Договір страхування

Аналіз норм чинного законодавства України (зокрема ст. 11 ЦК України) дає підстави стверджувати, що головними підставами виникнення прав та обов’язків суб’єктів господарювання, які ста­новлять зміст правовідносин будь-якого виду, є, зокрема, акти за­конодавства та договір.

Акти страхового законодавства як підстава виникнення стра­хових правовідносин у сфері господарювання булі розглянуті нами у підрозділі 2.1 цієї роботи.

Проте класичною підставою виникнення, зміни та припинен­ня страхових правовідносин у сфері господарювання є договір доб­ровільного страхування.

Добровільне страхування здійснюється також у силу закону, як і обов’язкове. Але на відміну від обов’язкового при добровіль­ному страхуванні права й обов’язки учасників страхового правовід- ношення виникають безпосередньо з договору. Страховий договір відповідає всім вимогам, що пред’являються до господарсько- правових угод з урахуванням особливостей регульованих ним пра­вовідносин [577, с. 84; 465, с. 8].

Як було визначено вище, за вольовою ознакою договір на­лежить до правомірних дій. При цьому слід наголосити, що договір страхування у сфері господарювання за своєю суттю є господарсь­ким договором з огляду на специфіку та кваліфікуючі ознаки таких правовідносин, про що вже було застережено. Беручи це до уваги, наукові теоретичні розробки щодо господарського договору, його поняття, кваліфікуючі ознаки, основні характеристики мають стати підґрунтям для побудови теорії договору страхування як підстави виникнення, зміни та припинення страхових правовідносин у сфері господарювання з урахуванням власної специфіки.

Науковці відносять господарський договір до первинно пра- воутворюючих юридичних фактів, тобто таких, з якими пов’язане виникнення правовідносин.

В.

Натомість О. А. Беляневич зазначає, що «звуження сутності господарського договору до рамок юридичного первинно-правоутво- рюючого факту могло б призвести до того, що норми права, які ре­гулюють зміст та динаміку договірного зобов’язання, існували б «поза» системою правових норм, які поки що умовно назвемо дого­вірним правом. Договірне ж право об’єктивно не може регулювати тільки виникнення договірного зобов’язання - відносного правові- дношення, але з необхідністю - його динаміку (зміну, виконання, припинення)» [38, с. 57].

Слід зазначити, що чинне господарське законодавство поняття господарського договору не містить, незважаючи на те, що Госпо­дарський кодекс України місить главу 20 «Господарські договори», яка у ст. 179-188 врегульовує питання загальних умов укладання договорів, що породжують господарські зобов’язання, істотних умов господарського договору, загального порядку укладання гос­подарських договорів, особливостей укладання попередніх догово­рів, особливостей укладання господарських договорів за державним замовленням, особливостей укладання господарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових догово­рів, особливостей укладання господарських договорів на біржах, яр­марках та публічних торгах, укладання організаційно-господарських договорів, укладання господарських договорів за рішенням суду, по­рядку змін та розірвання господарських договорів.

size=2 color=black face="Times New Roman">Зрозуміло, що відсутність законодавчо визначеного поняття господарського договору породжує проблему визначення понять інших видів договорів, у тому числі договору страхування у сфері господарювання, які за своєю правовою природою є господарськими.

Відсутність законодавчо закріпленого поняття дає можливість звернутися до господарсько-правової доктрини, в межах якої розроб­лена теорія господарського договору, визначені його характерні ознаки, сформульоване доктринальне поняття та розроблена теорія господарського договірного права [38; 209;].

На тлі вказаних доробок, на нашу думку, ми маємо можли­вість визначитися з поняттям договору страхування у сфері госпо­дарювання, його характерними ознаками, правовою природою та особливостями правового регулювання страхових договірних від­носин у сфері господарювання.

О.

1)             як угода (правочин), що породжує права та обов’язки учас­ників господарських відносин;

2)            як зобов’язання сторін (учасників господарських відно­син), що ґрунтується на укладеній ними угоді;

3)             як правовий документ, в якому фіксується факт угоди та зміст зобов’язання сторін.

При цьому автор зазначає, що основним є друге значення, а перше і трете відіграють допоміжну роль.

Поняття будь-якої наукової категорії визначається за допо­могою його суттєвих ознак. Ознаки господарського договору, які притаманні саме йому, дають змогу відокремити його від інших видів договорів, у тому числі суміжних. До таких ознак доктрина господарського права, зокрема, відносить:

1)             особливий суб’єктний склад. Сторонами господарського договору найчастіше виступають суб’єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися за участю інших учасників госпо­дарських відносин, перелік яких вміщено у ст. 2 ГК України;

2)             спрямованість за забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин;

3)             зв’язок із плановим процесом.

4)             поєднання в господарському договорі організаційних та майнових елементів (визначення порядку оплати, дострокового припинення, порядку розгляду спорів);

5)             обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів та загальногосподарських інтересів;

6)             можливість відступлення від рівності сторін (договори приєднання, типові догори) [60, с. 277-278].

