Ознаки терміно-поняття державно-юридичного захисту прав людини

Узагальнюючи усе вищевикладене, вважаємо, що явище, яке відображається терміно-поняттям державно-юридичного захисту прав людини (тобто поняттям правового захисту у вузькому значенні) характеризується наступними ознаками.

1. Дане явище становить собою певну соціальну діяль­ність. Йдеться, отже, тільки про діяльнісний процес. (Тому неадекватними видаються уявлення про те, що правовий за­хист - це система норм [129, с.192] чи „акт, що завжди вже відбувся” [357, с.10]).

2. Ця діяльність є державно-юридичною. Дана ознака дозволяє відмежувати розглядуване явище, по-перше, від громадської правозахисної діяльності різноманітних неуря­дових організацій, а по-друге, від таких видів захисту, як оперативні санкції та самозахист (про що йшлося вище).

3. Це діяльність правозастосувальна. Така ознака до­зволяє виокремити дане явище з-поміж інших видів юри­дичної діяльності (правотворчості, правотлумачення тощо) і свідчить про необґрунтованість проаналізованого вище над­то широкого підходу до інтерпретації правого захисту.

4. Це охоронна правозастосувальна діяльність. Залежно від соціальної функції у правовому регулюванні правозасто- сування, як відомо, може бути охоронним або ж регулятив­ним [193, с.145]. Досліджуване явище охоплює не будь-яке правозастосування, а лише перший з названих його видів.

5. Це діяльність юрисдикційна (тобто діяльність, в якій вирішується правовий спір). Зазначена кваліфікаційна ознака спрямована на те, щоб: а) відмежувати дане явище від неюрис- дикційної правозастосувальної діяльності щодо попереджен­ня або припинення порушень права людини (тобто від правової охорони у вузькому значенні), б) не обмежувати досліджуване явище лише судовою діяльністю, оскільки юрисдикційна ді­яльність може здійснюватись й іншими компетентними ор­ганами, наприклад, органами виконавчої влади [172], в) від­межувати від досліджуваного явища державно-юридичну правозастосувальну діяльність, яка не є юрисдикційною, хоча й спрямована на захист права людини (наприклад, діяльність Президента України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (у ст.

Дана кваліфікаційна ознака може викликати заперечення про надмірне звуження поняття державно-юридичного за­хисту прав людини. Однак звернемося до європейського те­оретико-прикладного розуміння захисту прав людини, пред­ставленого прецедентною практикою Суду. А в ній традицій­ними вимогами до національних засобів правового захисту є, по-перше, розгляд за допомогою такого засобу скарги щодо порушення Конвенції по суті, а по-друге, можливість при­значення компенсації шкоди, якщо її було завдано [212, 278, 263]. Так, за наявності органів, які могли розглянути скаргу заявника, однак не мали повноважень призначити належне відшкодування цій особі, Суд визнавав наявність порушення ст. 13 Конвенції [353].

6. Це діяльність щодо примусового здійснення юри­дичного обов'язку, необхідного для реалізації права людини, щодо відновлення цього права у разі його порушення (вклю­чаючи, у необхідних випадках, і притягнення до юридичної відповідальності), а також щодо попередження чи при­пинення такого порушення. Ця ознака, по-перше, вказує на застосування державно-юридичного примусу щодо зобов’я­заного суб’єкта і відмежовує від розглядуваного явища до­бровільну ліквідацію негативних наслідків неналежної пове­дінки суб’єкта. У зв’язку з цим зауважимо, що добровільне виконання, наприклад, судового рішення не спростовує дану ознаку, оскільки до такого рішення добра воля зобов’язаного суб’єкта не проявлялась. По-друге, вона свідчить про можли­вість застосування, окрім заходів відновлення, й інших видів державно-юридичного примусу, зокрема: а) попередження і припинення (присікання), які, зазвичай, асоціюються тільки з охороною права людини; б) юридичної відповідальності - якщо безпосереднім об’єктом захисту є право людини, а не публічні блага.

7. Ця діяльність спрямована на забезпечення, перш за все, приватного інтересу. За допомогою цього параметру вдається відмежувати від досліджуваного явища: а) держав­но-юридичну охорону публічних інтересів, де об’єктом є, насамперед, правопорядок та законність (а не права люди­ни); б) державно-юридичний захист публічних інтересів, де об’єктом з нову ж таки насамперед, є правопорядок та закон­ність загалом.

