§ 2. Поняття, види і форми публічного страхування
Страхове право включає норми приватного і публічного права, що об’єктивно виражає наявність приватних і публічних інтересів у сфері страхування.
Приватні та публічні інтереси у сфері страхування тісно пов’язані, взаємодіють та доповнюють один одного. Страхування обумовлює участь значної кількості осіб у формуванні конкретного страхового фонду та отриманні з нього страхових виплат, особи зацікавлені у належному його функціонуванні та збереженні його цільового призначення. Під публічним же інтересом мається на увазі спільний інтерес значних соціальних груп (які практично представляють усе суспільство) у наявності та належному функціонуванні страхових фондів, достатніх для страхових виплат розмірів, необхідність швидкого відновлення порушених зв’язків у народному господарстві, використання коштів страхових резервів як інвестицій у народне господарство[123]. Це положення й обумовлює виникнення дискусій щодо віднесення страхових відносин до різних галузей права України.Саме норми фінансового права визначають систему та організацію страхування, його види, порядок обов’язкового страхування, ліцензування страхової діяльності, забезпечення фінансової стабільності організацій-страховиків, джерела формування страхових резервів, їх взаємовідносини з іншими ланками фінансової системи держави, безпосередньо із бюджетною системою, порядок використання фондів коштів страхування, компетенцію органів державної влади у сфері страхування (спільно з нормами адміністративного права), а також здійснення державного нагляду за страховою діяльністю й інших відносин у сфері страхування, що виникають у процесі формування, розподілу та використання фондів страхування, тобто такі відносини, які належать до сфери фінансової діяльності держави1.
Діяльність держави та її органів у сфері мобілізації, розподілу та витрачання централізованих та децентралізованих фондів коштів має назву фінансової діяльності.
При цьому страхування визначається як складова фінансової системи[124] [125] [126]. class=a6 style='text-indent:18.0pt;line-height:105%'>У багатьох підручниках з фінансового права фінанси страхових організацій включаються у предмет фінансового права. Проте існує і протилежна точка зору, згідно з якою інститут страхування неподільно належить цивільному праву й регулюється актами цивільного законодавства. Грошові кошти, що акумулюються страховими компаніями, належать їм, як і іншим юридичним особам, на підставі власності або господарського відання. Використання державою фінансових ресурсів страхових компаній в публічному зінтересі можливе лише в рамках податкових вилучень.
У юридичній літературі існує й третя точка зору на природу страхових відносин. Деякі вчені, крім публічного та приватного права, виділяють і право соціальне[127]. Першоосновою цієї частини правової системи мають бути не окремі приватні або публічні інтереси та права, а людина як учасник соціальної системи суспільства з усіма її потребами, зобов’язаннями й інтересами[128].
Щоб переконатися у правильності цієї точки зору, використаємо ознаки, які відрізняють відносини, що входять до предмета регулювання фінансового права, від відносин, що регулюються іншими галузями права. До таких ознак відносять таке: наявність публічного інтересу, спрямованість на утворення, розподіл і використання державних і місцевих фінансових ресурсів; їх майновий і пов’язаний із майновим характер1. Також виділяють ще одну ознаку: одним із суб’єктів фінансових правовідносин є держава, її органи і установи, територіальні громади, тобто органи державної і місцевої влади[129] [130]. Зважаючи на наведені вище ознаки відносин, що входять у предмет фінансового права, у сфері страхування їм відповідає загальнообов’язкове державне соціальне і медичне страхування, оскільки в цих випадках страхові платежі за своєю сутністю набувають статусу загальнообов’язкових зборів.
Страховиками в такому разі виступають державні цільові позабюджетні фонди: ПФ України, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та інші, які є державними спеціалізованими установами.До ознак, які дозволяють зазначені правовідносини віднести до фінансово-правових, можна назвати й те, що обов’язок сплати страхових внесків встановлюється законом. Ці правовідносини мають грошовий характер, виникають щодо утворення, розподілу та використання публічних фондів соціального призначення; їх поява зумовлена публічними цілями вирішення проблем фінансового забезпечення громадян у разі настання страхового випадку. Фінансові ресурси формуються за рахунок платежів фізичних чи юридичних осіб як окремого виду платежу чи у складі єдиного соціального внеску (податку). Саме вказані характеристики таких правовідносин зумовлюють віднесення їх до тих видів страхування, які становлять публічне страхування в Україні.
