Українські політичні партії в 30-х рр. ХХ ст. у Польщі: правове становище, діяльність та наслідки

Український політичний рух на початку 1930-х рр. визначався насамперед наслідками «пацифікації», яка заторкнула практично усі прошарки українського суспільства. Динаміку політичного життя визначали два політичні напрямки: один радикальний, який намагався здійснити переворот у польському суспільстві і був означений перспективами національної української революції, репрезентантом якого виступала Організація українських націоналістів і другий, поміркований напрям, який у період 1930-х рр.

Логічним наслідком катастрофічного становища українства та його визвольної справи, конфронтаційної політики польських властей була поява у січні 1929 р. Організації Українських Націоналістів. В її лавах гуртувалися молодше покоління української інтелігенції, зокрема студентство, яке заперечувало будь-яке партійництво, в першу чергу соціалістичного і комуністичного напрямів, а також демократію, парламентаризм, які, на їхню думку, привели до поразки української революції 1917-1920 рр. Така контроверсійність набирала форми конфлікту поколінь. У націоналізмі молодше покоління бачило єдину реальну силу, здатну протистояти окупаційному політичному режимові та наступові радянофільства. Націоналісти вважали, що нова доба вимагає нових еволюційних способів дій, які б відповідали ворожим у безоглядності і рішучості. Такі переконання посилювали праці Д. Донцова [277, с. 22].

Складна ситуація в краї спонукала провід УНДО звернутися до керівних органів українських демократичних партій з пропозицією укласти спільний, виборчий блок. У результаті переговорів, утворено «Український і Білоруський виборчий блок», до складу якого увійшли УСРП і УСДП, а також Білоруська християнська демократія і Білоруський селянський союз.

Ставлення до Польської держави керівники УНДО могли виражати на Конгресах національних меншин. У серпні 1930 р. в Женеві відбувся Конгрес національностей, на якому розроблено проект федерації, що передбачав автономію для різних поневолених націй. На Конгресі з доповіддю виступив заступник голови УНДО В. Мудрий, котрий заявив, що для українців Польщі цей проект є неприйнятним, тому що передбачає збереження «status quo», тобто визнання окупації Західної України та міжнародних угод, які закріпили цю окупацію. Речник УНДО назвав цей проект шкідливим і непотрібним, таким, що не може розвПязати українське питання [22, арк. 87]. Отже, від імені УНДО В. Мудрий висловив своє ставлення до Польщі, довівши, що воно не змінилося з часу III Народного зПїзду.

Таким чином, восени 1930 р. ставленнями УНДО до Польщі було зумовлене двома чинниками - «пацифікацією» і необхідністю внесення змін до політичної тактики у звПязку із тиском польської влади на суспільне життя галицьких українців. Тоді частина лідерів УНДО, щоб уникнули арешту, почали схилятися до компромісу з владою.

Зміна, тактики керівництва УНДО викликала спротив з боку частини, членів партії. Наприкінці 1931 р. в обПєднанні сформувалася опозиційна група радикально-націоналістичної орієнтації під керівництвом Д. Паліїва. Вони вважали хибною і угодовською тактику лідерів УНДО, зокрема у питанні територіальної автономії, пропонували повернутися до давньої платформи УНТП - невизнання законності польського панування у Галичині [7, арк. 10-11].

Непорозуміння перенеслися на IV Народний зПїзд УНДО, який проходив 25-28 березня 1932 р. у Львові. В ухвалах політичної комісії засуджувалися дії комуністичної диктатури проти української нації та «пацифікаційні» засоби польської влади.

Найгостріші дискусії на зПїзді викликав реферат В. Мудрого, що стосувався політичної тактики УНДО. Доповідач звернув увагу на потребу висунути практичніші політичні домагання, а саме вимогу територіальної автономії етнографічних українських земель у Польщі. На думку В. Мудрого, це відповідало б рішенням Паризької мирної конференції 1919 р. При цьому дана вимога розглядалася як етап для «дальших досягнень» [346, с. 31]. Очевидно, доповідач уважав, що постановка перед партією реальних цілей дасть їй змогу досягти кращих результатів і при цьому частково знизить ворожість польської влади до об ? єднання.

