Правовий статус української етнічної спільноти у Польщі в першій половині 1920-их рр.

Правовий статус українців у Другій Речі Посполитій був визначений як міжнародними нормативно-правовими актами, так і внутрішніми законами держави. До основних документів у рамках міжнародного права належав перш за все «Малий Версальський трактат» від 28 червня 1919 року щодо охорони національних меншин, а також мирний договір, підписаний Польщею з радянською Росією у Ризі 18 березня 1921 року [63, с.

Що ж до Версальського трактату від 18 червня 1919 р. про охорону національних меншин, укладеного між країнами Антанти і Польщею, то він остаточно не вирішив головного питання - про кордони Польщі, а переніс розвПязання цієї проблеми на пізніший час. Водночас він торкався мовного питання у східних воєводствах Польщі. Згідно його умов польський уряд брав на себе зобов\'язання не чинити будь-яких обмежень вживання української мови [520, s. 63-82].

Специфіка державно-правового становища Г аличини була підтверджена й наступними рішеннями Версальської конференції, а саме 91 статтею Сен- Жерменського договору від 11 вересня 1919 р., за якою всі суверенні права на Галичину переходили від Австро-Угорщини до країн Антанти. У звПязку з цим Найвища Рада Мирної конференції постановою від 8 грудня 1919 р. відділяла польську Західну Галичину від української Східної так званою лінією Керзона (проходила від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуськ-Устилуг, на схід від Грубешова через Крилів і далі на захід від Рави-Руської і на схід від Перемишля до Карпат). Ця лінія не відповідала етнічним кордонам Польщі, тому що залишала під контролем Варшави значну частину українських етнічних територій (Посяння, Підляшшя, Холмщину й Лемківщину), на що постійно вказували представники делегації Української Народної Республіки на засіданнях територіальної комісії Паризької мирної конференції 1919-1920 рр. [290; 291; 292].

10 липня 1920 р. польська делегація на конференції в Спа (Бельгія), враховуючи становище на фронті під час радянсько-польської війни, погодилася визнати цю лінію східним кордоном Польщі.

закордонних справ Великобританії Дж.-Н. Керзон скерував більшовицькому уряду в Москві ноту з пропозицією припинити наступ Червоної армії на цій лінії - звідси й назва «лінія Керзона».

Разом з питанням кордонів Польської держави, яке вирішувалося на Версальській конференції, розглядалася і проблема державно-правового статусу Галичини. Ще 11 листопада 1919 р. Найвища Рада ухвалила «Статут для східної Галичини», за яким край як автономія переходив до Польщі на 25 років під наглядом Ліги Націй. Статут передбачав запровадження в Галичині сейму. Виконавчу владу мав здійснювати губернатор, призначений Начальником Польської держави. Українська і польська мови оголошувалися в Галичині урядовими. Статут забороняв здійснювати у будь-якій формі польську експансію на українських земелях. Однак він був відхилений польською й українською сторонами. У звПязку з цим Найвища Рада Мирної конференції відклала розгляд питання про Галичину [277, с. 148].

Статут зобовПязував державу гарантувати українцям права щодо цілковитої охорони життя і свобод, релігійної толерантності, громадянських, цивільних і політичних прав, власного шкільництва, релігійних, доброчинних і суспільних установ, вживання рідної мови у приватних і урядових відносинах, а також прав до участі у публічних фондах. Крім цього, Польща зобов\'язувалася до «піддання» своєї політики щодо українського суспільства під «міжнародні» гарантії [458, s. 55].

Важко говорити, в чому полягали ці «гарантії» і як ця проблема верифікувалася б міжнародними структурами. Польські дослідники невизначено стверджують, що вона б випливала з процедури, яка утвердилася в другому десятиріччі ХХ ст. [401, s. 74-76; 435, s. XV].

Позиція українських політичних діячів, як у Галичині, так і в Європі зводилася до визнання тимчасового характеру польської окупації західноукраїнських земель. Особливий інтерес викликала заява Народного Комітету Української народно-трудової партії (УНТП) про те, що «умови уряду отамана Симона Петлюри з Польщею з 21 квітня 1920 р.

