Акти страхового законодавства

Законодавство України про страхування, яке складається з ак­тів страхового законодавства, є нормативною передумовою встано­влення правового регулювання суспільних страхових відносин.

Зазначений законодавчий масив є загальною та обов’язковою передумовою виникнення страхових правовідносин. Підставою ж виникнення конкретного страхового правовідношення, як зазначено в юридичній літературі [170, с. 59; 497, с. 13-14;], є не закон, а ви­знанні ним певні юридичні факти.

О. С. Іоффе та М. Д. Шаргородський, у свою чергу, зазначали, що «правове відношення виникає не просто із юридичних фактів, а з тих зазначених у законі змін, яких має зазнати фактичне став­лення внаслідок настання юридичних фактів» [153, с. 63-64].

Оскільки кожне правовідношення визначається фактичними умовами і правовими нормами, підстава виникнення і здійснення відносин може бути сприйнята і в юридико-формальному, і у фак­тичному значенні [153, с. 64].

Зрозуміло, що у сфері страхового права, з урахуванням осо­бливостей страхових відносин та форм здійснення страхової діяль­ності, норма права є найбільш загальною передумовою виникнення правовідносин.

За концепцією Ю. К Толстого, «[н]орма права починає регу­лювати поведінку людей лише на стадії юридичного факту - при вчиненні ними правомірних дій, спрямованих на досягнення право­вого ефекту, і закінчує його в той момент, коли результат здійснено» [497, с.

Сутність динаміки страхових правовідносин у сфері господа­рювання неможливо зрозуміти без урахування причин і умов, в яких воно існує. Тобто якщо йдеться про страхові правовідносини певно­го виду, необхідно враховувати умови або обставини, що передба­чені нормою права і здійснюють певний вплив на виникнення і рух страхових правовідносин у сфері господарювання.

Особливості виникнення страхових правовідносин у сфері господарювання тісно пов’язані зі специфікою господарської дія­льності, що відображається на суб’єктному складі осіб такого пра­вовідношення, а також на особливостях об’єктів та специфіці пот­реб, у захисті яких виявляються умови для виникнення страхових правовідносин.

На нашу думку, специфіка виникнення, зміни і припинення страхових правовідносин у сфері господарювання, на підставі норм актів страхового законодавства, яскраво простежується при наданні страхової послуги правосуб’єктними учасниками страхової діяль­ності у формі обов’язкового страхування.

Саме тому, для з’ясування питання про підстави виникнення зміни та припинення страхових правовідносин на підставі актів стра­хового законодавства, необхідно з’ясувати сутність обов’язкового страхування.

Як вже зазначалося, відповідно до ст. 5 Закону України «Про страхування» страхування в Україні здійснюється у двох формах - добровільній та обов’язковій.

Обов’язкові види страхування встановлюються законами України, шляхом внесення змін до ст. 7 Закону України «Про стра­хування», яка містить на сьогодні вичерпний перелік із 37 видів обов’язкового страхування. Згідно із законодавством, для здійснення обов’язкового страхування держава встановлює порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензу­вання, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків, шляхом прийняття Кабінетом Міністрів України окремих Постанов, або шляхом прий­няття Верховною Радою України спеціальних Законів^[19].

Сучасний стан розвитку економіки держави та її соціальної сфери, особливо в умовах світової фінансової кризи, ставить перед страховою галуззю глобальні цілі й завдання.

Світовий досвід доводить, що страхування на сьогодні є одним із основних джерел довгострокових інвестицій у розвиток економіки. Як відомо, саме вказаний інструмент є пріоритетним інтересом держави, поглиблення та активізація якого є фактором сталого макроекономічного розвитку суспільства. З урахуванням завдань, які стоять перед страхуванням як соціально-економічним інститутом, сучасне страхове законодавство повинно стимулювати розвиток усіх видів страхування, особливо обов’язкової форми, яка має чітку соціальну й економічну спрямованість.

Саме тому першочерговим завданням розвитку страхового ринку має стати ефективне виконання макроекономічних функцій. Серед яких: забезпечення захисту майнових інтересів страхувальни­ків; забезпечення безперервності процесу виробництва і відшкоду­вання збитків суб’єктів господарювання за рахунок коштів страхових резервів без залучення державних коштів; мінімізація можливого збитку при настанні страхового випадку^[20]; підвищення ролі страхо­вої галузі у забезпеченні довгострокових інвестицій до економіки держави. Зрозуміло, що в першу чергу на сьогодні вказані функції страхування реалізуються в суспільстві шляхом проведення страхо­вих операцій у обов’язковій формі.

Обов’язкове страхування застосовується, як правило, коли необхідність відшкодування матеріального збитку або надання ін­шої допомоги зачіпає інтереси не тільки конкретної постраждалої особи, а й суспільні інтереси, тобто обов’язкова форма страхування поширюється на пріоритетні об’єкти страхового захисту, стаючи галуззю публічного права.

Економічна наука випрацювала низку чинників, які вплива­ють на необхідність запровадження обов’язкового страхування:

1)    наявність групи ризиків, які не приймаються на страхування на комерційних засадах, з огляду на нерентабельність певного виду страхування^[21]; 2) надвисока вартість послуг із добровільного стра­хування для окремого страхувальника^[22]; 3) наявність суспільної потреби у страховому захисті від настання певних ризиків при од­ночасному недооцінюванні страхувальниками ступеня небезпеки і наслідків настання страхового випадку.

Незважаючи на вказані переваги обов’язкового страхування, саме ця форма є такою, що останнім часом наражається на гостру критику, як із боку практиків, так і з боку науковців [519; 107; 435]. При цьому ступінь незадоволення є практично однаковою для усіх держав, де страхування здійснюється в обов’язковій формі, незале­жно від рівня їх економічного розвитку, національних традицій та інших ознак [18].

В останній час у науковій юридичній літературі порушуєть­ся питання про обов’язкове страхування як фактор обмеження прав і свобод суб’єктів господарювання, які гарантовані Конституцією України та іншими актами господарського законодавства.

Як визначають фахівці [519; 107; 435], обмеження прав і сво­бод суб’єктів господарювання при реалізації правовідносин із обов’яз­кового страхування полягає в такому:

1) має місце обмеження принципу свободи підприємницької діяльності, який гарантований Конституцією України та ГК України;

2)             має місце обмеження права вільного користування майном, яке закріплюється за суб’єктом господарювання на праві власності або іншому правовому титулі;

3)             існує обов’язок вступати у договірні відносини, що пору­шує принцип свободи договору відповідно до ст.

Тобто основана аргументація противників обов’язкового стра­хування спрямована на наявність законодавчого встановлення фактору обмеження прав і свобод суб’єктів господарювання. Контраргументом виступає прагматизм державної позиції [18], підтримуваної науковця­ми- господарниками, що будь-яка свобода є абсолютною і повною доти, поки не виникає ризик обмеження свободи іншого суб’єкта, і саме в таких випадках держава зобов’язана вжити усіх заходів, що задовольняють інтереси більшості.

Саме в цьому і полягає квінтесенція вказаної дискусії.

Виходячи із доктринальних позицій науки господарського права з приводу зазначеної проблеми, слід сказати про таке.

Щодо обмеження принципу свободи підприємницької діяльно­сті. Відповідно до ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У свою чергу, ст. 42 Конституції України встановлює, що кожен має право на під­приємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Згідно зі ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і гро­мадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Згідно з ч. 2 ст. 64 Конституції України та­кими випадками визнаються окремі обмеження прав і свобод в умо­вах воєнного або надзвичайного стану, виключно із зазначенням строку дії цих обмежень [362; 363].

У розвиток положень Конституції України ГК України, який покликаний забезпечити зростання ділової активності суб’єктів гос­подарювання, розвиток підприємництва і на цій основі - підвищення ефективності суспільного виробництва, у ст.

На основі викладеного стає зрозумілими, що законодавство загальної дії з метою належного виконання державою покладених на неї функцій виключно з метою усунення загрози та якнайшвид­шої ліквідації особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенно­го або природного характеру, нормалізації обстановки, відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для відновлення консти­туційних прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, ін­ших інститутів громадянського суспільства та створення умов для здійснення органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її тери­торіальній цілісності - може обмежити право суб’єктів господарю­вання на підприємницьку діяльність виключно на період надзвичай­ного або воєнного стану. І саме в такому розумінні можна говорити про обмеження принципу свободи підприємницької діяльності.

Враховуючи специфіку страхового законодавства та особли­вості страхового ринку України при реалізації відносин із обов’яз­кового страхування, слід звернути увагу, що йдеться не про обмежен­ня підприємницької діяльності тих суб’єктів, на яких закон покладає обов’язок укласти договір страхування, а про встановлення державою додаткових гарантій щодо забезпечення майнових інтересів певних осіб із метою гарантування відшкодування шкоди, заподіяної їх жит­тю, здоров’ю або майну шляхом введення обов’язкового страхування.

Проте слід звернути увагу на інший аспект. Сучасній стра­ховій справі відоме так зване нав’язане страхування, запровадження і реалізація якого досить часто асоціюється з порушенням принципу свободи підприємницької діяльності.

Яскравим прикладом «нав’язаного страхування» донедавна було страхування професійної відповідальності приватних нотаріу­сів перед третіми особами. Так, відповідно до ст. 28 Закону України «Про нотаріат» [344] для забезпечення відшкодування заподіяної внаслідок вчиненої нотаріальної дії шкоди приватний нотаріус зо­бов’язаний до початку зайняття приватною нотаріальною діяльністю укласти договір страхування цивільно-правової відповідальності.