ЗПїзд розділився на два табори: прихильників автономістичної резолюції В. Мудрого і прихильників Д. Паліїва, тобто, противників автономії. Щоб зберегти єдність партії, комісія відкинула пропозиції В. Мудрого і в резолюціях IV Народного заїзду справа автономії взагалі не згадувалася [190, s. 229-232]. В. Мудрий на початку 1930-х рр. змінив свої світоглядні принципи: від несприйняття польської окупації Галичини та необхідності боротьби за незалежну Українську державу до вимог автономії Східної Галичини у складі Польщі та нормалізації українсько-польських відносин.

У 1930-х роках незмінним союзником УНДО була греко-католицька церква та клерикальні партії, які схвалювали парламентський шлях боротьби за національні інтереси, нормалізацію українсько-польських відносин [292, с. 21]. Такий вплив УНДО на українське суспільство є перебільшеним, оскільки, на думку професора С. Макарчука, «починаючи від «пацифікації» 1930 р., українські низи, периферія опиняються в полі впливу і керівництва ОУН - українського націоналізму тоталітарної орієнтації [...] в тому розумінні, що він прагнув до повного підпорядкування собі всіх структур і ланок українського суспільства і вигнання з них будь-яких інших ідей і сил. На цьому фоні роль легальних українських централей у Львові затухала, а антиурядові, в тому числі терористичні дії оунівського підпілля на місцях наростали» [293, с.76 ].

Особливо напруженою була ситуація в Г аличині, де Організація Українських Націоналістів розгорнула кампанію терору проти чиновників польської адміністрації, на що влада відповіла репресіями навіть проти поміркованих українських активістів.

15 червня 1934 р. у Варшаві за наказом Крайового провідника ОУН Степана Бандери бойовик Григорій Мацейко, здійснив вдалий замах на міністра внутрішніх справ Другої Речі Посполитої Броніслава Пєрацького. Протягом червня - листопада 1934 р. польська поліція заарештувала понад 800 осіб, серед них чимало членів ОУН, зокрема її чільних представників.

18 листопада 1935 р. у Варшаві розпочався судовий процес над членами ОУН. Він викликав жваве зацікавлення в Європі та Північній Америці, особливо у середовищі української діаспори.

Процес, який мав стати останньою крапкою в історії ОУН відіграв зовсім іншу роль. Закордонна й місцева преса (польська й українська) подавали реферовані промови обвинувачених, які під час цих подій зуміли схилити на свій бік ще більше симпатиків і перетворили поразку на перемогу. Саме після цих двох гучних процесів - Варшавського та Львівського у 1935-1936 рр. почав формуватися певний революційний міф, що дав змогу згодом ОУН стати провідною силою у Західній Україні.

С. Бандера та інші підсудні перетворили Варшавський процес на форму пропаганди ідеї національно-визвольної боротьби серед українського суспільства та світової громадськості, зокрема вони звинувачували Польщу в знущанні над українським народом.

На Варшавському процесі, згідно з Актом, підсудних обвинувачували передовсім у належності до ОУН, а також у тому, що Степан Бандера - крайовий провідник ОУН - наказав убити міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького; Микола Лебедь підготував замах; Дарія Гнатківська допомагала Лебедеві у цьому; Ярослав Карпинець виготовив бомбу, яку мали використати при вбивстві; Микола Климишин допомагав Карпинцеві виготовляти хімічні прилади, розповсюджував підпільну літературу; Богдан Підгайний відповідав за координування атентату з боку бойової референтури; Іван Малюца, будучи організаційним референтом, пересилав гроші для виконання у Варшаві замаху й організував переховання Григорія Мацейка; Яків Чорній переховував Г. Мацейка у Любліні; Євген Качмарський допомагав Г. Мацейкові переховуватися у Львові; Роман Мигаль забезпечував організаційний звПязок Г. Мацейка з І. Малюцою; Катерина Зарицька і Ярослав Рак організовували Г. Мацейкові нелегальний перетин польсько-чехословацького кордону [216, с. 9].