Державно-юридична охорона щодо публічних інтересів „у чистому вигляді” має місце, наприклад, при проведенні огляду багажу, вантажу з метою відвернення контрабанди чи інших злочинів.

Державно-юридичний захист публічних інтересів (пра­вопорядку, законності) „в чистому вигляді” має місце, напри­клад, у випадках притягнення до кримінальної відповідаль­ності за контрабанду, хуліганство, де безпосереднім об’єктом посягання є вже не людина, а інші загальносоціальні ціннос­ті. Він буде мати місце і при розгляді цивільного позову про визнання недійсною угоди з мотивів порушення цією уго­дою публічного порядку (ст. 228 Цивільного кодексу Укра­їни). Можна наводити й інші приклади саме захисту (а не охорони) публічних інтересів, який повинен здійснюватись у юрисдикційному порядку.

Слід зазначити, що у тих випадках, коли безпосереднім об’єктом злочинного посягання є людина (наприклад, у ви­падках вбивства), проведення ефективного розслідування і притягнення винних до відповідальності є не тільки право­вою охороною і захистом публічних інтересів (правопоряд­ку), але, передовсім, складовим компонентом державно-юри­дичного захисту прав людини, незважаючи на те, що в таких відносинах істотно зачіпаються публічні інтереси. На таких позиціях стоїть, зокрема і Суд: є ціла низка його рішень [326, 224, 217, 264, 312, 330, 255, 260, 325, 207, 213, 218, 290, 241, 214, 328], у яких встановлювалась відсутність засобів пра­вового захисту в людини у зв’язку з непроведенням ефек­тивного розслідування обставин вчинення злочинів щодо неї. Звернемо увагу, що у даній ознаці використано форму­лювання „перш за все”, оскільки захищаючи приватні інтер­еси „в чистому вигляді” (віндикаційний позов, компенсація моральної шкоди, трудовий спір тощо), тим самим водночас, безперечно, охороняються й публічні інтереси, оскільки усі суб’єкти зацікавлені у тому, щоб порушення прав людини не допускались, присікались, ліквідовувались.

8. Ця діяльність ініціюється (але не здійснюється), за­звичай, самою людиною.

Зрозуміло, що цивільне судочинство, яке покликане за­хищати здебільшого приватні інтереси, розпочинається май­же в усіх випадках за заявою матеріально-заінтересованої сторони - окремої людини. Судочинство ж у кримінальних справах, переважно спрямоване на захист публічних інтер­есів, через те й ініціюється публічними органами. Тому ло­гічним є зміст ст. 27 Кримінально-процесуального кодек­су України, згідно із якою, якщо в процесі притягнення до кримінальної відповідальності захищається передовсім саме приватний інтерес, то ініціатором такого процесу виступає не орган публічної влади, а сам заявник (так звані справи приватного обвинувачення).

Щоправда з цього правила є винятки. Так, державно- юридичний захист прав людини у разі вчинення злочину проти людини ініціюється, як правило, органами обвинува­чення за наявності приводів і підстав для порушення кримі- наявної справи. В той же час відповідно до ст. 94 Криміналь­но-процесуального кодексу України повідомлення громадян є тільки одним з таких приводів. Отже, в таких випадках за­хист права людини може бути ініційований і державним ор­ганом. У цивільному ж судочинстві також є певні „винятки”: прокурор сам може ініціювати цивільний позов в інтересах окремої людини, якщо вона в силу деяких поважних причин (наприклад, через фізичний чи матеріальний стан) самостій­но цього здійснити не може (ст. 36-1 Закону України „Про прокуратуру”).

Підсумовуючи ж усе викладене, можна резюмувати, що державно-юридичний захист права людини - це правозас- тосувальна юрисдикційна діяльність національних компе­тентних органів, спрямована або на примусове здійснення юридичного обов'язку, необхідного для реалізації права лю­дини, або на відновлення такого права, або на попередження чи припинення його порушення.

Відповідно право людини на державно-юридичний за­хист її прав та свобод - це право на здійснення в процесі на­ціональної правозастосувальної юрисдикційної діяльності за­ходів щодо примусового виконання обов'язку, необхідного для реалізації права людини, або щодо відновлення такого права, або ж щодо попередження чи припинення його порушення.

1.3.