Поняття та ознаки договору страхування

Договір страхування, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) є домовленістю двох сторін, яка спрямована на встановлен­ня, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Конкретизуючи, договір страхування можна визначити як письмову угоду, за якою одна сторона (страховик) за обумовлену плату зобов’язується відшкодувати заподіяну шкоду, якої можуть зазнати майнові інтереси другої сторони (страхувальника) від або заздалегідь відомої, або випадкової, або передбаченої події.

Предметом договору страхування є майнові інтереси страху­вальника.

Законодавче визначення договору страхування міститься в ст.

Подібне визначення договору страхування міститься і в ст. 979 ЦК: за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, встановленій страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у встановлений строк та виконувати інші умови договору.

Проте слід зауважити, що визначення договору страхування, наведені в Законі і ЦК, мають певні недоліки.

Згідно зі ст. 980 ЦК предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані: 1) з життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); 2) володінням, користуванням і розпоря­джанням майном (майнове страхування); 3) відшкодуванням шко­ди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

Істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, у межах якої страховик повинен здійснити виплату в разі настання стра­хового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені ак­тами цивільного законодавства (ст. 982) ЦК.

Водночас, зважаючи на зміст ст.

б)  договором страхування особи і в) договором страхування відпо­відальності. Кожний з наведених договорів страхування має свої особливості, і, мабуть, об’єктивно важко сформулювати просте і ясне визначення договору, яке б ураховувало специфіку всіх дого­ворів страхування. «Єдиного визначення договору страхування цивільне законодавство не містить, оскільки майнові інтереси, які 159 страхуються, є різними за своєю правовою природою».

На складність створення єдиного визначення договору стра­хування вказував ще В. І. Серебровський: «Різноманітні спроби зі з’ясування для всіх видів страхування ознак і з установлення ро­дового поняття договору страхування показують, що чим ширше і різноманітніше коло досліджуваних явищ перебуває в полі зору дослідника і чим більш загальні ознаки доводиться йому брати для створення родового поняття, яке б охоплювало ці явища, тим менш виразним і чітким стає виведене ним поняття»^[160].

Оптимальне розв’язання цього питання знайшли російські за­конодавці. Гл. 48 Цивільного кодексу Російської Федерації (далі — Цивільний кодекс РФ) містить окремі визначення договору майнового страхування, договору страхування відповідальності за завдання шкоди, договору особистого страхування, а також положення про страхування відповідальності за договором і страхування підприємницького ризику.

Для більшої наочності наведемо відповідні положення гл. 48 Цивільного кодексу РФ.

У ст. 929 Цивільного кодексу РФ зазначено, що за договором майнового страхування одна сторона (страховик) зобов’язується за обумовлену договором плату (страхову премію) у разі настан­ня передбаченої в договорі події (страхового випадку) відшкоду­вати другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, на ко­ристь якої укладено договір (вигодонабувачеві), завдані внас­лідок цієї події збитки застрахованому майну або збитки, пов’язані з іншими майновими інтересами страхувальника (спла­тити страхове відшкодування), у межах визначеної договором суми.

Відповідно до ст.

Договір особистого страхування визначений у ст. 943 Цивільно­го кодексу РФ. За договором особистого страхування одна сторона (страховик) зобов’язується за обумовлену плату (страхову премію), сплачуваною другою стороною (страхувальником), сплатити одно­разово або сплачувати періодично обумовлену договором суму в разі заподіяння шкоди життю або здоров’ю самого страхувальника або іншого названого в договорі громадянина (застрахованої осо­би), досягнення ним певного віку або настання в його житті іншої передбаченої договором події (страхового випадку).

Такий диференційований підхід російського законодавства до визначення окремих договорів страхування є слушним, виправ­даним і, безперечно, заслуговує на увагу. Водночас для розкриття суті єдиного поняття договору страхування розглянемо його ха­рактерні ознаки.

«Правильний метод має полягати не у створенні витончених, ажурних юридичних понять, а в установленні міцних характерис­тик страхового договору, які б дозволили відрізнити його від су­міжних або схожих з ним юридичних явищ»^[161].

