Юридичний (правовий) захист у світлі цивіліс- тичних досліджень

У розробку загальнотеоретичної концепції правового за­хисту насамперед прав людини помітний внесок, як відзна­чалось, зробили цивілісти. Дискусії з цього приводу точаться серед них давно.

Так, на думку Г. Стоякіна, поняття захисту в цивільному праві включає в себе: 1) правоохоронну діяльність держави - видання норм права, які закріплюють суспільні відносини, встановлюють права й обов’язки сторін, визначають порядок здійснення та захисту прав і загрожують застосуванням санк­цій; 2) діяльність суб’єктів правовідносин щодо здійснення своїх прав та їх захисту; 3) діяльність державних і громад­ських органів стосовно попередження можливих порушень, а також щодо реалізації правових санкцій у разі звернення заінтересованих осіб за захистом порушеного суб’єктивно­го права [387, с.34]. Таке широке розуміння захисту відо­бражає не лише всю діяльність держави щодо юридичного забезпечення прав людини, але й діяльність управомочених суб’єктів з використання своїх прав, тобто їхню правомірну поведінку.

Існує також думка про те, що правовий захист треба роз­глядати як систему юридичних норм, спрямованих на попе­редження правопорушень та усунення їх наслідків [128, с.192]. Тобто дане явище пояснюється через систему нормативних приписів, до чого схилявся, зокрема, і Ю. Басін, розуміючи під правовим захистом передбачену законом для боротьби з правопорушеннями систему заходів, які спираються на дер­жавний примус і спрямовані на те, аби забезпечити недотор­канність права, його здійсненність і ліквідацію наслідків його порушення [14, с.34].

Дещо інше розуміння захисту суб’єктивного цивільно­го права було детально обґрунтоване у 70-х роках ХХ ст. В. Грибановим [49, с.98-99] та спостерігалося в роботах й багатьох інших авторів [48, с.222-225; 160, с.93-94; 377, с.272-274]. Він вважав, що захист суб’єктивного цивільно­го права в його матеріально-правовому змісті включає такі види правоохоронних заходів, що застосовуються до по­рушників прав та обов’язків: по-перше, заходи фактичного характеру, які застосовуються уповноваженою особою при самозахисті цивільних прав, зокрема заходи охорони її май­на, дії, вчинювані у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності; по-друге, правоохоронні заходи оперативного характеру, що являють собою заходи юридичного впливу, але застосовуються самим управомоченим суб’єктом (на­приклад, відмова від прийняття простроченого виконання, відмова транспортної організації видати вантаж до внесення одержувачем необхідних платежів); по-третє, правоохоронні заходи державно-примусового характеру, застосування яких входить до компетенції державних і громадських органів, що розглядають спір.

Нарешті, зі збільшенням у цивілістичній літературі дослі­джень, в яких піднімалось питання про співвідношення охоро­ни і захисту в процесі юридичного забезпечення суб’єктивно­го права, виявилась тенденція тлумачення терміно-поняття захисту у вузькому значенні. Небезпідставно досить вагомою стала позиція, за якою охорона суб’єктивних прав включає в себе й їх захист. Витоки цього підходу вбачалися передовсім у тому, що держава здійснює правоохоронну функцію загалом щодо правопорядку, який включає в себе і захист суб’єктив­них прав. Захищаючи суб’єктивне право, - зауважувала З. Ро- мовська, - суд тим самим здійснює й охоронну функцію щодо суспільного ладу, переконуючи в соціальній цінності право­мірної поведінки, у справедливості та невідворотності засто­сування заходів державного примусу [357, с.10; 152, с.7; 426, с.56]. М. Воробйов вважав, що правоохорона відноситься до держави як єдиного цілого (що не співпадає із сумою його ор­ганів), а захист - це діяльність суду, яка пов’язана з розглядом і вирішенням спорів про конкретні права й інтереси певних осіб; захист є похідним від охорони і є способом її реалізації [35, с.22-23]. Однак розгляд і вирішення спорів про конкретні права та інтереси є компетенцією не лише суду, але й інших органів, які здійснюють юрисдикційну діяльність. Тому точ­ніше висловлюється А. Кожухар, який пише, що про захист права можна говорити, коли мова йде про застосування право­охоронних заходів за допомогою юрисдикційного втручання відповідного органу [100, с.25].

Отже почало формуватись специфічне - процесуальне - розуміння правового захисту, яке звузило і водночас кон­кретизувало зміст поняття правового захисту та пов’язало його, перш за все, з юрисдикційною діяльністю щодо віднов­лення суб’єктивного права [81, с.40; 153, с.13; 183, с.29-47; 76].

В той же час відзначимо, що у цьому питанні цивіль­но-процесуальний підхід мимоволі зводиться до захисту лише однієї сторони - позивача, хоча у цивільному про­цесі є й друга сторона - відповідач, не кажучи вже про інших матеріально заінтересованих осіб. Усі вони беруть участь у процесі для захисту своїх прав та інтересів. Тому, скажімо, невизнання позову, його заперечення, зустрічний позов, вступ третьої особи у процес є способами захисту прав та інтересів інших осіб, які беруть участь у справі. Ухвалення ж судом рішення по суті про задоволення чи про відмову у задоволенні позову є актом державно-юри­дичного захисту прав тих осіб, на користь яких таке рі­шення прийняте, - отже, не обов’язково тільки-но прав позивача.

Представники матеріального цивільного права, викорис­товуючи й процесуальний аспект розуміння захисту, пов’яза­ли поняття „захист” із тими ситуаціями, коли право вже по­рушене [129, с.19]. Сучасне цивільно-правове уявлення до­сить часто ґрунтується на тому, що захист - це передбачені законом заходи, які спрямовані на відновлення чи визнання цивільних прав і інтересів при їх порушенні чи оспорюванні [47, с.280; 46, с.53-54; 415, с.511].

1.2.4.