3.1. Об’єкт страхових правовідносин

 «Специфічне переломлення загальнофілософської категорії об’єкта в юридичній науці втілилося в утворенні таких правових категорій, як «об’єкт права», «об’єкт суб’єктивного права», «об’єкт юридичного обов’язку», «об’єкт правовідносини» тощо.

В. Н. Протасов зазначив, що «[у] категоріальному апараті теорії правовідносин поняття «об’єкт» міцно утвердилося в якості найважливішого елемента, який характеризує зв’язок правовідно­сини з матеріальними і духовними цінностями суспільства. Особ­ливе значення цьому поняттю традиційно надається в дослідженні й характеристиці майнових відносин і насамперед правовідносин власності» [398, с. 6].

У свою чергу, Н. Г. Александров писав, що «[н]аявність зов­нішнього об’єкта (предмета) поведінки, що становить зміст право­мочностей і обов’язків, і є головною ознакою для відмежування майнових правовідносин від немайнових. У силу невизначеності складу зобов’язаних осіб одне правовідношення власності відрізня­ється від іншого визначеністю суб’єкта і визначеністю об’єкта права власності» [13, с. 117].

За розумінням К. К. Яїчкова, «правова природа об’єкта ви­значає правову природу самого правовідношення, а при знищенні об’єкта власності право власності припиняється» [574, с. 138]. Проте, на нашу думку, поняття сутності об’єкта в праві найбільш вдало сформулював Ю. К. Толстой: «[с]уперечка про те, що ж слід розу­міти під об’єктом правовідносини, не є пустою.

Поняття об’єкта філософія визначає як предмет пізнання і впливу людини (суб’єкта). Визначення об’єкта правового відно­шення має в основному відповідати цьому визначенню, виражати найбільш загальні ознаки об’єкта, незалежно від його конкретної сутності, і разом з тим відображати його специфіку, яка випливає з особливостей правовідносини як соціального явища [249, с. 85].

М. А. Самбор на основі висновків про сфери використання поняття «інтерес» у праві та узагальнень про підходи до розуміння інтересу визначає поняття інтересу в праві як усвідомлену спрямова­ність суб’єкта, зумовлену його внутрішнім переконанням в оволо­дінні певним благом матеріального чи нематеріального характеру, що являє собою задоволення потреби, здійснення та реалізація якого відбувається в межах загальноприйнятих правил поведінки, визна­чених у нормах права, що відповідає відсутності прямої заборони у досягненні такого блага, так і бажаним для нього способом, а також спирання на забезпечення компетентними органами у разі наявності перешкоди на шляху можливості його задоволення [421, с. 7].

При цьому автор формує триступеневу структуру інтересу в праві, до якої слід включати змістовний елемент - власне благо (предмет чи явище), суб’єктивний фактор, що вказує на активність особистості стосовно згаданого вище предмета чи явища; та інсти- туціональний елемент, який співвідносить загальноприйняте із кон­кретно особистісним та відтворює оптимальні шляхи задоволення інтересу відповідно до існуючих норм. Дослідження М. А. Самбор доводить, що національне законодавство як України, так і зарубіж­них країн широко використовує поняття «інтерес» від норм Консти­туції, законів до підзаконних нормативно-правових актів.

Автор, досліджуючи питання природи інтересу в праві, за критерієм співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в природі інтересу в праві розмежовує чотири основні підходи до природи ін­тересу в праві: а) об’єктивна природа походження інтересів у праві; б) суб’єктивний підхід до розуміння інтересу в праві; в) наявність окремо існуючих суб’єктивних і об’єктивних інтересів; г) суб’єктивно- об’єктивна природа інтересу в праві. При цьому М. А. Самбор обґру­нтовує суб’єктивно-об’єктивну природу інтересу в праві, даючи такі аргументи:

1)             суб’єктивний чинник інтересу в праві є підставою заро­дження та формування інтересу в праві у конкретного носія, незале­жно чи це окремий індивід, чи їх об’єднання, адже він являє собою спрямованість суб’єкта, прагнення до оволодіння благом. Він про­стежується у зародженні інтересу на рівні свідомості, власне його усвідомленні самим суб’єктом-носієм;

2)             об’єктивний чинник інтересу в праві проявляється в абст­рагуванні від суб’єктів перед їх закріпленням у праві та формалізації у нормах права;

3)             реалізація інтересу в праві полягає у зіставленні суб’єктом свого інтересу, його суб’єктивного контуру із загальноприйнятими обрисами інтересів, які прийняті у середовищі як типові для поведін­ки людей, та прийняття суб’єктивного рішення про реалізацію ін­тересу під впливом об’єктивних чинників (формальність, соціальна значущість);

4)             існування самого блага поза свідомістю суб’єкта [421, с.

О. І. Чепис, досліджуючи інтереси в цивільному праві, дохо­дить правильного висновку, що:

1)            інтереси виникають саме з потреб, які мають соціальне зна­чення та залежать від рівня розвитку суспільства, стану науки, куль­тури і т. д. Перехід суспільства на якісно нові рівні, прогрес в усіх сферах життєдіяльності призводить до виникнення нових потреб, а отже, й інтересів;

2)            інтерес - це також і правова категорія; неодмінною умовою існування та нормального функціонування суспільства є наявність правового регулювання, а для того, щоб правова форма була напов­нена реальним змістом, творці права повинні рахуватися з об’єк­тивними інтересами;

3)             критерієм відокремлення приватного права від публічного у системі позитивного права цілком здатний виступати саме інтерес суб’єктів правовідносин,оскільки він дозволяє рельєфно визначити власне юридичну специфіку означеної галузі;

4)             інтерес конституюється як самостійний об’єкт захисту са­ме тому, що йому не кореспондує якесь регулятивне суб’єктивне право, - такий інтерес виступає самостійним об’єктом захисту; його захист виражається у наданні охоронного суб’єктивного права вла­сникові інтересу [542, с. 13].