Узагальнення істотних ознак, що притаманні господарсько­му договору, надали можливість науковцям сформулювати його доктринальне поняття.

Господарський договір заснований на згоді сторін і зафіксо­ваний у встановленій законом формі зобов’язання між суб’єктами господарювання, суб’єктами організаційно-господарських повно­важень, не господарюючими суб’єктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права й обов’язки сторін у галузі господар­ської діяльності [38, с. 61-62].

face="Times New Roman">Чинне законодавство не дає єдиного поняття договору страхування.

Відповідно до ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної по­дії (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальнико­ві) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові пла­тежі та виконувати інші умови договору.

За ст. 354 ГК України за договором страхування страховик зобов’язується у разі настання страхового випадку здійснити стра­хову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній страхува­льником у договорі страхування, а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Наведені визначення певним чином збігаються між собою. Вони містять у своєму змісті необхідні елементи договору страху­вання: наявність двох сторін страхових правовідносин (страховика і страхувальника); основні зобов’язання страховика і страхувальника; реалізацію зобов’язань страховика щодо здійснення страхових ви­плат залежно від настання страхового випадку тощо.

Проте найбільш юридично обгрунтованим та повним є по­няття договору страхування, яке міститься у Законі України «Про страхування».

Відповідно до ч. 1 ст. 16 вказаного Закону договір страхуван­ня - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Наведені вище ознаки та поняття господарського договору дають підстави на їх основі визначити загальні та спеціальні ознаки, які притаманні договору страхування у сфері господарювання, та на підставі таких ознак визначитися з дефініцією договору страхуван­ня у сфері господарювання.

Загальними ознаками договору страхування у сфері госпо­дарювання як господарського договору є:

Особливий суб’єктний склад.

Страхувальниками в договорі страхування у сфері страху­вання можуть виступати як суб’єкти господарювання: юридичні особи та фізичні особи - підприємці (про що було вказано вище), так і фізичні особи, які в контексті ст. 2 ГК України виступають як споживачі страхової послуги, що надається суб’єктом господарю­вання (страховиком) на підставі договору страхування у сфері гос­подарювання.

Закон України «Про страхування» (ст. 3) та ЦК України (ст. 984-985) вказують також, що страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахова­них осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов’яз­ків страхувальника згідно з договором страхування. Страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування приз­начати за згодою застрахованої особи фізичних осіб або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не перед­бачено договором страхування. Страхувальники мають право при укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, призначати фізичних осіб або юридичних осіб (виго­донабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а та­кож замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не пе­редбачено договором страхування.

Крім того, договір страхування у сфері господарювання може бути укладено при посередництві страхового агента або страхового брокера. Правовий статус зазначених осіб у страхових правовідно­синах та як учасників страхової діяльності є різним.

Проте в контексті розгляду ознак, притаманних договору страхування у сфері господарювання як господарському договору, будемо розглядати класичну схему реалізації таких правовідносин, тобто коли сторонами такого договору виступають суб’єкти госпо­дарювання.

Спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин. Щодо страховика як сторони договору страхування у сфері господарювання зрозуміло, що його діяльність ґрунтується на понятті страхової діяльності, яка була нами визначена у підрозділі 1.4 цієї роботи як урегульована нормами права, здійсню­вана на підставі ліцензії господарська діяльність суб’єктів господа­рювання (страховиків), пов’язана з наданням страхових послуг юри­дичним особам або фізичним особам (страхувальникам) за рахунок грошових фондів (страхових резервів), які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів, щодо захисту їх май­нових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків). Вказаний підхід до страхо­вої діяльності зумовлений тим, що за такого соціально орієнтованого виду діяльності стає характерною наявність спеціальних кваліфікую­чих ознак, притаманних господарській страховій діяльності, зокре­ма: наявність спеціального суб’єктного складу осіб, які здійснюють страхову діяльність; здійснення вказаної діяльності на професійній основі з метою отримання прибутку шляхом надання страхових по­слуг для захисту майнових інтересів страхувальників; поєднання приватних та публічних інтересів при здійсненні страхової діяльнос­ті; особлива сфера здійснення страхової діяльності [60, с. 26] - сфера суспільного виробництва; наявність значного рівня державного ре­гулювання; предметом страхової діяльності є надання специфічних послуг (страхових), що здійснюється за плату, постійно і на про­фесійні основі; призначенням страхової діяльності є задоволення потреб членів суспільства, в основі яких лежить захист їх майно­вих інтересів від негативного впливу ризиків за рахунок грошових (страхових) фондів, що формуються шляхом сплати зацікавленими особами (фізичними особами, суб’єктами господарювання) страхо­вих платежів (страхових внесків, страхових премій).