Кваліфікуючи страховий договір, наведемо такі його характер­ні ознаки:

а)  самостійність договору страхування;

б)  двосторонній характер договору страхування;

в)   оплатний характер договору страхування;

г)         ризиковий характер договору страхування; ґ) строковий характер договору страхування;

д)   випадковість події, передбаченої договором;

е)   обмеженість обов’язку страховика;

є) договір страхування є договором про надання фінансових послуг;

ж)  однією зі сторін за договором страхування завжди є стра­хова організація.

Розглянемо докладніше кожну з характерних ознак страхового договору.

Договір страхування — самостійний (основний) цивільно- правовий договір.

Поділ договорів на основні (головні) і додаткові (похідні) є досить поширеним у юридичній літературі. Основні договори (зокрема договір страхування) вільні від впливу інших договорів і є самодостатніми. Додаткові договори прямо залежать від юри­дичної сили і руху основних договорів, задля виконання яких во­ни й укладаються. «Додаткові договори розв’язують завдання об­слуговування інтересів сторін у межах основного договору і, відповідно, наслідують його долю. Різновидом додаткових дого­ворів є угоди, які визначають способи забезпечення виконання зобов’язань (неустойка, порука, застава, завдаток)»^{[164] [165]}.

Наприклад, порукою є оформлене договором додаткове зо­бов’язання між кредитором за основним зобов’язанням і поручи­телем для забезпечення виконання основного зобов’язання. Від­повідно до ст. 559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання.

Договір страхування є двостороннім. За двостороннім догово­ром взаємні права та обв’язки покладаються на обидві сторони зобов’язання, що виникло з цього договору. Двосторонність ци­вільно-правового договору необхідно відмежовувати від двосто- ронньості цивільно-правового правочину. Якщо йдеться про пра- вочин, то мається на увазі необхідність наявності взаємно погодженого волевиявлення всіх сторін правочину, які мають намір вступити в певні правовідносини.

Оплатний характер договору страхування полягає в праві кож­ної сторони договору вимагати від іншої певного майнового на­дання. За оплатним договором сторона повинна отримати плату або інше майнове надання за виконання свого обов’язку. Якраз зу­стрічне надання, а не ціна, є істотною умовою будь-якого оплатно­го договору. У безоплатному правочині обов’язок здійснити май­нове надання має лише одна сторона (наприклад, дарування, до-

ручення, спадщина). Само по собі безоплатне страхування взагалі не має сенсу, тому що за безоплатності ризик і обов’язок відшкоду­вання заздалегідь і невідворотно буде покладено на страховика.

Реальний характер договору страхування є загальновизнаним у вітчизняній юридичній літературі. Зокрема, В. В. Луць зазначає, що «...за загальними правилами договір страхування є реальним, бо до внесення першого страхового платежу він не набирає чинно­сті, якщо інше не передбачено умовами страхування»^[166].

Такої думки додержуються і автори підручника «Страхове право України»: «... як вже відзначалося, визначальною ознакою договору є угода сторін. Проте для деяких цивільно-правових до­говорів самої лише угоди сторін недостатньо. Потрібно виконати ще певні дії, наприклад, передати речі, гроші, сплатити внески, після чого договір вважається укладеним. Такі договори імену­ються реальними, на відміну від консенсуальних. До таких нале­жить і договір страхування, який набуває сили з моменту сплати страхувальником першого страхового внеску, якщо договором або законом не передбачено інше ».

Слід зазначити, що з-поміж російських учених такої одно­стайності в думках немає. Так, Д. А. Петров вважає договір стра­хування реальним, тому що, оформлений належним чином, він набуває чинності з моменту внесення страхової премії або пер­шого страхового платежу^{[167] [168]}. Водночас Ю. Б. Фогельсон ствер­джує, що, хоч договір страхування і є консенсуальним, проте для набрання ним чинності необхідно, щоб крім погодження всіх іс­тотних умов відбулося внесення страховику премії або першого страхового внеску^{[169] [170]}. Також заслуговує на увагу досить змістовне обґрунтування консенсуальності договору страхування, зроблене В. С. Бєлих і І. В. Кривошеєвим. Не маючи можливості навести тут весь ланцюжок міркувань цих авторів, процитуємо тільки од­ну висунуту ними тезу: «можна стверджувати, що для договору страхування введено нову конструкцію — договір укладений, але він ще не чинний. Отже, договір страхування як угода існує, про­те відповідне цивільно-правове зобов’язання може виникнути тільки в момент внесення страхувальником страхової премії».