Згідно з Наказом Міністерства юстиції України від 24 грудня 2008 року № 2260/5 «Про затвердження Порядку перевірки організа­ції нотаріальної діяльності державних і приватних нотаріусів та ви­конання ними правил нотаріального діловодства» [321] основними завданнями перевірки організації нотаріальної діяльності та вико­нання правил нотаріального діловодства є, у тому числі, дотримання вимог щодо страхування цивільно-правової відповідальності (п. 1.1). При цьому відповідно до норми ст. 5 Закону України «Про страху­вання» обов’язкові види страхування вводяться законами України шляхом внесення змін до ст. 7 Закону України «Про страхування». Вказана норма такого виду страхування не містила, і відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про страхування» страхування професій­ної відповідальності приватних нотаріусів перед третіми особами як обов’язкове здійснюватися не могло, адже цей Закон прямо заборо­няє здійснення обов’язкових видів страхування, які не передбачені ст. 7 цього Закону.

Проте Законом України від 4 липня 2012 року № 5037-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдоско­налення та спрощення процедури державної реєстрації земельних ділянок та речових прав на нерухоме майно» [276] ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» доповнено новим видом обов’язкового страхування - обов’язкове страхування цивільно-правової відпові­дальності приватного нотаріуса (п. 45 ч. 1 ст. 7 Закону).

Однак ситуація щодо здійснення вказаного виду страхуван­ня як обов’язкового на сьогодні ускладнюється тим, що Кабінетом Міністрів України не встановлені порядок та правила проведення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності при­ватного нотаріуса.

Таким чином, на сьогодні, незважаючи на зміну у правовому регулюванні цього питання, вказаний вид страхування може здійс­нюватися виключно як добровільний на підставі умов правил добро­вільного страхування, що розробляються страховиком з урахуванням вимог законодавства.

Страховий захист, пов’язаний зі страхуванням цивільно- правової відповідальності приватного нотаріуса, до прийняття порядку та правил проведення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності приватного нотаріуса, які встановлюються Кабіне­том Міністрів України, може бути реалізований шляхом укладання договорів добровільного страхування зі страховиками, що мають ліцензію на проведення страхування відповідальності перед третіми особами [крім цивільної відповідальності власників наземного транс­порту, відповідальності власників повітряного транспорту, відповіда­льності власників водного транспорту (включаючи відповідальність перевізника)] (п. 15 ч. 4 ст. 6 Закону).

У цьому випадку постає одвічне питання про загальне і спеціа­льне у правовому регулюванні певних суспільних відносин. З огляду на викладене стає зрозумілим, що положення ст. 5 Закону України «Про страхування» є спеціальною нормою по відношенню до правил, встановлених ст. 28 Закону України «Про нотаріат», і виходячи із загального принципу теорії права lex special is derogatlegi generali^λβ має пріоритет у застосуванні.

Як висновок, страхування професійної відповідальності приватних нотаріусів перед третіми особами у формі обов’язкового здійснюватися не може. Проте відомчий нормативний акт фактично встановлює заборону на здійснення вказаного виду господарської діяльності без надання до контролюючих органів відповідного до­говору страхування, що, на нашу думку, є неприпустимим. З огляду на наявну правову колізію у чинному законодавстві України, стра­ховий ринок відреагував оперативно і гнучко, надаючи послуги із

²⁶ Принцип lex special is derogatlegi generali передбачає, що спеціальний закон скасовує дію загального закону щодо фактів, передбачених спеціальним законом [544, с. 72, 132, 140; 137, с. 172].

страхування професійної відповідальності приватних нотаріусів пе­ред третіми особами у добровільній формі. Необхідно вказати, що на недоліки вказаного виду страхування, з’ясування сутності циві­льної відповідальності нотаріусів перед третіми особами, а також проблеми страхування їх професійної діяльності в науковій юридич­ній літературі вже було звернено увагу [545, с. 6].

Наведений приклад дає змогу дійти обґрунтованого виснов­ку, що спеціальне страхове законодавство України в частині вста­новлення обов’язкового страхування певних об’єктів з урахуванням визначених колізій і лакун все ж таки не характеризується обме­женням принципу свободи підприємництва.

Слід зазначити, що вказані проблеми правового регулюван­ня відносин із обов’язкового страхування існують і в інших сферах господарювання^[23].

Щодо обмеження стосовного вільного користування майном, яке закріплюється за суб ’єктом господарювання на праві власності. В якості прикладу слід звернутися до норм Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності влас­ників наземних транспортних засобів», положення якого в останній час гостро критикуються в контексті аналізованої проблеми.

Так, відповідно до ст. 21 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» на території України забороняється експлуа­тація транспортного засобу без поліса обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на території України.

Вказане положення законодавства викликає критику з огля­ду на те, що встановлення заборони на експлуатацію транспортного засобу, власник якого не застрахував свою цивільну відповідаль­ність, порушує гарантовані Конституцією України право власності (ст. 41) та право на вільне пересування (ст. 33).

З огляду на те, що правозастосовна судова практика України з цього питання єдиної правової позиції не сформувала, на нашу ду­мку, тут заслуговує на увагу позиція Конституційного суду Російсь­кої Федерації у справі «Про перевірку конституційності Федерально­го закону «Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів» [264]. Так, Постановою КС РФ від 31 травня 2005 року № 6-П було визначено таке:

1)             призначення права власності як суб’єктивного права, що гарантується й охороняється Конституцією, полягає в тому, щоб забезпечити його власникам певну міру свободи в економічній сфе­рі. Водночас у межах правового регулювання відносин власності це право може бути обмежене законодавцем із урахуванням основних конституційних цінностей;

3)             регламентуючи зміст права власності та забезпечуючи за­хист здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб за допомогою по­кладання на власників додаткових обов’язків і обмежень, пов’язаних із володінням майном, законодавець повинен враховувати також особливі характеристики об’єктів, що знаходяться у власності, ви­користання яких пов’язане з підвищеною небезпекою;

4)             згідно з ЦК РФ юридичні особи і громадяни, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для інших осіб, зокрема з використанням транспортних засобів, зобов’язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не дове­дуть, що шкода виникла унаслідок непереборної сили або наміру потерпілого. Проте закріплення вказаних положень саме по собі ще не є гарантією відшкодування шкоди;

5)             введення інституту обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів було здійснено з метою захисту прав потерпілих на відшкодування шкоди, заподія­ної їх життю, здоров’ю або майну при використанні транспортних засобів іншими особами.

З огляду на викладене слід зазначити, що у правовій соціа­льній державі з ринковою економікою застосування інститут стра­хування ризиків цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів та інших видів в обов’язковій формі не супе­речить положенням Конституції України.

Щодо порушення принципу свободи договору. Як було ви­значено вище, обов’язкове страхування є однією з форм майнового страхування, якою на страхувальника Законом^[24] покладається обов’я­зок страхувати шкоду, заподіяну винними діями останнього особі або її майну, а також шкоду, заподіяну юридичній особі. Вказані положення не порушують принцип свободи договору, закріплений ст. 6 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), тлумачення якого вміщено у ст. 627 ЦК України, згідно з якою сторони є віль­ними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивіль­ного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Крім того, ст. 999 ЦК України передбачає, що зако­ном може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповіда­льності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінте­ресованої особи (обов’язкове страхування).

Таким чином, слід вказати, що встановлення обов’язковості страхування ризику цивільної відповідальності власників транспорт­них засобів законом обумовлено конституційно закріпленою вимогою особливого захисту таких значущих для всього суспільства невідчу- жуваних благ, як життя і здоров’я людини, охорона її майна тощо.

Відповідно до ст. З Закону України «Про обов’язкове страху­вання цивільної відповідальності власників транспортних засобів» обов’язкове страхування здійснюється саме з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.

Введення інституту обов’язкового страхування цивільної від­повідальності власників транспортних засобів, суть якого полягає в розподілі несприятливих наслідків, пов’язаних із ризиком настання цивільної відповідальності, на всіх законних власників транспортних засобів, з урахуванням такого принципу обов’язкового страхування, як гарантія відшкодування шкоди, заподіяного життю, здоров’ю або майну потерпілих, у межах, установлених Законом, спрямоване на підвищення рівня захисту права потерпілих на відшкодування шко­ди. Покладаючи на власників транспортних засобів обов’язок стра­хувати ризик своєї цивільної відповідальності на користь осіб, яким може бути заподіяно шкоду, і закріплюючи при цьому можливість у всіх випадках, незалежно від матеріального становища заподіювана шкоди, забезпечити потерпілому відшкодування, законодавець реалі­зує одну з функцій України як соціальної правової держави, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини.

Крім того, дослідники проблематики господарського дого­вірного права визнають, що принцип свободи договору в сучасних умовах не може претендувати на аксіоматичність та абсолютний характер. Цей принцип, закладений у цивілістичну нормативно- правову матерію, діє не сам по собі, а через відповідну юридичну норму та/або через акти правореалізації та правозастосування. Як­що системно витлумачити положення ЦК України про свободу договору (ст. 6, 627), то свобода договору виявляється урізаною цілою низкою імперативних норм (зокрема, статей 203, 215, 628, 633, 634 ЦК). Ці норми «розпорошені» по тексту ЦК України, проте всі вони, як видається, значною мірою засновані на положеннях ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав», яку можна було б назвати стрижневою, концептуальною, адже використання цивільних прав із метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем, недобросовісна конкурен­ція, недодержання моральних засад суспільства тягнуть за собою можливість відмови у судовому захисті цивільних прав та інтересів особи (ч. З ст. 16 ЦК) [38, с. 119].

Повертаючись до питання страхового законодавства як підс­тави виникнення, зміни та припинення страхових правовідносин у сфері господарювання, слід зазначити, що з правової точки зору обов’язкова форма означає регулювання страхових відносин імпера­тивними правовими нормами. Підставою виникнення правовідносин при обов’язковому страхуванні є Закон України «Про страхування» та інші акти страхового законодавства, які регламентують процеду­ру здійснення обов’язкових видів страхування (Постанови Кабінету Міністрів України та спеціальні закони, що врегульовують питання здійснення окремих видів обов’язкового страхування).

Протев будь-якому випадку закріплення таких правовідносин здійснюється за допомогою договору страхування, або страхового полісу, страхового сертифікату, який відповідно до ч. З ст. 18 Закону України «Про страхування» є формою договору страхування.