Логічним продовженням Варшавського процесу став Львівський (25.0526.06. 1936 р.), на якому Бандера та інші підсудні почали обвинувачувати польську владу у злочинах проти України й українців. На цьому процесі вони обрали тактику, за якою одна частина підсудних мала зізнатися в приналежності до ОУН і розкрити всі її ідеологічно-пропагандистські положення, а інша повинна була повністю заперечувати свою приналежність до ОУН. Через «грипси» (таємні листи - авт.) Бандера звПязався з тими, хто дав свідчення поліції, щоб вони відкликали всі свої зізнання та пояснили свою поведінку українському суспільству [199, с.

Після атентату на міністра Б. ППєрацького (1934 р.) було створено концентраційний табір у Березі-Картузькій (тепер м. Береза Брестської обл.., Білорусь) ПремПєр ради міністрів і міністр внутрішніх справ Ф. Славой- Складковський у сеймовій промові, текст якої був зафіксований Польським телеграфним агентством (ПАТ), намагаючись приборкати перш за все «харцизників друкованого слова», попереджав журналістів: «Якщо не поможуть інші засоби..., буду висилати до Берези Картузької за статті і нотатки з наклепами» [333, с. 81].

Як у польському, так і в українському політичних таборах були помірковані діячі, які намагалися нормалізувати стосунки. Найважливішу роль в польсько-українському зближенні відігравав заснований у 1932 р. «Польсько- український бюлетень», на сторінках якого публікувалися статті відомих українських і польських діячів. Ще однією спробою взаємного порозуміння стало відкриття у Варшаві Українського наукового інституту (1930 р.) [286, с. 252].

На початку 1930-х рр. на Волині змінилася розстановка українських політичних сил. У червні 1931 р. було утворено Волинське українське обПєднання (ВУО) - проурядову політичну партію, до керівного складу якої увійшли члени Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ), значна частина яких служила в польських урядових установах. Новоутворена партія відразу почала протистояння з УНДО на Волині. У Сеймі Польщі члени ВУО, як обрані за виборчими списками ББСУ утворили Українську парламентську репрезентацію Волині (УПР Волині), яку довгий час очолював П. Певний. Утворення окремого українського представництва у Сеймі з прихильників польсько-української співпраці, мало на меті показати, що волиняни не підтримують галицьких політичних партій. У Сеймі УПР Волині протиставлялась УПР Галичини [288, c. 130-131].

24 вересня 1930 р. у Львові на нараді політиків консервативного напряму, що гуртувалися навколо станіславівського єпископа Григорія Хомишина та газети «Нова Зоря», засновано Українську католицьку народну партію (УКНП). Високий духовний сан Г. Хомишина не дав йому можливості самому очолити провід партії. Головою УКНП обрано судового радника Олексія Саляка. Однак в реальній політичній діяльності консервативна католицька партія дотримувалася настанов станіславівського єпископа.

Важливою складовою частиною ідейних засад УКНП стала проблема польсько-українського порозуміння. У програмній заяві Католицької партії наголошувалося, що оскільки приєднання Східної Галичини до Польщі стало доконаним фактом нових історичних реалій, необхідно вимагати від властей виконання ними взятих на себе зобовОязань, передбачених законом від 26 вересня 1922 р. про автономію галицьких воєводств. Висунувши гасло обОєднання всіх українських земель у складі Польщі, УКНП пропагувала ідею національно-територіальної автономії Західної України.

Значний вплив на формування угодовської концепції УКНП мав Г. Хомишин. У пасторському листі «Про політичне положення українського народу в польській державі» від 23 лютого 1931 р. станіславівський єпископ піддав гострій критиці протестаційну кампанію українського населення, обґрунтував доцільність збереження лояльності щодо Польщі. У його розумінні, лояльне становище це не тільки «нормальне виконання своїх обовОязків супроти держави». «Наша лояльність, - писав Г. Хомишин, - має до того стреміти, щоб польська держава була сильна і забезпечена...» [244].

Погляди єпископа базувалися на основі енцикліки Пія ХІ «Про християнське виховання молоді», що проголошувала ідеал «істинного християнства» тільки в поєднанні із статусом зразкового громадянина своєї держави. Водночас угодова спрямованість Г. Хомишина відкидала будь-яку капітулянтську позицію щодо Польщі і передбачала встановлення справедливих відносин між обома народами. У звОязку з цим пасторський лист засуджував антиукраїнський характер польської державної політики, орієнтуючи широкі верстви польсько-української громадськості на досягнення справедливого порозуміння.

