсненні господарської діяльності;

❖ по-четверте, суб'єкт господарювання має від­окремлене від інших суб'єктів (у тому числі і від власника ) майно;

❖ по-п'яте, суб'єкт господарювання несе відпо­відальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за ним майна [128, с. 11-16].

Види суб'єктів господарювання визначені в ч. 2 ст. 55 ГК України: господарські організації та грома­дяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Також можна розрізнити суб'єктів господарю­вання залежно від виду господарської діяльності, яку вони здійснюють: суб'єкти підприємницької діяль­ності (господарські організації і фізичні особи-підпри- ємці) та суб'єкти некомерційного господарювання: суб'єкти державного чи комунального секторів еконо­міки та суб'єкти, яким здійснення господарської діяль­ності у формі підприємництва заборонено.

При цьому слід розрізняти поняття «суб'єкт не­комерційного господарювання», «непідприємницьке товариство» та «неприбуткова організація». Під «не- підприємницьким товариством» ст. 84 ЦК України [64] розуміє товариства, які не мають на меті одержан­ня прибутку для його наступного розподілу між учас­никами. Неможливо не погодитись з В.С.Щербиною з приводу умовності такого поділу ЦК, який не покли­каний регулювати відносини у сфері підприємництва, зокрема - поділу товариств на підприємницькі та не- підприємницькі. Крім того, з положень ЦК випливає, що до товариств відносяться господарські товариства та виробничий кооператив, тобто поняття «непідпри- ємницьке товариство» за своїм змістом вужче, ніж «суб'єкт некомерційного господарювання», до складу якого, крім товариств входять також підприємства, громадяни-підприємці, господарські об'єднання, фі­нансові установи та біржі.

Згідно зі ст. 157 Податкового кодексу України [42], до неприбуткових організацій відносяться:

а) органи державної влади України, органи місце­вого самоврядування, Національна академія наук України та створені ними установи або організа­ції, що утримуються за рахунок коштів відповід­них бюджетів;

б) благодійні фонди і благодійні організації, створені у порядку, визначеному законом для провадження благодійної діяльності; громадські організації, створені з метою надання реабіліта­ційних, фізкультурно-спортивних (для інвалідів, дітей-інвалідів) та соціальних послуг, правової допомоги, провадження екологічної, оздоров­чої, аматорської спортивної, культурної, про­світньої, освітньої та наукової діяльності, а також творчі спілки та політичні партії, громадські організації інвалідів, спілки громадських орга­нізацій інвалідів та їх місцеві осередки; науко­во-дослідні установи та вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації, внесені до Державного реєстру наукових установ, яким надається під­тримка держави; заповідники, музеї та музеї-за- повідники;

в) кредитні спілки, пенсійні фонди;

г) інші, ніж визначені в підпункті "б" цього пунк­ту, юридичні особи, діяльність яких не передба­чає отримання прибутку згідно з нормами відпо­відних законів;

ґ) спілки, асоціації та інші об'єднання юридич­них осіб, створені для представлення інтересів засновників (членів, учасників), що утримують­ся лише за рахунок внесків таких засновників (членів, учасників) та не провадять господар­ську діяльність, за винятком отримання пасив­них доходів;

д) релігійні організації;

е) житлово-будівельні кооперативи та об'єднання співвласників багатоквартирних будинків;

є) професійні спілки, їх об'єднання та організації профспілок;

ж) організації роботодавців та їх об'єднання;

з) садівничі та гаражні кооперативи або товари­ства.

Таким чином, поняття «суб'єкт некомерційного господарювання», «непідприємницьке товариство» та «неприбуткова організація» з одного боку, відобра­жають єдину суть - здійснення діяльності без мети отримання прибутку, але з іншого - відрізняються між собою. Так, поняття «непідприємницьке това­риство» вужче за «суб'єкт некомерційного господа­рювання», а поняття «неприбуткова організація» та «суб'єкт некомерційного господарювання» розрізня­ються лише з огляду на порядок оподаткування таких осіб, оскільки суб'єкт некомерційного господарюван­ня, на відміну від неприбуткової організації, здійснює господарську діяльність, але не має на меті одержан­ня прибутку, спрямовуючи свою діяльність на досяг­нення будь-яких соціально-економічних результатів, не пов'язаних з отриманням прибутку. Тобто він може отримати прибуток та використати його для задоволення статутних цілей, але не може його розді­лити між засновниками (за принципом корпоратив­ної участі).