На наш погляд, вирішальним чинником для визначення реаль­ності чи консенсуальності договору страхування є не набрання ним чинності з моменту внесення першого страхового внеску, а саме момент укладення договору страхування. Якщо орієнтува­тись на набрання договором чинності, то тоді договір страхуван­ня справді є реальним за загальним правилом, оскільки відповід­но до ст. 18 Закону договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування. Але якщо договором стра­хування передбачено інше, а саме набрання чинності з моменту укладення, то виходить, що договір страхування стає консенсуа- льним. На можливість такого двоякого характеру деяких догово­рів вказує також М. І. Брагінський: «Так, у вигляді випадку ті са­мі за назвою договори можуть за певних умов опинитись у різних групах. Схов — може бути як реальним, так і консенсуальним договором»^[171]. Тож з огляду на таку багатоманітність думок вва­жаємо, що питання реальності чи консенсуальності договору страхування потребує окремого дослідження.

Договір страхування є алеаторним^[172] договором. Поняття але­аторних, або ризикових, договорів вийшло із французської школи права і французського законодавства. Групу алеаторних догово­рів виділяють німецька і швейцарська правові системи. Сенс але­аторного договору полягає в тому, що за наявного договору ви­никає сумнів, яка зі сторін договору виграє, а яка програє від настання невідомої події. Типовими видами алеаторних догово­рів є ігри, лотереї, парі.

К. П. Побєдоносцев писав, що до ризикових належать дого­вори, які вирізняються тим, що в них за метою і намірам сто­рони кінцевий результат договору, матеріальна цінність його поставлені в залежність від події зовсім невідомої або випад­кової, або тільки ймовірної, так що під час укладення його зо­всім невідомо, яка сторона в кінцевому результаті виграє, здо­буде вигоду^[173].

style='font-size:11.0pt;line-height: 92%'>Автори підручника «Цивільне право України»^[174] наводять су­часне визначення алеаторних договорів: це — договори на ризик, тобто, укладаючи договір, сторони не можуть чітко визначити межі виконання своїх обов’язків, а втрата чи збагачення однієї зі сторін залежить від випадку.

На наш погляд, алеаторний характер договору страхування полягає в тому, що страховикові невідомо, чи буде він виконува­ти свої обов’язки за договором, а також коли саме і в якому обся­зі. Так само ризикує і страхувальних, який, сплачуючи внески за договором, не впевнений щодо одержання страхового відшкоду­вання. Страхувальникові також невідоме співвідношення сплаче­них ним страхових внесків і розміру страхового відшкодування. Водночас у договорі страхування від ризику залежить виконання обов’язків страховиком, але не страхувальником, який сплачує страхові внески незалежно від настання страхового випадку.

Ураховуючи алеаторний характер договору страхування, не­абияке значення набуває питання, чи є договір страхування пра- вочином, що укладається під відкладальною умовою. Одразу вар­то наголосити, що це питання й досі має дискусійний характер, і однозначної ствердної відповіді на нього не існує. Г. Ф. Шерше- невич стверджував, що договір страхування є умовною угодою, виконання якої поставлено в залежність від настання відомої по- дії^[175]. В. І. Серебровский на підставі витонченої аргументації ви­словлював протилежну думку, вважаючи, що основний обов’язок покладено на страхувальника, сплата страхової премії не перебу­ває в залежності від будь-якої умови або строку ^[176]. М. І. Брагін- ський, у свою чергу, зазначає, що за своєю конструкцією алеатор­ні договори є різновидом умовних угод. Як і в умовних угодах, виникнення прав і обов’язків поставлено тут у залежність від об­ставини, про яку невідомо, чи настане вона^[177].