Проте заяви українських політиків в екзилі, чи українських національних діячів у самій Польщі, мало турбували керівників європейських держав.

З ініціативи уряду Італії 15 березня 1923 р. Рада Послів Антанти в особі Р. Пуанкаре (Франція), Р. Авезана (Італія), Е. Фіпса (Великобританія), М. Матсуда (Японія) прийняла рішення про передачу Галичини Польщі [166].

У цьому документі зазначалося: «Британська імперія, Франція, Італія і Японія, що підписали разом зі зПєдиненими Державами Америки, як головні союзні держави і співучасники Версальського мирного договору: зважаючи, що польський уряд звернувся 15 лютого 1923 р. до конференції амбасадорів з проханням, аби держави, що там представлені, здійснили права, які їм надає зазначений артикул; - зважаючи, що Польща визнала, що щодо східної частини Галичини етнографічні умови вимагають режиму автономії; - зважаючи, що договір, заключений між великими союзними державами, співучасниками та Польщею 28 червня 1919 р. передбачав для всіх територій, поставлених під суверенність Польщі спеціальні гарантії на користь національних меншостей щодо мови або релігії; - зважаючи, що щодо кордону з Росією Польща вийшла безпосередньо в зносини з цією державою з метою визначити кордон; - уповноваженими конференцією Амбасадорів урегулювати це питання.

Остання вирішує визнати за Польщею всі права верховної влади над територіями, що лежать між зазначеними кордонами (слідує кордон ризького миру) та іншими кордонами території Польщі» [57].

Необхідно зазначити, що згадка в документі про автономію Галичини не була умовою передачі цієї території Польщі.

Ризький договір був двосторонньою угодою між радянською Росією і Польщею, декларував права українській меншині в Польщі, а польській - в УСРР: вживання рідної мови, розвиток релігійної культури, шкільництва, а також задоволення певної самостійності у майнових і конфесійних справах в рамках внутрішнього законодавства. Однозначно, що цей трактат, на думку польського історика Р. Потоцького, - не накладав зобов\'язання щодо відкриття нових шкіл для меншин, не забезпечував міжнародного арбітражу з метою охорони даної суспільності [458, s. 94]. У цьому контексті зауважимо, що польські історико-правові дослідження, в яких йдеться про національне питання і становище національностей, зазначають про його невирішеність до половини третього десятиліття ХХ ст., стосовно не лише меншин у самій Польщі, але й поляків поза межами краю [520, s. 63-82], оскільки покладені на Польщу умови трактатів, підписані із сусідніми державами мали характер односторонніх зобовПязань.

Державно-правове регулювання українського питання на міжнародному рівні зовсім не відповідало тому, яка ситуація склалася у практичній площині. Зокрема йдеться, що у повоєнний період - після польсько-української війни 1918-1919 рр., падіння ЗУНР та краху національно-визвольних змагань українців 1917-1921 рр., польська влада на місцях здійснювала нечувані переслідування місцевих українських мешканців. У 1919-1920 рр. було заарештовано і відправлено до тюрем близько 100 тис. українців, з них 30 тис. померло від хвороб та жахливих тюремних умов. Про безчинства поляків у перші два роки окупації еміграційний уряд ЗУНР у Відні видав «Криваву книгу», перша частина якої датована 1919 р., друга - 1921 р. У ній були зібрані конкретні факти, які повідомляли світу про заходи польської окупаційної влади, спрямовані на знищення усього, що говорило про український характер краю, а також про масові екзекуції над українцями [290].

Перед остаточним врегулюванням питання східного кордону Польщі, 9 червня 1921 р. Рада Міністрів у Варшаві затвердила проведення перепису населення. Це повинно було продемонструвати перед міжнародною спільнотою стабільність польської влади, особливо у східних регіонах.

Головна мета переписів населення (особливо в Польщі 1921 р.), як зазначав історик Ю.Ю. Сливка, полягала в тому, щоб ствердити польську етнічну більшість, тобто «висунути вічний аргумент всякого колонізатора проти автономії поневоленого народу, мовляв населення національно змішане» [330, с. 105; 324, с. 74].