Керівництво УКНП намагалося сконсолідувати українську громадськість, створивши умови для співпраці українського і польського народів. З ініціативи Г. Хомишина 20 лютого 1932 р. у Станіславові відбулася конференція, у якій взяли участь активні члени католицької партії та представники польських консервативних кіл - прихильники угоди. Польська сторона була представлена такими відомими політичними діячами як С. Лось, М. Бобжинський, П. Дунін-

Борковський. З українського боку були представлені Г. Хомишин, О. Назарук, Р. Г айдук. Рішення станіславівської конференції сприяли налагодженню польсько-українського діалогу [244].

Політичний курс УКНП поглибив також розмежування у середовищі духовенства. Більшість греко-католицьких священиків, обПєдналися навколо митрополита А. Шептицького, утворили консервативну католицьку організацію - Український Католицький Союз. У відповідь угодове крило консервативного табору в травні 1932 р. змінило назву партії із УКНП на Українську Народну Обнову (УНО) і тим самим протестувало проти намірів митрополичих кіл використати католицькі засади для організації опозиційних настроїв частини духовенства щодо політики Г. Хомишина.

До позиції УНО схилялась і частина членів УНДО, де у самій партії пройшов розкол і у січні 1933 р. виділилась група Д. Паліїва, яка утворила Фронт Національної Єдності. Проти співпраці з поляками виступали й інші українські сили, особливо ОУН. У відповідь на спробу прихильників УКНП Г. Хомишина, О. Назарука та націонал-демократів В. Бачинського, В. Загайкевича домовитися із представниками польських урядових кіл, члени ОУН В. Білас і Д. Данилишин вбили у Трускавці одного з ініціаторів угоди Т. Голувку [303, с. 140].

Нормалізаційна платформа націонал-демократів та прихильників УНО викликала різку протидію з боку національного табору і сприяла черговому загостренню контроверсійних тенденцій в українській суспільності, перекресливши ідею скликання Всеукраїнського Національного Конгресу - важливого консолідуючого чинника на шляху побудови Соборної України.

«Нормалізація» не принесла очікуваних змін. Польський урядовий табір продовжував посилювати антиукраїнську спрямованість державної політики. Із виникненням реакційно-мілітарної партії - Табору Національного ОбПєднання - угода була зведена нанівець.

Опозиційні настрої в українському політичному таборі підтримувала і частина УНДО, на чолі з колишнім головою партії Д. Левицьким.

Відношення українських партій до заключення угоди було неоднозначним. Спільно з УНДО виступила тільки Українська Народна Обнова єпископа

Г. Хомишина. Вбачаючи в нормалізації зраду національних інтересів, усі решта партій відкинули ідею компромісу і бойкотували вибори. Крайні угрупування ОУН і Комуністична партія Західної України різко засудили «нормалізацію» і зайняли вичікувальну позицію. Українське суспільство загалом позитивно сприйняло налагодження відносин, сподіваючись на поліпшення свого становища в Польщі.

В українському політичному таборі, у першу чергу в УНДО, починаючи з 1930 р., все виразніше виявлялася автономістична тенденція. 3 листопада 1932 р. УНДО офіційно проголосила вимогу національно-територіальної автономії На зміну політичного курсу партії значний вплив мали події на Наддніпрянщині, де фізичне винищення загрожувало самому існуванню українського народу. Катастрофічний розвиток подій на Сході спричинив до поступового оформлення концепції перетворення Західної України в осередок боротьби проти більшовизму, за збереження українства та відродження державності. Боротьбу з більшовицьким режимом УНДО прагнуло оперти на польсько-українське порозуміння [259, с. 132].

У таких умовах УНДО, втративши надію на досягнення реальних результатів парламентсько-демократичним шляхом, боячись радикальних методів ОУН, будучи під враженням пацифікації та винищення українства на Наддніпрянщині, започаткувало нову спробу польсько-українського порозуміння. Концепція порозуміння офіційно була проголошена головою УНДО та Українського клубу Д. Левицьким у лютому 1935 р. в польському Сеймі під час дискусії над бюджетом. У своїй промові Д. Левицький заявив: «Вважаємо, що лише нормалізація відносин, заспокоєння слушних потреб українського народу, створення в межах польської держави ПОємонту для українських визвольних змагань принесе польській державі велику користь» [235, с. 24]. Для всіх українських земель у Польщі Д. Левицький вимагав «територіальної автономії із власною краєвою обороною».