Зазначене питання можна унаочнити спираючись на прак­тику здійснення та особливості правового регулювання страхових правовідносин із обов’язкового страхування цивільно-правової від­повідальності власників наземних транспортних засобів.

Так, відповідно до п. 9 ст. 7 Закону України «Про страху­вання» страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється в Україні у формі обов’язкового. У свою чергу, безпосередньо відносини у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі - обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності) врегульовує За­кон України від 1 липня 2004 року «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспорт­них засобів», який спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та майну потерпілих при екс­плуатації наземних транспортних засобів на території України.

Відповідно до ст. 4 вказаного Закону суб’єктами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є страхувальники та інші особи, відповідальність яких застрахована, страховики, Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі - МТСБУ), потерпілі.

Згідно з п. 14 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспорт­них засобів» особи, відповідальність яких застрахована, - страхува­льник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транс­портним засобом. Володіння забезпеченим транспортним засобом вважається правомірним, якщо інше не встановлено законом або рішенням суду. При цьому страхувальниками, на підставі п. 1.1 за­значеного Закону, є юридичні особи та дієздатні громадяни, що ук­лали із страховиками договори обоє ’язкового страхування цивільно- правової відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю, май­ну третіх осіб під час експлуатації наземного транспортного засобу.

Стаття 10 Закону визначає, що видами договорів обов’я­зкового страхування цивільно-правової відповідальності є:

- внутрішній договір обов’язкового страхування цивільно- правової відповідальності (далі - внутрішній договір страхування), які діють виключно на території України;

- договір міжнародного обов’язкового страхування цивільно- правової відповідальності (далі - договір міжнародного страхуван­ня «Зелена картка»). Договори міжнародного страхування діють на території країн - членів міжнародної системи автомобільного стра­хування «Зелена картка», посвідчуються відповідним уніфікованим сертифікатом «Зелена картка», що визнається і діє в цих країнах.

У свою чергу, спираючись на наведені вище положення чин­ного законодавства України, ст. 14 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників назем­них транспортних засобів» та абз. 4 п. 6 Постанови Кабінету Міні­стрів України від 3 серпня 2000 року № 1203 «Про затвердження Положення про пункти пропуску через державний кордон» [310] визначили необхідність у створенні особливого механізму укла­дення договорів обов’язкового страхування цивільно-правової ві­дповідальності власників наземних транспортних засобів (далі - ОСЦПВВНТЗ).

З цього приводу Антимонопольним комітетом України було розглянуто справу № 24-25/1-07 про узгоджені дії у вигляді ство­рення Моторним (транспортним) страховим бюро України (далі - МТСБУ) механізму укладення в пунктах пропуску через державний кордон України договорів обов’язкового страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Розглянувши вказану справу, Антимонопольний комітет України встановив, що метою узгоджених дій є створення особливого меха­нізму укладення договорів ОСЦПВВНТЗ у пунктах пропуску через державний кордон України.

Відповідно до наданої заявником інформації зазначені узго­джені дії передбачають, що всі бажаючі страховики (члени МТСБУ), що отримали ліцензії із зазначеного виду обов’язкового страхуван­ня, укладатимуть договори ОСЦПВВНТЗ у пунктах пропуску через державний кордон України через свого представника - Агента, а водії незастрахованих транспортних засобів зможуть виконати вимоги чинного законодавства безпосередньо в пункті пропуску через державний кордон України, не порушуючи режиму його фун­кціонування; для досягнення поставленої мети в кожному пункті пропуску через державний кордон буде діяти лише один Агент, який укладатиме договори з цього виду страхування від імені та за дорученням усіх бажаючих страховиків - членів МТСБУ.

З огляду на те, що участь страховиків в укладенні у пунктах пропуску через державний кордон договорів ОСЦПВВНТЗ є добро­вільною, визначити фактичний склад учасників узгоджених дій за­здалегідь не є можливим. Адже, відповідно до умов укладення до­говорів ОСЦПВВНТЗ у пунктах пропуску через державний кордон України, в цій діяльності візьмуть участь страховики, які відпові­дають таким вимогам: є членами МТСБУ; подали письмову заяву до МТСБУ про свій намір взяти участь у співстрахуванні за внут­рішніми договорами або/та укладенні міжнародних договорів стра­хування у пунктах пропуску через державний кордон України; не є, відповідно до статуту МТСБУ, боржником у відносинах із МТСБУ.

З метою вирішення питання щодо участі кожного страхови­ка у діяльності з укладення договорів цього виду обов’язкового стра­хування в пунктах пропуску через державний кордон України зага­льні збори членів МТСБУ прийняли рішення про схвалення чотирьох принципів визначення часток страховиків, що мають бути передба­чені у відповідних Умовах укладення договорів з ОСЦПВВНТЗ у пунктах пропуску через державний кордон України: пропорцій­ний, рівних часток, усереднений та змішаний.

Крім цього, 23 листопада 2006 року Президія МТСБУ прий­няла рішення затвердити «Єдиний порядок регулювання подій, які мають ознаки страхового випадку, за договорами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників назем­них транспортних засобів в Україні» [410] та зобов’язати страхо­виків привести врегулювання подій, які мають ознаки страхового випадку в Україні за такими договорами страхування, у відповідність до вимог законодавства. Єдиний порядок систематизував вимоги, передбачені законодавством, з питань урегулювання подій, що мають ознаки страхових випадків. Санкції МТСБУ до страховиків через не­виконання ними своїх обов’язків перед особами, відповідальність яких застрахована, та потерпілими мають застосовуватися незалежно від місця укладення внутрішніх договорів ОСЦПВВНТЗ. Водночас, за інформацією МТСБУ, запропонований у заяві механізм може мати ряд позитивних факторів: 1) страховики, які візьмуть участь у згада­них узгоджених діях, отримають додаткові надходження страхових платежів від надання послуг з цього виду обов’язкового страхуван­ня. Кожний учасник узгоджених дій отримає свою частку доходу, яка прямо залежить від його частки на загальноукраїнському ринку обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності влас­ників наземних транспортних засобів, та буде зазнавати витрат пропорційно цій частці; 2) ці узгоджені дії не вплинуть на розподіл загальноукраїнського ринку ОСЦПВВНТЗ, а також на конкуренцію на ньому, оскільки зазначені узгоджені дії матимуть місце лише в пунктах пропуску через державний кордон України (тобто на не­значній території) і не обмежуватимуть діяльність страховиків на іншій території; 3) до державного бюджету України зі страхових премій за договорами ОСЦПВВНТЗ, що будуть укладені у пунктах пропуску через державний кордон України, надійдуть додаткові кошти; 4) зазначені узгоджені дії не призведуть до зміни споживчих якостей самої страхової послуги; 5) запровадження такого механізму надасть власнику транспортного засобу, який своєчасно не отримав послуги з ОСЦПВВНТЗ, можливість отримати її безпосередньо у пункті пропуску через державний кордон, не обтяжуючи себе не­обхідністю пошуку такої послуги за межами пункту пропуску. Отже, укладення єдиним представником договорів цього виду обов’язко­вого страхування у пунктах пропуску через державний кордон сприя­тиме удосконаленню придбання товару (такої послуги).

Враховуючи викладене, Антимонопольний комітет України, керуючись ст. 7 та 13 Закону України «Про Антимонопольний ко­мітет України» [273], ст. 10 і 31 Закону України «Про захист еконо­мічної конкуренції» [329] та Положенням про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання, затвердженим розпоря­дженням Антимонопольного комітету України від 12 лютого 2002 ро­ку № 26-р [309], постановив рішення [408] від 5 квітня 2007 року № 131 -р щодо надання Моторному (транспортному) страховому бю­ро України дозволу на узгоджені дії у вигляді створення механізму укладення в пунктах пропуску через державний кордон України договорів обов’язкового страхування цивільно-правової відпові­дальності власників наземних транспортних засобів, за умови ви­користання усередненого принципу розподілу часток страховиків у витратах та доходах строком на три роки.

Згідно з п. 1.8 Закону, що аналізується, страховий поліс - це єдина форма внутрішнього договору страхування, яка посвідчує укладення такого договору. Особливості укладення договорів обов’яз­кового страхування цивільно-правової відповідальності встановлю­ються у порядку, визначеному Уповноваженим органом за поданням МТСБУ (п. 17.6 Закону).

Пункт 17.2 Закону визначає, що Поліс обов’язкового страху­вання цивільно-правової відповідальності є документом суворого обліку, технічний опис, зразки, порядок замовлення, організації по­стачання, обліку якого затверджуються Уповноваженим органом за поданням МТСБУ. Так, 1 липня 2010 року Державна комісія з регу­лювання ринків фінансових послуг України за поданням МТСБУ на підставі Розпорядження «Про затвердження зразка типового поліса обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності влас­ників наземних транспортних засобів на умовах міжнародної систе­ми автострахування “Зелена картка”» № 529 [298] затвердила зразок типового поліса обов’язкового страхування цивільно-правової від­повідальності власників наземних транспортних засобів на умовах міжнародної системи автострахування «Зелена картка». У свою чер­гу, на підставі Розпорядження від 29 серпня 2011 року Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг на підставі Розпо­рядження «Про затвердження Зразка типового поліса обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» № 558 [299] затвердила зразок та технічний опис поліса обов’язкового страхування цивільно-правової відповіда­льності власників наземних транспортних засобів.

Згідно зі ст. 11 «Про обов’язкове страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховик зобов’язаний подавати інформацію про укладені та дост­роково припинені договори обов’язкового страхування цивільно- правової відповідальності до централізованої бази даних у порядку, встановленому в положенні про централізовану базу даних щодо обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, яке затверджується Уповноваженим органом за поданням МТСБУ.

Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» з урахуванням характеру правовідносин із обов’язкового страхуван­ня цього виду імперативно встановлює порядок визначення розміру страхового платежу (ст. 7) та розмір страхових сум за цим видом обов’язкового страхування.

size=2 color=black face="Times New Roman">Так, розмір базового страхового платежу, перелік, значення коригуючих коефіцієнтів та порядок їх застосування затверджуються Уповноваженим органом за поданням МТСБУ. Пропозиції МТСБУ щодо розміру базового страхового платежу та значень коригуючих коефіцієнтів підтверджуються актуарними розрахунками з ураху­ванням рівня збитковості цього виду страхування в цілому по галузі за останній розрахунковий період, який становить не менше року, та статистичних даних. Якщо Уповноважений орган протягом 60 ка­лендарних днів із дня внесення МТСБУ пропозиції не затвердив розмір базового страхового платежу, перелік, значення коригуючих коефіцієнтів та порядок їх застосування, діють попередні коригуючі коефіцієнти, порядок їх застосування та розмір базового страхового платежу (п. 7.2).

Згідно з п. 7.3 Закону для договорів міжнародного обов’яз­кового страхування цивільно-правової відповідальності власників на­земних транспортних засобів Кабінет Міністрів України встановлює максимальні розміри страхових платежів, у межах яких МТСБУ встановлює обов’язкові для своїх повних членів єдині розміри стра­хових платежів за такими договорами.

Що ж стосується розміру страхової суми за цим видом обов’яз­кового страхування, то згідно з п. 9.2 за шкоду, заподіяну майну потерпілих, страхова сума становить 50 тисяч гривень на одного потерпілого.

У разі якщо загальний розмір шкоди за одним страховим випа­дком перевищує п’ятикратну страхову суму, відшкодування кожному потерпілому пропорційно зменшується.

Розмір страхової суми за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю потерпілих, становить 100 тисяч гривень на одного потерпілого. Розміри страхових сум переглядаються Уповноваженим органом відповідно до рівня інфляції та індексу споживчих цін.

Крім того, відповідно до ст. 18 Закону України «Про страху­вання» договори обов’язкового страхування цивільно-правової відпо­відальності власників наземних транспортних засобів, що підлягають обов’язковому технічному контролю відповідно до Закону України «Про дорожній рух» [291], укладаються страховиками за умови про­ходження транспортними засобами обов’язкового технічного конт­ролю, якщо вони згідно з протоколом перевірки технічного стану визнані технічно справними. Договори обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспорт­них засобів укладаються на строк, що не перевищує строку чергового проходження транспортним засобом обов’язкового технічного конт­ролю відповідно до вимог Закону України «Про дорожній рух».

Закон урегульовує не лише питання укладення договору страхування даного виду, він регламентує особливості достроково­го припинення договору страхування та визначає особливості такої процедури залежно від ініціативи однієї із сторін страхового право- відношення.

Згідно зі ст. 18 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» дія договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності може бути достроково припинена за ініціативою страхувальника:

-              за письмовою вимогою страхувальника, про що він зо­бов’язаний повідомити страховика не пізніше ніж за ЗО днів до дати припинення дії договору страхування та надати оригінал поліса страховику;

-              у разі виходу транспортного засобу з володіння страхува­льника проти його волі або знищення транспортного засобу;

-              з інших підстав, передбачених законом.

Останній абзац ст. 18 вказаного Закону є бланкетною нормою, яка відсилає до ч. 4 ст. 28 Закону України «Про страхування», що

встановлює загальні правила дострокового припинення договору страхування за ініціативою страхувальника.

Пункт 18.2 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспорт­них засобів» встановлює, що у разі дострокового припинення дого­вору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності страховик вилучає страховий поліс та анулює його і за умови відсу­тності виплат страхового відшкодування за цим договором повертає страхувальнику частку страхового платежу, яка обчислюється про­порційно до періоду страхування, що залишився до закінчення строку дії договору, з утриманням, у передбачених законом випад­ках, понесених витрат на ведення справи, але не більше 20 відсотків цієї частки.

Якщо відмова страхувальника від договору зумовлена по­рушенням умов договору страховиком, такий страховик повертає страхувальнику сплачені ним страхові платежі у повному обсязі.

Дія договору може бути припинена в односторонньому по­рядку з ініціативи страховика у разі, якщо виплачена сума відшко­дування за чинним договором перевищила агрегатну страхову суму (ст. 19.1 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засо­бів»), Агрегатна страхова сума визначається додаванням страхових сум за шкоду, заподіяну життю і здоров’ю, та за шкоду, заподіяну майну потерпілих, на одного потерпілого. У цьому випадку страхо­вик зобов’язаний письмово повідомити страхувальника протягом 24 годин. Договір вважається дійсним протягом 10 календарних днів із дня надіслання повідомлення щодо припинення договору.

Питання зміни страхового правовідношення даного виду врегульовані ст. 20-1 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспорт­них засобів», яка визначає умови чинності договору страхування у разі зміни власника забезпеченого транспортного засобу.

Згідно з п. 20-1.1 вказаного Закону в разі зміни власника за­безпеченого транспортного засобу договір страхування зберігає чинність до закінчення строку його дії.

У разі відчуження забезпеченого транспортного засобу пра­ва та обов’язки страхувальника переходять до особи, яка прийняла такий транспортний засіб у свою власність (п. 20-1.2).

У разі смерті страхувальника - фізичної особи його права та обов’язки за договором страхування переходять до осіб, які одер­жали забезпечений транспортний засіб у спадщину (п. 20-1.3).

Згідно з п. 20-1.4 вказаного Закону якщо страхувальник - юридична особа припиняється і встановлюються його правонаступ­ники, права і обов’язки страхувальника за договором страхування переходять до правонаступника.

Наведена детальна регламентація підстав виникнення, зміни та припинення страхових правовідносин із обов’язкового страхуван­ня цивільно-правової відповідальності власників наземних транспор­тних засобів дає підстави стверджувати, що підставою виникнення страхових правовідносин цього виду є складний юридичний склад.

Як слушно зазначив Л. В. Коваль, «підставою виникнення правовідношення іноді є не поодинокий факт, а сукупність послідо­вно вчинюваних юридично значимих дій, з єдністю яких закон пов’язує певні правові наслідки. Система взаємопов’язаних юриди­чних фактів, передбачених декількома нормами права або нормами декількох галузей права, утворює складний фактичний (юридич­ний) склад» [153, с. 66].

Термін «складний юридичний склад» уперше було введено в науковий юридичний обіг О. О. Красавчиковим у 1958 році, при дослідженні юридичних фактів у ґрунтовній роботі «Юридические факты в советском гражданском праве».

На думку Р. И. Халфіної, «складний юридичний склад є необ­хідним для виникнення і розвитку правовідносин у різних галузях. У деяких випадках, коли визнається наявність складного фактичного складу, що є підставою виникнення правовідносини, один з елемен­тів складу поглинається при виникненні правовідношення і надалі правовідношення здійснюється відповідно до іншого елементу» [525, с. 299].

Так, при обов’язковому страхуванні цивільно-правової від­повідальності власників наземних транспортних засобів реалізація страхових правовідносин із обов’язкового страхування є первинною підставою виникнення, та передумовою їх існування є норма Зако­ну України «Про страхування», яка визначає обов’язок власника наземного транспортного засобу застраховувати свою цивільну відповідальність перед третіми особами. Наступною обов’язковою передумовою виникнення страхового правовідношення даного ви­ду є норми Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних за­собів», які визначають особливі умови їх реалізації. Укладення полісу обов’язкового страхування посвідчує факт наявності стра­хових правовідносин певного виду.

В юридичній літературі було відзначено, що складний юри­дичний склад слід відрізняти від послідовних етапів, необхідних для завершення формування моделі правовідносин, їх виникнення, розвитку та припинення. Так, у процесі укладення договору можли­ві окремі етапи вираження й узгодження волі сторін. Саме тому на кожному з етапів певні дії породжують права й обов’язки [525, с. 299; 547, с. 16].

На думку В. П. Янішена, слушною є позиція тих авторів, які вважають, що події та дії, що входять до кола елементів фактичного складу, залежно від їх характеру і зв’язків з іншими елементами, можуть породжувати самостійні наслідки. Права та обов’язки, що випливають з окремих елементів складного юридичного складу, можуть породжувати окремі права та обов’язки, що не становлять того правовідношення, для виникнення якого необхідна вся сукуп­ність встановлених нормою права юридичних фактів. «Положення про те, що правовідносини виникають тільки в момент завершення останнього етапу в ланцюгу послідовних дій, а окремі права та обов’язки, пов’язані з елементами фактичного складу, існують поза правовідносинами в цілому, не може бути визнано правильним. Так, завершальним етапом страхового правовідношення є страхо­вий випадок, який має імовірнісний характер. Тому якщо страховий випадок не відбувся, то ні про яке страхове правовідношення не можна вести мову, що не відповідає дійсності» [577, с. 82].

Умова про те, що обов’язкове страхування виникає на підста­ві закону, не свідчить про те, що з моменту прийняття відповідного закону відразу ж виникають конкретні правовідносини між учасни­ками таких правовідносин, а також не вказує на ті юридичні факти, з якими закон пов’язує юридичні наслідки виникнення страхового правовідношення. Натомість вказівка на те, що обов’язкове стра­хування встановлюється законом і здійснюється на основі типового договору, також не дає можливості визнати типовий договір підставою для виникнення страхових правовідносин, тому що типовий договір не є індивідуальним актом, а має нормативний характер [193, с. 75].

На думку С. С. Алексеева, «жоден юридичний наслідок без­посередньо з норми права не випливає. Тут скрізь необхідні юридич­ні факти та конкретні життєві обставини, передбачені юридичними нормами» [15, с. 342].

Проведений аналіз підстав виникнення, зміни та припинення страхових правовідносин на підставі актів страхового законодавства дає підстави визначити особливості вказаних правовідносин у сфері господарювання.