Перепис мав бути здійснений 30 вересня в тому числі і на території Східної Галичини. Емігрантський уряд ЗУНР і українські політичні партії розцінювали цей крок як спробу спотворити етнонаціональний характер регіону. Президент Української Національної Ради Є. Петрушевич подав офіційний протест, мотивуючи його тим, що Східна Г аличина перебуває під протекторатом Антанти.

В атмосфері польсько-українського конфлікту, що тривав, ці дії польської влади українці у Східній Г аличині потрактували як самовільний акт. Українська Народна Партія, Українська Християнсько-Суспільна Партія звернулися до Президії намісництва у Львові з протестом і закликали українську суспільність до бойкоту перепису.

Зокрема, наголошувалося на тому, що згідно ст. 31 Сен-Жерменського договору та рішення Ліги Націй, Східна Галичина не лежить в межах Польщі: єдиним її правителем є держави Антанти. Українські політичні партії звернулися до населення Східної Галичини із закликом до бойкоту перепису 1921 р. [212, с. 71].

Донині результати перепису 1921 р. породжують у середовищах дослідників дискусії і контроверсії. Передовсім йдеться, що перший перепис не охопив Віленського округу і Верхньої Сілезії, а також не взяв до уваги післявоєнних переміщень населення, особливо характерних для східних воєводств. Ці переміщення були такими значними, що охопили понад 1 млн. осіб [415, s. 38]. Сумнів викликало також питання, задане в анкеті для перепису про національність, яка для значної частини суспільності поєднувалася одночасно з громадянством, що було помилкою [490, s.

Населення здебільшого підтримало бойкот перепису і в трьох східних воєводствах від його проведення ухилилося до половини жителів. Українці протестували також проти набору рекрутів і проведення у Східній Галичині парламентських виборів як рішень, що не відповідали міжнародним зобов\'язанням Польщі. Напруження у відносинах між поляками та українцями у Східній Галичині підсилювала ліквідація 1 листопада 1921 р. намісництва у Львові і поділ підлеглої йому території на три воєводства (Певний час у Східній Галичині зберігався адміністративний статус, успадкований ще від Австро- Угорщини. У березні 1921 р. намісником краю було призначено колишнього міністра австрійського уряду в справах Галичини К. Галецького. Однак, незабаром польська влада ліквідувала інститут намісництва й запровадила у Східній Г аличини єдиний для своєї держави поділ на воєводства. Були утворені Львівське, Станіславівське й Тернопільське воєводства. - О.Т.) [428, s. 104-109; 450, s. 35-44].

Адміністративні зміни 1919-1921 рр. стосувалися й місцевого самоврядування. Зокрема, у Східній Галичині законом від 30 січня 1920 р. поляки скасували усі органи місцевого самоврядування: галицький сейм і його виконавчий орган - крайовий комітет, повітові та громадські ради. Сеймовий будинок був переданий Львівському університету ім. Яна Казимира. Влада у краю була повністю підконтрольна командувачу військами у Східній Г аличині та генеральному деканату польського уряду, а на місцях - урядовим комісарам. Законом від 3 грудня 1920 р. Галичину поділено на три воєводства: Львівське (28 повітів), Станіславівське (16 повітів), Тернопільське (17 повітів). Поділ західноукраїнських земель був здійснений у такий спосіб, щоб розмежувати цілісність і компактність проживання українців для полегшення проведення колонізації та їх успішної інкорпорації у польське етнічне суспільство. Для того до Львівського воєводства було приєднано 9 повітів західної (польської) Галичину; Холмщину і Підляшшя було обПєднано з деякими білоруськими землями у Поліському воєводстві; Волинське воєводство, після багатьох реорганізацій, у 1931 р. складалося з 11 повітів. Тобто, західноукраїнські землі опинилися у складі шести воєводств, кордони яких були посунуті на захід так, щоб демографічно вийшло на користь польської народності [255, с. 453].

Поряд з адміністративною реформою здійснювалися й економічні заходи. 24 грудня 1920 р. був організований обмін грошей на польські марки, офіційно землі стали називатися «креси сходні» - «Малопольська всходня». Поляки вважали, що термін «Західна Україна» потрібно вживати для означення території між р. Збруч та Дніпром.

