Правовий статус та діяльність українських політичних партій у Польській державі на початку 1920-их рр.

Українське питання було важливою національною проблемою у відновленій Польщі, оскільки лідери національного руху та й інші категорії українського населення, що проживали в кордонах новоутвореної держави, підкреслювали своє прагнення до незалежності, розцінюючи саме існування державного утворення як окупацію етнічних українських земель.

Українська політична еліта у складі Другої Речі Посполитої була поділеною і основою цього поділу було передовсім різне бачення вирішення національних перспектив. Більшість українських політичних сил висловлювались за незалежність українських земель, а польську владу розглядали як окупаційну. Шляхи досягнення незалежності, чи як етапу до автономії західноукраїнських земель у складі Польщі розглядалися національними силами по різному. Певна частина національних політичних діячів вирішила стати на конспіративну дорогу, інші ж висловлювалися за легальні дії, які були можливими на певних етапах міжвоєнного часу. На початку 1920-их рр. для програм українських політичних партій характерним було те, що свою діяльність вони повПязували з вирішенням українського питання, поза

межами Польщі, тобто очікували розвПязання проблеми на рівні Ради Послів держав Антанти, і визнання цими державами як східного кордону, так і майбутніх перспектив українських територій.

Ситуація, в якій опинилися українці у Другій Речі Посполитій, стала основною причиною посилення їх визвольної боротьби проти окупаційного режиму. Існували дві українські сили, здатні протистояти Польщі: репрезентантом цієї боротьби на міжнародній арені був еміграційний уряд ЗУНР на чолі з Є.

Християнсько-Суспільна (УХСП) - 1.

Г алицькі політики були переконані і керувалися тим, що оскільки в основу післявоєнного устрою Європи закладені «14 пунктів» президента США В. Вільсона, який у свій час наголосив, що новопостала Польська держава має включати тільки території, які заселені «недискусійно польським населенням», - то питання національно-державного статусу Східної Галичини має вирішитися на користь українців. Є. Петрушевич з цього приводу підкреслював: «Я маю вражіння, що хоч аліянти підпирають Польщу, але вони таки обмежать її до належних етнографічних границь. Ясно, що Польща буде трівкіша, чим менше непольського елементу буде обіймати» [226, с. 85-86].

Політичну ситуацію використали передовсім українські ліві сили і, зокрема, комуністи. Період найактивнішої діяльності українських лівих сил припав на першу половину двадцятих років. Безумовно, що на ці сили передусім впливало утворення комуністичної держави на сході Європи. ЗПєднання комуністичних гуртків завершилося утворенням у 1923 р. нелегальної Комуністичної партії Західної України (КПЗУ).

Зростання позицій лівих сил у Західній Україні було викликано передовсім тим, що Комінтерн у 20-х рр. активно підтримував боротьбу національних меншин у Польщі, а влітку 1924 р. V конгрес Комінтерну визнав єдино правильною політику Комуністичної партії Польщі щодо розвПязання українського питання на основі права націй на самовизначення аж до відокремлення. На ІІІ зПїзді Комуністичної партії Польщі у лютому 1925 р. вказувалося: «Клич відриву Західної Білорусії і Західної України від Польщі та обПєднання їх з сусідніми радянськими республіками однаковою мірою відповідає як інтересам народних мас цих земель, так і інтересам робітничих і селянських мас корінної Польщі» [282, с.

Після закінчення воєнних дій у Галичині зміцнилися ліві сили, які стали фактично більшовицькою агентурою. Головною лівою політичною структурою стала Компартія Східної Галичини (з 1923 р. - КПЗУ). КПСГ увійшла до складу Компартії Польщі на засадах, вироблених у Москві, 9 липня 1921 р. у Східну Галичину прибували агітатори та організатори комуністичної пропаганди, яких готували в Харкові на курсах у Комуністичному університеті ім. Артема. Особливо міцними були позиції комуністичних агітаторів на Волині. Зокрема, у Славуті був створений Волинський Повстанський Штаб. Відомо, що кошти для діяльності партійної структури переправлялися із Гданська. Комуністи на Волині бажали підпорядкувати собі «Просвіту», кооперативні курси в Луцьку [Г аврилів, с. 92].

Певна популярність комуністів серед західноукраїнського населення була викликана й тим, що на початку 1920-их рр. в ряди КПЗУ увійшли окремі місцеві соціал-демократи, сприйнявши радянофільські ідеї. Зокрема, на засіданні партійного керівництва і представників організацій УСДП у Львові 5-6 лютого 1920 р. зазначалося, що партія «стоїть за мир і створення єдиної Української республіки на всіх українських землях». У цьому ж році розпочався відхід УСДП від національних партій, який спровокували комуністи, розгорнувши відповідну роботу в первинних структурах УСДП. У 1921 р. УСДП контролювала у деяких містах Галичини робітничі ради, а окремі члени партії брали участь у заснуванні робітничих шкіл, бібліотек, виданні соціалістичної літератури та ін [Г аврилів, с. 93]. На конференції УСДП у січні 1922 р. було засуджено «концепції українських міщанських партій» і проголошено гасло боротьби за возз’єднання Західної України з радянською Україною. Це привело до розколу в партії, оскільки окремі її члени вважали, що єдино вірним розв’язанням українського питання в Польщі є територіальна автономія. Про це заявив у Варшаві на початку 1922 р. лідер УСДП Лев Ганкевич. Проте під впливом УСДП перебувало лише незначне число українського робітництва [Гаврилів, с.

