На український правовий простір Конвенція поширює свою дію з 1997 року.

Цей міжнародно-правовий договір зо­бов’язує держав-учасниць забезпечувати закріплені у ньому основні права людини, одним з яких є право на ефективний юридичний засіб захисту (ст.

Ці рішення Суду свідчать про те, що дане право в Україні забезпечується не завжди, тобто Українська держава в пев­них випадках не надає людині ефективні юридичні засоби для захисту від порушення її прав. Це, вочевидь, вказує на необхідність відповідних змін вітчизняного законодавства та практики його застосування. Як правило, Суд вказує на відсутність в Україні ефективних юридичних засобів захисту від надмірно тривалого виконання судового рішення, або ж констатує неефективність засобів захисту у сфері криміналь­но-процесуальної діяльності.

У той же час в Україні повинні бути забезпечені ефек­тивні юридичні засоби захисту й в інших сферах соціального буття, необхідність чого може поки ще й не підтверджена Су- дом у справах щодо України. Тому важливим є дослідження змісту тієї конвенційної норми, яка передбачає право на такі засоби, на основі практики її розуміння й застосування Су­дом.

Стаття 13 Конвенції звучить наступним чином: „Кожен, чиї права і свободи, викладені у цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відпо­відному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи”. Цито­вана норма сформульована, як бачимо, доволі абстрактно, а тому її справжній смисл може бути з’ясований лише з ураху­ванням практики її застосування Судом, яка розвивається за відверто прецедентним принципом [196, с.438-439].

Отож, узагальнюючи цю практику стосовно ст. 13 Кон­венції, можна уточнити дещо розширений зміст права на ефективний юридичний засіб захисту шляхом виявлення деяких нових сегментів у цьому змісті на основі більш кон­кретних правоположень, сформульованих Судом.

1. Традиційними вимогами до національних юридичних засобів захисту в розумінні Суду є, по-перше, розгляд за до­помогою такого засобу скарги щодо порушення Конвенції по суті, а по-друге, можливість компенсації шкоди, якщо її було завдано [212, 278, 263]. Так, за наявності органів, які могли розглянути скаргу заявника, однак не мали повноважень призначити належне відшкодування цій особі, Суд визнавав наявність порушення ст. 13 Конвенції [353].

2. У разі розслідування кримінальної справи (особливо, коли працівники правоохоронних органів підозрюються у вбивстві особи, що перебувала під слідством, або у заподіянні їй тілесних ушкоджень) не дало жодних результатів, то пре- зюмується відсутність ефективних засобів захисту для потер­пілого від вчиненого цими працівниками щодо нього злочину, якщо держава-відповідач не доведе протилежне. Таке право- положення сформувалося на основі цілої серії рішень проти Туреччини та деяких інших країн. Суд, таким чином, наголо­шує на вразливому становищі людей, які перебувають під аре­штом, а також на обов’язку держави захищати їх [217]. У цих рішеннях поряд з порушенням ст. 2 (право на життя), ст. 3 (за­борона катувань), ст. 1 Протоколу №1 (захист права власності) встановлювалося і порушення ст. 13 Конвенції. Останнє об­ґрунтовувалося тим, що органи влади повинні були провести ефективне розслідування обставин загибелі потерпілих (пере­важно під час взяття під варту і допиту з боку правоохорон­них органів). Зазвичай таке розслідування проводилось дуже неефективно [326, 224], а якщо і доводилось до судового роз­гляду, то обвинувачені були виправдані за недоведеністю вини [290, 264, 312]. Характерною рисою фабул цих справ було те, що державний обвинувач не відкривав провадження за скар­гами осіб, які стверджували, що правоохоронні органи мали причетність до неправомірних дій [330, 255] (наприклад, він міг не допитувати відповідних працівників правоохоронних органів, не брати у них показань [264]).