У звПязку з тимчасовою невизначеністю статусу східногалицьких, як, зрештою, й інших спірних теренів, польське військо-політичне керівництво поступово готувало правове підґрунтя до залучення національних меншин на військову службу. Одним із перших документів, який регулював призов до польської армії, став «Тимчасовий закон про загальну військову повинність», виданий Регентською радою 27 жовтня й опублікований на початку листопада 1918 р. Дослідник І. Б. Мрака детально аналізує його зміст. У ст. 1 документу зазначалося, що «військова служба є обовПязком кожного громадянина

Польської держави. Кожен громадянин повинен виконати цей обовОязок особисто». У розділі 18 прописувалися положення, які не стосувалися безпосередньо українців чи інших осіб непольської національності, проте могли бути використані для їх залучення до призову в армію в майбутньому. Згідно зі ст. 109, громадяни іноземних держав військовозобов\'язаними не вважалися. Утім, судячи з подальшого змісту, особи, які набули польське громадянство, призиватимуться навіть у випадку «проходження військової служби у своїй попередній Вітчизні» (ст. 110). Закон передбачав, що ті, хто не має громадянства, але тривалий час проживав у Польщі, «будуть призиватися на строкову службу нарівні з громадянами Польської держави, якщо не зможуть довести, що є громадянами інших держав» (ст. 111) [359, с. 69].

Згодом, питання військової служби було закріплено у Березневій конституції 1921 р., де у ст. 91 зазначалося: «Усі громадяни зобовОязані пройти військову службу» [126].

Перший загальний офіційний призов у Східній Галичині міністерство внутрішніх справ Польщі оголосило 29 листопада 1922 р. на підставі рішення уряду від 20 листопада та листа міністра військових справ від 29 листопада 1922 р. Згідно з рескриптом МВС, призов відбувався у два етапи: на першому діяли лікарсько-оглядові комісії, що визначали придатність юнаків до служби, на другому - придатні до служби у війську призовники повинні були зО явитися до повітових команд поповненням для відправлення у військові частини [359, с. 71]. Однак, більшість призовників у визначений час не зОявилися. Призов, в основному, було завершено до травня 1923 року. Визначальним, на думку дослідників, було те, що 15 березня 1923 р. Рада Послів визнала Східну Галичину приналежною до Польщі [91, s. 6].

У результаті проведення першого загального призову у Східній Галичині до польської армії було мобілізовано 24 859 українців («українців» і «русинів»), що становило 73,65 % від усіх новобранців зі Станіславівського, Тернопільського і 21 повіту Львівського воєводств. Станом на 1 травня 1923 р. у війську служило 24 517 «русинів» і 18 744 «українців» (відповідно 9,59 % і 7,33 %). Загалом у польській армії перебували 43 261 особа українського походження, або 16,92 % загальної чисельності збройних сил [359, с. 75].

До 1923 року питання правового статусу Галичини регулювалося міжнародними урядами, викладеними на Версальській мирній конференції, а після цього край став частиною Польської держави, де національні уряди здійснювали політику уніфікації. Позиція українських політичних діячів у Галичині спочатку зводилися до визнання тимчасового характеру польської окупації, а згодом український політикум розділився на три групи: ліві сили займали радянофільську позицію і бачили майбутнє Західної України у зПєднанні з УСРР; УНДО і християнські організації виступали за співробітництво з польськими урядовими чинниками і розглядали вирішення національних перспектив у рамках Польщі; праві, націоналістичні сили відстоювали гасла національної незалежності.

Радянофільство стало однією з провідних тенденцій суспільного життя середини 1920-их рр. У 1923-1925 рр. у західноукраїнському суспільстві тривала дискусія щодо шляхів консолідації національно-державницького табору, на який суттєво впливали радянофільські настрої частини українських політиків. Прибічник радянофільства Ф. Федорців вважав, що на Сході існує українська держава, хоча «своїм ладом, устроєм, правовими нормами, становищем у СРСР вона не підходить до розуміння державного твору, яке є основане нашими правно-державними поняттями». Майбутній голова УНДО Д. Левицький у статті «Ще про наше становище за радянської України» на початку 1925 р. стверджував: «... на радянській Україні росте, міцніє і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї - чужі рамці фіктивної української державности наповняються рідним змістом справжньої державности. І цей факт є рішаючим для нас, як українських націоналістів, на скристалізування нашого відношення до радянської України» [335, с. 57].