Поруч з національною проблемою, важливою складовою суспільних відносин на досліджуваних теренах українських земель окупованих Польщею актуальними залишилися і соціальні проблеми. Саме соціальний чинник в рамках цих територій та наявність більшовицької влади у сусідніх радянських республіках - радянській Росії й Україні, створили умови для діяльності найбільш крайніх лівих угруповань, якими були місцеві комуністи. Вони стали виразниками здобуття селянами Східної Галичини і Волині передовсім нового соціального статусу, який, на їх думку, можна було зреалізувати лише за рахунок приєднання до СРСР. Місцеві комуністи зосереджувалися навколо Осипа Крілика (псевдонім Васильків), який з 1922 р. очолював Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), що виникла шляхом перетворення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ). Перейменування КПСГ у КПЗУ було викликано тим, що партія поширила свій вплив не лише на Галичину, але й на Волинь, Полісся та ін. українські території, які були у складі Польщі. Водночас КПЗУ діяла як автономна одиниця Комуністичної Робітничої партії Польщі (КРПП) [225, с. 101].

Уперше спробу переглянути курс Комуністичної робітничої партії Польщі (КРПП) в українському питанні було зроблено на ІІІ Конференції, яка проходила 11-15 квітня 1922 р. в Сопоті та Оліві. Її ініціатором виступила група А. Варського, однак проведені дискусії закінчилися безрезультатно.

Особливо загострилися відносини між КРПП і КПСГ у період парламентських виборів 1922 р., оскільки українські комуністи - група О. Крілика (Васильківа), - виходячи з юридично невизначеного статусу Східної Г аличини, спільно зі всіма українськими партіями національно-державницького табору, бойкотували вибори. Частина КПСГ на чолі з Л. Пастернаком і Н. Хоминим, що складалася переважно з польських, єврейських, в меншій мірі, українських комуністів, спільно з КРПП взяла участь у виборчій кампанії під вивіскою легальної організації Союзу пролетаріату міст і сіл (СПМіС), який у своїй платформі піддав нищівній критиці національну політику польського уряду і заявив, що «протиставляється всякій політиці, яка силою зброї чи адміністративним утиском бореться з прагненням кресових народів до самовизначення» [413, s.

Після рішення Ради Амбасадорів, яка узаконила анексію Польщею західноукраїнських земель, серед КРПП зміцнюється переконання, що українське населення, зазнаючи національного і соціального гноблення, є союзником польського пролетаріату в класовій боротьбі. Виходячи з цього, польські комуністи протиставились спробам обПєднання українського робітництва у національні профспілки, пропонуючи замість цього

інтернаціональні організації, тобто влиття українського пролетаріату до загальнопольського революційного руху. Комуністична преса переконувала українське населення, що «боротьба за свободу національного розвитку, за незалежність йде по лінії класової боротьби», і виступала за перенесення акцентів з міжнаціональної у соціальну галузь.

Консолідація польського національного табору послужила каталізатором для зближення КРПП з лівими рухами українського суспільства, зокрема, велась акція щодо опанування комуністами керівних органів Української соціал- демократичної партії (УСДП). Успіхові цього заходу сприяв і політичний курс КРПП, який полягав у підтримці основних вимог українського населення. Депутати КРПП С. Ланцуцький, С. Круліковський виступали в Сеймі з осудженням політики національного гноблення, вимагаючи цілковитої амністії для учасників української національно-визвольної боротьби.

КРПП різко критикувала політику полонізації і осадництва, а в період розгляду питання про аграрну реформу внесла в Сейм законопроект, який передбачав конфіскацію земельної власності понад 60 га, причому у східних воєводствах «виключне право набуття землі належало місцевому безземельному і малоземельному населенню без різниці національності». Вважаючи проведення аграрної реформи згідно з іншими принципами недійсним, комуністи фактично виступили за ліквідацію осадництва [225, с.

Наведені факти свідчать про зростаюче зацікавлення польських комуністів українським питанням і зміщення їхніх позицій у бік визначення правомірності вимог українського населення. Поворотним пунктом цієї еволюції став ІІ зПїзд КРПП, який проходив з 19 вересня по 2 жовтня 1923 р. в Болшево під Москвою. Група східногалицьких комуністів на чолі з О. Кріликом піддала критиці попередній курс національної політки КРПП, яка до 1923 р. не видала жодної відозви в справі Східної Галичини, «не висловилась ясно в справі окупації» і вимагала визначення чіткої програми в українському питанні. Делегацію КПСГ активно підтримувала група А. Варського (Варшавського) в керівництві КРПП. У результаті дискусій польські комуністи визнали і прийняли соціально- економічні і частину національно-політичних вимог українського населення. В ухвалі ІІ зП їзду з національного питання під назвою «За нашу і вашу свободу», визнаючи незаконність насильницького приєднання західноукраїнських земель до Польщі, КРПП декларувала підтримку національно-визвольної боротьби українського народу і визнавала його право на самовизначення і возз П єднання з радянською Україною. Г остру критику знайшла урядова політика національних переслідувань у культурній, мовній і релігійній галузях. З П їзд також висловився проти курсу колонізації і осадництва на західноукраїнських землях [345, с. 65].

Важливим етапом стало затвердження на зПїзді поширення діяльності КПСГ на Волинь, Холмщину, Полісся і Підляшшя, у звПязку з чим її було перейменовано в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) [308, с. 44]. Таким чином, польські комуністи визнали, що ареалом зосередження української проблеми в Польщі є всі західноукраїнські землі, де КРПП не могла мати своїх осередків, а повинна була діяти за посередництвом своєї автономної організації - КПЗУ.

Отже, політична еволюція КРПП, яка завершилася в 1923 р. чітким визнанням права українського населення на самовизначення і воззПєднання з радянською Україною, на фоні різко контрастних ідей посилення асиміляційного курсу польської держави та політики українізації в СРСР, сприяла зростанню прокомуністичних орієнтацій в українському суспільстві. Радикалізація поглядів комуністів зумовила перехоплення ними ініціативи у вирішенні національного питання від соціалістів та спричинила консолідацію польського й українського ліворадикальних таборів.