Проілюструємо цю позицію Суду на прикладі його рішен­ня у справі „Велікова проти Болгарії”. Чоловіка заявниці було заарештовано за підозрою у крадіжці худоби. Під час запо­біжного ув’язнення він помер. Заявниця скаржилася на пасив­ність розслідування (понад 5 років), незважаючи на її численні скарги до органів влади. Заявниця стверджувала, що недоліки розслідування були настільки серйозними і численними, що їх не можна було пояснити нічим іншим, крім намагання слідчо­го та прокурора приховати факт вбивства. При цьому існували доступні засоби отримання доказів про те, як потерпілий за­знавав тілесних ушкоджень, а також інші важливі докази про обставини його арешту, стану його здоров’я і, нарешті, про тих, хто вчинив проти нього злочин. Проте слідчий не збирав цих доказів, тобто проявив бездіяльність, якій потурав прокурор, що здійснював нагляд у цій справі. Крім того, розслідування було дуже пасивне - протягом декількох років не вживалося жодних заходів, аби виявити обставини вбивства потерпілого.

Суд констатував, що неспроможність органів влади провести ефективне розслідування смерті потерпілого звела нанівець ефективність будь-якого іншого можливого тоді юридично­го засобу захисту і визнав порушення ст. 13 Конвенції [351]. Аналогічні правоположення Суд формулював і в інших рішен­нях [260, 347, 208, 327, 247, 223, 237, 227, 325, 207, 213, 218, 315, 333, 241, 214, 328].

Отже, у таких випадках органи влади зобов’язані про­водити ефективне розслідування обставин злочину. Якщо ж воно було проведено неефективно, то це означає, що заявник був позбавлений ефективного юридичного засобу захисту у справі і не міг використати інші юридичні засоби захисту, на які він мав право, включаючи право вимагати компенсацію.

3. У разі порушення права на розгляд справи в розум­ний строк, передбаченого п.1 ст.6 Конвенції, заявник пови­нен мати ефективні юридичні засоби захисту від такого по­рушення.

У рішенні у справі „Кудла проти Польщі” Суд зазначив, що метою ст. 13 Конвенції є забезпечення механізму, завдяки якому особа може скористатися юридичними засобами за­хисту на національному рівні від порушення конвенційних прав перед тим як звертатися до міжнародної процедури.

В цьому аспекті Суд вважає, що відсутність у національ­ній правовій системі юридичних засобів, спрямованих 1) на пришвидшення судового розгляду або ж 2) на отримання компенсації за вже вчинене зволікання у розгляді справи ста­новить порушення ст. 13 Конвенції [283, 248, 268].

Дане правоположення відтворене й у рішенні Суду у спра­ві „Меріт проти України”. Заявник стверджував, що розслі­дування кримінальної справи, порушеної проти нього, тривало надто довго. В той же час у його розпорядженні не було ефек­тивних національних юридичних засобів захисту, за допомо­гою яких можна було оскаржити певні дії (чи бездіяльність) тих посадових осіб, які відповідали за хід розслідування. Не погоджуючись із заявником, Уряд України, зокрема, звертав увагу Суду на такі юридичні засоби захисту від порушення права на провадження у справі впродовж розумного строку: 1) скарга до суду в порядку ст. 234 Кримінально-процесуаль­ного кодексу України; 2) скарга до суду в порядку гл. 31-А Ци­вільного процесуального кодексу України. Щодо можливості звернення до національного суду, то окрім того, що ці засоби з’явились вже після звернення заявника до Суду, вони теж вия­вились неефективними. Стосовно оскарження в порядку ЦПК України Уряд не продемонстрував як саме використання цих заходів дозволило б заявнику виправити надмірну тривалість у розгляді справи. Що ж до положень КПК (ст. 234), - йдеть­ся у рішенні Суду, - то не було доведено, що цей засіб може бути використаний не тільки після закінчення розслідування, але й під час самого розслідування (про що зауважував Уряд, аргументуючи таку позицію тлумаченням цієї норми Консти­туційним Судом України від 30.01.2003р.). До того ж КПК не передбачає, чи є дана стаття засобом захисту у випадках зволі­кання при розслідуванні у кримінальних справах і яке відшко­дування може бути призначене для заявника у разі доведення, що тривалість розслідування була надмірною.

Суд, таким чином, встановив, що у розпорядженні заяв­ника не було юридичних засобів захисту від надмірної трива­лості кримінального провадження щодо нього [280].