Окремо можна вказати на страхові відносини, які отримали нормативне закріплення з прийняттям ЗУ «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб»1 і які, зважаючи на вказані вище ознаки, підпадають під відносини у сфері публічного страхування. Ці відносини регулюються фінансовим правом, оскільки, якщо брати до уваги вказані вище ознаки, страховиком виступає Фонд гарантування вкладів фізичних осіб - державна спеціалізована установа, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб; тут наявний безумовно публічний інтерес - сприяння стабільності фінансово-грошової системи України. Як свідчить практика останніх років, вірогідність настання страхових випадків дуже висока; страхові внески мають обов’язковий характер; наявність пені, яку сплачують учасники (тимчасові учасники) Фонду за несвоєчасне або неповне перерахування зборів до Фонду тощо[131] [132].
Можна зробити висновок, що до відносин у сфері публічного страхування належать загальнообов’язкове державне соціальне й медичне страхування, а також відносини щодо гарантування вкладів фізичних осіб, тобто відносини щодо мобілізації, розподілення і використання відповідних страхових фондів.Постає питання: чи можна віднести усі види обов’язкового страхування до публічного страхування? Виходячи з наведених вище ознак публічного страхування, можна стверджувати, що ні, оскільки право на здійснення обов’язкових видів страхування може отримати будь-який страховик, якщо він має відповідну ліцензію. Тому лише відносини з приводу отримання ліцензії можна визнати публічними, а не обов’язкове страхування в цілому. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування, у свою чергу, здійснюється виключно державними неприбутковими фондами, тому публічними є відносини і в процесі надання страхових послуг.
Загальнообов’язкове державне соціальне страхування є різновидом соціального страхування. Тому доцільно з’ясувати, чи є соціальне страхування складовою публічного страхування і що саме потрібно розуміти під соціальним страхуванням.
Необхідно зазначити, що наукові тлумачення поняття «соціальне страхування» відзначаються різноманітністю. Так, соціальне страхування є фінансовою категорією, яка виражає економічні відносини, що виникають у процесі розподілу валового внутрішнього прибутку шляхом формування фондів грошових коштів та їх використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасової втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також охорони здоров’я1.
До соціального страхування можна віднести «встановлену державою систему права щодо надання соціальних послуг та матеріального забезпечення громадянам у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадян причин, старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків працедавцями та найманими працівниками, а також бюджетних асигнувань у випадках, визначених законодавством»[133] [134].
Згідно з Основами законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, загальнообов’язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом[135].
Наведені визначення соціального страхування охоплюють лише ті види страхування, які гарантовані державою і є обов’язковими.
Але ж поряд з обов’язковим соціальним страхування виокремлюється й добровільне. Отже, предметом публічного страхування є соціальне страхування, але в межах загальнообов’язкового державного соціального страхування. Співвідношення публічного, обов’язкового та соціального страхування можна відобразити схематично (рис. 4), де є очевидним, що публічне страхування частково охоплює як обов’язкове страхування, так і соціальне.
Рис. 4. Співвідношення обов’язкового, соціального та публічного страхування
Інтегруючи різноманітні підходи, спираючись на чинне законодавство і проведений аналіз, пропонуємо визначити дефініцію «публічне страхування». Публічне страхування - це фінансові правовідносини, що виникають в силу закону, ґрунтуються на засадах примусовості і здійснюються державою з метою захисту соціальних прав та інтересів громадян за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами - платниками обов’язкових страхових внесків.
До суттєвих ознак публічного страхування можна віднести такі.
1. Страхування є фінансовими правовідносинами.
2. Ґрунтується на засадах імперативності як для страховика, так і для страхувальника.
3. Виникає в силу закону незалежно від волі учасників страхових правовідносин.
4. Має ризиковий характер.
5. Алеаторність (випадковість).
На момент сплати страхових внесків невідомо, коли (чи) відбудеться страхова подія та як швидко вона станеться.6. Вірогідний характер відносин, настання страхової події має вірогідний характер, незалежний від волі страхувальника.
7. Поворотність коштів - страхові внески після об’єднання їх у страховому фонді підлягають виплаті страхувальнику.
8. Страхування передбачає перерозподіл шкоди в часі.