Суб'єкти господарювання поділяються також на колективні (господарські організації та їх струк­турні підрозділи) та індивідуальні (громадяни-під- приємці). Крім того, згідно з положеннями ст. 3 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність» [129] слід визнавати суб'єктами господарю­вання також:

❖ органи державної влади України, органи міс­цевого самоврядування, Національну акаде­мію наук України та створені ними установи або організації, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів;

❖ структурні одиниці іноземних суб'єктів гос­подарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, від­ділення, тощо), але мають постійне місцезна­ходження на території України;

❖ об'єднання фізичних і/або юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з за­конами України, але які мають постійне міс­цезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяль­ність.

Така точка зору обумовлює цілком логічне за­питання про можливість віднесення філій, представ­ництв та інших відокремлених одиниць господарських організацій (структурних одиниць), утворених ними для здійснення господарської діяльності, до суб'єктів господарювання.

Заснування відокремлених підрозділів обумов­лене тим, що вони дозволяють розширити географію діяльності суб'єктів господарювання без створення но­вої юридичної особи. Філіали та представництва не є юридичними особами та, відповідно до Положення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів Украї­ни [133] і Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» [134], який замінив його, не підлягають державній реєстра­ції. Обов'язкова реєстрація встановлена лише для представництв іноземних суб'єктів господарювання, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на те­риторії України. Таким чином, без марнування часу та грошей можна створити представництво своєї юри­дичної особи у будь-якій частині країни. Це дозволяє розширити коло споживачів, зміцнює позицію на ринку.

Відокремлені підрозділи відповідають усім за­значеним вище ознакам віднесення суб'єктів до скла­ду суб'єктів господарювання, зокрема вони включа­ються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України за власним ідентифікацій­ним кодом, діють на основі положень, мають власні банківські рахунки, печатки, власний баланс та по­даткову звітність. І.А. Щербак у своєму дисертацій­ному дослідженні обґрунтовує, що запровадження обов'язкового обліку майна відокремленого підроз­ділу підприємства на окремому балансі дозволить йому брати участь у зовнішніх господарських відно­синах від імені підприємства (власника майна), а у внутрішніх - від свого імені, оптимізувати внутріш­ньогосподарські відносини щодо відповідальності за результати діяльності, а також організаційно-госпо­дарські відносини підприємства з органами публіч­ної влади, підприємству дозволить здійснювати моні­торинг ефективності функціонування відокремленого підрозділу тощо [135, с. 10].

Таким чином, можна вважати необгрунтова­ним вилучення положень ГК відносно відокремле­них підрозділів як суб'єктів господарювання. Разом з тим ми можемо вести мову про їх залучення до кола учасників правовідносин щодо нематеріальних активів.

Громадяни як учасники відносин щодо немате­ріальних активів можуть виступати підприємцями (засновниками та/або учасниками господарського товариства, членами кооперативу) або особами при­ватного права - працівниками, у тому числі науково- дослідними працівниками, винахідниками, спожива­чами. Вони можуть створювати такі активи власноруч або отримувати їх у спадщину чи дарунок. Найбільш повно різницю між правовим статусом зазначених осіб можна дослідити в ході аналізу положень Подат­кового кодексу щодо порядку оподаткування доходів фізичних осіб. Відповідно до ПК України [42] фізич­них осіб-підприємців, що подають декларацію про свій майновий стан і доходи, умовно можна поділити:

1. Залежно від країни реєстрації на:

• фізичних осіб резидентів;

• фізичних осіб нерезидентів.

2. Залежно від виду діяльності на:

• фізичних осіб-підприємців, що здійснюють господарську діяльність;

• фізичних осіб, які здійснюють незалежну про­фесійну діяльність (самозайнятих осіб).

3. Залежно від системи оподаткування на:

• фізичних осіб-підприємців, що використову­ють спрощену систему оподаткування;

• фізичнихосіб-підприємців,щовикористовують загальну систему оподаткування.

Особливість правосуб'єктності громадян-підпри- ємців полягає у обсязі їх майнової відповідальнос­ті - перед кредиторами вони відповідають усім своїм майном, за винятком майна, на яке, згідно з чинним законодавством, стягнення не поширюється. Майно у сфері господарювання виробляється чи використову­ється суб'єктами господарювання та відображається в їх балансі або інших передбачених законом формах обліку майна, зокрема громадяни-підприємці пода­ють декларацію про майновий стан і доходи. Цікавим видається той факт, що податкова декларація про май­новий стан і доходи, затверджена наказом Міністер­ства фінансів України [136], не містить у собі граф для відображення нематеріальних активів у складі майна громадян.