Діяльність партії була повПязана з проведенням у краї акцій протесту, окремих терористичних актів щодо землевласників та урядників. Головним чином ці акції відбувалися на Волині. Активні дії польської влади щодо комуністичних осередків розпочалися у 1925 році, що було повПязано з поширенням на Волині з ініціативи комуністів руху проти осадників і польських власників аграрних господарств (т. зв. «fornalszyzna») [375, s. 160].

Наслідком діяльності комуністичного підпілля стало посилення напруженості у суспільстві та репресії з боку польських каральних органів. Польська влада активізувала боротьбу з повстанським рухом на Волині. Лише впродовж лютого-квітня 1924 р. в Луцькому, Ковельському, Здолбунівському, Рівненському, Дубнівському та Острозькому повітах було заарештовано понад 300 осіб. А протягом 1921-1925 рр. у Волинському воєводстві засуджено до розстрілу 72 особи. Загалом у 1922-1925 рр. комуністичний збройний рух набрав значних розмірів. Від 1922 р. до 31 серпня 1925 р. на Волині вчинено 951 збройний напад на осадників та польські державні установи. Серед них і захоплення містечка Корець (Рівненський повіт), де було розгромлено всі урядові установи та розбито польський кордон [288, с. 57]. Дослідники М. Кучерепа та Я. Цецик зазначають, що окрім учинення походів на населені пункти, постерунки поліції, помешкання польських осадників та фільварки, члени комуністичного підпілля збирали також розвідувальну інформацію про систему охорони польсько-радянського кордону, розташування військових гарнізонів на території Волині [288, с. 57].

Українська соціал-демократична партія, яка до Першої світової війни мала навіть власне представництво у Державній Раді (рейхсрат) та Галицькому сеймі, після завершення польсько-української війни 1918-1919 рр. втратила вплив передовсім на галицьку суспільність (Польські історики стверджують, що успіхи

УСДП були повПязані з її приналежністю до Польської соціал-демократичної партії (ППСД). Це не відповідає дійсності, бо у 1897-1899 рр. Українські соціал- демократи, які ще тоді належали до ППСД підтримали лозунг «культурно- національної автономії», який прийняли соціал-демократи в усій Австро- Угорщині (В. Адлер, К. Реннер), що означав поділ партійних осередків за національною ознакою. Ось тоді й УСДП відмежувалась від польських соціал- демократів, а у 1905 р. - цей крок здійснили і єврейські соціал-демократи у Галичині) [340, с. 71]. Відбувається повна переорієнтація партії на лівіші позиції, тобто зближення до комуністичної програми, що було також повПязано з радянофільською орієнтацією значної частини лівих сил у краї. ЗПїзд партії, який відбувся у 1923 р. модифікував її програмні засади та зайняв більш радикальні позиції у питаннях революції і приєднання до СРСР [376, s. 252].

Українські політичні партії поступово відходять від революційних методів боротьби. Радянофільство починає захоплювати не тільки прибічників Є. Петрушевича, але й Українську Соціалістично-Демократичну Партію. На VI зПїзді УСДП який відбувся 18 березня 1923 р. у справі міжнародного вирішення питання про Східну Г аличину з ? їзд прийняв резолюцію, в якій зазначалося, що «українські робітники не визнають рішення капіталістичних імперіалістичних дипломатів, український пролетаріат солідарний з боротьбою світового пролетаріату. Партія буде боротися за приєднання Східної Галичини до Радянської України в складі СССР» [226, с. 112]. Таким чином зМзд проходив солідарно з платформою комуністів, сподіваючись на нову війну Росії з Польщею, в якій мало вирішитися питання незалежності Західної України [226, с. 112].

На згаданому з’їзді також були представлені групи УСДП з еміграції, депутати польського Сейму, численні робітничі, жіночі та молодіжні організації, що перебували під впливом партії. У новому проекті програми УСДП зазначалося, що соціал-демократи вестимуть класову боротьбу за допомогою політичних, професійних, культурних та економічних спілок, а також партія боротиметься за здійснення гасел всесвітнього соціалізму: скасування приватної власності, націоналізація промислів і банків, централізація виробництва,

заборона великої земельної власності тощо. Українська Соціалістично- Демократична Партія стояла на позиціях забезпечення трудящих соціальними гарантіями: 8-годинний робочий день, 36-годинний робочий тиждень,

демократичні вибори, соціальне страхування, заборона праці дітей до 14 років тощо [226, с. 112].

Галицькі соціал-демократи знайшли своїх послідовників і на північно- західних земелях. На Волині, Холмщині і Поліссі, які відмовлялися від колишніх соціалістичних декларацій, а прийняли програму УСДП - Волині - Холмщини - Полісся. У Варшаві в березні 1924 р. депутати Василь Мохнюк, Осип Скрипа, Хома Приступа, Андрій Пащук і Яків Войтюк заявили: «Створений нами Посольський Клуб Української Соціалістично-Демократичної Партії обПєднує в своїх рядах тільки оборонців класових інтересів робітників і незалежних селян» [226, с. 113].

Партійне зібрання УСДП показало, що значна частина українських соціал- демократів відходить від національних позицій, заміняючи їх т. зв. «інтернаціональними». Фактично це був вхід УСДП в КПЗУ. Одночасно УСДП бажала впливати на польські селянські партії «Визволенє» і «Єдность Людови» бо вони були в опозиції до уряду: щоб польський селянин зрозумів українського селянина і виступав проти полонізації Західної України. Їм здавалося, що спільна боротьба за спільні інтереси приведе до створення робітничо-селянського уряду [226, с. 113].

Черговим етапо відмежування лівих сил стало створення у лютому 1924 р. з Українського парламентарного клубу окремого клубу Української Соціалістично-Демократичної Партії, який перейшов невдовзі до комуністичної фракції. У тому ж році, в звПязку з ростом популярності комунізму, польські власті вирішили ліквідувати УСДП [226, с. 113]. У грудні 1928 р., після відкинення комуністичної платформи, УСДП була відновлена [405, s. 125-141].