На нашу думку, галузева специфіка страхових правовідносин із обов’язкового страхування у сфері господарювання ґрунтується на таких кваліфікуючих ознаках господарських правовідносин, як: 1) сфера здійснення; 2) особливий (обмежений) суб’єктний склад уча­сників; 3) наявність господарських зобов’язань, які містять та поєдну­ють організаційні й майнові елементи; 4) значний ступінь державного регулювання страхової діяльності у сфері обов’язкового страхування; 5) зміст страхових правовідносин у сфері господарювання.

Сфера здійснення - страховий ринок як особлива економічна система України, що характеризується власною специфікою функці­онування та особливостями правового регулювання і гармонізується з іншими економічними системами, певними сферами господарю­вання, видами господарської діяльності, в яких згідно із законодав­ством існує обов’язок вступити у страхові правовідносини та забез­печити шляхом страхування захист майнових інтересів, пов’язаних із цілісністю і схоронністю відповідних об’єктів страхування.

Так, зокрема, відповідно до:

- п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» обов’язковому особистому страхуванню підлягають медичні та фармацевтичні працівники (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов’язків. Відповідно до Постанови Кабінету Мі­ністрів України «Про затвердження Порядку та умов обов’язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфіку­вання вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними про­фесійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, і переліку категорій медичних працівників та інших осіб, які підлягають обов’язковому страхуванню на випадок інфіку­вання вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними про­фесійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції» № 1642 від 16 жовтня 1998 року (далі - Постанова № 1642) [325] працівники, зайняті наданням медичної допомоги населенню, проведенням лабораторних і наукових досліджень із проблем ВІЛ-інфекції, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу (далі - працівники), підлягають обов’язковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ни­ми професійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвит­ком ВІЛ-інфекції (п. 1 Постанови № 1642). Згідно з п. 2 Постанови № 1642 обов’язкове страхування працівників на випадок інфіку­вання вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції (далі - обов’язкове страхування), здійснюється за ра­хунок власника (уповноваженого ним органу) закладу охорони здо­ров’я, науково-дослідних установ та виробника біологічних препаратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СШДу (далі - підприємства);

- п. З ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» обов’яз­ковому особистому страхуванню підлягають працівники відомчої (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансують­ся з Державного бюджету України) та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд). Згідно з Поста­новою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок і умови обов’язкового особистого страхування праців­ників відомчої та місцевої пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд)» № 232 від 3 квітня 1995 року (далі - Постанова № 232) [308] страхування працівників відомчої пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд) здійсню­ється з метою захисту їхнього життя та здоров’я під час виконання своїх обов’язків за рахунок коштів, передбачених у кошторисах на їх утримання, підприємств, установ та організацій, де вони створені, а працівників місцевої пожежної охорони - за рахунок юридичних осіб, які утримують підрозділи цієї охорони, або за рахунок місце­вого бюджету (п. 1 Постанови № 232);

-             п. 4 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» страху­вання спортсменів вищих категорій здійснюється як обов’язковий вид страхування. Порядок та умови проведення зазначеного виду страхування встановлені Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку та умов обов’язкового державного страхування спортсменів вищих категорій» № 378 від 31 травня 1995 року [324] (далі - Постанова № 378). Постанова № 378 перед­бачає, що обов’язковому державному страхуванню підлягають спортсмени збірних команд України (далі - застраховані). Вказаний вид обов’язкового страхування здійснюється за рахунок коштів дер­жавного бюджету, що виділяються на утримання штатних збірних команд України. Обов’язкове державне страхування спортсменів збі­рних команд України здійснюється на випадок: загибелі або смерті застрахованого під час підготовки до змагань та участі в них; втрати застрахованим працездатності внаслідок поранення, контузії, травми або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися під час під­готовки до змагань та участі в них (п. 2 Постанови № 378);

-             п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» обов’яз­ковому страхуванню підлягає життя і здоров’я спеціалістів ветерина­рної медицини. Вказаний вид страхування здійснюється відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Умов обов’язкового (додаткового) страхування життя і здоров’я спеціалі­стів ветеринарної медицини» № 116 від 22 лютого 1994 року (далі - Постанова № 116) [328]. Згідно з Постановою № 116 обов’язкове (додаткове) страхування спеціалістів ветеринарної медицини про­водиться за рахунок позабюджетних надходжень установ державної ветеринарної медицини на випадок загибелі (смерті), каліцтва або професійного захворювання, що настали у зв’язку з виконанням службових обов’язків, при боротьбі із зоонозними захворюваннями та при безпосередніх маніпуляціях із тваринами (далі - страхові ви­падки) (п. 1 Постанови № 116). Вказаному страхуванню підлягають лікарі, фельдшери та техніки ветеринарної медицини, які здійснюють діагностичні, профілактичні, оздоровчі, лікувальні роботи у тварин­ництві, ветеринарно-санітарну експертизу тваринницької продукції та надають інші ветеринарні послуги власникам тварин (далі - за­страховані) (п. 2 Постанови № 116);

- п. 20 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» стра­хування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодуван­ня шкоди, яку може бути заподіяно здоров’ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів, здійс­нюється в Україні у формі обов’язкового. Вказаний вид страхуван­ня здійснюється відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’яз­кового страхування відповідальності експортера та особи, яка відпо­відає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшко­дування шкоди, яку може бути заподіяно здоров’ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонно­го перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів» № 1219 від 19 серпня 2002 року (далі - Постанова № 1219) [315], яка вказує, що обов’язкове страхування відповідальності експорте­ра та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здо­ров’ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небез­печних відходів (далі - обов’язкове страхування), проводиться з ме­тою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю люди­ни, власності та навколишньому природному середовищу внаслідок виникнення страхових випадків;

-             п. 24 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» страху­вання об’єктів космічної діяльності (космічна інфраструктура), які є власністю України, щодо ризиків, пов’язаних із підготовкою до запуску космічної техніки на космодромі, запуском та експлуатаці­єю її у космічному просторі; діяльність здійснюється в обов’язковій формі. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядків і правил обов’язкового страхування у сфері космічної дія­льності» № 1033 від 10 листопада 2010 року (далі - Постанова № 1033) [312]. Відповідно до п. 1 Постанови № 1033 обов’язкове страхування об’єктів космічної діяльності (космічна інфраструктура), які є власністю України, щодо ризиків, пов’язаних із підготовкою до запуску космічної техніки на космодромі, запуском та експлуатацією її у космічному просторі (далі - страхування), проводиться з метою забезпечення захисту майнових інтересів держави;

-             п. 26 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» обов’яз­ковому страхуванню підлягає відповідальність суб’єктів перевезен­ня небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків при перевезенні небезпечних вантажів. Вказаний вид страхування здійснюється відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’яз­кового страхування відповідальності суб’єктів перевезення небез­печних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів» № 733 від 1 червня 2002 року [316]. Згідно з цією Постановою обов’язкове страхування відпові­дальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних ва­нтажів (далі - страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів) проводиться з метою забезпечення відшко­дування шкоди, заподіяної життю і здоров’ю фізичних осіб, навко­лишньому природному середовищу, майну фізичних та юридичних осіб під час перевезення небезпечних вантажів.

Особливий (обмежений) суб’єктний склад учасників страхо­вих правовідносин у сфері господарювання. Основними суб’єктами страхових правовідносин у сфері господарювання виступають: 1) страховики (страхові компанії), товариства взаємного страхуван­ня; 2) страхувальники, якими з огляду на специфіку галузевих пра­вовідносин є юридичні особи або фізичні особи - підприємці. Тобто ті особи, які споживають страхову послугу і підлягають захисту у разі порушення їх прав та охоронюваних законом інтересів з бо­ку особи, яка таку послугу надає на всіх стадіях існування страхо­вого правовідношення у сфері господарювання (виникнення, зміна, припинення).

Зрозуміло, що страхувальником будь-якого виду обов’яз­кового страхування може бути юридична особа, яка страхує своїх працівників, або фізична особа - підприємець, яка страхує свої під­приємницькі ризики або найманих працівників, які за договором обов’язкового страхування (полісу) є застрахованими особами.

Проте відповідно до вимог Постанов Кабінету Міністрів України, що встановлюють умови та правила проведення окремих видів обов’язкового страхування в певних випадках, в якості стра­хувальника можуть виступати виключно суб’єкти господарюван­ня, а саме:

- згідно з п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку та умов обов’язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імуноде­фіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, і переліку категорій медичних працівників та інших осіб, які підлягають обов’язковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імуно­дефіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції» № 1642 від 16 жовтня 1998 року обов’язкове страхування працівників на випа­док інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвит­ком ВІЛ-інфекції (далі - обов’язкове страхування), здійснюється за рахунок власника (уповноваженого ним органу) закладу охорони здоров’я, науково-дослідних установ та виробника біологічних пре­паратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СШДу (далі - підприємства);

-             Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у п. 1Л визначає, що страхувальниками є юридичні особи та дієзда­тні громадяни, що уклали із страховиками договори обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю, майну третіх осіб під час експлуатації наземного транспортного засобу;

-             Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового авіаційного страхуван­ня цивільної авіації» № 1535 від 12 жовтня 2002 року суб’єктами обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації визнає стра­ховиків і страхувальників. В якості останніх можуть бути українські експлуатанти повітряних суден, повітряні перевізники, які мають право здійснювати пасажирські та вантажні перевезення, особи, які мають право власності на повітряне судно, та особи, які є замовни­ками авіаційних робіт;

-             Постанова Кабінету Міністрів України «Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду» № 953 від 23 червня 2003 року страхувальниками визнає оператора ядерної установки, призначеного державою в установленому порядку;

-             Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та об’єкти, госпо­дарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру» № 1788 від 16 листопада 2002 року [317], суб’єктами обов’язкового страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, визнає страхувальників, страховиків і третіх осіб, яким внаслідок пожеж та/або аварій на об’єктах підвищеної небезпеки заподіяна пряма шкода. При цьому страхувальники - це суб’єкти господарю­вання, яким об’єкти підвищеної небезпеки належать на праві власно­сті, повного господарського відання або оперативного управління чи які користуються або володіють об’єктами підвищеної небезпеки;

