Класифікація юридичних засобів захисту прав людини

Виходячи з потребово-інструментального підходу до по­яснення юридичного права, можна сказати, що весь механізм державно-юридичного впливу (зокрема, об’єктивне юридич­не право загалом) є, в певному сенсі, засобом, інструментом для задоволення потреб суб’єктів суспільства, для досягнен­ня їхніх відповідних цілей.

Запропонована вище класифікація юридичних засобів за онтологічним статусом буде придатною для класифікації і за­собів захисту, оскільки само собою зрозуміло, що усі з вияв­лених видів юридичних засобів включають до свого складу й юридичні засоби захисту прав людини.

Отож такі засоби захисту можна класифікувати наступ­ним чином.

1. Перш за все, усі засоби захисту залежно від сфери ді­яльності, у якій вони використовуються, поділяються на:

а) засоби захисту самостійної (недержавної) правозахисної діяльності (юридично значущої захисної діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються (наприклад, діяльність особи в рамках необхідної оборони чи в процесі використання оперативних санкцій); б) засоби захисту державно-юридич­ної правозахисної діяльності (юрисдикційної діяльності судів чи інших органів).

2. За онтологічним статусом усі засоби захисту поділя­ються, передовсім, на засоби матеріального світу та засоби сфери правосвідомості.

Засоби захисту сфери правосвідомості поділяються на інтелектуальні засоби-інструменти (наприклад, поняття ци­вільно-правового делікту, поняття доказу, поняття необхідної оборони тощо) та інтелектуальні засоби-діяння (наприклад, вже згадуваний нами процес юридичної кваліфікації фактів при розгляді судом цивільної справи).

Засоби захисту сфери матеріального світу також поді­ляються на засоби-інструменти та засоби-діяння. Останні (засоби-діяння), в свою чергу, діляться ще на дві групи: доку­ментовані дії та фактичні дії.

Фактичними діями в означеній класифікації може висту­пати, наприклад, явка в судове засідання - важливий засіб, передбачений процесуальним законодавством, який дозво­ляє ефективно й справедливо здійснити правосуддя, забез­печити сторонам можливість особисто наводити аргументи на підтвердження своєї позиції у справі. (Між іншим, у пре- цедентній практиці Суду вже давно сформувався стандарт, відповідно до якого право на справедливий судовий розгляд вважається порушеним, якщо справа вирішена у відсутності однієї із сторін і немає доказів про її виклик належним чином [229, п.27,29]). Прикладом фактичних дій, які є засобами за­хисту самостійної правозахисної діяльності, можуть бути дії, вчинювані у стані необхідної оборони.

Загалом розуміння юридичних засобів захисту як діяль- нісних процесів можна відстежити у практиці Суду. Суд нео­дноразово наголошував, що відсутність ефективного розслі­дування (тобто відсутність певних дій - як документованих, так і фактичних) національними органами обставин вчинення злочинів проти особи означає відсутність у національній пра­вовій системі ефективних юридичних засобів захисту [167, с.26].

Що ж стосується засобів-інструментів матеріального світу, то серед них можна виділити такі види засобів захисту:

а) засоби-інструменти організаційно-правового характеру;

б) засоби-інструменти матеріально-правового характеру;

в) засоби-інструменти процесуально-правового характеру. Доцільність такого поділу може бути підтверджена, зокрема, й класифікацією правових гарантій реалізації прав та свобод людини, запропонованою у літературі. Пропонуючи розумі­ти зазначені гарантії як встановлені державою формально обов’язкові принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав (шляхом належної регламентації порядку їх здійснення), а також їх охорону та захист, ці гарантії поділя­ють, зокрема, на: а) матеріальні (положення правових норм, які безпосередньо містять ті чи інші приписи); б) процесу­альні (положення, які визначають процедуру реалізації мате­ріальних гарантій); в) організаційні (положення, які, зокре­ма, визначають систему правоохоронних та інших органів держави, встановлюють їх функції та повноваження) [198, с.249-250].

По-перше, вони забезпечують компетенцію, підвідо­мчість та повноваження тих державних та уповноважених державою органів, які мають вирішувати юридичний спір щодо певного права людини з можливістю прийняття рі­шення по суті. Такі юридичні засоби захисту начеби відпо­відають на запитання: хто здійснює захист? Ця група засобів захисту належить до засобів організаційно-правового харак­теру і, очевидно, належить в основному до засобів захисту державно-юридичної правозахисної діяльності.