Відповідно до п. 164.2.3 ПК [42] базу оподаткуван­ня фізичної особи у тому числі складають доходи від продажу об'єктів майнових і немайнових прав, зокре­ма інтелектуальної (промислової) власності, та прирів­няні до них права, доходи у вигляді сум авторської ви­нагороди, іншої плати за надання права іншим особам на користування або розпорядження нематеріальним активом (творами науки, мистецтва, літератури або іншими нематеріальними активами), об'єкти права інтелектуальної промислової власності та прирівня­ні до них права (далі - роялті), у тому числі отримані спадкоємцями власника такого нематеріального ак­тиву. З метою оподаткування законодавець вирізняє такі об'єкти в окрему групу - «об'єкти комерційної власності»: цінні папери (крім депозитного (ощад­ного), іпотечного сертифіката), корпоративне право, власність на об'єкт бізнесу як такий, тобто власність на цілісний майновий комплекс, інтелектуальна (про­мислова) власність або право на отримання доходу від неї, майнові та немайнові права. Розрахунок отриман­ня доходів від об'єктів комерційної власності відбува­ється у Додатку 2 до декларації про майновий стан і доходи.

З наведеного бачимо, що наразі законодавець пропонує відображати нематеріальні активи грома­дян опосередковано, не виділяючи їх в окрему облі­кову групу. Такий підхід, на нашу думку, не є вдалим, оскільки сьогодні ми ведемо мову про активізацію глобалізаційних процесів, зокрема в економіці, у яких використання нематеріальних активів об'єктивно за­ймає вагоме місце. Не видається таємницею й той факт, що задля ефективного використання об'єктів майна необхідне їх чітке визначення, ідентифікація та відображення у складі майна того чи іншого суб'єкта господарювання з метою оподаткування та, у разі необхідності, можливістю звернення стягнень креди­торів на таке майно. Тому, на наш погляд, необхідно внести зміни, пов'язані з оподаткуванням нематері­альних активів громадян-підприємців, включивши їх до єдиної облікової групи «Нематеріальні активи», а саме майнові права, які, відповідно до чинного зако­нодавства, визнані об'єктом права власності (інтелек­туальної власності), що використовуються суб'єктом господарювання з метою отримання економічної ви­годи [137, с. 123].

Також власником нематеріального активу може виступати фізична особа - працівник підприємства. Зрозумілим постає той факт, що об'єктом права влас­ності в такому випадку може бути не кожен немате­ріальний актив, а лише об'єкти права інтелектуальної власності. На сьогодні недостатньо дослідженим та врегульованим залишається питання створення таких об'єктів саме під час виконання працівником службо­вих обов'язків.

Відповідно до загального принципу трудового права результат праці належить роботодавцю. На­слідком цього стало закріплення в патентному зако­нодавстві норми, відповідно до якої право на одер­жання патенту має роботодавець, якщо службовий винахід створено у зв'язку з виконанням службових обов'язків або доручення роботодавця, за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачене інше [59]. Вирішення цього питання вітчизняні на­уковці бачать в межах договірного права: чи то окре­мим договором між винахідником і роботодавцем, чи то в трудовому договорі (контракті), чи то на під­ставі цивільно-правового договору [138, с. 35]. З таким твердженням неможливо не погодитися, адже захист прав винахідників та стимулювання винахідницької діяльності на виробництві постає вельми актуальним у рамках інноваційного розвитку держави. Регулю­вання відносин між працівником та роботодавцем за допомоги саме приватноправових інструментів свідчитиме про зміцнення засад ринкової економіки в Україні. З точки зору податкового обліку у такому випадку між зазначеною особою та підприємством складається ліцензійний договір відповідно до якого визначається обсяг, строки, порядок використання нематеріального активу та розмір плати (роялті) за таке використання.

Крім того, нематеріальний актив може бути отри­маний фізичною особою у спадщину чи дарунок. У та­кому випадку особа має право розпоряджатися отри­маним об'єктом лише після переоформлення права власності. Нематеріальний актив, залежно від його виду, може використовуватися громадянином як дже­рело доходу задля задоволення власних потреб тощо. В такому разі між громадянином та особою (фізичною або юридичною), якій він передає право на викорис­тання нематеріального активу, також укладається лі­цензійний договір. Необхідно розуміти, що у такому випадку ми розглядаємо громадянина як фізичну осо- бу-підприємця.