-             Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страхування відповіда­льності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров’ю людини, власності та навколишньому природно­му середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів» № 1219 від 19 серпня 2002 року суб’єктами обов’язкового страхування визначає страхувальників, страховиків і третіх осіб, яким заподіяно шкоду. Страхувальниками визнає експортерів небезпечних відходів і осіб, які відповідають за утилізацію (видалення) небезпечних відходів;

-             Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядків і правил обов’язкового страхування у сфері космічної дія­льності» № 1033 від 10 листопада 2010 року встановлює, що стра­хувальником є Національне космічне агентство;

-             Постанова Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів» № 733 від 1 червня 2002 року суб’єктами страхування відповідаль­ності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів визнає страхува­льників, страховиків та третіх осіб, яким заподіяна шкода під час перевезення небезпечних вантажів. При цьому страхувальники - це суб’єкти перевезення небезпечних вантажів, а саме: відправник небе­зпечного вантажу - зазначена в перевізних документах юридична (резидент і нерезидент) або фізична особа (громадянин України, іно­земець, особа без громадянства), яка готує та подає цей вантаж для перевезення; перевізник небезпечного вантажу - юридична (резидент і нерезидент) або фізична особа (громадянин України, іноземець, особа без громадянства), яка здійснює перевезення небезпечного вантажу; одержувач небезпечного вантажу - зазначена в перевізних документах юридична (резидент і нерезидент) або фізична особа (громадянин України, іноземець, особа без громадянства), яка оде­ржує небезпечний вантаж від перевізника. Страхувальником може виступати особа, що виконує експедиторські функції в разі згоди на це перевізника.

Наявність господарських зобов ’язань, які містять та поєд­нують організаційні й майнові елементи, що становлять зміст страхових правовідносин у сфері обоє ’язкового страхування. Май­новий зміст господарських відносин визначається тим, що у процесі здійснення господарської діяльності використовуються матеріальні, фінансові ресурси та інше майно для досягнення економічних цілей [181, с. 7]. За змістом статей 3, 55 та 175 ГК України кваліфікуючи­ми ознаками майново-господарських відносин, які органічно вмі­щують у собі організаційний компонент, є зокрема господарський характер діяльності цих суб’єктів - суспільне виробництво, спрямо­ване на виготовлення продукції, виконання робіт чи надання послуг та їх отшатну реалізацію як товару.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України господарськими визна­ються зобов’язання, що виникають між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу яких один суб’єкт (зо­бов’язана сторона, у тому числі боржник) повинен вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вима­гати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Змістом гос­подарського зобов’язання є дії управлінського чи господарського характеру, які на вимогу управненої сторони має виконати чи від вчинення яких має утриматися зобов’язана сторона. Господарський характер дій зобов’язаної сторони полягає у виконанні робіт / пос­луг чи в утриманні від них [60, с. 266].

Щодо майно-господарських зобов’язань суб’єктів страхових правовідносин у сфері господарювання, то вони не знаходять свого прояву під час здійснення обов’язкового страхування. Адже відпові­дно до ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками гос­подарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Фактично йдеться про горизонтальні відносини суб’єктів страхового зобов’язання, які при здійсненні страхування в обов’яз­ковій формі не знаходять свого вияву.

Обов’язкове страхування, як було нами з’ясовано вище, має свою специфічну природу, зобов’язання, які виникають між суб’єк­тами страхових правовідносин у сфері господарювання з приводу нього, наближені до другого виду господарських правовідносин - організаційно-господарських.

Частина 1 ст. 176 ГК України під організаційно-господар­ськими визнає господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утрима­тися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зо­бов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Підставою виникнення таких зобов’язань у сфері обов’яз­кового страхування в силу ч. 1 ст. 176 ГК України є законодавство.

Організаційно-господарські зобов’язання суб’єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору (ч. З ст. 176 ГК України).

Особливість організаційно-господарських зобов’язань у сфе­рі страхування опосередковується ч. 2 ст. 7 Закону України «Про страхування», відповідно до якої для здійснення обов’язкового страхування Кабінет Міністрів України, якщо інше не визначено законом, встановлює форми типового договору, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів.

Виходячи із змісту ст. 179 ГК України при укладенні дого­вору обов’язкового страхування на основі типового договору, за­твердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, перед­бачених законом, іншим органом державної влади, сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

Доктрина господарського права доводить, що у сфері регулю­вання господарських договірних відносин будь-якого виду та будь- якої сфери господарювання, в тому числі й страхового, процес конкретизації правового регулювання виявляється: 1) у прийнятті спеціальних законів, що регулюють певні види господарської діяль­ності, в тому числі ті договори, які опосередковують такі види діяльності; 2) прийнятті нормативно-правових актів Кабінетом Міністрів України, уповноваженими ним органами виконавчої влади, які деталізують окремі положення цих законів (зокрема шляхом затвердження типових та примірних договорів). При цьому науков­цями справедливо визначається особливість правової природи та­ких типових договорів, як своєрідних нормативно-правових актів господарського права [38, с. 127].

О. А. Беляневич вказує, що місце таких нормативних актів у вертикальній ієрархії нормативно-правових актів залежить від ор­гану виконавчої влади, яким затверджено типовий або примірний договір. «Затвердження таких договорів уповноваженими держав­ними органами є формою державного регулювання договірних від­носин у сфері господарювання. Основне призначення цих джерел полягає в тому, що вони визначають необхідну або бажану з точки зору держави модель договірного зобов’язання, також спрощують процес укладання конкретних господарських договорів (узгодження умов договору)» [38, с. 184].

Відтак характерною юридичною ознакою типових договорів є їх обов’язковість. Вказані нормативно-правові акти можуть місти­ти умови, які:

-              імперативно встановлюють права та обов’язки сторін;

-              умови, які підлягають деталізації сторонами або можуть бути визначені в договорі на їх розсуд.

face="Times New Roman">Типові договори як нормативно-правові акти закріплюють бажану та необхідну з точки зору суспільних інтересів модель дого­вірного зобов’язання, яка повинна бути використана в господарсь­кій практиці. Саме тому типізація договірних форм повинна забез­печувати збалансованість інтересів, прав та обов’язків сторін за договором [38, с. 187].

Усталена практика прийняття типових договорів у сфері обов’язкового страхування вказує на те, що вони виступають як дода­тки до інших нормативних актів, які визначають порядок та правила проведення конкретного виду обов’язкового страхування.

При цьому типові договори у сфері обов’язкового страхуван­ня, встановлюючи умови щодо максимальних розмірів страхових та­рифів та максимальних розмірів страхових сум і правила проведення конкретного виду обов’язкового страхування, характеризуються на­явністю майнових та організаційних елементів, що відносить їх до особливих джерел господарського договірного права.

Так, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвер­дження Порядку і правил проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації» № 1535 від 12 жовтня 2002 року за­твердила форми типового договору обов’язкового страхування від­повідальності експлуатанта повітряного судна за шкоду, заподіяну третім особам, та відповідальності повітряного перевізника за шкоду, заподіяну пасажирам, багажу, пошті, вантажу; обов’язкового страху­вання повітряних суден; обов’язкового страхування членів екіпажу повітряного судна та іншого авіаційного персоналу, працівників замовника авіаційних робіт, осіб, пов’язаних із забезпеченням тех­нологічного процесу під час виконання авіаційних робіт.

Відповідно до п. 4 Постанови № 1535 у страховому полісі (сертифікаті), який належить до бортової документації повітряного судна, обов’язково зазначаються, зокрема, такі умови: страхова сума; географічні межі польотів; найменування перестраховика (за вимо­гою страхувальника); особливі умови страхування.

У разі настання страхового випадку страхувальник зо­бов’язаний протягом двох робочих днів після повідомлення його про настання страхового випадку письмово повідомити про такий випадок страховика (п. 5 Постанови № 1535).

Згідно з п. 6 вказаної Постанови розслідування страхового випадку може проводитися страховиком або уповноваженою ним особою (аварійний комісар), які мають право доступу до об’єкта та необхідні матеріали офіційного розслідування авіаційної події, в тому числі до його закінчення комісією, відповідно до вимог законодав­ства. Термін розслідування страховиком страхового випадку не по­винен перевищувати ЗО діб після отримання заяви страхувальника про страхове відшкодування (страхову виплату). Якщо обставини розслідування потребують надання додаткової інформації державни­ми органами та іншими підприємствами, установами, організаціями, страховик може продовжити термін розслідування ще на 60 діб.

Термін обґрунтованого письмового повідомлення про відмо­ву в страховому відшкодуванні (страховій виплаті) - 15 діб після закінчення розслідування страхового випадку.

Відповідно до п. 13 Постанови № 1535 страхова сума, вста­новлена договором обов’язкового страхування, не повинна бути меншою:

1)            за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю пасажирів:

а)        під час виконання польотів у межах України - суми, еквіва­лентної 20 000 доларів CIIIA за офіційним обмінним курсом Націона­льного банку, за кожне пасажирське крісло і відповідно до кількості пасажирських крісел, передбаченої сертифікатом експлуатанта повіт­ряного судна. Страховик сплачує страхове відшкодування кожному пасажиру або його спадкоємцю;

б)        під час виконання міжнародних польотів - у межах, перед­бачених міжнародними угодами або законодавством країни (у тому числі для військових та пов’язаних з ними ризиків), на території якої здійснюються пасажирські перевезення, відповідно до уніфіко­ваних умов об’єднання лондонських страховиків або інших умов, що застосовуються у міжнародній практиці;

2)             за втрату або шкоду, заподіяну багажу, пошті або вантажу, - суми, еквівалентної 20 доларам США за офіційним обмінним курсом Національного банку, за кожен кілограм ваги;

3)             за речі (поклажу), що знаходяться у пасажира, - суми, еквівалентної 400 доларів США за офіційним обмінним курсом Національного банку.