Радикальний напрямок правого українського руху репрезентували представники Української військової організації, яка виникла в Празі у 1920 р. і складалася в основному з колишніх вояків Української Галицької Армії (УГА) та корпусу Січових Стрільців під командуванням Є. Коновальця. Початково керована з-за кордону вона мала загальнодержавний відділ УВО «Воля», який підпорядковувався українському керівництву у зарубіжжі. У 1921 р. Є. Коновалець повернувся в Г аличину, де створив Г оловну Команду УВО. Однак на початку 20-х рр. в організації йшли внутрішні суперечності, що визначалося строкатістю її складу, дискусіями відносно ставлення до СРСР. Тривала також внутрішня боротьба за лідерство у структурі організації. Тактика дій УВО полягала у розгортанні терористичної, саботажної і шпигунської діяльності. Польські дослідники вважають, що саме такий характер діяльності організації створював можливості для її фінансування. Зокрема, історик Р. Тожецький акцентує увагу на контактах УВО з німецькою, литовською і російською, а також чехословацькою розвідувальними службами [493, s. 59-61].

Першим значним виступом УВО був замах на маршала Ю. Пілсудського 25 листопада 1921 р. Діяльність організації, що постійно підбурювала населення дестабілізувати ситуацію в регіоні повинна була також показати західним державам, що польські урядові чинники нездатні навести порядок у Галичині [493, s. 59-61].

17 січня 1923 р. за ініціативою Іллі Семаки, Володимира Кушніра, Романа Перфецького, Андрія Жука та інших окремо від урядового центру ЗУНР утворився у Відні Комітет оборони західноукраїнських земель (КОЗУЗ) - безпартійна національно-революційна організація національної єдності і державності всього українського народу. КОЗУЗ поставив перед собою мету «протидіяти захватній і винародовлюючій політиці супроти українського народу, дбати про збереження територіального і національного стану володіння на західноукраїнських землях, робити і підтверджувати заходи в напрямі усамостійлення західноукраїнських земель, сприяти розвиткові українського життя у всіх його сферах і т. ін.» [34, s. 209].

Протягом березня-вересня 1923 р. національно-державницькі партії Західної України були розколоті; взаємне поборювання, перепалка в пресі стали прикметою цього періоду. За умов правління ендецького уряду й одноцільного польського фронту таке становище було вкрай небажане [226, c. 115-116].

Першими вдарили на сполох в еміграції, і саме КОЗУЗ, котрий з березня до вересня 1923 р. не виявляв активності. Розуміння потреб згуртування всіх національно-державницьких сил, їхньої тісної співпраці привело до того, що за ініціативою КОЗУЗ було утворено організаційний комітет для скликання з ? їзду еміграції в другій половині жовтня 1923 р. У зверненні від 1 вересня до політичних організацій Західної України завдання цього заїзду визначено так:

а) виявити політичну думку щодо ідейних основ визвольної боротьби;

б) створити відповідну громадську організацію; в) наладнати нормальні відносини в краї, а також між краєм і еміграцією для уможливлення одноцілої акції цілої української суспільності західноукраїнських земель без огляду, де вона перебуває [34, s. 133-134].

Найвищим органом визвольної боротьби проголошувались конгреси західноукраїнської революційної організації, котрі накреслювали б напрями національної політики на західноукраїнських землях, а органами практичної політики ставали Західноукраїнська революційна рада і Західноукраїнський виконавчий комітет.

Запропоновано таку схему дій: 1) легальну боротьбу ведуть українські партії і парламентська репрезентація під контролем Західноукраїнської революційної ради, що складається із 17 членів, з них 7 обирається даним заїздом, 10 - пропорційно делегуються крайовими та еміграційними

політичними чинниками; 2) президентом західноукраїнської революційної ради обирається президент Української Національної Ради, котрий репрезентує населення західноукраїнських земель за кордоном; 3) центр нелегальної революційної боротьби знаходиться за межами краю, однак мусить мати коріння в краю [334, с. 165].

Ідеї КОЗУЗ значно збагатили українську суспільно-політику думку ХХ ст., започаткували консолідаційну акцію національно-державницьких сил Західної України в нових політичних умовах після ухвали Ради Послів країн Антанти 14 березня 1923 р.

У 1924 р. окремі русофільські групи організувались у Східній Галичині навколо часопису «Воля Народу», утворивши партію Народна Воля. Подібний ідеологічний соціалістичний напрямок представляло, утворене у березні 1924 р. Українське соціалістичне обПєднання «Селянський Союз», який мав вплив на Волині та Холмщині. Ці дві ліві групи обПєдналися в жовтні 1926 р., утворивши Українське Селянсько-Робітниче соціалістичне обПєднання Сель-Роб.

Дещо відмінну позицію від попередніх лівих сил займала Українська Радикальна Партія у Східній Г аличині, що стала союзником, утвореної у Києві Української партії соціалістів-революціонерів. Остання діяла на Волині і Поліссі. У лютому 1926 р. ці партії зПєдналися, утворивши Українську соціалістично- радикальну партію. Пресовими виданнями УСРП був тижневик «Громадський Г олос» і місячник «Каменяр». Якщо соціал-демократи мали певний вплив серед українського робітництва, то радикали працювали у селянському середовищі. 1 квітня 1923 р. відбувся зПїзд Української Радикальної Партії. На якому було розглянуто низку поточних питань, зокрема, зазначено, що український народ не погодиться на рішення Ради Послів щодо питання статусу Східної Г аличини. На зПїзді також зазначалося, що без здобуття повної національної самостійності неможливе повне соціальне визволення українського народу; відзначено потребу до об’єднання зусиль усіх соціалістичних сил, які бажали повної незалежності України; засуджувався польський терор і колонізація; учасники зПїзду виступали за український університет тощо. Водночас, УРП критично ставилася до існування УСРР як держави українців Наддніпрянщини [226, с. 114].