Політика польських урядів у 1920-х рр. була спрямована на асиміляцію українців у Польщі, а цьому процесу сприяли: сфальсифіковані результати перепису населення; введення закону С. Грабського; мовна політика в державі; обмежені правові засади національних меншин у польських конституціях.

Невирішеність українського питання в Польщі у 1920-х рр.

обумовлювалася також і загальним характером ставлення до української проблеми не лише урядових чинників, а польської суспільності вцілому. Що ж до української держави, то в концепціях польської політичної думки вона бачилась десь далеко, над Дніпром. Навіть найбільш прихильні до українського питання представники федеративної ідеї в своїх намірах бачили її на схід від Збруча, і як таку, що не володіла Східною Галичиною, а тим паче не сягала Лемковини, Холмщини і Підляшшя [494, s. 132].

Закріплюючи «польський стан посідання» на українських землях, окупаційні власті ліквідували автономію Г аличини, яку вона мала в часи Австро- Угорщини, а також місцеве самоврядування. У березні 1920 р. було заборонено офіційно вживати назви «Галичина», «Україна», «українець». Замість них запроваджувалися «Малопольська Всходня», «русін», «русіньскі». Українська мова усувалася з урядових установ, ліквідовувалися українські кафедри в університетах, унеможливлено українській молоді вступати до вищих навчальних закладів. Через відмову скласти присягу більше 6 тис. українських службовців було звільнено з роботи. Закон про осадництво сприяв широкомасштабній колонізації українських земель етнічними поляками [278, с. 18-19].

Були прийняті аграрні закони, за якими польська влада намагалася поселити на українських землях багатотисячну армію озброєних польських селян - колоністів, спроможних нести прикордонну сторожову службу і водночас виконувати функції каральних загонів щодо українського селянства. На той час 94 % українського населення Східної Г аличини і 95 % - на Волині проживало у сільській місцевості і були задіяні в аграрному секторі. Незважаючи на це, глава уряду Вінсенти Вітовт твердив: «Землі тільки польському хлопу, який їх оборонить, а не тільки загосподарює». Воєнні колоністи одержували земельні наділи по 45 га. Для допомоги осадникам був створений спеціальний колонізаційний фонд у розмірі 70 млн. Марок. До середини 1921 р. колоністи захопили понад 160 тис. га землі, що становило майже чверть усього земельного фонду, який підлягав земельній реформі. Аграрна реформа зберігала на західноукраїнських землях поміщицькі маєтки, розпарцельовану (розподілену) землю надавали переважно польським осадникам і військовим колоністам, при цьому на польських землях парцеляції підлягали поміщицькі маєтки від 180 га, а на східних землях - 400 га. Українці протестували проти цього, адже страждали від безземелля та малоземелля, ввважали, що землі не вистачить навіть для мінімальних їхніх потреб. На Західній Україні було 8 млн. га землі, по 1 млн. га на 250 тис. господарств, з чого 75 % господарств мали лише менше 5 га. Для розпарцелювання було виділено 1 млн. 500 га землі. На одного малоземельного власника припадало по 3-4 га, а це не покращувало його добробут. Польські колоністи з 1918 по 1923 рр. захопили 444 тис. га української землі (200 тис. у Східній Г аличині, 245 тис. - на Волині та Поліссі). Воєнна колонізація осадників передбачала контроль над ключовими теренами Східної Галичини - всю територію біля Збруча, залізниці Ярослав-Львів і нафтові залежі [226, с. 84-85].

Становище українців у міжвоєнній Польщі необхідно повПязувати із загальнодержавною політикою щодо національностей. Становище національних меншин у Польщі було різним. Це залежало від національної свідомості, суспільного статусу даної групи, а також від її політичних устремлінь.