Типовий договір обов’язкового страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за шкоду, заподіяну третім особам, та відповідальності повітряного перевізника за шкоду, заподіяну пасажирам, багажу, пошті, вантажу, затверджений Постановою № 1535, визначає умови здійснення виплати страхового відшкодуван­ня. Згідно з Розділом 5 Типового договору розрахунок та виплата страхового відшкодування здійснюються страховиком на підставі зая­ви страхувальника та страхового акта, що складається страховиком.

Для отримання страхового відшкодування за шкоду, заподія­ну життю і здоров’ю пасажирів, багажу, поклажі, пошті, вантажу, страхувальник зобов’язаний надати страховику оригінали або нотарі­ально засвідчені копії таких документів: страховий поліс (сертифі­кат); розрахунковий документ, що підтверджує внесення страхових платежів; заяви пасажирів або їх спадкоємців, власників багажу, пок­лажі, пошти, вантажу; документи, які підтверджують розмір збитків (висновки експертів, рішення судових органів, якщо випадок був винесений на їх розгляд); корінці авіаквитків та багажних квитанцій пасажирів повітряного судна; свідоцтво про смерть та документи про правонаступництво для спадкоємців (у разі загибелі чи смерті пасажира); акти про пошкодження/втрату багажу, вантажу; докуме­нти на перевезення вантажів та пошти; документи реєстрації події з повітряним судном.

Для отримання страхового відшкодування за шкоду, заподі­яну третім особам, страхувальник зобов’язаний надати страховику оригінали або нотаріально засвідчені копії таких документів: стра­ховий поліс (сертифікат); розрахунковий документ, що підтверджує внесення страхових платежів; письмові претензії третіх осіб або їх спадкоємців; документи, які підтверджують розмір збитків (виснов­ки експертів, рішення судових органів, якщо випадок був винесений на їх розгляд); документи реєстрації події з повітряним судном.

Після отримання заяви страхувальника про страхове відшко­дування страховик проводить в установленому порядку розслідуван­ня страхового випадку. Термін такого розслідування не повинен пе­ревищувати ЗО діб із моменту отримання заяви страхувальника про страхове відшкодування. Якщо обставини розслідування потребу­ють надання додаткової інформації державними органами та іншими підприємствами, установами, організаціями, страховик може про­довжити термін розслідування ще на 60 діб. Під час проведення роз­слідування страховик самостійно робить необхідні запити до компе­тентних та експертних організацій, за свій рахунок залучає експертів, перевіряє надані страхувальником документи та відомості.

Страхове відшкодування виплачується страховиком згідно з цим договором на підставі заяви страхувальника (його правонасту­пника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком, у термін протягом 10 днів після підпи­сання страхового акта.

Вказані умови доводять наявність майнових і організаційних елементів у зобов’язальних правовідносинах із обов’язкового стра­хування даного виду. При цьому в якості особливості правового за­кріплення слід відзначити, що організаційні елементи визначені Постановою Кабінету Міністрів України, а майнові - типовим до­говором, затвердженим вказаною Постановою.

У свою чергу, Постановою Кабінету Міністрів України «Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду» № 953 від 23 червня 2003 року була затверджена форма Типового договору обов’язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду. Зазначеним Типовим договором майнового блоку елементів, що опосередковують особливість реалізацій правовідно­син даного виду обов’язкового страхування, є умови щодо розміру страхових сум і здійснення страхових виплат, які регламентовані розділом 3 Типового договору обов’язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду.

Відповідно до п. 3.1 Типового договору загальна страхова сума за договором обов’язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду еквівалентна 150 млн, а для дослідницьких реакто­рів - 5 млн спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інци­дент, а також сукупно за усіма страховими випадками, які сталися під час дії договору.

Відповідальність страховика за заподіяння смерті обмежуєть­ся сумою, що дорівнює 2 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, установлених на момент винесення судового рішення або укладення договору про відшкодування ядерної шкоди, за кожного померлого (п. 3.2).

Відповідальність страховика за шкоду, заподіяну здоров’ю особи, обмежується сумою, що дорівнює 5 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, установлених на момент винесення судового рішення або укладення договору про відшкодування ядер­ної шкоди, але не більше ніж розмір фактично заподіяної шкоди на кожного потерпілого (п. 3.3).

Відповідно до п. 3.4 Типового договору відповідальність страховика за шкоду, заподіяну майну особи, обмежується сумою, що дорівнює 5 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, установлених на момент винесення судового рішення або укладен­ня договору про відшкодування ядерної шкоди, але не більше ніж розмір фактично заподіяної шкоди.

Пункт 3.5 Типового договору встановлює, що за заподіяння шкоди життю або здоров’ю особи виплати страхового відшкодуван­ня здійснюються в такому розмірі: 1) у разі смерті - 100 відсотків суми, зазначеної у п. 3.2 цього договору, за кожного померлого; 2) у разі настання інвалідності: І групи - 100 відсотків, II групи - 75, ІП групи - 60 відсотків страхової суми, зазначеної у п. 3.3 цього до­говору, на кожного потерпілого; 3) у разі тимчасової непрацездатно­сті - 0,2 відсотка страхової суми за кожний день непрацездатності, спричиненої страховим випадком, але не більше ніж 60 відсотків страхової суми, зазначеної у п. 3.3 цього договору, на кожного по­терпілого.

Організаційні елементи вказаного виду правовідносин закрі­плені розділом 7 Типового договору, який фактично встановлює порядок, умови і правила відшкодування. Згідно з п. 7.1 Типового договору у разі настання страхового випадку страхувальник у п’яти­денний строк письмово повідомляє про це страховика.

Виплата страхового відшкодування здійснюється страхови­ком відповідно до цього договору на підставі:

- заяви страхувальника, в якій містяться дані про потерпілу особу, причини її звернення до страхувальника;

-              страхового акта, який складається страховиком або упов­новаженою ним особою за формою, що визначається страховиком (п. 7.2 Типового договору).

Пункт 7.3 Типового договору визначає умови складання стра­хового акта як основного документа, на підставі якого страховик визнає випадок страховим та визначає обсяг і строки виплати страхо­вого відшкодування. Страховий акт, затверджений уповноваженою особою страховика, є підставою для видання наказу про здійснення виплати страхового відшкодування (п. 7.5 Типового договору).

Згідно із зазначеною нормою страховий акт складається на підставі одного з таких документів:

-              судового рішення щодо відшкодування ядерної шкоди, яке набрало законної сили;

-              договору про відшкодування ядерної шкоди (у разі задо­волення позовів та/або претензій у досудовому порядку), укладеного між страхувальником, потерпілою особою та страховиком.

При цьому страховик зобов’язаний скласти страховий акт протягом 20 днів із моменту отримання заяви страхувальника на виплату страхового відшкодування та судового рішення або з мо­менту укладення договору про відшкодування ядерної шкоди. Копія страхового акта надається особі, якої він стосується (п. 7.4 Типового договору).

Пункт 7.7 Типового договору визначає, що рішення про від­мову у виплаті страхового відшкодування надсилається особі, яка звернулася з вимогою про його виплату, у письмовій формі з обґру­нтуванням причин відмови не пізніше ніж протягом 15 днів із мо­менту надання всіх документів для розгляду страхової претензії.

Специфікою правового регулювання даного виду обов’яз­кового страхування є те, що майнові й організаційні умови таких правовідносин закріплюються саме типовим договором.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страхування відповіда­льності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок на­стання негативних наслідків під час перевезення небезпечних ван­тажів» № 733 від 1 червня 2002 року затверджено форму Типового договору обов’язкового страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів.

Особливість закріплення правовідносин із цього виду обов’яз­кового страхування полягає в тому, що майнові елементи зазначе­них правовідносин визначені безпосередньо Постановою № 733. Йдеться про закріплення розмірів страхових тарифів за договорами обов’язкового страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів залежно від класу небезпечно­го вантажу і виду транспорту за 1 тонну вантажу на одне перевезен­ня. Проте організаційні елементи такого зобов’язання встановлені безпосередньо Типовим договором. Так, розділ 3 Типового догово­ру регламентує порядок здійснення страхових виплат. Згідно з п. 3.1 для отримання страхового відшкодування страховику повинні бути надані оригінали (або нотаріально засвідчені копії) документів, пе­редбачених п. 12 Постанови, а саме:

-              заяви про виплату страхового відшкодування у зв’язку з настанням страхового випадку;

-              договору страхування;

-              платіжного документа, що підтверджує сплату страхових внесків;

-              акта (протоколу) уповноваженої комісії з розслідування страхового випадку;

-              дозволу або дозволів на перевезення окремих небезпечних вантажів, виданих спеціально уповноваженими органами виконав­чої влади;

-              транспортного документа на перевезення небезпечного вантажу;

-              рішення суду про стягнення із страхувальника на користь потерпілих третіх осіб або підтверджуючих документів страхувальника та потерпілої третьої особи про врегулювання питання за участю страховика про розмір шкоди, заподіяної внаслідок настання стра­хового випадку без звернення до суду.

На підставі отриманих документів страховик складає стра­ховий акт, який є підставою для страхової виплати (п. 3.2).

Згідно з п. 3.3 Типового договору рішення про виплату стра­хового відшкодування або про відмову у його виплаті страховик повинен прийняти протягом 10 днів із дати отримання всіх необхід­них документів. У разі прийняття рішення про відмову у виплаті страховик у триденний термін із дати його прийняття повідомляє заявника у письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови. У разі встановлення факту настання страхового випадку страховик сплачує страхове відшкодування протягом 10 днів із дня отримання документів.

Наведені випадки виникнення майново-господарських зобов’я­зань із обов’язкового страхування характеризують особливість за­кріплення нормативно-правовими актами організаційних і майнових елементів конкретного зобов’язання, які відображаються у договорах (полісах) обов’язкового страхування.