Дослідники стверджують, що радикальна партія перебувала під впливом Празької групи соціалістів-революціонерів, яку очолював Микита Шаповал. 18 березня 1923 р. в Празі відбулася нарада представників закордонних груп УПСР і УРП з метою узгодження спільної тактики діяльності, де було обрано комісію для вироблення способів контакту між обома групами, а також утворено спільне політичне бюро. 21 травня 1923 р. через свого уповноваженого УРП брала

участь у Конгресі соціалістичних партій у Гамбурзі, на якому була прийнята резолюція проти окупації українських земель [226, с. 115]. Також слід відмітити, що найбільш схожою до програми УРП була програма Української Партії Соціалістів-Революціонерів В олині.

Важливим кроком до обПєднання політичних сил у протистоянні польській владі стало проведення в липні 1924 р. наради представників українських політичних сил. У її роботі взяли участь представників УНТП, Українського соціалістичного обПєднання «Селянського союзу», Української партії

соціалістів-революціонерів (УПСР), Української радикальної партії (УРП), УПНР, Української християнсько-народної партії (УХНП). На нараді було прийнято спільну заяву політичних партій «Про політичне становище краю», в якій зазначалося, що «Український народ непохитно обстоює своє природне право до незалежного державного життя, освячене кровПю в останній оружній боротьбі за своє національне визволення». Але консенсусу не було досягнуто. Предовсім тому, що визнання радянської України, як етапу до соборної незалежності Української держави відкинуло можливості для співпраці з радикалами, оскільки останні не вбачали зародків державності на Наддніпрянщині, а лише панування більшовизму [288, s. 57].

Центристські позиції серед політичних партій Східної Г аличини відстоювала в 1920-их рр. Українська Народно-Трудова Партія (УНТП). Вона обПєднувала місцевих демократів і лібералів, частина з яких групувалась навколо газети «Діло». (Відомо, що газета «Діло» не стала офіційним органом якої-небудь партії, хоча редактор «Діла» Федь Федорців і його заступник Володимир Охримович були у керівництві УНТП) [225, с. 105].

Українська Народно-Трудова Партія 20 березня 1923 р. провела нараду, на якій обговорювалося рішення Ради Послів щодо майбутнього Східної Галичини і кадрові партійні питання. УНТП не виробила єдиної позиції щодо методів подальшої діяльності. 21 травня 1923 р. відбувся зПїзд партії, на який прибуло 600 делегатів. Учасники форуму висловили рішучий протест проти Ризького договору та рішення Ради Послів щодо Східної Галичини, а також засудили терор польської окупаційної влади на західноукраїнських землях, переслідування духовенства, невирішення питання українського університету тощо. Делегати схвалили постулат «об’єднання в єдину політичну одиницю, наділену усіма правами українському народу на своїй території», при цьому засудили закон про воєводську автономію [226, с. 115].

Центристський напрямок українських політичних сил представляла Українська Народна Партія Праці (УНПП), звана в народі «трудовиками», яка обПєднувала у своїх лавах значну частину національних демократичних сил. Партія діяла як структура підпорядкована еміграційному урядові Є. Петрушевича, а відповідно польську владу трактувала як окупаційну. Значними були очікування у середовищі партії на рішення Ради Послів щодо державно-правового статусу Східної Г аличини. У подальшому партія переживала значні тертя і політичні розбіжності. Врешті, зважаючи на політичні реалії, її члени висловлювалися за виборювання українцями автономії в рамках польської держави. Згодом відбулося зближення Української Народно-Трудової Партії з Українською Партією Національної Праці (УПНП), повПязаної з журналом «Заграва», який обПєднував українських націоналістів під керівництвом Д. Донцова (головним ідеологічним постулатом став національний егоїзм) [225, с. 105-106].

Зміни на українській політичній сцені відбулися у 1925 р., коли обПєдналися частина діячів Української Народно-Трудової Партії з Українською Партією Національної Праці та з Українським Парламентським Представництвом, які утворили найбільшу центристську партію Українське Національно-Демократичне ОбПєднання (УНДО). Партію очолив галицький політик Дмитро Левицький. Програмними засадами діяльності нової партії, яка обмежувала свою роботу територією Східної Галичини, стала опора на власні сили та їх зміцнення через органічну працю, а також боротьба, з використанням сеймової трибуни, за права українців та інших національних меншин, пошук зовнішньої підтримки для реалізації власної програми. На значну підтримку населення розраховували діячі Українського Національно-Демократичного ОбПєднання висловлюючись за проведення аграрної реформи, де стержневою вимогою було надання землі великих власників малоземельним і безземельним селянам без відшкодування, водночас об ? єднання спрямовувало дії на створення умов для збільшення економічних можливостей української суспільності, головним чином через кооперативи [376, s. 222].

У середині 1920-их рр. створилася політична сила, яка об’єднала у своїх рядах авторитетних діячів Західної України, які стояли стійко на національних позиціях. У процесі становлення партії Екзекутива УНДО відразу ж найбільшу увагу зосередила на партійній дисципліні, ставила за мету підготувати українську суспільність до масованих збірних протестів за права на шкільному і аграрному полі і тому був започаткований масовий вічевий рух; постійно повідомляти західноукраїнське громадянство про потребу усунення міжпартійної гризні і проводити по селах і містах численні віча і збори, на яких виголошували відповідні реферати і промови; підготовлювати спільну працю з білорусами, литовцями і німцями.