Страхувальника як сторону договору страхування у сфері господарювання стимулюють вступати у такі відносини дві групи умов: 1) умови власної доцільності організації та проведення госпо­дарської діяльності (внутрішньо-суб’єктивні фактори); 2) умови за­конодавства (зовнішньо-об’єктивні фактори).

До внутрішньо-суб’єктивних умов слід віднести отримання прибутку при можливій мінімізації підприємницького ризику, а саме:

- страхування ризиків підприємства знижує невизначеність у плануванні фінансової діяльності;

-            підприємство замінює невідомі йому витрати на компен­сацію збитків у майбутньому певними витратами на сплату страхо­вої премії;

-            за допомогою страхування підприємство вивільняє грошові кошти, які повинні були б резервуватися у фонді ризику для покрит­тя непередбачених збитків, а тепер можуть бути використані для отримання доходу при інвестуванні у виробництво [92].

До зовнішньо-суб’єктивних умов належать, наприклад, особ­ливості оподаткування видатків на страхування. Відповідно до ст. 140.1.6 Податкового кодексу України на валові витрати суб’єкта господарювання без обмеження відносяться будь-які витрати на страхування, а саме, із ризиків:

-             загибелі врожаю;

-             транспортування продукції платника податку;

-            цивільної відповідальності, пов’язаної з експлуатацією тран­спортних засобів, що перебувають у складі основних засобів плат­ника податку;

-             будь-які витрати із страхування ризиків, пов’язаних із ви­робництвом національних фільмів (у розмірі не більше 10 відсотків вартості виробництва національного фільму);

-            екологічної та ядерної шкоди, що може бути завдана плат­ником податку іншим особам;

-             майна платника податку;

-            об’єкта фінансового лізингу, а також оперативного лізин­гу, концесії державного чи комунального майна за умови, якщо це передбачено договором;

-             фінансових, кредитних та інших ризиків платника податку, пов’язаних із провадженням ним господарської діяльності, в межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, що діє на момент укладення такого страхового договору, за винят­ком страхування життя, здоров’я або інших ризиків, пов’язаних із діяльністю фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах із платником податку, обов’язковість якого не передбачена законо­давством, або будь-яких витрат із страхування сторонніх фізичних чи юридичних осіб.

Зв ’язок із плановим процесом. Як уже було зазначено вище, в умовах трансформаційної економіки плановість пов’язана перш за все із внутрішньофірмовим плануванням учасників договірних пра­вовідносин.

Страхова діяльність страховика як сторони договору страху­вання у сфері господарювання є специфічним (особливим) видом господарської діяльності, що вливає на особливості та специфіку її планування з метою належного використання такою особою стра­хових зобов’язань, прийнятих на себе за договором добровільного страхування. Незважаючи на те, що внутрішньофірмове плануван­ня, на перший погляд, може здатися процесом не обов’язковим, що ґрунтується на принципі «власної доцільності» суб’єкта господарю­вання, по відношенню до суб’єктів страхової діяльності вказані умови внутрішньофірмового планування чітко врегульовані нормами права. Так, відповідно до ст. 31 Закону України «Про страхування» страховики зобов’язані формувати і вести облік таких технічних ре­зервів за видами страхування (крім страхування життя):

-            незароблених премій (резерви премій), що містять частки від сум надходжень страхових платежів (страхових внесків, страхо­вих премій), що відповідають страховим ризикам, які не минули на звітну дату;

-            збитків, що містять зарезервовані несплачені страхові суми та страхові відшкодування за відомими вимогами страхувальників, з яких не прийнято рішення щодо виплати або відмови у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування.

Відповідно до вказаної норми страховики можуть прийняти рішення про запровадження з початку календарного року згідно з встановленою Уповноваженим органом методикою формування і ведення обліку таких технічних резервів за видами страхування, іншими ніж страхування життя:

-             резерв незароблених премій;

-             резерв заявлених, але не виплачених збитків;

-             резерв збитків, які виникли, але не заявлені;

-             резерв катастроф;

-             резерв коливань збитковості.

При цьому страховики зобов’язані письмово повідомити Уповноважений орган про запровадження формування і ведення обліку зазначених технічних резервів за видами страхування, ін­шими ніж страхування життя, не пізніше ніж за 45 днів до початку календарного року.

Згідно зі ст. 31 Закону України «Про страхування» для забез­печення страхових зобов’язань із страхування життя та медичного страхування страховики формують окремі резерви за рахунок над­ходження страхових платежів і доходів від інвестування коштів сформованих резервів за цими видами страхування.

Страховики зобов’язані створювати і вести облік таких резер­вів із страхування життя:

-             довгострокових зобов’язань (математичні резерви);

-             належних виплат страхових сум.

Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фі­нансових послуг України «Про затвердження Правил формування, обліку та розміщення страхових резервів за видами страхування, ін­шими, ніж страхування життя» від 17 грудня 2004 року № 3104 чітко визначає порядок формування резерву незароблених премій; резерву заявлених, але не виплачених збитків; резерву збитків, які виникли, але не заявлені; резерву коливань збитковості; резерву катастроф та порядок розміщення технічних резервів.