Однак урядові кола відкинули вимоги УНДО. Вибори 1935 р. спонукали нове керівництво УНДО на чолі з В. Мудрим зайняти більш лояльну позицію. 29 травня 1935 р. українська делегація в складі виконуючого обовОязки голови

УНДО В. Мудрого, посла О. Луцького та сенатора Ю. Павликівського на зустрічі з міністром внутрішніх справ Польщі М. Косцилковським досягла угоди, за якою в 15 виборчих округах Галичини ундовці висували, погоджені польською стороною, списки українських кандидатів. Польський уряд пообіцяв також надати субвенції та пільги низці українських фінансово-господарських установ. Українська делегація вимагала розширення сфери застосування української мови в шкільництві, адміністративних органах, утворити український університет у Львові. Ця угода, як і наступні домовленості, одержали в суспільно-політичній та історичній літературі назву «нормалізації».

Нормалізаційний курс ундовців, як і їх рішення брати участь у виборах, розділили українське суспільство на два непримиренні табори - прихильників та противників політики УНДО. Розкол національно-демократичного табору та взаємне міжпартійне протиборство загальмували загальнонаціональні консолідаційні процеси.

Питання контактів партійного проводу з урядом у справі нормалізації українсько-польських відносин і, зокрема, участі УНДО у виборах обговорювалося також 6 липня 1935 р. на засіданні Народного Комітету, де головував В. Мудрий і в якому взяли участь делегати 35 повітових організацій, окрім членів ЦК і УПР [155]. ЦК висловив довіру партійному проводу і прийняв ухвалу взяти участь у виборах до Сейму та Сенату. Рішення УНДО випливало з переконання, що у випадку бойкоту виборів і втрати парламентської репрезентації партії важко буде претендувати на роль єдиного представника українського населення в Польщі.

Серед українців і поляків не було впевненості у тому, що кожна зі сторін зможе перехитрити іншу. Тому в перші місяці після порозуміння обидві сторони демонстрували доброзичливі жести і склали декларацію подальшої співпраці [484, s. 167].

Ініціатор політики «нормалізації» В. Мудрий у журналі «Шлях нації» виклав причини, які спонукали керівництво УНДО розпочати переговори з польським урядом щодо припинення конфронтації. По-перше, розшматованій українській нації не під силу було вести боротьбу на чотири фронти. По-друге, необхідність порятунку українства від послідовної політики їх нищення Москвою (репресії та голодомор у радянській Україні в першій половині 30-их рр.). По-третє, створення в Польській державі умов, які б забезпечували українському народові «змогу всебічного розвитку, консолідації сил та всестороннього нагромадження якнайбільше національних цінностей [...] для потреб усього українства», тобто збереження національного середовища у Польщі з метою боротьби за «реставрацію української державності» [307, с. 91].

Тим часом «нормалізація» не принесла очікуваних змін у житті українців. Замість полегшень польський уряд зміцнив колонізацію українських земель. Влада всіляко обмежувала діяльність українських кооперативів, як і раніше в освіті діяв дискримінаційний закон С. Грабського. Все це збільшувало число її противників. Опозиційні настрої посилились у керівництві самої УНДО. У сеймовій промові 11 червня 1936 р. В. Мудрий заявив: «Маємо рік досвіду. На підставі того досвіду можна стверджувати, що наші великі зусилля в напрямку нормалізації не знайшли з польської сторони відповідного порозуміння» [281, с. 25].

Чергова спроба УНДО перевести польсько-українське протиріччя в русло конструктивного діалогу і на цей раз не мала успіху за умов утвердження в Польщі напівтоталітарного режиму. Не сприяло польсько-українському порозумінню і загострення міжнародних відносин кінця 30-х рр. та радикалізація на цьому ґрунті настроїв українського суспільства. Протягом 1938 р. лідери УНДО переконалися у безперспективності політики «нормалізації». Все більшого значення набувала ідея консолідації національних сил.