9. Обмеженість відповідальності страховика розмірами страхової суми, визначеної законом.
10. Страхові внески завжди складають частину заробітної плати чи доходу застрахованої особи, навіть у тому випадку, коли за найманого працівника внески сплачує роботодавець.
11. Строковий характер відповідальності страховика.
12. Цільове використання створеного фонду, тобто витрачання цільових ресурсів виключно в чітко визначених випадках. Грошові кошти, що містяться у страхових фондах, не можуть бути за жодних обставин направлені на інші потреби (наприклад, погашення заборгованості із виплати заробітної плати, фінансування виборів Президента тощо).
Отже, публічне страхування частково відбиває ознаки обов’язкового страхування, а частково межує з ознаками соціального страхування, що цілком логічно пояснює характер співвідношення обов’язкового, соціального та публічного страхування.
Згідно з настановою І Директиви 73/240/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств щодо скасування обмежень свободи підприємництва в сфері прямого страхування, іншого, ніж страхування життя1 встановлено кілька десятків видів страхування, об’єднаних у 17 класифікаційних груп.
З огляду на широке різноманіття видів страхування проблеми їх класифікації є актуальними й дотепер. Зокрема, які види страхування потрібно віднести до публічного; групи, різновиди такого страхування, що здійснюються страховиками в Україні з метою страхового захисту страхувальників, виокремлення критеріїв їх класифікації.
Правильно здійснена класифікація у сфері публічного страхування дозволяє розкрити характер всієї його системи як сукупності категорій, що взаємодіють, виявити їх взаємозв’язок, нові властивості та особливості прояву.
Класифікація видів страхування дещо змінювалась у різні періоди часу. Невдовзі після революції в Росії С.А. Котляревський, класифікувавши види за предметом страхування, зазначає, що воно ділиться на майнове та особисте. До першого належить страхування від вогню, страхування на воді і в повітрі, засобів транспорту, вантажів, поштових посилок, страхування тварин... та інших лих. Існує також страхування від крадіжок і від збитків, спричинених робітниками і службовцями у зв’язку із виконанням робіт щодо прийому, зберігання, видачі тощо тих або інших господарських цінностей. Особисте страхування охоплює страхування життя і страхування від нещасного випадку[136] [137] [138].
Перехід країни до ринкових відносин розширює горизонти страхування у виборі об’єктів. Сучасні дослідники страхування за його предметом поділяють на майнове страхування; страхування відповідальності; страхування підприємницьких ризиків; особисте, 3
соціальне страхування.
Цікавим є підхід до класифікації страхування деяких вчених, які класифікаційні ознаки (критерії) поділили на такі групи:
1. Юридичні - визначають умови та форми проведення страхування, спираючись на вимоги внутрішнього законодавства і норми міжнародних угод, які підписані нашою державою.
2. Історичні - за етапами розвитку страхування, що дає можливість відслідковувати протягом тривалого історичного періоду еволюцію страхування взагалі та його окремих видів, форм і страхових організацій.
3. Економічні - характеризують економічні умови здійснення страхування в тій чи іншій країні та рівень розвитку теорії і практики страхової справи1.
У свою чергу, за юридичною ознакою страхування класифікують: 1) за вимогами міжнародних угод (згідно з директивами ЄС); 2) відповідно до вимог внутрішнього законодавства України; 3) за формою проведення страхування.
За історичною ознакою страхування диференціюють на: 1) давнє або традиційне страхування; 2) нове страхування; 3) новітнє страхуванняstyle='font-size:11.0pt; font-family:"Times New Roman",serif;color:black'>[139] [140].
За економічною ознакою страхування систематизують: 1) за сферою діяльності або спеціалізацією страховика; 2) за статусом страхувальника; 3) за статусом страховика; 4) за формою організації страхування; 5) за об’єктами страхування[141].
Щоправда, в юридичних працях не міститься узагальнення різновидів публічного страхування. Називаються лише окремі види (наприклад, пенсійне страхування, соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності, на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань), які не систематизовані.
Керуючись системним підходом при здійсненні аналізу докт- ринальних, правових джерел і нормативно-методичних матеріалів у сфері публічного страхування, необхідно класифікувати існуючі нині на страховому ринку види публічного страхування за такими критеріями:
1. За формами страхових послуг:
а) класичні види страхування (соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань);
б) специфічні види, тобто операції, спрямовані на захист видів діяльності, які мають певну специфіку порівняно з класичним страхуванням, наприклад, страхування банківських депозитів.