Усі вказані положення чинного страхового законодавства ха­рактеризують особливості внутрішньофірмового планування страхо­вика як сторони договору страхування у сфері господарювання.

Стосовно страхувальника внутрішньофірмове планування слід розглядати як функцію управляння його діяльністю [499, с. 4]. Планування на підприємстві охоплює всі сторони його господарської діяльності, а саме: виробництво та реалізацію продукції, маркетинг, фінансове та ресурсне забезпечення та ін. Формування і використан­ня науково обґрунтованої системи планування, розробка та виконан­ня системи планів дає змогу забезпечити досягнення поставлених цілей підприємства, зміцнити й поліпшити його становище на ринку.

Внутрішньофірмове планування слід розглядати як функцію управління, що оскільки план:

-            відображає систему цінностей і погляди керівництва під­приємства, його бачення майбутнього, яке допомагає зорієнтувати персонал підприємства в потрібному напрямі;

-            спирається на початкову ситуацію та описує обмеження, що накладаються зовнішнім середовищем. Це робить плановані ре­зультати більш осмисленими для менеджерів;

-            є інструментом координації, який забезпечує узгодження цілей і вироблення компромісів на базі об’єктивних критеріїв;

-            полегшує контроль за діяльністю підприємства, дозволяє оцінювати розбіжність між цілями і результатами;

-            підвищує готовність підприємства реагувати на неперед­бачені зміни за умови, що на стадії планування проводився аналіз можливих змін;

-            сприяє більш жорсткому управлінню підприємством, ос­нованому не на імпровізації, а на нормах, бюджетах і графіках [452, с. 54].

Поєднання в договорі страхування організаційних та майно­вих елементів. Вказані ознаки найбільш повно можна дослідити спираючись на законодавчо визначені істотні умови договору страхування. Так, відповідно до ст. 982 ЦК України істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов’язаний провести виплату у разі настання страхового випад­ку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законо­давства. Вказані умови передбачені ч. 4 ст. 16 Закону України «Про страхування», до яких норма відносить: назву документа; назву та ад­ресу страховика; прізвище, ім’я, по батькові або назву страхувальника та застрахованої особи, їх адреси та дати народження; прізвище, ім’я, по батькові, дату народження або назву вигодонабувача та його адре­су; зазначення предмета договору страхування; розмір страхової су­ми за договором страхування, іншим, ніж договір страхування життя; розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за догово­ром страхування життя; перелік страхових випадків; розміри страхо­вих внесків (платежів, премій) і строки їх сплати; страховий тариф (не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума); строк дії договору; порядок зміни і припинення дії договору; умови здійснення страхової виплати; причини відмови у страховій виплаті; права та обов’язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору; інші умови за згодою сторін; підписи сторін.

Із наведених переліків умов, які повинен містити договір стра­хування, можна виокремити дві групи: майнові та організаційні.

До майнових умов договору страхування у сфері господарю­вання слід віднести: розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов’язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати; страховий тариф (не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума).

Організаційними умовами договору страхування слід визнати такі: строк дії договору; порядок зміни і припинення дії договору; умови здійснення страхової виплати; причини відмови у страховій виплаті; відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору.

Також необхідно вказати, що відповідно до ч. З ст. 16 Закону України «Про страхування» договори добровільного страхування укладаються відповідно до правил страхування, які є локальним но­рмативним актом страховика. Стаття 17 вказаного Закону визначає перелік обов’язкових умов, які повинні міститися у правилах стра­хування будь-якого виду. Окрім зазначених вище обов’язкових умов, що мають бути відзначені в договорі страхування, ст. 17 міс­тить низку майнових та організаційних умов, які не є істотними умовами договору страхування, але, з огляду на застереження про те, що договір страхування укладається відповідно до правил стра­хування, і умови правил можуть бути включені до договору страху­вання, такі умови можуть стати для сторін страхового зобов’язання у сфері господарювання обов’язковими. До них слід віднести: 1) як майнові - умови щодо страхового тарифу за договорами страхуван­ня іншими, ніж договори страхування життя; умови щодо тарифу та методики їх розрахунку за договорами страхування життя; 2) як ор­ганізаційні - строк прийняття рішення про здійснення або відмову в здійсненні страхових виплат; дії страхувальника у разі настання страхового випадку; перелік документів, що підтверджують на­стання страхового випадку та розмір збитків.

Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів та загальногосподарських інтересів. Адже можливість обмеження договірної свободи учасників страхових правовідносин з метою захисту їх майнових інтересів та досягнення загальногос­подарської мети - встановлення правового господарського порядку в Україні, яскраво простежується при здійсненні обов’язкового страхування.