Як свідчить практика закріплення організаційно-майнових зобов’язань у такого виду нормативних актах, майнові та/або орга­нізаційні елементи можуть визначатися як безпосередньо у Поста­нові Кабінету Міністрів України, яка визначає порядок та умови здійснення певного виду обов’язкового страхування, так і безпосе­редньо у типовому договорі, форму якого затверджує відповідна Постанова.

У контексті питання, яке нами розглядається, слід звернути увагу на проблему визначення правової природи договору (полісу) обов’язкового страхування. Ця проблематика полягає у площині визнання за договором обов’язкового страхування статусу договору приєднання або публічного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Сучасні науковці відносять договори приєднання до сфери індивідуального регулювання та характеризують їх як розраховані на упорядкування конкретної життєвої ситуації разові регулятивні акти.

О. А. Беляневич договори приєднання відносить до формуля­рного права, під яким розуміє правила, які одноособово встановлені суб’єктом господарювання, закріплені в стандартній формі (тексті) договору певного виду, є загальнообов’язковими для усіх осіб, які можуть виступати контрагентами такого суб’єкта. Наведене визна­чення висвітлює характерну ознаку договору приєднання - встано­влення його форми суб’єктом господарювання. Натомість форма типового договору (полісу) обов’язкового страхування встановлю­ється Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено за­коном, що свідчить не на користь думки про віднесення договорів обов’язкового страхування до договорів приєднання [38, с. 309].

«Формуляри, як правило, розробляються великими підпри­ємствами та об’єднаннями, які фактично і користуються благом свободи договору, і пропонуються контрагенту для підписання, при цьому в останнього відсутня навіть незначна можливість погодження волі, обговорення змісту договору, що вихолощує принцип свободи договору та автономії волі» [38, с. 313].

З огляду на те, що в договорах приєднання присутні однос­торонньо сформовані суб’єктом господарювання правила поведін­ки, що поширюються на невизначене коло осіб, то на відміну від господарського договору, зміст якого узгоджується сторонами, вка­заний договір виступає нормотворчим актом однієї особи, який та­кож є досить автономним від нормативно-правового регулювання.

О. А. Беляневич наголошує на тому, що включення в текст договору тих прав та обов’язків, які імперативно встановлені для контрагентів чинним законодавством, загалом не впливає на кваліфі­кацію договору як договору приєднання, якщо усі інші умови вста­новлено винятково однією із сторін і мають прийматися іншою без обговорень. І навпаки, якщо зміст договору визначається нормативно- правовим актом, немає підстав говорити про існування договору приєднання, а лише про обмеженість принципу свободи договору для суб’єктів. З огляду на це слід звернути окрему увагу на норму ч. 2 ст. 7 Закону України «Про страхування» відповідної до якої для здійснення обов’язкового страхування Кабінет Міністрів України встановлює порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обов’язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків.

Частина ст. 16 Закону України «Про страхування» також вста­новлює, що у разі виїзду зареєстрованого в Україні автотранспорт­ного засобу на територію іншої країни - члена міжнародної системи автострахування «Зелена Картка» власник такого транспортного засобу зобов’язаний укласти договір обов’язкового страхування ци­вільної відповідальності власника (користувача) транспортного за­собу перед третіми особами, дія якого поширюється на ці країни, та отримати від страховика - повного члена Моторного (транспортно­го) страхового бюро страховий сертифікат «Зелена Картка» єдиного зразка, який прийнятий в усіх країнах - членах цієї міжнародної системи страхування. При цьому на території України форма такого полісу обов’язкового страхування встановлена Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг «Про затвердження зразка типового поліса обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспор­тних засобів на умовах міжнародної системи автострахування “Зе­лена картка”» № 529 від 1 липня 2010 року. При цьому системне тлумачення ч. 2 ст. 41 Закону України «Про страхування» дово­дить існування імперативної норми, яка дозволяє державі в особі її уповноважених органів встановлювати централізоване регулюван­ня (уніфікацію, обмеження, обов’язковість тощо) розмірів страхо­вих платежів (тарифів) і страхових сум (страхового відшкодування), умов укладання страхових договорів, взаємовідносин страховика і страхувальника, якщо вони не суперечать законодавству України при здійсненні обов’язкових видів страхування. Наведені положен­ня чинного законодавства України також доводять, що договори обов’язкового страхування віднести до договорів приєднання наразі неможливо.

Б. І. Пугінський вказував на схожість укладання господарсько­го договору на основі типового договору із договором приєднання. Проте при укладенні договору на основі типового неможливість узгодження більшості умов такого договору існує для обох адреса­тів на відміну від договору приєднання [399, с. 43].

Саме тому, на нашу думку, спираючись на вище наведені оз­наки, які є кваліфікуючими ознаками договору приєднання (су- б’єктний склад осіб типового договору, які мають право встанов­лювати (формувати) його умови та обов’язковість укладання типо­вого договору виключно на сформульованих умовах стосовно кож­ного суб’єкта правовідносин із обов’язкового страхування), типовий договір обов’язкового страхування за своєю юридичною природою не є договором приєднання.

Питання співвідношення типового договору та публічного договору є наразі актуальним, адже публічний договір є одним із найпоширеніших видів договорів. Перелік сфер, в яких може засто­совуватись публічний договір, наведений в ч. 1 ст. 633 ЦК України, не є вичерпним. Предметом публічного договору можуть бути будь- які дії, які повинна вчиняти відповідна особа - підприємець за хара­ктером своєї діяльності [539].

Відповідно до ч. 1 ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов’язок здійсню­вати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, бан­ківське обслуговування тощо). У свою чергу, ст. 178 ГК України, яка регулює публічні зобов’язання суб’єктів господарювання, від­силає у визначенні таких видів діяльності до законодавства та уста­новчих документів суб’єкта господарювання, що розширює сфери господарської діяльності, у яких може застосовуватися публічний договір, до невизначеного кола.

Кваліфікуючими ознаками публічного договору, що дають змогу виділити його як юридичну конструкцію, науковці називають такі [38, с. 231]:

- спеціальний статус суб’єкта, який зобов’язаний укладати до­говір певного виду з кожним, хто буде до нього звертатися: суб’єкт господарювання (за змістом ст. 178 ГК України) або підприємець (за змістом ч. 1 ст. 633 ЦК України). Вказану ознаку було детально розглянуто вище, де обґрунтовувалося положення про можливість укладення окремих видів договорів (полісів) обов’язкового страху­вання виключно суб’єктами господарювання, які виступають стра­хувальниками. При цьому спеціальні норми страхового законодавства прямо встановлюють правило про те, що страховик не має права ві­дмовити страхувальнику в укладенні договору обов’язкового страху­вання. Так, п. 14.2 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспорт­них засобів» закріплює положення про те, що страховик не може ві­дмовити будь-якому страхувальнику в укладенні договору обов’яз­кового страхування цивільно-правової відповідальності;

- характер діяльності, яку здійснює такий суб’єкт. Зрозуміло, що будь-який вид господарської діяльності, спрямованої на вигото­влення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, є публічною. Фахівці з цього приводу визна­чають, що господарська діяльність може розумітися як публічна в більш вузькому, юридичному значенні. І саме така публічність випливає з імперативних норм законодавства, що спеціально врегу­льовують окремі виді господарської / підприємницької діяльності: а) у сфері природних монополій та суміжних ринків; б) в інших сферах (банківської діяльності, страхової діяльності тощо), в яких не виключається конкуренція.

Наведений аналіз дає підстави для визнання за договором (полісом) обов’язкового страхування статусу публічного договору, що і характеризує його правову природу.

Значний ступінь державного регулювання страхової діяль­ності у сфері обов’язкового страхування. Як зазначалося вище, згідно зі ст. 5 Закону України «Про страхування» обов’язкові види страхування, які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону. Забороняється здійснення обов’язкових видів страхування, що не передбачені цим Законом. При цьому ст. 7 вказаного Закону визначає, що для здійснення обов’язкового стра­хування Кабінет Міністрів України встановлює порядок та прави­ла його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обов’язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків.

Проте можливість визначення видів обов’язкового страху­вання та встановлення органами державної влади порядку і правил його проведення, форм типового договору, особливих умов ліцензу­вання обов’язкового страхування, розмірів страхових сум та макси­мальних розмірів страхових тарифів або методики актуарних розраху­нків, прямо передбачена ч. 2 ст. 41 Закону України «Про страхування», яка передбачає, що не допускається, за винятком обов’язкових видів страхування, страхування життя, майна фізичних осіб, перестраху­вання, страхування експортно-імпортних поставок під гарантію держави, страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою та діяльності страхових посередників, будь-яке центра­лізоване регулювання (уніфікація, обмеження, обов’язковість тощо) розмірів страхових платежів (тарифів) і страхових сум (страхового відшкодування), умов укладання страхових договорів, взаємовідно­син страховика і страхувальника, якщо вони не суперечать законо­давству України.

Зміст страхових правовідносин у сфері господарювання, який становлять специфічні права та обов’язки учасників страхових відносин у сфері господарювання щодо попередження, подолання, зменшення і відшкодування за рахунок заздалегідь акумульованих коштів наслідків стихійних лих та/або нещасних випадків тощо, що завдали матеріальних збитків, та реальна поведінка таких учасників щодо реалізації вказаних прав та обов’язків.

Проведене дослідження дає змогу говорити проте, що з ме­тою усунення виявлених суперечностей у правовому регулюванні правовідносин із обов’язкового страхування у сфері господарюван­ня, необхідно внести пропозиції до чинного законодавства України, а саме - прийняти Закон України «Про основні засади державної політики у сфері обов’язкового страхування», в якому: визначити поняття обов’язкового страхування, загальні цілі, завдання, прин­ципи, порядок і умови його проведення.

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що виник­нення, зміна та припинення страхових правовідносин у сфері гос­подарювання на підставі актів страхового права здійснюється через юридичну конструкцію складного юридичного складу, що чітко простежується при аналізі особливостей правового регулювання правовідносин із обов’язкового страхування.

2.2.