З огляду на викладене О. І. Чепис запропоновано авторське визначення інтересу - як прагнення суб’єкта задовольнити потреби соціального характеру, що проявляється у його вибірковій позиції стосовно об’єктивних умов існування та реалізується ним шляхом діяльності у суспільних відносинах.

За результатами аналізу існуючих у філософській та юри­дичній науках концепцій автор доходить висновку, що інтерес - діалектична категорія.

О. М. Вінник, досліджуючи теоретичні аспекти правового забезпечення реалізації публічних і приватних інтересів у госпо­дарських товариствах, наполягає на об’єктивності категорії інтересу і слушно визначає його як об’єктивно існуючу орієнтацію суб’єкта на отримання певного об’єктивно існуючого блага, що зумовлено його автономністю від суб’єктивного усвідомлення інтересантом. Крім того, автор у додаткове обґрунтування цієї точки зору і відповідно - заперечення інших (щодо суб’єктивної та об’єктивно-суб’єктивної природи інтересу) наводить такі аргументи:

-size=1 face="Times New Roman">              суб’єктом інтересу може бути будь-яка особа незалежно від її спроможності адекватно усвідомлювати процеси об’єктивної реальності (у т. ч. неповнолітня, психічно хвора людина) чи відсут­ності свідомості як психічної властивості взагалі (будь-яка органі­зація незалежно від наявності у неї статусу юридичної особи);

-              закріплення в законодавстві та широке застосування на практиці непрямих (похідних) позовів, що подаються певними ка­тегоріями осіб (прокурором, уповноваженими органами держави, опікунами, піклувальниками) в інтересах осіб, не спроможних ус­відомлювати чи захищати свої інтереси;

-              розширення сфери застосування таких позовів у зарубіжно­му акціонерному праві (позови акціонерів в інтересах акціонерного товариства) [62, с.

Розглядаючи класифікацію інтересів (за різними критеріями: за сферою вияву; за носіями; за об’єктом; за значущістю; за часо­вою ознакою; за характером потреб; за актуальністю), О. М. Вінник особливу увагу приділяє класифікаціям, що мають вирішальне зна­чення у праві (поділ інтересів на: законні та незаконні; приватні та публічні) [62, с. 32].

На нашу думку, розуміння проблеми категорії об’єкта в пра­ві найбільш точно визначив А. П. Дудін. На його переконання, про­блема об’єкта правовідносин, що найбільш важка і спірна в теорії правовідносин, давно привертає до себе увагу вчених-юристів. Дос­лідження її ведеться як у плані загальної теорії держави і права, так і в аспектах галузевих юридичних наук. За всю історію існування цієї проблеми в юридичній науці накопичилася велика кількість конструкцій, що відображають різні точки зору на об’єкт правовід­носин, які нерідко суперечать одна одній або навіть виключають одна одну. Досі ведеться гостра полеміка щодо питань про поняття об’єкта правовідносин, про способи його дослідження, про співвід­ношення об’єкта правовідносин з об’єктом норми права, об’єктом суб’єктивного права і об’єктом юридичного обов’язку, про класи­фікацію об’єктів. Питання про об’єкт правовідносин являє собою невирішену проблему загальної теорії правовідносин, затримуючи її подальший розвиток. Таке становище заважає і подальшому розви­тку теорії правовідносин галузевими науками, оскільки розробка ними питання про об’єкти того чи іншого виду правовідносин вели­кою мірою залежить від стану розробки проблеми об’єкта право­відносин загальною теорією держави і права [110, с. 3].

На проблематику розуміння сутності категорії об’єкта в стра­хуванні у сучасному дослідженні «Страхування: теорія і практика» звертає увагу В. Ю. Абрамов. Автор вказує, що «[о]собливе значен­ня категорія інтересу набула у страховій галузі цивільного права. У цій галузі інтерес розглядається одночасно у двох значеннях: у пер­шому - в якості майнового інтересу, а у другому значенні категорія інтересу розглядається як суб’єктивна у поєднанні з об’єктивним правом. Тому категорія інтересу, з урахуванням сукупності зазначе­них ознак, у доктрині отримала самостійне позначення і називається страховий інтерес» [курсив наш. - П. H.] [9, с. 239].

Представники юридичної науки не раз приділяли свою увагу категорії інтересу. Так, Р. Ієрінг, Г. Ф. Шершеневич, А. В. Венедіктов визначалися із змістом та місцем у праві категорії інтересу. О. М. Він- ник детально дослідила співвідношення та поєднання приватних і публічних інтересів у сфері господарювання. Проблематику катего­рії інтересу в господарському праві в різні часи також досліджували Г. Л. Знаменський, В. К. Мамутов, І. Є. Замойський, Г. В. Пронська, П. С. Пацурківський, Ю. П. Пацурківський, О. В. Грищенко.

С. В. Михайлов, О. В. Малько, H. М. Коркунов, Н. С. Кузне­цова та інші визначалися з інтересом із позиції науки цивільного права. Слід відмітити видатних процесуалістів, які вивчали інтерес як категорію цивільного процесу, - М. А. Гурвич, А. Єрошенко, P. Е. Гукасян.