4. Право на ефективний юридичний засіб захисту вважа­ється порушеним і тоді, коли національний судовий орган не захищає порушене право, мотивуючи це тим, що відповідно до внутрішнього законодавства воно не підлягає захисту.

Прикладом може бути рішення Суду у справі „Церква Бессарабської митрополії та інші проти Молдови”. Дана справа цікава ще й тим, що суб’єктом звернення є група осіб, що допускається відповідно до статті 34 Конвенції. Вона стосується відмови органів влади Молдови визнати (лега­лізувати, надати статусу суб’єкта права) церкву-заявника. Відмова була затверджена остаточним рішенням Верховного суду з тих мотивів, що це не входить до його компетенції. Даний національний судовий орган постановив, що питан­ня визнання церкви-заявника могла вирішити лише церква Молдовської митрополії (Молдовська митрополія Російської православної церкви (РЦП)), яку держава вже визнала і від якої церква-заявник відокремилася, і що будь-яке втручання в конфлікт з боку органів влади могло лише погіршити стан речей. Крім того, суд вказав, що заявники та інші прибічни­ки церкви-заявника могли вільно сповідувати свою релігію в церкві Молдовської митрополії.

Заявники стверджували, що відповідно до національно­го законодавства релігійне віросповідання могло існувати в межах території Молдови лише тоді, коли його визнали органи влади. Таким чином, церква не могла набути право- суб’єктності, що позбавило її права звертатися до суду для отримання рішення стосовно будь-якої заяви у зв’язку з по­рушенням її прав, зокрема права власності.

Суд вирішив, що було порушено ст. 13 Конвенції у зв’яз­ку з відсутністю ефективного юридичного засобу захисту в даній ситуації. Адже Верховний суд Молдовії, приймаючи рішення про відмову церкві-заявнику, не відповів на осно­вні скарги заявників, а саме - на їхнє бажання збиратися для колективного сповідування своєї релігії в церкві, окремій від церкви Молдовської митрополії, а також мати право на звер­нення до суду для захисту своїх прав і власності, оскільки правовий захист надавався лише тим конфесіям, які визна­ні державою.

5. Ст. 13 Конвенції вважається порушеною, якщо певна установа чи державний орган приймають рішення, яке не­можливо оскаржити або якщо його оскарження є неефектив­ним.

За обставинами справи „Костелло-Робертс проти Об’єднаного Королівства”, до семирічного хлопчика було застосовано у школі покарання у вигляді декількох ударів гу­мовим взуттям за порушення шкільної дисципліни. Заявник вважав, що оскаржити такі дії представників шкільної адмі­ністрації неможливо [231].

У справі „Пек проти Об’єднаного Королівства” заяв­ник, рухаючись вулицею з ножем у руці, вирішив вчинити спробу самогубства. Цей момент був знятий камерою близь­кого спостереження. Невдовзі фотографії про цей інцидент були широко оприлюднені на телебаченні та в інших засобах масової інформації без приховування обличчя заявника. За­явник стверджував, що внаслідок цього порушувалося його право на повагу до приватного та сімейного життя, а також право на ефективний юридичний засіб захисту. Суд встано­вив, що судові засоби в даному випадку не були б ефективни­ми, а державні органи з питань телерадіомовлення хоч і мали повноваження щодо накладення штрафу на відповідні теле­візійні компанії, але не мали можливості призначити компен­сацію за заподіяну заявнику шкоду. Крім того, незважаючи на завчасні повідомлення заявника про такі трансляції, за­значені державні органи не мали повноважень заборонити їх [353].

6. Окремо слід звернути увагу на випадки порушення ст. 13 Конвенції, коли відсутні юридичні засоби захисту від рі­шень, дій, бездіяльності адміністрацій тюремних установ.

Так, у справі „Янков проти Болгарії” за вживання за­явником у своєму щоденнику під час його перебування - у зв’язку із затриманням - у тюрмі різких слів і виразів на адре­су працівників тюрми, адміністрація цієї установи прийняла рішення про поміщення заявника в одиночну камеру, перед тим поголивши йому голову. Уряд Болгарії не зумів довести, що існував ефективний юридичний засіб захисту від гоління голови заявника. Це був вчинок, який не мав жодних юри­дичних підстав. Стосовно втручання у свободу вираження поглядів заявника Суд відзначив, що рукопис був вилучений відразу, а п. Янкова було поміщено в одиночну камеру негай­но після того, як був виданий наказ про притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Не було доведено, що у заявника була реальна можливість оскаржити таке рішення до того, як покарання буде виконано. На той час і аж до 2002 року болгарське законодавство не передбачало жодної мож­ливості судового оскарження рішення про ув’язнення зааре­штованого в одиночну камеру за вчинення дисциплінарного правопорушення.