По-друге, засоби захисту забезпечують можливість за­стосування конкретних видів державного примусу (у ви­падку державно-юридичної правозахисної діяльності) або ж вчинення певних дій безпосередньо суб’єктом, право яко­го порушується (у разі недержавної правозахисної діяль­ності), для відвернення або недопущення порушення цього права, тобто для здійснення його захисту. Ці юридичні за­соби начеби відповідають на запитання, що саме застосова­но, використано в якості захисту (чи то компенсація мате­ріальної шкоди, чи то визнання недійсним рішення органу державної влади, або ж застосування оперативної санкції в рамках відповідних правомочностей суб’єкта). Дану гру­пу засобів можна вважати засобами матеріально-правового характеру. Не важко помітити, що саме до цієї частини за­собів захисту належать і ті юридичні явища, які в літературі найчастіше називаються матеріальними способами захисту цивільних прав і які деякі автори все ж таки позначають терміном „засіб” [426; 378, с.191; 452, с.117]. Зрозуміло, що такого роду засоби торкаються не лише цивільних, а й на інших прав.

Нарешті, по-третє, засоби захисту регламентують про­цедуру здійснення захисту права людини. Вони, будучи за своєю суттю приписами процесуального права, визначають порядок начеби „активізації” засобів матеріально-правового характеру. Тому ці засоби захисту відповідають на запитан­ня: як здійснюється захист? Їх слід вважати засобами проце­суально-правового характеру.

Резюмуючи, класифікацію засобів захисту за критерієм їх онтологічного статусу можна зобразити у вигляді такої та- блиці-схеми.

3. Запропоновані теоретичні висновки щодо виділення у сфері засобів-інструментів матеріального світу згаданих ви­дів засобів захисту підтверджуються й практикою застосу­вання Судом ст. 13 Конвенції. У цій статті закріплено вимогу до держав забезпечувати ефективні юридичні засоби захисту в національному органі в межах внутрішнього правопорядку. Так, вже класичним прецедентним положенням Суду стала його настанова про те, що національні юридичні засоби за­хисту мають, по-перше, забезпечувати розгляд скарги про порушення певного права по суті, а по-друге, у разі необхід­ності, передбачати відповідне відшкодування [265, п.64; 317, п.113; 272, п.77; 285, п.100]. Розглядаючи справи, Суд нерід­ко наголошує на відсутності одного із зазначених моментів, що призводить до порушення ст. 13 Конвенції.

Стосовно забезпечення першої вимоги, скажімо, у спра­ві „Аманн проти Швейцарії” Суд зазначив, що оскільки на­ціональний судовий орган мав повноваження приймати рі­шення за скаргами заявника і він прийняв таке рішення, то порушення ст.

У справі „Вальсаміс проти Греції” до дочки заявників адміністрацією школи було вжито дисциплінарний захід у ви­гляді усунення її від занять. Суд встановив, що у них не було можливості звернутися до національних судових органів з ви­могою винести рішення про незаконність цього заходу. Тому заявники не мали в розпорядженні юридичних засобів захис­ту, які б забезпечили розгляд їхньої скарги по суті [335, п.п.48­49]. Таким чином, Суд вказав, перш за все, на відсутність за­собів захисту організаційно-правового, а також і процесуаль­но-правового характеру, оскільки у національних органів не було достатньої компетенції ухвалити рішення по суті за скар­гою заявників, як і не було визначено процесуального порядку звернення до цих органів з такого роду скаргою.

Друга вимога, яка нерозривно пов’язана з першою, перед­бачає обов’язок держави забезпечити адекватне виправлення, ліквідацію порушення права людини, шляхом призначення компенсації чи в інший спосіб, або ж недопущення такого по­рушення. У цих випадках Суд вже акцентує увагу на засоби захисту матеріально-правового характеру, тобто на тих кон­кретних заходах державного примусу, які потрібно вжити для ліквідації або недопущення порушення права людини. Напри­клад, у справі „Ротару проти Румунії” заявник стверджував, що зберігання неправдивої інформації про його минуле орга­нами служби безпеки було втручанням у його приватне життя і вимагав знищення цієї інформації та спростування неправди­вих відомостей.