У свою чергу, І. Степанов, К. А. Граве, Л. А. Лунц, А. В. Соба- кінських, Л. Н. Клоченко, В. І. Сінайський, В. Р. Ідельсон, В. П. Крю­ков, В. К. Райхер, Ю. Б. Фогельсон, А. І. Худяков, М. Я. Шимінова та інші досліджували наукову категорію страхового інтересу.

Н. Ю. Когденко, досліджуючи страховий інтерес і суміжні категорії майнового страхування у цивільному праві Росії, формулює страховий інтерес як форму вираження потреби суб’єкта у страхово­му захисті, що визначається сукупністю умов оточуючої дійсності (об’єктивна складова) і яка проходить крізь свідомість суб’єкта (суб’єктивна складова), що полягає у захисті матеріального стано­вища страхувальника [155, с. 6].

За науковими висновками автора «[с]траховий інтерес прояв­ляється крізь вольову діяльність суб’єкта, мета якої полягає у задово­ленні потреб. У цьому сенсі необхідно виділити у структурі інтересу категорію об’єкта, осяжну мету, тобто свідомого і бажаного резуль­тату - задоволення потреб» [155, с. 11]. Із наведеним розумінням категорії страхового інтересу слід погодитися, адже саме потреба у страховому захисті, що усвідомлена зацікавленою особою, спо­нукає його до вступу у страхові правовідносини, тобто у правовід­носини щодо захисту власних майнових інтересів, шляхом сплати страхових платежів, за рахунок страхових фондів, що формують спеціалізованими суб’єктами господарювання.

Загальновідомо, що слово «інтерес» має походження від ла­тинського interest - мати значення, важливо [90, с. 17]. Як визначають дослідники, термін «інтерес» виник у середньовіччі як комерційний, що позначав відшкодування збитку. Починаючи з другої половини XX ст., представники різних наук стали визначати інтересяк усві­домлену потребу [563].

З позицій сучасної соціології інтерес є спрямованістю суб’єкта на значимі для нього об’єкти, пов’язані із задоволенням йо­го потреб [100, с. 238]. Економічна наука визначає інтерес як предмет зацікавленості, бажання, потреби, спонукальні мотиви дій економіч­них суб’єктів [48, с. 549]. У психології інтересом визнається ставлен­ня особистості до предмета. При цьому, за твердженням психологів, зміст і характер інтересу пов’язані як із будовою і динамікою мотивів і потреб людини, так і з характером форм і засобів освоєння дійснос­ті, якими вона володіє [47, с. 164]. Як зазначають правники П. С. Па- цурківський та Ю. П. Пацурківський, інтерес - це суспільне відно­шення, змістом якого виступає потреба, що має соціальний характер і виражається в усвідомленні та реалізації цілей [245].

З огляду на це вбачається обґрунтованим підхід щодо визна­чення терміна «інтерес» через потребу.

В. І. Волович визначає інтерес як соціальну потребу певного суб’єкта (індивіда, групи, народу) через його місце у системі соціа­льних відносин та взаємодії з приводу умов і засобів задоволення таких потреб [446, с. 217]. Р. фон Ієрінг, який започаткував дослі­дження теорії інтересу в праві у роботі «Интересь и право» (1880 р.), чітко визначив, що інтерес є суттю життєвих вимог (потреб) [144, с. 403]. Аналізуючи і подекуди критикуючи теорію Р. фон Ієрінга, Р. В. Тарановський у праці «Интерес и нравственный долг в праве» (1899 р.) зазначав, що інтерес є основним мотивом життєдіяльності людини [475, с. 5] і цінністю блага в його особливому застосуванні до цілей особи [475, с. 8]. У вченні Георга Вільгельма Фрідріха Ге­геля інтерес є однією з найважливіших категорій філософії духу. На переконання мислителя, «...дії людей випливають із їхніх потреб [курсив наш. - П. H.]... їхніх інтересів... і лише вони відіграють головну роль» [73, с. 20].

Юристи радянської доби також не оминули увагою про­блему співвідношення наукових категорій «потреба» і «інтерес». P. Е. Гукасян у праці «Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве» (1970 р.) зазначав, що категорія «потреба» застосовується до всього живого, а категорія «інтерес» - це соціальна потреба [94, с. 9-10].

Сучасний дослідник С. В. Михайлов, вивчаючи категорію інтересу у російському цивільному праві та узагальнюючи погляди різних вчених на поняття інтересу, зазначає, що зміст інтересу ста­новлять саме потреби [207, с. 5].

Таким чином, можна стверджувати, що інтерес - це певна потреба в чомусь. Проте слід погодитися із думкою В. П. Грибанова та P. Е. Гукасяна, які вважали, що хоча між інтересом і потребою існує нерозривний зв’язок, вони є різними категоріями. За концеп­цією цих науковців потреба породжує інтерес, стаючи його змістом. У свою чергу, інтерес, що сформувався, є конкретизацією потреби, тобто завершенням процесу проходження потреби через свідомість суб’єкта і спрямованість суб’єкта на певний об’єкт дійсності. Таким чином, будучи первинним по відношенню до інтересу, потреба ске­ровує інтерес [85, с. 52; 93, с. 115; 167].

Співвідношення інтересу в праві з такою категорією як по­треба доводить, що інтерес, на відміну від потреби, яка визначає необхідність (потребу) суб’єкта у певному блазі (матеріального чи нематеріального характеру), поряд із таким благом включає в себе ще й спрямованість суб’єкта на оволодіння таким благом [421 с. 12]. Викладене дає змогу сформулювати питання: в чому полягає сут­ність потреби, що породжує інтерес у страхуванні осіб, які функціо­нують у сфері господарювання?