Встановивши, що заявник не мав ефективного засобу захисту ні від поводження, що принижувало його гідність (гоління голови), ні від втручання в його свободу вираження поглядів (поміщення в одиночну камеру), Суд вирішив, що мало місце порушення ст. 13 Конвенції [344]. Подібні висно­вки спостерігаються і в інших справах [262, 281].

У справі „Мак-Глінчі та інші проти Сполученого Ко­ролівства”, заявниця скаржилась на те, що, перебуваючи у в’язниці, вона потерпіла від нелюдського і такого, що прини­жує людську гідність, поводження, яке виявилось у тому, що працівники в’язниці нібито навмисно не дотримували регу­лярності в її лікуванні, а на національному рівні можливості оскаржити на таке поводження не було. Суд вказав, що ті за­соби, які були в її розпорядженні, не передбачали можливос­ті компенсації шкоди [278].

У справі „Данкевич проти України” заявник теж скар­жився на умови його утримання в тюрмі, які становили, на його думку, порушення ст. 3 Конвенції, і на відсутність юри­дичних засобів захисту від такого поводження. Суд встано­вив порушення ст. 3 і ст. 13 Конвенції [232].

7. Право на ефективний юридичний засіб захисту також передбачає в певних випадках можливість превентивного за­хисту, коли порушення ще фактично не відбулося, але є ре­альна загроза, що воно відбудеться і людині може бути запо­діяна непоправна шкода.

Як вже відзначалось вище, правозахисна практика Суду показує, що попереджувальний захист має місце й у надна­ціональному (міжнародному) захисті прав людини. Є низка справ з приводу того, що органи держав-відповідачів при­ймали рішення про депортацію заявників до інших держав, на території яких існувала реальна загроза порушення фун­даментальних прав цих заявників. Суд, визнавши неправо­мірними дії держав-відповідачів щодо депортації таких осіб, тим самим відвернув ймовірні порушення прав людини, чим здійснив попереджувальний захист. Таким чином Суд вва­жає, що в зазначених випадках особа повинна мати право на перегляд у національному органі рішення про депортацію її в іншу державу [257, 318, 339, 244, 250].

8. Слід також звернути увагу, що ст. 13 Конвенції не га­рантує обов’язкового задоволення на національному рівні будь-якої скарги особи, що звертається за захистом свого права, оскільки може виявитись, що така скарга є безпідстав­ною. Дана норма вимагає наявності ефективних процедур­но-процесуальних засобів і можливостей для оскарження по­рушення прав людини й основних свобод на національному рівні. Так, Суд вказав, що поняття „засобу” у контексті ст. 13 Конвенції не означає засіб, що може привести до позитивно­го вирішення скарги особи, а передбачає лише існування до­ступної можливості звернення до установи, яка повноважна вирішувати скаргу по суті [337].

Вичерпання національних засобів захисту без достатньої сатисфакції (рішення не на користь скаржника) не становить порушення ст. 13 Конвенції, а є критерієм прийнятності ін­дивідуальної заяви в Суді.

Підсумовуючи все викладене, відзначимо, що ст. 13 Кон­венції, закріплюючи право людини на ефективний юридич­ний засіб захисту, встановлює специфічне міжнародно-пра­вове зобов’язання держави надавати особі у межах свого на­ціонального правопорядку юридичні засоби захисту права, яке, на думку скаржника, є порушеним (або для порушення

якого існує реальна загроза). Вимоги до таких засобів і зміст цього права конкретизуються у прецедентних рішеннях Суду, де зазначена стаття Конвенції застосовується.

Для юридичної, насамперед адвокатської та судової практики в Україні ці рішення видаються нині особливо ак­туальними.

1.6.