Також у проекті програмних засад проголошувалося: «УНДО об’єднує трудовий народ: селянство, робітництво, міщанство і трудову інтелігенцію. УНДО керується інтересами нації. Головною політичною ціллю є здобуття Соборної Самостійної Української держави на всіх українських землях. УНДО стремиться до згармонізування національної політики українського народу на всіх його етнографічних землях і на еміграції. Хоч суспільний устрій Радянської України не покривається з ідеологією УНДО все таки уважає Партія Радянську Україну етапом до Соборної Незалежної Української Держави, яка зреалізується під напором свідомих мас всьсого українського народу. За одноцілий національний фронт на всіх етнічних українських землях під Польщею. Створити українську міжпартійну раду і тісну співпрацю з другими національними меншинами. В перспективі національного будівництва - конституційно-парламентський принцип в розбудові Української держави на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного права. Незалежний суд. Вивласнення земель в користь українського селянства. Допомога держави селянським спілкам. Скріплення в містах українського елементу. Творення і розвій українського промислу, ремесла і торгівлі. Усуспільнення народних багатств, збереження робітникам права праці, належної участі в прибутках праці. Незалежна українська церква, яка виконує свою традиційну місію утверджування християнського світогляду. ОбовОязкова освіта з 7 до 14 років, безоплатна, трудова» [225, с. 106].

Впродовж другої половини 1926 р. і початку 1927 р. УНДО виявляла абсолютно негативне ставлення до політики національних демократів у Польщі і намагалося згуртувати українців у боротьбі проти дискримінаційної політики ігнорування їхніх прав, яку проводила польська влада. Першочергове завдання провід УНДО вбачав в організаційній розбудові партії. Ця діяльність мала бути тісно повПязаною зі щоденними проблемами народних мас. Основними формами залучення українського населення до активного суспільного життя були народні віча, довірчі наради, мітинги та демонстрації.

Одним з актуальних завдань керівництва УНДО щодо консолідації партії була розробка програми, остаточну редакцію якої прийняв ІІ Народний з ? їзд, що проходив 19-20 листопада 1926 р. Одне з питань яке викликало дискусію, було ставлення до радянської України. Лідер УНДО В. Мудрий з приводу цього питання зазначав: «В радянській Україні всю повноту влади виконує навіть не українське робітництво, а філія московської комуністичної партії, тому УНДО не може вважати радянську Україну етапом до соборної національної і незалежної української держави [156].

Більшість членів УНДО викривали антинаціональний характер більшовицького режиму на Східній Україні. Так, голова партії Д. Левицький стверджував, що: «...т. зв. Радянська влада на Україні не є дійсно фактично українська. Там над нашими братами навис важкою рукою, накинений насильно, диктат імперіалістичний, тепер червоної Москви». Але, очевидно, під впливом пропаганди процесів українізації в УССР, по наполяганні деяких прорадянськи налаштованих ундистів, що гуртувалися навколо часопису «Рада», в резолюціях заїзду було записано: «За Ризьким кордоном на українських землях

відбуваються в Українській радянській державі великі національні здвиги. Там росте національна культура, там кріпне національна сила. На Радянській Україні назрівають тепер процеси, що скорше чи пізніше віддадуть на Україні суверенні права всьому українському народові. Український нарід під Польщею орієнтується на ту національну силу і на ті національні успіхи, що ростуть над Дніпром, а наша партія достроює до них політичну тактику». Очевидно, що деяким політикам важко було зорієнтуватися і спрогнозувати хід подій на Східній Україні в майбутньому [407, s. 121].

Поширення радянофільських настроїв мало свій вплив на Українську Парламентарну репрезентацію. 23 травня 1923 р. депутати А. Братунь, П. Васильчук, Я. Войтюк, С. Маківка, В. Мохнюк, А. Пашук, Х. Приступа, Й. Скрипа, М. Чучмай створили автономну соціалістичну фракцію в Українському сеймовому клубі. Будучи членами різних партій, вони 17 листопада 1923 р. зібралися на нараду в Луцьку. На ній була прийнята політична платформа, що збігалась з програмою УСДП. Учасники наради утворили обласну організацію УСДП Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя. Але не усі в соціалістичній фракції поділяли думку про союз з комуністами. Так, П. Васильчук 20 листопада 1923 р. заявив: «Стою на грунті розмежування з комуністами українськими і польськими» [226, с. 109].

Другий зПїзд УНДО проходив 19-20 листопада 1926 р., у якому взяли участь 217 делегатів з усіх повітів Галичини і деяких волинських. Половину делегатів становили селяни. На форумі була прийнята Програма, в основу якої була покладена «...незалежна ні від нікого чиста національна українська політика, що не визнавала ніякого ні з ким компромісу». У ній визначено політичну мету УНДО: «...здобуття соборної незалежної Української держави і тому партія обстоює політичне самоозначення українського народу на всіх його етнографічних землях». Для її досягнення ОбПєднання закликало до боротьби за політичне, економічне та соціальне визволення українського народу. У Програмі розкрито економічну, соціальну і культурно-освітню політику УНДО. Ундисти були прихильниками демократичного устрою держави. Вони виступали за націоналізацію великих підприємств, розвиток кооперації, земля мала належати українському селянству, соціальне забезпечення та справедливі податки, 8- годинний робочий день тощо. Освіту бачили безоплатною та загальнодоступною, а церковні конфесії - рівноправними [226, с. 109].

Важливе значення для організаційної роботи мало прийняття на партійному з’їзді низки резолюцій. У них УНДО розкривало гніт Польщі над українським населенням. Ундисти закликали до боротьби за скасування усіх польських законів, прийнятих проти життєвих інтересів українського народу, його культури, школи, церкви, мови і господарства; за припинення адміністративних переслідувань та безправних арештів; вимагали амністію політичним в’язням; протестували у справі громадських управ і проти передачі власності місцевого населення Польської держави тощо.