Відповідаючи на це запитання, необхідно дослідити сутність категорії «страховий захист». Історія розвитку суспільства доводить наявність постійної боротьби, яка виникає між природою і людиною у безлічі варіантів її прояву. Вказана боротьба зумовлює реалізацію певних ризиків шляхом настання несприятливих подій (випадків), які, як правило, втілюються у заподіянні матеріальних (майнових) збитків або окремому члену суспільства (індивіду, фізичній особі) або їх спільноті (об’єднанню осіб у будь-якій формі).

Таким чином, потреба у попередженні, подоланні, зменшенні та відшкодуванні руйнівних наслідків несприятливих подій (стихій­них лих та нещасних випадків), що завдають матеріальних збитків, має об’єктивний характер і формує потребу у страховому захисті.

Суспільні відносини щодо страхового захисту у сфері госпо­дарювання характеризуються такими ознаками:

1)            сфера здійснення - економіка держави (страховий/пере- страховий ринок України);

2)             особливий (обмежений) суб’єктний склад. На страховому / перестраховому ринку України як основний суб’єктний склад виді­ляють: а) страховиків / перестраховиків (страхові компанії / пере­страхові компанії), товариства взаємного страхування; б) страхових посередників (страхові агенти, страхові та перестрахові брокери); в) об’єднання страховиків та ін. Суб’єкти організаційно-господарських повноважень на страховому ринку України становлять дворівневу систему - йдеться про загальний та галузевий рівні. Загальний рівень становлять: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Пре­зидент України; галузевий - орган державного управління спеціальної компетенції (орган державного нагляду за страховою діяльністю) - Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України. Споживачами страхових послуг виступають учасники господарських правовідносин;

3)size=1 face="Times New Roman">             наявність організаційно-господарських зобов’язань, а та­кож поєднання організаційних і майнових елементів. Підставою ви­никнення таких правовідносин у сфері страхування є договір стра­хування або чинне законодавство України. Чинне законодавство України дає визначення поняття договору страхування у трьох нор­мативних актах: ЦК України (ст. 979), ГК України (ст. 354), Закон України «Про страхування» (ст. 16). Визначення, які містяться у на­ведених нормах, певним чином збігаються між собою. Вони містять у своєму змісті необхідні елементи договору страхування: наявність двох сторін страхових правовідносин (страховика і страхувальни­ка); основні зобов’язання страховика і страхувальника; реалізацію зобов’язань страховика щодо здійснення страхових виплат залежно від настання страхового випадку тощо. Відповідно до чинного законодав­ства України (ст. 5 Закону України «Про страхування») страхування в Україні здійснюється у двох формах - добровільній та обов’язковій. Обов’язкові види страхування встановлюються законами України шляхом внесення змін до ст. 7 Закону України «Про страхування», яка містить на сьогодні вичерпний перелік із 37 видів обов’язкового страхування. Згідно із законодавством, для здійснення обов’язково­го страхування держава встановлює порядок та правила його про­ведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків, шляхом прийняття Кабінетом Міністрів України окремих Постанов, або шляхом прийняття Вер­ховною Радою України спеціальних Законів^[25];

4)             матеріальний зміст господарських відносин. Йдеться про суспільне виробництво і реалізацію суб’єктами господарювання продукції, виконання робіт, надання послуг. За своїм змістом страхо­ва діяльність є особливим видом господарської діяльності, оскільки її предметом є надання специфічних послуг (страхових), що здійсню­ються за плату, постійно і на професійній основі;

5)             врегулювання господарських відносин за допомогою гос­подарсько-правових норм. На сьогодні суспільно-страхові відносини у сфері господарювання регулюються законодавством, яке: а) за сфе­рою дії розмежовується на: загальне законодавство про підприємни­цтво; спеціальне законодавство про страхову діяльність (як окремий вид підприємництва); спеціалізоване, яке охоплює окремі норми пра­ва і є частиною законодавства, що врегульовує зобов’язальні відно­сини у сфері страхування та поширюється на всіх учасників страхо­вих правовідносин. Вказані норми можуть входити як до блоку законодавства загальної дії, так і до блоку спеціального законодав­ства; б) за колом осіб: законодавство загальної дії, яке поширюється на всіх осіб, що з’являються у сфері страхової діяльності; відомче законодавство, дія якого поширюється безпосередньо лише на суб’єктів страхової діяльності (страхові (перестрахові) компанії, то­вариства взаємного страхування, страхових посередників, об’єднан­ня страховиків та інших учасників інфраструктури страхового ринку); локальне нормативне регулювання.

Слід визначити, що специфіка страхового захисту зумовле­на: випадковістю настання страхового випадку (реалізації страхо­вого ризику); неможливістю заздалегідь визначити обсяг заподіяної шкоди; необхідністю попередження та подолання наслідків несприя­тливих подій (страхових випадків); відшкодуванням завданих ризи­ком збитків.

Таким чином, поняття страхового захисту у сфері господа­рювання можна визначити як систему заходів щодо попередження, подолання, зменшення і відшкодування наслідків страхових випа­дів, яка забезпечується суб’єктами страхової (перестрахової) діяль­ності шляхом надання страхових (перестрахових) послуг на підставі договору страхування або закону, відповідно до вимог чинного за­конодавства України.

