Державно-юридичний захист у вузькому значен­ні: уточнення змісту

Не заперечуючи правомірності існування такого поняття, як правова охорона у вузькому значенні (тобто охорона щодо суб’єктивного права), вважаємо все ж, що досліджуване тер- міно-поняття не зовсім обґрунтовано зводиться тільки до тих ситуацій, коли суб’єктивне право вже порушене.

Тому, якщо компетентний орган застосовує примус в процесі діяльності юрисдикційної, в тому числі діяльності з попередження чи припинення порушення (поряд із віднов­ленням порушеного права чи притягненням до юридичної відповідальності, що характерне для діяльності юрисдик- ційної), то має місце правовий захист. До компетентних органів належать, насамперед, державні органи, але окрім них також органи місцевого самоврядування та деякі інші уповноважені державою недержавні організації (скажімо ко­місія по трудових спорах, третейський суд). Правова ж охо­рона суб’єктивного права і справді передбачає застосування попередження або припинення, але при умові, що ці види примусу здійснюватимуться без юрисдикційної діяльності, тобто без процедури вирішення правого спору (наприклад, примусовий медичний огляд чи лікування; ізоляція хворих; карантин; відсторонення від роботи особи, яка є бактеріє- носієм; знищення продуктів, що є непрдатними для спожи­вання; затримання особи, яка порушує права інших осіб).

1. Цивільний кодекс України містить статтю 16, яка ви­значає способи захисту цивільного права. Серед них мож­на побачити, зокрема, й такі: визнання права; припинення дії, яка порушує право; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових чи службових осіб. Усі вони, як зазначається у літературі, належать до тієї групи способів захисту цивільних прав, „застосування яких дозволяє попередити чи припини­ти порушення права” (виділення наше - П.Т) [22, с.778; 48, с.226]. Так, деякими авторами підкреслюється значен­ня такого способу захисту, як визнання права у відносинах суб’єктів підприємництва з податковими органами у разі, коли посадові особи податкового органу заперечують або не визнають певного права платника податку. Способи за­хисту, які відновлюють порушене право цієї особи, безпере­чно, є важливими, проте правовідносини вже будуть істот­но дезорганізовані. У таких випадках ефективнішим був би превентивний захист - попереднє звернення з вимогою про визнання права [24, с.237].

2. Деякі автори ставлять проблему так званих превен­тивних позовів, суть яких полягає у відверненні можливого порушення права. Превентивний позов - пише Е. Мурадян, - становить собою: 1) позов, що випереджує у часі акт від­повідача, який, на думку позивача, загрожує його правам, благам і спрямований на відвернення такого акта; 2) спір про право, заявлений до суду завчасно, з метою забезпечити віль­не здійснення права позивача; 3) позов суб’єкта повністю підготовленого договору, який має бути виконаний у майбут­ньому, про судову перевірку і підтвердження його законності. На думку цього автора, по суті форма превентивного позову застосовується для судового оскарження актів органів вла­ди, місцевого самоврядування, громадських об’єднань, по­садових осіб, їх бездіяльності; встановлення обов’язку при­зупинити чи припинити небезпечну діяльність, діяльність, яка є екологічно шкідливою тощо. У цьому ж контексті нею пропонується передбачити у законодавстві конструкцію по­переджувального позову як засобу попередження незаконно­го звільнення: оскільки роботодавець зобов’язаний завчасно попередити працівника про звільнення, працівник повинен мати можливість звернутись до суду з метою попередньої пе­ревірки цього рішення в судовому порядку.

В усіх цих випадках мова йде про захист, а не охорону права, при цьому державний примус застосовується, як бачи­мо, не у вигляді відновлення чи юридичної відповідальності, а у вигляді попередження або припинення. Як слушно відзна­чає В. Ведяхін, пов’язувати „захист” лише із вчиненим пра­вопорушенням недоцільно, оскільки таке тлумачення істотно збіднює зміст захисту права як правової категорії: захищати право треба не лише у випадку вже вчиненого правопорушен­ня, але і за наявності загрози порушення прав та законних ін­тересів [27, с.26].

3. Оперативні санкції і самозахист, які хоча й не входять, на наш погляд, до поняття захисту у його державно-юридич­ному аспекті, часто розглядаються як способи, форми саме захисту. Вони теж мають, зазвичай, попереджувальний, при­пиняючий характер щодо порушення. Про це неодноразово зазначалося у літературі [13, с.50]. Це - ще один аргумент на користь того, що поняття захисту пов’язане не тільки із по­новленням вже порушеного права.

4. Тлумачення захисту прав людини як юрисдикційної діяльності, в процесі якої застосовуються усі види держав­ного примусу, зустрічаємо й в англомовній зарубіжній лі­тературі. Так, авторитетний тлумачний словник юридичної термінології, який витримав перевірку часом (вперше ви­даний ще у 1891 році), констатує, що до юридичних засо­бів захисту (remedies) включаються, окрім інших, і засоби відвернення порушення права [453, с.1294]. Діна Шелтон виділяє серед видів юридичних засобів захисту деклара- торні рішення (declaratory judgments); за допомогою цих юридичних засобів захисту певна поведінка чи стан про­голошуються неправомірними і приймається рішення про виправлення ситуації.

5. Нарешті, Суд, застосовуючи у своїй практиці статтю 13 Конвенції, яка передбачає право людини на ефективні юридичні засоби захисту, не зводить розуміння таких засо­бів лише до ситуацій, коли право вже порушене. Суд в певних випадках говорить про необхідність превентивного захисту, тобто про такий захист, коли порушення ще фактично не від­булося, але є реальна загроза, що воно відбудеться і людині може бути заподіяна непоправна шкода.

Так, у справі „Джабарі проти Туреччини” заявниця (громадянка Ірану, що втекла з Ірану до Туреччини з метою уникнути покарання бути закиданою камінням за подруж­ню зраду) стверджувала, що у випадку її депортації до Іра­ну Туреччина порушить ст. 3 Конвенції, а саме: право лю­дини не бути підданою катуванню. На її думку, у неї не було ефективного засобу правового захисту за законодавством Туреччини для того, аби оспорити рішення про депортацію, а отже, мало місце порушення ст. 13 Конвенції. На думку Суду, стосовно категорії справ, де розглядається питання про забезпечення права не бути підданим катуванню, ор­гани державної влади повинні здійснювати незалежний і глибокий аналіз заяв осіб про можливе порушення цього права, і тому Суд постановив, що судовий механізм пере­вірки звернення п. Джабарі не відповідав вимогам ст. 13 Конвенції [257]. Аналогічні правоположення формулюва­лись Судом у рішеннях також і в інших справах [318, 339, 244, 250]. Таким чином в даному випадку Суд включив до поняття захисту попереджувальні заходи.

Деяка практика склалась і щодо України. Так, у рішенні Суду у справі „Меріт проти України” [280] від 30.03.20­04 р.

1.2.6.