При здійсненні добровільного страхування, яке відповідно до ст. 6 Закону України «Про страхування» є страхуванням, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страхови­ком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхуван­ня визначаються правилами страхування, що встановлюються стра­ховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страху­вання відповідно до законодавства.

При цьому і при добровільному страхуванні можливі випадки обмеження договірної свободи учасників страхового правовідношен- ня. Так, відповідно до ст. 16 Закону України «Про страхування» Уповноважений орган має право встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування життя та договорів страхування майна фізичних осіб та до порядку укладання договорів із страховиками- нерезидентами (ч. 5, 7 ст. 16 Закону України «Про страхування»).

Відповідно до міжнародних систем страхування, які вимага­ють застосування уніфікованих умов страхування, договори страху­вання укладаються відповідно до таких умов страхування, з ураху­ванням вимог, передбачених цим Законом (ч. 6 ст. 16 Закону України «Про страхування»).

Наведені норми чинного законодавства України доводять можливість встановлення договірної свободи учасників страхових правовідносин при укладанні договорів добровільного страхування.

Можливість відступлення від принципу рівності сторін у до­говірних відносинах. Така можливість у страхових правовідносинах може виявлятися у двох аспектах: законодавчому та договірному.

Законодавчий аспект реалізації цієї ознаки було проаналі­зовано у підрозділі 2.1 цієї роботи, при висвітленні проблематики визначення сутності правової природи типових договорів із обов’яз­кового страхування.

Договірний аспект відступлення від принципу рівності сторін у договірних відносинах виявляється у тому випадку, коли при укла­данні договору добровільного страхування страховик може нав’язати страхувальнику умови, зміст яких він з огляду на здатність належної професійної підготовки не розуміє. «У спорі про виконання догово­ру фінансова організація практично завжди залишається у виграшу, оскільки має навички ведення подібних спорів... А її клієнт зали­шається у програшу, оскільки навіть вигравши спір він потратить багато сил і грошей... а в результаті отримані проценти не лише не компенсують йому усіх витрат, а їх у переважній більшості випад­ків «з’їсть» інфляція» [129, с. 29].

Російська школа страхового права називає такі випадки ін­формаційною та договірною диспропорцією, коли страхувальник за об’єктивних підстав не розуміє змісту послуги, що йому надається, та фактично не може впливати на умови договору страхування.

За усталеною термінологією наявність цих двох диспропор­цій у договірних відносинах визнає за клієнтом страховика статусу «слабкої сторони» договору. В іноземній літературі застосовується аналогічний, проте, як видається, найбільш точний термін - «unequal bargaining powe» - нерівна переговорна сила або договірна диспро­порція [129, с. 29].

З подібними диспропорціями практика проведення госпо­дарської діяльності стикається досить часто і не лише на ринку фінансових послуг, проте саме у страхових відносинах у сфері гос­подарювання диспропорція є не лише наслідком різного статусу учасників таких правовідносин, а й зумовлена змістом таких право­відносин - характером послуг, що надаються страховиком як фінан­совою установою та необхідністю дотримання останнім законодавчо встановлених вимог щодо забезпечення фінансової стійкості.

В якості спеціальних ознак, що притаманні договору страху­вання як регулятору особливих правовідносин у сфері господарю­вання, можна виокремити:

Самостійність договору страхування. Договір страхування є самостійним (головним) договором [36, с. 149]. В. І. Серебровсь- кий вбачав у самостійності договору страхування основний фактор відмежування його від інших схожих із ним договорів: гарантії, ко­місії, купівлі-продажу [428, с. 41].

Двосторонність договору страхування. Двосторонній дого­вір вказує на наявність у сторін угоди зустрічних зобов’язань по відношенню одна до одної. Наявність зустрічних зобов’язань зумо­влює наявність взаємних прав і обов’язків сторін, проте не ототож­нює значущість договірних зобов’язань сторін між собою. Завжди існує головне зобов’язання, яке визначає особливості правовідно­син у цілому, і другорядне, що забезпечує його реалізацію. У дого­ворі страхування головним виступає зобов’язання страховика перед страхувальником щодо реалізації страхового інтересу, який викону­ється виплатою страхової суми (страхового відшкодування) при на­станні страхового випадку. Зустрічним до основного є зобов’язання страхувальника перед страховиком щодо сплати страхової премії у встановлені договором строки. Зобов’язання в договорі страху­вання є взаємними [36, с. 151].

Згідно з чинним законодавством України, за договором страхування одна сторона - страхувальник зобов’язується сплачу­вати страхові платежі і має право вимагати відшкодування збитків, завданих настанням страхового випадку, а інша сторона - страхо­вик зобов’язується відшкодувати збитки (виплатити страхову суму) при настанні певної події та вправі вимагати сплати страхової пре­мії і виконання інших обов’язків, що випливають із договору стра­хування або законодавства.