Наведені чинники зумовлюють формування в суспільстві страхового інтересу щодо нагромадження і цільового витрачання ресурсів (як грошових, так і натуральних) з метою здійснення захо­дів із попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків (страхових випадків) і відшкодування збитків, спричинених їх настанням.

Що ж стає змістом страхового інтересу? І в чому полягає сут­ність потреби, яка його породжує?

Загальновідомо, що економічний розвиток завжди був пов’яза­ний із ризиком, породженим як небезпечними природними явищами і процесами, так і самою господарською діяльністю суб’єктів госпо­дарювання. При цьому досить істотною обставиною минулого було те, що такі надзвичайні ситуації залишалися по суті одиничними подіями, наслідки яких обмежувалися господарськими системами окремих регіонів країни, у виняткових випадках- національними економіками. Стан справ радикально змінився в останні десятиліття минулого сторіччя, коли безпрецедентні за соціально-економічними наслідками екологічні, техногенні та соціальні катастрофи змусили суспільство замислитися про власну уразливість і зайнятися пошу­ком шляхів та засобів задоволення вказаних потреб.

За висновками фахівців, світова економіка в осяжному май­бутньому не матиме змоги компенсувати збитки від стихійних лих і нещасних випадків, витрачаючи усе більше ресурсів на подолання їхніх наслідків і зменшуючи частку ресурсів на відтворення матері­альних благ і поліпшення якості життя [2, с. 12].

За таких умов істотну роль у забезпеченні стабільності еко­номічної системи повинні відігравати певні ресурси, якими в змозі оперувати суспільство для зниження ризику нещасних випадків і ката­строф та компенсації завданих ними збитків. Йдеться насамперед про грошовий страховий капітал як фактор фінансового забезпечен- v»   •••«_>    ∙                             ∙ βQ

³⁰ У цьому аспекті термін «страховий капітал» вживається в широкому ро­зумінні, як будь-який акумульований майновий капітал (фонд), призначений для компенсації та/або відшкодування постраждалим особам завданих збитків у результаті реалізації певних ризиків (централізовані резервні (страхові) фон­ди держави, децентралізовані фонди, страхові фонди (резерви) страховика).

Викладене вище і породжує потребу суб’єктів господарю­вання у відшкодуванні матеріальних збитків, що є наслідками реалі­зації різноманітних ризиків.

Без задоволення вказаної потреби стає неможливим забезпе­чити безперервність процесу виробництва суспільних матеріальних благ та підтримати належний рівень життєдіяльності суб’єктів госпо­дарювання, потреби яких підлягають задоволенню. Саме тому з ме­тою задоволення визначеної потреби (як правило, в оперативному і повному відшкодуванні збитків, компенсації втрат, які зазнали члени суспільства) зацікавлені особи створюють спеціальні запаси (страхові фонди) шляхом поступового, регулярного акумулювання (накопичення) коштів та/або матеріальних ресурсів.

Наведене доводить, що саме страхова потреба (або потреба у страхуванні) породжує страховий інтерес суб’єктів господарю­вання, трансформуючись у його зміст.

Теза про те, що «немає інтересу - немає страхування», є фундаментальною в доктрині страхового права [135, с. 72]. Також сучасні вчені вказують на наявність абсолютної теорії страхового інтересу [37].

Погляди дослідників страхового права в основному зводять­ся до того, що у будь-яких правових відносинах категорія інтересу є базовим підґрунтям для реалізації учасниками таких правовідно­син своїх суб’єктивних прав [10, с. 79; 454, с. 85; 208, с. 19].

Узагальнюючи наведене вище, можна зазначити, що переду­мовою виникнення соціально-економічного інституту страхування є інтерес у задоволенні потреб певних осіб (або груп таких осіб) щодо захисту майнових благ від настання наслідків випадкових небезпек (переважним чином стихійних лих і нещасних випадків).

Інтерес як складна за своїм змістом категорія поділяється на різні види. Страховий інтерес, будучи видовим поняттям категорії «інтерес», характеризується як загальними ознаками, які притаман­ні науковій категорії інтересу, так і спеціальними ознаками інте­ресу, які характеризують його особливість у страхових відносинах.

У теорії страхового права існує багато точок зору з приводу визначення страхового інтересу:

1)            інтерес - це зворотна сторона шкоди;

2)             це відношення особи до об’єкта, в силу якого ця особа мо­же зазнати майнової шкоди від певної події, що може статися з пев­ним об’єктом;

3)             це шкода або збиток, який був понесений страхувальником при виникненні страхового випадку;

4)             є предметом страхового правовідношення;

5)             це певна потреба осіб у забезпеченні своїх майнових інте­ресів, тому він не може бути охарактеризованим ні як шкода чи збиток, тим більше як вигода, і не може бути предметом страхового правовідношення;

6)             страховий інтерес зумовлений потребою у компенсації май­нових втрат, викликаних пошкодженням (знищенням) різних мате­ріальних цінностей або недоотриманням їх;

7)             страховий інтерес притаманний виключно майновому стра­хуванню [90, с. 17].

Останні наукові дослідження розглядають страховий інтерес як обов’язкову передумову укладання договору страхування. Проте таке твердження не вбачається аксіоматичним, адже фактично зали­шає поза категорією страхового інтересу зобов’язання із страхуван­ня, які виникають на підставі закону (обов’язкові види страхування).

В. В. Семеняка страховий інтерес при здійсненні космічної діяльності розуміє як майнову зацікавленість страхувальника в охо­роні предмета договору особистого страхування, майнового страху­вання та страхування відповідальності. Він зумовлений потребою забезпечити захист майнових інтересів страхувальників та третіх осіб [424, с. 54].