Тож ми бачимо, що поняття умовності й поняття алеаторності стосовно цивільно-правових договорів мають спільні риси. Спіль­ним між ними є невизначенність (імовірність і випадковість) на­стання правових наслідків за такими договорами. Відмінність же полягає в тому, що за умовним договором (угодою) виникнення прав і обов’язків кожної сторони поставлено в залежність від об­ставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться (ст. 212 ЦК). За алеаторним договором (зокрема договором стра­хування) імовірність і випадковість настання певної обставини ставить під сумнів можливість виконання своїх обов’язків тільки однією стороною, а саме виконання своїх обов’язків страховиком. Крім того, певні права і обов’язки у сторін за договором страху­вання виникають одразу після набрання договором чинності. Так, страховик за заявою страхувальника у разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, або збільшення вартості майна зо­бов’язаний переукласти з ним договір страхування, а також пови­нен тримати в таємниці відомості про страхувальника та його майновий стан. З іншого боку, страхувальник повинен без жодної умови, як правило, постійно і своєчасно вносити страхові платежі.

Договір страхування є строковим. Строк визначає момент ви­никнення і припинення правовідносин. На відміну від строку, який настає завжди, стосовно умови є лише ймовірність її здійс­нення. Тож строковий характер договору страхування є ще одним аргументом на користь заперечення його умовності.

Крім того, строковий характер договору страхування визнача­ється ще й тим, що страховий ризик, який є підставою обов’язку страховика зі сплати страхової виплати, безпосередньо ґрунту­ється на теорії ймовірності. «В абстрактному розумінні ризик яв­ляє собою середню величину можливої шкоди за одиницю ча­су» . Розмір ризику залежить від часового інтервалу, який застосовується для встановлення певної ймовірності. Чим біль­ший інтервал часу братиметься для розрахунку певної ймовірно­сті, тим більшою буде ймовірність ризику настання для страху­вальника несприятливої події. «Чим вища ймовірність ризику, тим і плата за його утримання, обчислена за допомогою актуар- них розрахунків, більша»^{[178] [179]}. Виходячи з прямої залежності вар­тості страхування і строку, на який встановлюється страхування, законодавство визначає умову про строк дії договору як суттєву умову договору страхування (ст. 16 Закону).

Договір страхування відносять до групи каузальних правочи- нів, які залежать від мети і підстави їх виникнення. Каузальність у цивільно-правовому договорі, а саме наявність мети і матеріа­льної основи («causa»), повинна зберігатися протягом усього строку існування правочину, що є обов’язковою умовою для справжньості даної групи договорів. Брак зв’язку між правовід­носинами і їхньою метою, а також підставою для його виникнен­ня, зміни, припинення може призвести до визнання такого право- чину фіктивною або удаваною на будь-якій стадії існування договору. «У страховому договорі сильніше, ніж у будь-яких ін­ших угодах, простежується необхідність додержання відповідно­сті між основою («causa») і самим правовідносинами»^[180].

Одним із критеріїв поділу договорів є визначення особи, на користь якої обумовлено виконання зобов’язання. За загальним правилом договір створює права й обов’язки для контрагентів, які його уклали. Водночас ст. 985 ЦК допускає укладення дого­вору страхування на користь третьої особи. Так, страхувальник має право укласти зі страховиком договір на користь третьої осо­би, якій страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату в ра­зі досягнення нею визначеного віку або настання іншого страхо­вого випадку. Крім того, страхувальник має право під час укладання договору страхування призначити фізичну або юриди­чну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування.

Характерною рисою договору на користь третьої особи є те, що ця третя особа, яка не брала участі в укладенні договору, на­буває право вимоги. Право вимоги третьої особи може співісну­вати із правом вимоги особи, яка уклала договір, але одночасно ці вимоги висуватись не можуть.

Виходячи з зазначеного поділу договорів договір страхування має свої особливості. Залежно від виду страхування договір стра­хування може бути укладений як на користь контрагента (договір страхування підприємницького ризику), так і на користь третьої особи (договір змішаного страхування життя). Крім того, харак­тер договору страхування сторони можуть визначити на свій роз­суд (майнове страхування).

3.2.