4-5 січня 1938 р. відбувся V зПїзд УНДО. Відкрив його та виголосив політичний реферат голова партії В. Мудрий. На ньому опозиція виступила проти зосередження всієї політики в УПР і суміщення посад голови УНДО і голови УПР однією особою, тобто В. Мудрим. І хоча зПїзд не підтримав цих пропозицій, він підготував основу для досягнення компромісу, доручивши ЦК УНДО, до якого ввійшли і пПять членів опозиції, розробити відповідний документ [25, арк. 45-56]. Промовці протестували проти полонізації та колонізаційної політики польської влади на українських землях та закликали до обПєднання всіх національних сил [158]. ЗПїзд підтвердив вимогу територіальної автономії з власним Сеймом, урядом і територіальною армією. Новою була вимога щодо демократичних змін, виборчого законодавства до Сейму і Сенату з тим, щоб самі виборці мали безпосередній і вирішальний вплив на вибір кандидатів [168].

Становище українського народу в Польщі розглядалося на засіданні ЦК УНДО 7 травня 1938 р. Після виступу В. Мудрого дискусія тривала сім годин. У підсумку, ЦК схвалив Декларацію про становище українців у Польській державі, де перераховувалися 10 позицій систематичного наступу польських шовіністів на українське національне життя і констатувалося, що за три роки політика «нормалізації» не принесла позитивних результатів з вини польської сторони, підтверджено курс на запровадження територіальної автономії для Східної Галичини з власним Сеймом та територіальною армією. Таким чином, ЦК УНДО формально відмовився від політики «нормалізації», але фракційна боротьба у партії не припинилася.

12 лютого 1939 р. на закритому засіданні президії та виконкому Народного комітету УНДО були розглянуті питання зовнішньої і внутрішньої політики партії та її участь у переговорах щодо утворення Української Національної Ради (ідею створення представницького, міжпартійного органу УНР висунув на початку 1938 р. К. Левицький, а реалізувати її взявся ФНЄ), на засіданні обговорювалося питання порозуміння з ФНЄ, ДКО, УСДП і УСРП з метою утворення спільного органу [12]. 18 лютого 1939 р. провід УНДО приєднався до КК, відрядивши до нього свою офіційну делегацію у складі В. Мудрого, Д. Левицького і В. Кузьмовича. Це знаменувало початок нового етапу в діяльності комітету, члени якого розпочали обговорення основних завдань КК та оформлення «правильника» - політичної платформи для порозуміння і співпраці різних політичних сил. Отже, відбулася часткова консолідація українських політичних сил на платформі легальної опозиції.

Навесні 1939 р. суспільно-політична ситуація на західноукраїнських землях продовжувала загострюватись. Дедалі очевиднішою ставала можливість німецько- польського конфлікту. На спеціальному засіданні ЦК УНДО від 22 квітня 1939 р.

українські політики дали чітку оцінку міжнародного становища. У доповіді В. Мудрого як голови партії проаналізовано ситуацію, що склалася. Розглядаючи розвиток українського питання на тлі формування двох великих блоків держав, протиборство яких наближало світ до катастрофи він зазначив, що після падіння Карпатської України воно втратило свою актуальність. Однак не виключаючи, що в майбутній війні українська справа може знову опинитися в центрі подій.

Усвідомлюючи реалії міжнародних потрясінь, В. Мудрий уважав, що, зокрема, для збереження існування народу і його здобутків необхідно врегулювати взаємини з Польською державою. Увага до цих взаємин викликана новим курсом національної політики «санаційного» уряду, який на початку березня був остаточно закріплений у постанові Ради Міністрів про зміцнення польського елементу у східних воєводствах, і котра передбачала низку дискримінаційних щодо українців заходів у сферах економіки, культури, освіти та церковної політики [330, с. 152, 155-165]. Дальше посилення такого політичного курсу Польської держави могло мати для українського суспільства важкі наслідки і завдати непоправних втрат в умовах нових міжнародних потрясінь. Тому лідер УНДО і УПР вважав ситуацію в західноукраїнському суспільстві, що склалася після падіння Карпатської України, сприятливою для урегулювання українсько-польських взаємин.

Керівництво УНДО 22 квітня 1939 р. запевнило, що українці виконають «свої громадські обовОязки щодо держави», але одночасно вимагало «заспокоєння збірних національних потреб українського народу в Польщі» [277, с. 26].

6.3.