О. В. Гринюк визначає страховий інтерес як суб’єктивне від­ношення особи (фізичної або юридичної), яке зумовлене певною об’єктивною потребою щодо забезпечення збереження об’єкта стра­хової охорони, що засноване на юридичному титулі, відповідно до якого ця особа може зазнати збитків при настанні певної події (страхової події) [87, с. 5].

Н. Ю. Когденко вказує, що страховий інтерес є формою ви­раження потреб суб’єкта у страховому захисті, що визначається сукупністю умов навколишньої дійсності (об’єктивна складова) і пройшла крізь свідомість суб’єкта (суб’єктивна складова), що по­лягає у захисті матеріального стану страхувальника [155, с. 6], і проявляється через вольову діяльність суб’єкта, метою якої є задо­волення потреб. Саме з огляду на це, доводить автор, дослідники виділяють у структурі страхового інтересу категорію об’єкта, пев­ну осяжну мету, свідомим і бажаним результатом якої є задоволен­ня потреб [155, с. 11].

Крім того, автор виділяє структуру страхового інтересу: об’єкт - мета, тобто свідомий і бажаний результат реалізації обраних суб’єктом можливостей (задоволення потреб); предмет - майнові й особисті немайнові блага; зміст - потреби суб’єкта [155, с. 7].

Теорія страхового права поділяє страховий інтерес на інте­рес із майнового та особистого страхування. При цьому існує думка про відсутність страхового інтересу у правовідносинах із особисто­го страхування, в тому числі із страхування життя.

Як зазначає В. Ю. Абрамов, стосовно майнового страхування питання про наявність страхового інтересу в договорах майнового страхування (мається на увазі, в об’єктивному сенсі) ніколи не пору­шувалося. За цим видом договору страхування у правозастосовній практиці виникали і виникають в основному питання, що стосуються суб’єктивної ознаки страхового інтересу. Тут мається на увазі пи­тання про наявність або відсутність у особи, на чию користь укла­дений договір майнового страхування, страхового інтересу в прин­ципі, тобто юридичного відношення особи до застрахованого майна або майнових прав. Однак щодо договорів особистого страхування закон не вимагає обов’язкової наявності у страхувальника або за­страхованої особи страхового інтересу. Ця обставина послужила передумовою до появи у страховій доктрині думки про те, що в дого­ворах особистого страхування відсутній такий елемент, як страховий інтерес. З подібною точкою зору погодитися не можна в принципі, і ось з яких причин. Відсутність прямої вказівки в нормах страхово­го права на наявність страхового інтересу в договорах особистого страхування не є підставою для висновків про те, що в особистому страхуванні страховий інтерес відсутній. У цих договорах страхуван­ня є об’єкт матеріальної зацікавленості, що і спонукає суб’єктів ук­ладати договори особистого страхування у своєму інтересі [9, с. 241; 442, с. 88-89].

Н. Ю. Когденко зроблений висновок про те, що страховий інтерес - це категорія, яка є єдиною як для майнового, так і для особистого страхування. Проте зміст такого інтересу в договорах майнового та особистого страхування - різний. У майновому стра­хуванні він спрямований на схоронність матеріального рівня стра­хувальника при виникненні майнових втрат, проте в особистому страхуванні він пов’язаний із майновим забезпеченням життя, здо­ров’я, працездатності, досягненням певного віку [155, с. 7].

Автор пропонує таку систему категорій майнового страху­вання: об’єкт страхового правовідношення - страховий інтерес; пре­дмет - певне майно, юридична відповідальність, нормальні умови здійснення підприємницької діяльності; зміст - основні зобов’язан­ня страхувальника сплатити страхові внески і зобов’язання страхо­вика сплатити страхове відшкодування; предмет договору майнового страхування поглинається змістом страхового правовідношення, оскільки договір страхування виступає формою здійснення страхово­го правовідношення. Структуру страхового інтересу в особистому страхуванні H Ю. Когденко визначає як: об’єкт - мета страхування - задоволення потреб у формі надання захисту матеріального стано­вища страхувальника безвідносно до настання негативних наслідків у житті страхувальника або отримання додаткових матеріальних засо­бів у визначених життєвих обставинах; предмет - особисті немай- нові блага (життя, здоров’я, працездатність тощо); зміст - потреби суб’єкта у страховому захисті матеріального становища страхува­льника [155, с. 14].

Наведене вище дозоляє нас сформулювати дефініцію поняття «страховий інтерес» - це потреба страхувальника (застрахованої особи, вигодонабувача, іншої третьої особи) у захисті своїх правомі­рних майнових інтересів, які є підставою для виникнення страхового правовідношення.

Теоретичний виклад стосовно проблематики категорії стра­хового інтересу не дозволяє оминути увагою практичну проблему, пов’язану із закріпленням вказаної категорії у законодавстві України.

Незважаючи на те, що страховий інтерес є системоутворюю­чою категорією страхування, його поняття у чинному законодавстві України відсутнє. Слід вказати, що перша редакція Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 року та редакція вказаного Закону від 4 жовтня 2001 року визначали страховий інтерес як об’єкт страхування (ст. 4). Закон України «Про внесення змін та ви­знання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27 квітня 2007 року № 997-V вніс зміни до назви та абзацу першого ст. 4 Закону України «Про страхування», і на сьогодні вказаний Закон визначає ті ж майнові інтереси як предмет договору страхування.

New Roman">Наведені зміни породжують науково-теоретичну проблему взаємозв’язку та співвідношення таких базових категорії страхового права, як об’єкт страхування та предмет договору страхування.