Оплатність договору страхування. Оплатний договір - це договір, за яким сторона повинна отримати плату або інше зустрічне надання за виконання своїх обов’язків. Саме зустрічне надання, а не ціна, є істотною умовою будь-якого оплатного договору. Згідно з договором страхувальник сплачує страховику страхову премію, а страховик здійснює страхову виплату [456, с. 69].

Реальність або консенсуальність договору страхування. Це питання є найбільш дискусійним у науковій юридичній літературі.

В. Луць та М. Брагінський зазначають, що за загальними пра­вилами договір страхування є реальним, бо до внесення першого страхового платежу він не набирає чинності, якщо інше не передба­чено умовами договору [535, с. 398]. Н. Саніахметова вважає договір страхування консенсуальним [526, с. 630].

Вирішальним чинником для визначення реальності чи консе- нсуальності договору страхування є визначення моменту укладення договору страхування. Якщо згідно з умовами договору страхування він набуває чинності з моменту внесення першого страхового пла­тежу, то за загальним правилом договір страхування є реальним, оскільки згідно зі ст. 18 Закону України «Про страхування» до вне­сення першого страхового платежу він не набуває чинності, якщо інше не передбачено договором страхування. Проте якщо договором страхування передбачено інше, а саме набрання чинності з моменту укладення (підписання договору), то за таких умов договір страху­вання стає консенсуальним [456, с. 73].

Договір страхування не є договором під умовою. Теорія стра­хового права містить протилежні позиції стосовно питання визнання та/або невизнання договору страхування договором під умовою.

Як зазначав М. І. Брагінський [49, с. 76], право страхувальни­ка вимагати від страховика відшкодування збитків виникає тільки з моменту настання страхового випадку. Таким чином, договір стра­хування набуває ознак угоди під умовою. Крім того, страховий випа­док характеризується наявністю ще одного елементу, притаманного угоді під умовою, з огляду на те, що «умова» і «страховий випадок» є такими обставинами, щодо яких невідомо - здійсняться вони чи ні. Попри це, вказує М. І. Брагінський, договір страхування насправді не є угодою під умовою.

В. Серебровський стверджував: «...по-перше, основний обов’язок, що покладається на страхувальника, сплата страхових премій, не залежить від будь-якої умови або строку; за загальним правилом страхувальник повинен сплатити премію при укладанні договору страхування, якщо договором не встановлена розстрочка або інші строки. По-друге, настання передбаченого в договорі ви­падку не є випадковим» [426, с. 326].

О. С. Іоффе звернув увагу на те, що ненастанна передбачено­го випадку призводить виключно до одного наслідку - у страховика не виникає обов’язку сплатити страхову суму (відшкодування). Всі інші наслідки залишаються недоторканними [138, с. 428].

Таким чином, визнати страховий договір угодою, укладеною під умовою, неможливо через зміст і значення категорії «угода під умовою». Умова як додаткова згода припускає існування головних правовідносин, які можуть існувати і в разі ненастання умови. При страхуванні, навпаки, невизначеність є істотним елементом страхо­вої угоди, відсутність чи ненастання якої тягне неможливість існу­вання страхової угоди [456, с. 73].

Ризиковість договору страхування. Договір страхування є алеаторним договором, тобто договором на ризик. При укладенні алеаторного договору сторони не можуть чітко визначити межі ви­конання своїх обов’язків, а втрати чи збагачення однієї із сторін за­лежать від випадку [536, с. 371].

Алеаторний характер договору страхування полягає в тому, що страховику невідомо, чи буде він виконувати свої обов’язки за договором, а також коли саме і в якому обсязі. Так само ризикує і страхувальник, який, сплачуючи внески за договором, не впевне­ний щодо отримання страхового відшкодування. У договорі страху­вання від ризику залежить виконання обов’язків страховиком, але не страхувальником, який сплачує страхові внески незалежно від настання страхового випадку [456, с. 78].

Каузальність договору страхування. Договір страхування належить до групи каузальних угод, які залежать від мети і підстави їх виникнення. Каузальність у цивільно-правовому договорі, а саме наявність мети і матеріальної основи, має зберігатися протягом усього строку існування угоди, що є обов’язковою умовою для дій­сності цієї групи договорів. У страховому договорі сильніше, ніж у будь-яких інших угодах, простежується необхідність дотримання відповідності між основою і самими правовідносинами [36, с. 156].

Строковість договору страхування. Виконання обов’язків за строковою угодою (договором) здійснюється сторонами протя­гом певного строку. Строк визначає також момент виникнення і припинення правовідносин. Стаття 16 Закону «Про страхування» визначає умову про строк дії договору як істотну умову договору страхування.

New Roman">Договір страхування - договір на користь третьої особи. Одним із критеріїв поділу договорів є визначення особи, на користь якої обумовлене виконання зобов’язання.