2. За об’єктом страхування:
а) індивідуальне страхування працівника;
б) колективне страхування працівників за рахунок коштів підприємств та організацій (страхування окремих категорій працівників, чия робота пов’язана з особливою небезпекою для життя і здоров’я, та інші подібні види).
3. За обсягом страхування:
а) повне страхування, що забезпечує страховий захист страхувальника від страхових ризиків у повному їх обсязі у разі настання страхової події;
б) часткове страхування, що полягає в обмеженому страховому захисті страхувальника від страхових ризиків, що визначається як страховими внесками, так і системою конкретних умов настання страхової події.
4. За періодичністю страхування:
а) систематичне страхування, що спрямоване на забезпечення страхувальнику відповідного страхового захисту на весь страховий період;
б) несистематичне (періодичне) страхування, що полягає у страховому захисті страхувальника від страхових ризиків на певних періодах.
5. За видом страхового випадку:
а) пенсійне страхування;
б) страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;
в) медичне страхування;
г) страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності;
class=a6 style='text-indent:18.0pt'>д) страхування на випадок безробіття.6. За часом дії:
а) довгострокове;
б) короткострокове.
Потрібно зазначити, що для розвитку окреслених видів страхування та підвищення ролі публічного страхування, що, у свою чергу, сприятиме розвитку соціалізації держави, необхідним є вжиття комплексу державно-регулятивних заходів. Зокрема, такими заходами мають бути: поліпшення організації роботи страхових фондів, розширення страхових послуг, надання якісних страхових послуг, безумовне виконання прийнятих на себе зобов’язань; посилення контрольно-наглядової функції держави за діяльністю страховиків з боку органів страхового нагляду, застосування ними своєчасних заходів, які попереджують неплатоспроможність страховиків; удосконалення нормативно-правової бази, що регулює права, обов’язки та відповідальність сторін.
Страховий ринок в Україні діє у двох основних формах страхування: обов’язкове та добровільне1. У правовій літературі свого часу висловлювалися різні точки зору на критерії, що лежать в основі розподілу страхування на обов’язкове та добровільне. Одні автори вважають, що таким критерієм є юридична природа страхування, зазначаючи, що страхування обов’язкове полягає в тому, що страхові правовідносини в деяких випадках виникають безпосередньо через веління закону[142] [143]. Страхування добровільне виникає з вільної угоди сторін (страхового договору)1. Інші автори вважають, що розподіл страхування на обов’язкове і добровільне здійснюється за джерелом виникнення страхування: добровільне виникає зі страхового договору, обов’язкове - безпосередньо через закон[144] [145]. Треті автори вважають, що юридична природа страхування - це щось набагато більше, ніж питання про його добровільність і обов ’язковість, вони пропонують вважати критерієм розмежування добровільного й обов’язкового страхування метод здійснення страхування, що полягає в питанні про залежність виникнення страхування від незв’язаної законом волі сторін. Проте питання про те, закон чи договір як «джерело виникнення страхування», має другорядне, а іноді лише формально юридичне значення порівняно з методом здійснення страхування[146].
Позицію тих авторів, які вважають, що підставою розподілу страхування на добровільне й обов’язкове є джерело його виникнення, відбито у ЗУ «Про страхування», у ст. 6 якого зазначається, що в основі добровільного страхування лежить договір між страхувальником і страховиком, обов’язкове ж страхування встановлюється законом.
З огляду на те, що публічне страхування виникає безпосередньо через веління закону, цьому страхуванню властива виключно форма обов’язкового страхування.
Таким чином, відносини з публічного страхування найбільше пов’язані з фінансовими правовідносинами, оскільки вирізняються особливою роллю держави в їх організації та регулюванні. Саме держава встановлює види й умови обов’язкового страхування, порядок функціонування соціальних страхових фондів, джерела фінансування та виплати страхових відшкодувань, контроль за формуванням та використанням акумульованих коштів на конкретно визначені цілі та за дотриманням законодавства страховиком і
страхувальником. Усе це свідчить про регулювання державою відносин з публічного страхування з використанням імперативного методу і про їх фінансово-правову природу.