Для того щоб розібратися у зазначеному питанні, слід зверну­тися до аналізу більш загальних категорій вказаного порядку, і на­самперед таких як об’єкт і предмет правового регулювання, об’єкт і предмет пізнання.

В. В. Лазарев визначає об’єкт правого регулювання як цілісну сукупність дій або суспільних відносин, які в певній частині підля­гають правовому регулюванню. Крім того, він зазначає, що «сфера правового регулювання охоплює наявні суспільні відносини, які по­требують нормативного юридичного опосередкування. Предмет пра­вового регулювання - також містить відому частину суспільних від­носин, які входять до об ’єкта правового регулювання [курсив наш. - П. Н], але разом з тим ці відносини... фіксують уже існуючі, або такі, що можуть виникнути суспільні відносини» [178, с. 55].

Теоретичні надбання кримінально-процесуальної науки, спи­раючись на наукові доробки теорії права, доводять, що об’єкт пі­знання формулюється як частина об’єктивної дійсності. Дійсність, у свою чергу, як категорія поєднує в собі і реальне, й ідеальне. По­ряд із поняттям «об’єкт» при описуванні пізнавальної діяльності використовується поняття «предмет». Тому якщо в загальному пла­ні об’єкт розуміють як частину об’єктивного світу, що знаходиться у взаємодії із суб’єктом, то предмет - це найбільш значущі власти­вості, зв’язки і відношення, які виділяє суб’єкт в об’єкті, виходячи із своїх цілей. Як зазначає А. С. Барабаш, «природа в об’єкта і пред­мета різна: об’єкт є об’єктивним, предмет єсуб’єктивним» [31, с. 43].

З огляду на це стає зрозумілим, що наукові категорії об’єкта і предмета відрізняються одна від одної, хоча і залишаються спів­відносними як загальне та особливе.

Філософська доктрина також доводить, що різниця між об’єк­том і предметом будь-якої категорії пізнання існує. Предмет є лише однією стороною об’єкта [436, с. 124]. Таким чином, поняття об’єкта страхування є родовим поняття по відношенню до поняття предмета договору страхування.

Як зазначали Р. Лукич та В. Сирих, у реальному житті лю­дина, приступаючи до предмета пізнання або практичної діяльності, вже має або певне попереднє знання про нього, або знання, що лише побіжно відносяться до нього [191, с. 24; 472, с. 43]. Саме ці смутні обриси передбачуваного предмета в науковій літературі іменуються об’єктом пізнання [247, с. 92]. На думку В. С. Нерсесянца, «об’єкт - це те, що ще підлягає науковому вивченню за допомогою пізнава­льних засобів і прийомів відповідної науки... об’єкт науки - це те, що ми про нього знаємо до наукового вивчення, а предмет - це вивчений об’єкт, те, що ми знаємо про нього після наукового піз­нання» [387, с. 2].

Якщо підтримати думку В. С. Нерсесянца про те, що в проце­сі теоретичного пізнання відбувається перетворення об’єкта на пред­мет, можна припустити, як зазначає Ю. Є. Пермяков, що завданням юридичної науки є артикуляція метафізичних засад права за допомо­гою доктринальних суджень. Метафізика передує науковому пізнан­ню. Перш ніж досліджувати політичну форму юридичної влади, ми маємо уявлення про ієрархію світу і необхідність організованого примусу. Перш ніж досліджувати умови винесення справедливого вироку, треба хоч щось знати про справедливість або допускати її наявність. Простіше кажучи, юриспруденція повинна мати в собі ал­горитм переведення політичних і моральних імперативів у юридичну форму, коли б твердження про долю речі або людини набувало юри­дичної сили і знання непорушного юридичного факту [247, с. 94].

Наведене викликає обґрунтовану критику щодо внесення змін до Закону України «Про страхування», якими законодавцем термін «об’єкт страхування» було штучно змінено на термін «предмет договору страхування», і при цьому зміст категорії, яка раніше ви­значалася як об’єкт страхування, фактично залишився без змін. Слід вказати, що категорії об’єкта страхування та предмета договору страхування не є взаємозамінними, хоча, безперечно, є взаємо­пов’язаними. Крім того, необхідно звернути увагу на той факт, що незважаючи на відсутність визначення об’єкта страхування у чин­ному законодавстві України, статті 2, 15 Закону України «Про стра­хування» та ст. 5 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспорт­них засобів», як спеціальний нормативно-правовий акт у галузі здій­снення окремого виду обов’язкового страхування^[26], оперюють тер­міном «об’єкт страхування», надаючи йому іншого змісту, ніж той, який вкладено у ст. 4 Закону України «Про страхування».

Так, за чинною редакцією ст. 4 Закону України «Про страху­вання» предметом договору страхування можуть бути майнові інте­реси, що не суперечать закону і пов’язані: з життям, здоров’ям, пра­цездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності). Ст. 4 Закону України «Про страхування» в редакції від 7 березня 1996 року встановлювала, що об’єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не супе­речать законодавству України, пов’язані: з життям, здоров’ям, пра­цездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахо­ваної особи (особисте страхування); з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності). Чинна редакція ст. 2 Закону України «Про страхування» забороняє здійснювати страхову діяльність на території України страховиками- нерезидентами, крім таких видів страхової діяльності: виключно із страхування ризиків, пов’язаних із морськими перевезеннями, ко­мерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), у разі, якщо об’єктом страхування є майнові інтереси, пов’язані з товарами, які транспортуються, та/або транспортним засобом, яким вони транспортуються, та/або будь-яка відповідаль­ність, що виникає у зв’язку з таким транспортуванням товарів; пере­страхування; страхове посередництво, таке як брокерські та агентські операції стосовно: перестрахування, виключно із страхуванням ризи­ків, пов’язаних із морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), у разі, якщо об’єктом страхування є майнові інтереси, пов’язані з товарами, які транспортуються, та/або транспортним засобом, яким вони тран­спортуються, та/або будь-яка відповідальність, що виникає у зв’язку з таким транспортуванням товарів; допоміжні послуги із страхуван­ня, такі як консультаційні послуги, оцінка актуарного ризику та за­доволення претензій.