4. Із запропонованої дефініції поняття державно-юридич­ного захисту прав людини випливає, що такий захист перед­бачає можливість застосування будь-якого виду державного примусу. Тому залежно від виду державного примусу, який застосовується в процесі захисту, тобто залежно від на­прямку (змісту) функції у здійсненні правозахисту, усі засо­би захисту сфери державно-юридичної правозахисної діяль­ності поділяються на: а) засоби юридичної відповідальності; б) засоби відновлення; в) засоби присікання (припинення);

г) засоби попередження.

Так, Суд уже багаторазово повторював, що відсутність призначення у справі адекватної компенсації за шкоду, запо­діяну порушенням права людини, суперечить вимогам ст. 13 Конвенції [214; 354, с.169; 312; 255]. Тут, як бачимо, Суд вка­зує на відсутність засобів відповідальності.

У згаданій нами справі „Ротару проти Румунії” виникла потреба у застосуванні такого засобу захисту, як спростуван­ня чи знищення неправдивої інформації. Отже, Суд констату­вав у цій справі відсутність засобів відновлення.

Що ж до присікальних (припиняючих) засобів захисту наведемо приклад зі справи „Плаксін проти Росії”. Заяв­ник стверджував, що тривалість цивільного провадження у національних судах була надмірною і юридичних засо­бів захисту від такого порушення його прав, гарантованих ч.1 ст.6 Конвенції, у нього не було. Суд застосував право- положення, згідно з яким у таких ситуаціях національні правові системи повинні, по-перше, передбачати можли­вість пришвидшити розгляд справи у суді (тобто присік- ти порушення), а по-друге, призначити компенсацію за вже вчинене порушення (за затримку, що вже відбулася). Отже, у першому випадку йде мова про присікальні (при­пиняючі) засоби. Те ж саме правоположення відтворене у справах „Мікулич проти Хорватії”, „Кормачова проти Росії”, „Хартман проти Чехії”, „Меріт проти України” та у багатьох інших.

Ми вже наголошували на тому, що є випадки, коли Суд, інтерпретуючи ст. 13 Конвенції, звертає увагу на попереджу­вальні юридичні засоби захисту, за допомогою яких порушен­ня права не допускається. Ці правоположення сформульовані Судом зокрема, у рішеннях, ухвалених у справах „Джабарі проти Туреччини” від 11.07.2000 р., „Сорінг проти Об’єд­наного Королівства” від 07.07.1989р., „Вільварджа та інші проти Сполученого Королівства” від 30.10.1991р., „G.H.H. та інші проти Туреччини” від 11.07.2000р., „Хілал проти Об’єднаного Королівства” від 06.03.2001р. та інших.

Що ж стосується засобів захисту недержавної („само­стійної”) правозахисної діяльності, то вони не передбача­ють безпосереднє застосування державного примусу, оскіль­ки здійснюються суб’єктом самостійно. Такі засоби захисту - залежно від напрямку (змісту) функції у здійсненні право- захисту - мають в основному присікальний (припиняючий) характер: вони спрямовані на припинення порушення, яке вже, звичайно, розпочалося.

5. Засоби захисту можуть поділятися на певні види й за іншими критеріями. Так, залежно від галузі законодавства можна виділити засоби захисту у сфері цивільного, сімейно­го, трудового, кримінального, адміністративного права та ін. За суб’єктом використання засоби захисту поділяються на:

а) засоби людини (а також юридичної особи) (ними державно- юридична правозахисна діяльність лише ініціюється, однак ще не здійснюється; недержавна („самостійна”) правозахис­на діяльність такими засобами ініціюється та здійснюється);

б) засоби держави (цими засобами державно-юридична пра- возахисна діяльність не лише ініціюється, але й здійснюєть­ся). За кількістю використання засоби захисту можуть бути одноразові (рішення суду, самозахисні дії) або багаторазові (об’єктивована юридична норма).

Отож, засоби захисту становлять одну з трьох означених груп юридичних засобів, за допомогою яких забезпечуєть­ся функціонування правової держави [169]. Багатогранність явища засобу захисту зумовлює необхідність його класифіка­ції, що, безперечно, сприяє кращому пізнанню даного явища. Знання видових проявів засобів захисту дозволить перенести дискусію в площину адекватного підбору юридичних засо­бів, необхідних для результативного захисту права людини, що по суті означає дослідження проблем ефективності засо­бів захисту. У кінцевому підсумку такі загальнотеоретичні дослідження покликані сприяти удосконаленню концепту­ально-методологічної основи теорії захисту прав людини.

1.5.