Навколо положень партійної програми спалахнули тривалі дебати. В. Бачинський запропонував змінити політику УНДО у напрямі «реальної політики і польсько-українського порозуміння» [6, арк. 7]. Однак його пропозиції не знайшли підтримки на зПїзді. Керівництво партії було піддане критиці з боку петрушевичівців-радянофілів. П. Евин звинуватив провід партії в антирадянстві й угодовстві з Польщею. Після його виступу дискусія на зПїзді зосередилася, головним чином, навколо проблеми радянської України. Більшість ораторів критикували позицію П. Евина. Найбільш аргументовану критику радянофільської політичної лінії на зПїзді виклав В. Мудрий. Він детально вивчав становище в СРСР і в Україні, зокрема, часто виступав з цього приводу із ґрунтовними статтями в пресі. Приймаючи участь у дискусії, він підкреслив, що диктатуру в Україні виконує КП(б)У, філія всесоюзної компартії, в якій українці становлять лише 23 %, а головне завдання в національній політиці радянське керівництво бачить в боротьбі з українським шовінізмом [258, с. 38]. «В Україні відбувається експериментація. - зазначав В. Мудрий. - Українське селянство, головна основа нашої нації, противиться комуністичній диктатурі і тим експериментам, які здійснюються на українськім народі. В суті річи Україна стала тепер ще більшою колонією Москви, як була за царських часів» [155].

Правильне трактування подій у радянській Україні було важливим з огляду на те, що в середині 1920-их рр. у Галичині були сильними радянофільські настрої, які випливали з двох джерел: перше це польська політика дискримінації українців, друге - політика українізації на Великій Україні. Надії на вільний розвиток радянської України висловлювали зокрема, Д. Левицький і

Ф. Федорців. Проте радянофільство не було домінуючим у політичній думці галицьких українців, тому зПїзд сформулював ставлення партії до УСРР як негативне [226, с. 109].

У травні 1927 р. з УНДО відокремилася радянофільська група, утворивши Українську Партію Праці. Під час виборів 1928 р. УПП виборола навіть одне депутатське місце у парламенті. Але після 1930 р. перестала існувати.

Другий зПїзд УНДО став важливим етапом у політичному утвердженні нової партії. До керівництва партії увійшли представники національної інтелектуальної еліти Східної Галичини - це переважно адвокати, вчителі, лікарі, науковці, журналісти, літератори, діячі української кооперації, представники духовенства, заможного селянства [226, с. 149].

ІІІ зПїзд УНДО, який відбувся у Львові 24-25 грудня 1928 р. за участю майже 400 делегатів, розглянув питання подальшої тактики партії. Голова обПєднання В. Левицький підтвердив, що партія стоїть на самостійницьких позиціях та зупинився на ставленні націонал-демократів до режиму санації. З рефератом «Ми і наше українське середовище» про внутрішнє становище та ідеологію УНДО на зПїзді виступив В. Мудрий [26, арк. 8]. УНДО вважала будь- яку співпрацю з польським урядом угодовством. Новий виток українсько- польської конфронтації був викликаний під час 10-річчя святкування річниці проголошення ЗУНР. В. Мудрий засудив як ідеї, які пропагував В. Бачинський, так і дії тих ундовців, що виступили в одному передвиборчому блоці з поляками на місцевих виборах 1927 р. УНДО, як доповів В. Мудрий, засуджує і тих націонал-демократів, котрі брали участь у відкритті «Східних торгів». Це не було тільки відступом від програми партії, зазначав промовець, але й дало можливість противникам УНДО звинуватити обПєднання в угодовстві [200, с. 43]. В. Мудрий у 1928 р. відкинув будь-яку можливість співпраці із польською владою.

Резолюції зПїзду характеризувалися гострим осудом політики польської влади, яка звинувачувалася у порушенні конституційних прав та міжнародних зобовПязань щодо населення Галичини. ЗПїзд висловився за продовження гостроопозиційної політики щодо санаційного режиму [200, с. 44].

До згаданого зПїзду Українське Національно-Демократичне ОбПєднання (УНДО) підійшло ідейно згуртованим. На ньому основну увагу делегатів було приділено вирішенню єдності всіх українських політичних сил щодо виконання основних питань організаційного національного життя; стиранню штучного кордону між Г аличиною і північно-західними землями; економічному становищу українського народу під Польщею; донесенню партійних рішень до низових організацій. З цією метою пропонувалося використати священицтво, бо їм «одним вірить селянин», тактику партії у польському парламенті та на міжнародній арені [226, с. 150].

Особливу увагу було приділено розбудові низових партійних осередків, які успішно діяли в Галичині. На Волині діяли лише три повітові народні комітети: у Луцьку, Рівному та Дубні, а в інших повітах працювали лише мужі довірПя партії [226, с. 150].

Важливим напрямом діяльності УНДО були міжнародні звПязки. Представниками партії стали: В. Панейко в Парижі, А. Марголін - в Лондоні, М. Лозинський - у Празі, В. Кучабський - в Берліні. Керівництвом партії було також налагоджено тісні контакти з екзильним урядом УНР на чолі з А. Лівицьким. У вересні 1929 р. на засіданні Народного Комітету спеціально розглядалося питання створення у Женеві постійного «Українського Бюро», на чолі з В. Панейком, яке повинно було інформувати світ про українські справи, вести пропаганду ревізії кордонів Польської держави, розкривати зміст польської окупаційної політики щодо українців і білорусів [226, с. 111].

Керівництво УНДО намагалося налагодити контакти і з УСРР. Зокрема, у квітні 1929 р. українські кооператори, які належали до керівництва УНДО здійснили поїздку до Києва і Харкова з метою ознайомлення з господарським становищем українського населення в УСРР [226, с. 150].

Наприкінці 1920-их рр. УНДО фактично очолило український національно- демократичний табір, як у Східній Галичині та Волині, так і на еміграції. УНДО, УСРП та УСДП стають впливовими українськими політичними силами, являючи собою т. зв. «легальну опозицію» польському окупаційному режиму.