Відповідно до ст. З Закону України «Про страхування» страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов’язків страхувальника згідно з договором страхування. Страхувальники мають право при укладан­ні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахо­ваної особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страху­вання. Страхувальники мають право при укладанні договорів стра­хування інших, ніж договори особистого страхування, призначати громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазна­ти збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання стра­хового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

Сучасні наукові дослідження пропонують новий підхід до розуміння інтересу третьої особи, що може полягати у спрямуванні певної динаміки первісного та всіх інших правовідносин, їх припи­нення. Крім того, дослідниками аргументується те, що треті особи можуть мати не лише права, а й обов’язки, які породжує договір (за умов згоди третьої особи) або закон [50, с. 7].

Договір добровільного страхування не є договором приєд­нання. Існує думка, що договір страхування можна кваліфікувати як договір приєднання, з огляду на те, що визначення умов договору страхування належить страховику, а від страхувальника залежить, виявити свою згоду на ці умови чи ні.

Згідно зі ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сто­рона не може запропоновувати свої умови договору.

Проте, як справедливо зазначають деякі науковці [456, с. 75], договір страхування не слід відносити до договорів про приєднан­ня, оскільки зазначена вище характеристика не відповідає тим умо­вам, на яких дійсно укладається договір страхування. У договорі страхування страховиком виробляються тільки загальні умови, які містяться у правилах страхування щодо кожного виду страхування. Конкретні ж умови договору страхування встановлюються сторо­нами за взаємною згодою.

Наведені характерні загальні та спеціальні ознаки договору страхування у сфері господарювання дають можливість сформулю­вати його науково-теоретичне поняття.

Договір страхування у сфері господарювання - це засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зо­бов’язання учасників господарських відносин, згідно з яким стра­ховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, ви­значеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування, а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Отже, договір страхування у сфері господарювання є однією з головних підстав виникнення страхових зобов’язань при здійс­ненні добровільного страхування.

Крім наведеного вище, страхове законодавство встановлює спеціальні вимоги до договору страхування.

Так, до форми договору страхування застосовують загальні правила, встановлені для форми правочину. Відповідно до ст. 981 ЦК України договір страхування укладається у письмовій формі. Недодержання письмової форми тягне за собою недійсність договору страхування.

Письмова форма вважається дотриманою, якщо письмова про­позиція страховика страхувальнику укласти договір (оферта) прийн­ята у формі акцепту. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укла­сти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано у пропозиції укласти договір або не встановлено законом (ст. 642 ЦК України).

Для укладання договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхуван­ня. При укладанні договору страхування страховик має право за­просити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику.

Укладання договору страхування життя має свої особливос­ті, що пов’язано із специфікою діяльності із страхування життя та специфікою й особливостями правового становища страхових ком­паній, які здійснюють види страхування, інші, ніж страхування життя. Договір страхування життя може бути укладений як шляхом складання одного документа (договору страхування), підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, документами, підписани­ми стороною, яка їх надсилає. У разі надання страхувальником пи­сьмової заяви за формою, встановленою страховиком, що виражає намір укласти договір страхування, такий договір може бути укла­дений шляхом надіслання страхувальнику копії правил страхування та видачі страхувальнику страхового свідоцтва (поліса), який не мі­стить розбіжностей із поданою заявою. Заява складається у двох примірниках, копія заяви надсилається страхувальнику з відміткою страховика або його уповноваженого представника про прийняття запропонованих умов.

Відповідно до міжнародних систем страхування, які вима­гають застосування уніфікованих умов страхування, договори стра­хування укладаються відповідно до таких умов страхування, з ураху­ванням вимог, передбачених цим Законом.

Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою дого­вору страхування.

Відповідно до практики проведення страхової діяльності в Україні поліс страхування має подвійну природу. По-перше, він виступає як договір страхування, і в такому випадку до нього мають застосовуватися норми ЦК України та Закону «Про страхування», що визначають вимоги до істотних умов договору страхування, по­рядку укладання та припинення останнього, порядку та умов визнан­ня його недійсним, прав і обов’язків страховика і страхувальника тощо. По-друге, поліс страхування являє собою документ, що під­тверджує факт укладання договору страхування. За таких умов до полісу не ставляться зазначені вище вимоги.

Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

Дія договору страхування припиняється та договір втрачає чинність за таких умов:

1)            згода сторін;

2)             закінчення строку дії;

3)             виконання страховиком зобов’язань перед страхувальни­ком у повному обсязі;

4)             несплата страхувальником страхових платежів у встанов­лені договором строки. При цьому договір вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протя­гом десяти робочих днів із дня пред’явлення такої вимоги страхува­льнику, якщо інше не передбачено умовами договору;

5)             ліквідація страхувальника - юридичної особи або смерть страхувальника-громадянина чи втрата ним дієздатності, за винят­ком випадків, передбачених статтями 22, 23 і 24 Закону України «Про страхування»: у разі смерті страхувальника-громадянина, який уклав договір майнового страхування, права й обов’язки стра­хувальника переходять до осіб, які одержали це майно у спадщину. Страховик або будь-хто із спадкоємців має право ініціювати переу­кладення договору страхування.