Важливе місце у відносинах щодо нематеріаль­них активів відіграють споживачі. На сьогодні в теорії господарського права не існує єдиної думки щодо ви­значення поняття «споживач». На думку Г.Л. Знамен- ського [139, с. 10-11], оскільки ГК не дає визначення цього поняття, слід скористатися тим визначенням, яке міститься в іншому акті господарського законодав­ства - Законі України «Про природні монополії» [140], ст. 1 якого визначає споживачів товарів як фізичну або юридичну особу, яка придбаває товар, що виробля­ється (реалізується) суб'єктами природних монопо­лій. З огляду на це, стає зрозумілим, вважає автор, що кодекс, назвавши споживачів учасниками відносин у сфері господарювання, має на увазі юридичні особи - організації, які споживають результати господарської діяльності, незалежно від того, є вони господарюючи­ми чи негосподарюючими суб'єктами. Тому не є учас­никами відносин у сфері господарювання споживачі- фізичні особи, права яких визначені Законом України «Про захист прав споживачів» [141]. Протилежну дум­ку має Н.О.Саніахметова, яка під споживачами як учасниками господарських відносин розуміє саме де­фініцію, визначену Законом України «Про захист прав споживачів» [142, с. 7].

Обидві точки зору за своєю логікою мають пра­во на існування. Разом з тим беручи за основу особли­вий об'єкт господарських відносин - нематеріальний актив, ми можемо стверджувати, що суб'єктний склад поняття «споживач» має передбачати як фізичну, так і юридичну особу. У відносинах щодо нематеріальних активів саме споживачі відіграють одну з найважли­віших ролей - вони іноді безпосередньо, іноді опо­середковано впливають на створення того чи іншого об'єкта, формування його економічної та соціальної привабливості, зростання ринкової вартості, попиту та пропозиції. В таких відносинах немає місця поділу споживачів на юридичних чи фізичних осіб, усі вони мають рівні, з організаційно-правової точки зору, пра­ва на використання нематеріальних активів. Цікаво, що таку ідею підтримує і вітчизняний законодавець. Так, Закон України «Про видавничу справу» [143] від­носить до споживачів видавничої продукції приват­них осіб, підприємства, установи та організації, у За­коні України «Про житлово-комунальні послуги» [144] споживачем житлово-комунальних послуг виступає фізична чи юридична особа, яка отримує або має на­мір отримати житлово-комунальну послугу, так само визначає споживача й Закон України «Про теплопос­тачання» [145].

Слід зазначити, що дослідження кола учасни­ків щодо нематеріальних активів не буде повним без визначення в них місця органів державної ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядуван­ня. Участь зазначених суб'єктів у правовідносинах щодо нематеріальних активів обумовлена їх специ­фічністю:

по-перше, вони не є суб'єктами господарювання як такими;

по-друге, через їх діяльність держава реалізує свої владні функції;

по-третє, їх господарська компетенція реалізу­ється через відповідну установу державної чи ко­мунальної форми власності.

В господарському обігу держава представлена різними посадовими особами і державними органа­ми, між якими розподілені компетенції щодо окре­мих видів державного майна і управління ними (зем­ля, надра, житловий фонд, бюджетні кошти тощо). В такому випадку органи державної влади та органи місцевого самоврядування виступають своєрідним посередником між власником окремого майна та суб'єктом господарювання, якому надається похідне від нього майнове право. Наприклад, право користу­вання надрами.

Крім того, органи державної влади та місцевого самоврядування можуть надавати окремі види немате­ріальних активів у власність суб'єктів господарювання, наприклад: права на користування податковими піль­гами; права на користування господарськими пільга­ми; право користування монопольним становищем на ринку.

Інший момент, за яким органи державної влади та місцевого самоврядування мають змогу брати участь у правовідносинах щодо нематеріальних активів, - це коли держава через уповноважену нею особу контро­лює використання нематеріальних активів суб'єктами господарювання. Наприклад, це стосується Державної служби інтелектуальної власності України, Державної податкової інспекції України.

В ході проведеного аналізу категорій учасни­ків господарських відносин було з'ясовано, що вони можуть бути поділені на дві великі групи: суб'єкти права на нематеріальні активи та учасники відносин щодо нематеріальних активів. Таким чином, органи державної влади та місцевого самоврядування, спо­живачі виступають учасниками правовідносин щодо нематеріальних активів. При цьому суб'єктами пра­ва на нематеріальні активи виступають суб'єкти гос­подарювання, у тому числі господарські організації, громадяни-підприємці та відокремлені підрозділи; працівники, у тому числі науковці, дослідники, вина­хідники.

Окремою групою суб'єктів права на нематеріаль­ні активи постають суб'єкти господарювання держав­ного та комунального сектору економіки та банківські установи, особливості правового становища яких ми розглянемо у відповідному підрозділі.