Щоб уникнути такого спотвореного, однобокого зображення дійсності, необхідно брати за вихідний пункт пізнання не логічні поняття, категорії, а саму об’єктивну реальність, відображенням якої ці поняття і категорії є [472, с. 101-102].

Таким чином, проведений аналіз норм Закону України «Про страхування» дає підстави стверджувати, що:

1)             категорія «об’єкт страхування» була замінена в законо­давстві України на категорію «предмет договору страхування» без достатніх теоретичних підстав і належного обґрунтування;

2)             статті 2, 15 чинної редакції Закону України «Про страху­вання» визначають в якості об’єкта страхування такі категорії, які є лише частиною родового поняття об’єкта страхування^[27];

3)             ст. 5 Закону України «Про обов’язкове страхування циві­льно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» визначає об’єктом вказаного виду страхування категорію більш високого порядку, ніж ті, які передбачені статтями 2,15 чин­ної редакції Закону України «Про страхування». Наведені приклади (статті 2, 15 Закону України «Про страхування», ст. 5 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів») доводять, що при форму­ванні страхового законодавства України порушена логіка побудови і відображення певних класифікаційних засад;

4)             стаття 4 Закону України «Про страхування», спираючись на основі постулати законодавчої техніки, знаходиться «не на своєму місці». Розділ перший Закону України «Про страхування», в якому міститься ст. 4, має назву «загальні положення», при цьому розділ другий вказаного закону має назву «договір страхування», де логічно і повинні знаходитися умови про предмет договору страхування;

5)             об’єктом страхування виступає певний майновий (страхо­вий) інтерес, який притаманний суб’єкту страхових відносин, що формується через наявні страхові потреби, з приводу подолання та/або зменшення негативних наслідків стихійних лих та нещасних випадів. Предметом договору страхування є «певна річ матеріаль­ного світу... той предмет, із приводу якого відбулася угода контра­гентів» [186, с. 32].

Проведений аналіз доводить необхідність внесення змін та/ або доповнень до чинного законодавства України, зокрема:

І. Внести зміни до ст. 4 Закону України «Про страхування», виклавши її в такій редакції:

«Стаття 4. Об’єкти страхування

Об’єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать закону і пов’язані: з життям, здоров’ям, працездатніс­тю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності)».

П. Доповнити розділ другий Закону України «Про страхуван­ня» ст. 16^і, виклавши її в такій редакції:

«Стаття 16^і. Предмет договору страхування

Предметом договору страхування можуть бути особисті не- майнові блага, майнові права, права вимоги, дії, роботи, послуги виробничого і невиробничого характеру, індивідуально визначені речі, нематеріальні активи, цінні папери та інше майно».

III.            Абзац 2, ч. 2 ст. 2 Закону України «Про страхування» змінити, виклавши його в такій редакції:

«виключно із страхуванням ризиків, пов’язаних із морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), у разі, якщо предметом догово­ру страхування є товари, які транспортуються, та/або транспортні засоби, якими вони транспортуються, та/або будь-яка відповідаль­ність, що виникає у зв’язку з таким транспортуванням товарів».

IV.            Абзац 4, ч. 2 ст. 2 Закону України «Про страхування» змінити, виклавши його в такій редакції:

«страхове посередництво, таке як брокерські та агентські операції стосовно: перестрахування, виключно із страхуванням ризи­ків, пов’язаних із морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), у разі, якщо предметом договору страхування є товари, які транспортуються, та/або транспортні засоби, яким вони транспортуються, та/або будь- яка відповідальність, що виникає у зв’язку з таким транспортуван­ням товарів».

V.              Абзац 2, ч. 8 ст. 15 Закону України «Про страхування» змінити, виклавши його в такій редакції:

«договорів страхування ризиків, пов’язаних із морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), в разі коли предметом договору страхування є товари, які транспортуються, та/або транспортні за­соби, яким вони транспортуються, та/або будь-яка відповідальність, що виникає у зв’язку з таким транспортуванням товарів».

VI.            Статтю 980 Цивільного кодексу України змінити, виклав­ши її в такій редакції:

«Предметом договору страхування можуть бути особисті не- майнові блага, майнові права, права вимоги, дії, роботи, послуги ви­робничого і невиробничого характеру, індивідуально визначні речі, нематеріальні активи, цінні папери та інше майно».

VII.            Статтю 982 Цивільного кодексу України змінити, ви­клавши її в такій редакції:

«Істотними умовами договору страхування є об’єкт страху­вання, предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов’язаний провести ви­плату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства».

Дослідження категорії об’єкта страхування дозволило вста­новити, що об’єктом страхування виступає саме страховий інтерес. Перспективи подальших досліджень у цьому напрямі полягають у розробці цілісної науково обґрунтованої теорії страхового інте­ресу у сфері господарювання.

3.2.