В інших випадках права й обов’язки страхувальника можуть перейти до іншого громадянина чи юридичної особи лише за зго­дою страховика, якщо інше не передбачено договором страхування.

У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третіх осіб, його права й обов’язки можуть перейти як до цих осіб, так і до осіб, на яких відповідно до чинного законодавства покладено обов’язки щодо охорони прав і законних інтересів застрахованих (ст. 994 ЦК України, ст. 22 Закону України «Про страхування»); якщо страхувальник - юридична особа припи­няється і встановлюються його правонаступники, права та обов’язки страхувальника переходять до правонаступника (ст. 995 ЦК України, ст. 23 Закону України «Про страхування»); у разі визнання судом страхувальника-громадянина недієздатним його права й обов’язки за договором страхування переходять до його опікуна, а дія договору страхування цивільної відповідальності припиняється з часу втрати ним дієздатності.

У разі визнання судом страхувальника-громадянина обме­жено дієздатним він здійснює свої права й обов’язки страхувальни­ка за договором страхування лише за згодою піклувальника (ст. 996 ЦК України, ст. 24 Закону України «Про страхування»);

6)             ліквідація страховика у порядку, встановленому законо­давством України;

7)             прийняття судового рішення про визнання договору стра­хування недійсним;

8)             в інших випадках, передбачених законодавством України.

Про намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка сторона зобов’язана повідомити іншу не пізніше як за З 0 календарних днів до дати припинення дії договору страхування, якщо інше ним не передбачено.

У разі дострокового припинення дії договору страхування, крім договору страхування життя, за вимогою страхувальника стра­ховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з відрахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування. Якщо вимога страху­вальника зумовлена порушенням страховиком умов договору страху­вання, то останній повертає страхувальнику сплачені ним страхові платежі повністю.

У разі дострокового припинення договору страхування, крім страхування життя, за вимогою страховика страхувальнику повер­таються повністю сплачені ним страхові платежі. Якщо вимога стра­ховика зумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, то страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з вирахуванням норматив­них витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхово­го тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкоду­вання, що були здійснені за цим договором страхування.

У разі дострокового припинення дії договору страхування життя страховик виплачує страхувальнику викупну суму, яка є май­новим правом страхувальника за договором страхування життя.

Якщо вимога страховика зумовлена невиконанням страхува­льником умов договору страхування, страхувальнику повертається викупна сума.

Викупна сума - це сума, яка виплачується страховиком у разі дострокового припинення дії договору страхування життя та розра­ховується математично на день припинення договору страхування життя залежно від періоду, протягом якого діяв договір страхування життя, згідно з методикою, яка проходить експертизу в Держфінпо- слуг, здійснена актуарієм і є невід’ємною частиною правил страху­вання життя. Держфінпослуг може встановити вимоги до методики розрахунку викупної суми.

Договір страхування є нікчемним або визнається недійсним із моменту його укладання у випадках, встановлених ЦК України.

Для оцінки дійсності договору страхування застосовуються загальні та спеціальні підстави, передбачені чинним законодавством України.

Загальні підстави для визнання договору страхування недійс­ним (нікчемним) передбачені статтями 215-236 ЦК України:

-             невідповідність договору страхування цивільному законо­давству та іншим правовим актам;

-             фіктивний та удаваний характер правочину;

-             укладення договору страхування з недієздатною фізичною особою;

-             укладення договору страхування під впливом помилки, обману.

Стаття 998 ЦК України та ст. 29 Закону України «Про страху­вання» передбачають спеціальні підстави визнання договору страху­вання недійсним.

Відповідно до зазначених вище статей договір страхування визнається недійсним і не підлягає виконанню також у разі:

1)            якщо його укладено після страхового випадку;

2)             якщо об’єктом договору страхування є майно, яке підля­гає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

face="Times New Roman">Договір страхування визнається недійсним у судовому порядку.

Зміст договору як спільного вольового юридичного акту сто­рін становлять його умови, в яких закріплюються права та обов’язки сторін договору, що становлять зміст договірного зобов’язання.

Серед умов договору необхідно виділити істотні. Відпо­відно до ст. 982 ЦК України істотними умовами договору страхуван­ня є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір гро­шової суми, в межах якої страховик зобов’язаний провести виплату в разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхо­вого платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства, зокрема, йдеться про ст. 16 Закону України «Про страхування».

Неузгодження сторонами хоча б однієї з істотних умов дого­вору страхування є підставою для визнання договору неукладеним (ст. 638 ЦК України).

Проведене дослідження договору страхування як підстави виникнення, зміни та припинення страхових правовідносин у сфері господарювання доводить, що він є головною підставою, що опосере­дковує правовідносини між його основними суб’єктами: страховиком і страхувальником.