Рівень їх впливу на місцеве населення повинні були визначити вибори до місцевих органів влади, в яких вирішили брати участь національні політичні сили. У 1927 р. відбулися вибори до міських і сільських органів. Виборча система не була прямою і безпосередньою, а у муніципальних виборах була система чотирьох кіл (рівнів - О.Т.), які формувалися за маєтковим і професійним станом виборців. УСРП надавала великого значення місцевим виборам, вважаючи їх навіть аніж вибори до Сейму. 6 листопада 1927 р. єврейська партія Бунд надіслала листа до УСРП з пропозицією про єдиний виборчий блок соціалістичних партій різних народів. Керівництво УНДО вирішило піти на союз з соціалістами-радикалами, проти т. зв. інтернаціональних партій. Однак керівництво УСРП відмовило УНДО у співпраці. Тому УНДО змушено було в містах співпрацювати з поляками та євреями, українці вибори програли [226, с. 151].

Подальше політичне напруження було пов’язане з виборами до Сейму і Сенату.

5 грудня 1927 р. президент Польщі І. Мосцицький видав розпорядження про нові вибори до польського Сейму - 4 березня, а до Сенату - 11 березня 1928 р. Держава була поділений на 104 виборчі округи, а голосування мало вестися за партійними списками. [226, с. 151].

За наслідками виборів влада створила Безпартійний Блок співпраці з урядом (ББ), який був повністю контрольований прихильниками Ю. Пілсудського.

Восени 1928 р. українсько-польські стосунки знову загострилися. Це активізувало проблему подальших шляхів і методів української політики у Польщі. Радикальне крило на чолі з Д. Паліївим виступило з ідеєю загострення політичної тактики партії стосовно санаційного режиму. Помірковане крило в керівництві Українського Національно-Демократичного Обєднання (О. Луцький, С. Біляк, В. Мудрий) почало виступати проти радикальної тактики партії як безперспективної і непритаманної легальній організації парламентсько- демократичного типу. Вони вимагали від керівників партії відмовитися від опозиційної політики Українського Національно-Демократичного Обєднання, виступити з відкритим осудом революційних методів Української військової організації [280, с. 430].

Українська політична т. зв. «легальна опозиція» бажала використати як метод силового тиску на поляків Українську Військову Організацію (УВО). Але поширення ідеології українського націоналізму на західноукраїнських землях та в середовищі української еміграції, поповнення рядів УВО радикально налаштованою молоддю приводить до створення наприкінці 1920-их рр. нової політичної структури - Організації Українських Націоналістів. На початку свого існування ОУН поширювала свій вплив на все українство, бажаючи перерости у загальнонаціональний рух, і ставив собі за мету прискорення зростання національної та політичної свідомості і активності українців до передбачуваних нових світових катаклізмів, під час яких і мала би вирішитися доля української державності.

З певністю можна констатувати, що наприкінці 1920-их рр. основні політичні сили Західної України, перегрупувавши свої ряди, перебороли стан розгубленості, розпорошеності, зневіри у власні сили та потенційні можливості свого народу. Західноукраїнський політичний табір переходить до активних дій для здійснення поставленої мети: збереження державницьких традицій та їх втілення в життя [226, с. 57].

Організація Українських Націоналістів після Установчого Конгресу починає вести широку діяльність за політичне здобуття симпатій української громадськості, яка досі була опанована іншими партіями. На зламі 1920-1930-их рр. на західноукраїнських землях УВО і ОУН діяли паралельно. Деякі члени УВО дотримувалися позиції, що обидві Організації мали б існувати окремо, з розмежованим полем діяльності, окремими формами і методами дії, тільки в самих Проводах мала б бути координація.

Вони вважали, що ОУН мала б зосередити свою діяльність в політичній, ідеологічно-виховній та пропагандистській праці, яку вестиме в дусі самостійництва й революційного націоналізму, а УВО мала здійснювати революційно-бойові акти. Інша концепція заступала позицію послідовного злиття революційного руху, коли усі форми діяльності в ідеологічній, національно-політичній, пропагандистській, виховній, мілітарній та бойовій ділянках повинні проходити за одноцільним планом, одне одну скріплювати, доповнювати. Першу теорію підтримувало старше покоління ундистів, а другу - молода генерація націоналістів.

У травні 1930 р. в службових приміщеннях собору Св. Юра у Львові відбулася конференція націоналістів, на якій обговорювалося питання об\'єднання УВО та ОУН. У червні того ж року на конференції у Празі були накреслені плани подальшої діяльності обидвох організацій і їхнього поступового злиття. УВО мала стати військо-бойовим відділом ОУН. Головні ділянки тогочасної діяльності УВО - бойові акції та військова виховно- вишкільна праця - стали референтурами ОУН. Остаточне об ? єднання відбулося у 1933 р. [226, с. 98].

Таким чином, в українському політикумі початку 1930-их рр. виразно оформився правий політичний блок, представлений ОУН, тактика якого відкидала будь-яке співробітництво з польськими адміністративними і політичними структурами.

Натомість, в українському середовищі були також сили, які настоювали на лояльному відношенні до урядових структур Другої Речі Посполитої і в основному підтримували ідею української автономії, жодним чином не зрікаючись перспектив здобуття національної незалежності. Вважалося, що таке відношення до польської влади збільшить можливості на проведення аграрної реформи в інтересах українців, дасть змогу використати конституційні права. Представником такого напрямку був Український Національний Союз (УНС) [493, s. 57].

Традиції довоєнної Української Християнської-Соціалістичної Партії відображала, утворена у 1930 р., Українська Католицька Народна Партія [204], яка схилялася до порозуміння із польською владою. Керівниками партії були станіславівський єпископ Григорій Хомишин та літератор і журналіст Осип Назарук. Пресовим органом Української Католицької Народної Партії стала «Нова Зоря» [201, с. 33].

Назагал, українські політичні партії у тому числі й ті, які йшли на компроміс з польською владою, були вагомим чинником тиску на офіційні польські кола до вирішення ними українського питання у краї.

6.2.