Перші правові акти щодо національних меншин заявилися відразу з утвердженням Польської держави. У лютому 1919 р. був опублікований Декрет Начальника держави, що окреслював компетенції єврейських гмін і визнавав їх як державні інституції. Права національних меншин знайшли своє відображення у Березневій конституції 1921 року [87]. У січні 1922 р. уряд оголосив тимчасові правила, що регулювали відносини державних структур з православною церквою в Польщі, однак це стало початком напружених взаємних відносинах на наступні роки. Рівень вирішення національного питання в Польщі зростав ще й тому, що на парламентських виборах 1922 р. представники меншин виступили із спільною заявою Блоку Національних Меншин, а результати виборів були наступними: представники Блоку здобули 89 депутатських мандатів і 27 сенаторських. Усе це свідчило, що представники національних меншин можуть стати помітним чинником у польському парламенті. Саме національні меншини відіграли визначальну роль у перемозі на президентських виборах Г абріеля Нарутовича, а після його загибелі - С. Войцеховського [372, s.267].

Політика щодо національних меншин здійснювалася у міжвоєнний період багатьма установами. Нею займалося, головним чином, Міністерство внутрішніх справ, в якому існував політичний департамент і діяв національний відділ та інші інституції, як-от Міністерство закордонних справ, Міністерство релігійних справ, Міністерство релігійних визнань і громадської просвіти, Міністерство збройних сил і цілі дорадчі структури, зокрема Секція політичного комітету Ради міністрів до справ Східних воєводств і національних меншин, що функціонувала в уряді В. Грабського. У перші роки незалежності її діяльність була визнана сильним міжнародним чинником, і вона повинна була гарантувати політичну стабільність держави.

У контексті національної політики розглядались і закони про польське громадянство, які зустріли багато контроверсій. Перший з них від 20 січня 1920 р. визнавав польське громадянство за усіма особами, що не були громадянами інших держав і проживали на території Польської держави. Цей закон відразу викликав суперечки між польською владою і представниками німецької меншини. Після його обговорення на рівні Ліги Націй та Постанови Постійної палати міжнародного правосуддя в Гаазі було підписано польсько- німецьку конвенцію (Віденська Конвенція від 30 квітня 1924 року), згідно якої польського громадянства набували особи, які мали «domicyl» на цілій території Польщі. При чому цей закон допускав можливість двох сталих місць проживання. Для набуття громадянства вистачало одного сталого місця проживання на території колишньої Речі Посполитої і не було вимоги проживання даною особою на території Польщі. Закон також не регулював до якого часу особи, що мають підстави до набуття громадянства, могли «зголосити свої подання». Ці проблеми урегулювала Віденська конвенція, яка визначила остаточний термін еміграції осіб до Німеччини - 1 липня 1926 року.

Аналогічні питання щодо громадянства були передбачені також Ризьким договором і стосувалися громадянства осіб польської та української національностей. Згідно з цим договором, встановлювався термін подачі відповідної заяви щодо набуття громадянства. Він становив один рік від часу ратифікації Ризького договору, тобто квітень 1922 року [399, s. 231].

І, нарешті, уже під кінець існування самої Польської держави, напередодні німецького вторгнення було введено закон про позбавлення громадянства (Найбільші дискусії викликав закон про позбавлення громадянства від 31 березня 1938 року, який дозволяв владі позбавляти громадянства осіб за «втрату звПязку з державою». Існуючі в цьому питанні приписи мали загальний характер і були використані для позбавлення громадянства осіб нелояльних до влади.) [467, s. 49]\'

Важливим чинником у самоідентифікації українського населення у міжвоєнній Польщі була українська мова, у якій українська нація закодовує свою історію, свій всебічний багатовіковий державотворчий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність.

З точки зору Польщі у 1918 р. лише Східна Малопольща була територією, на якій офіційно було визнано присутність української мови в публічному житті. Цього питання торкався і Версальський договір, за умовами якого повинно було вирішуватися мовне питання в східних воєводствах Польщі. Йшлося про те, що, згідно умов Версальського договору, польський уряд зобовПязувався не чинити будь-яких обмежень щодо вживання української мови [334, с. 148]. Що ж до Волині і Полісся, то в цьому випадку такий стан лише формально було толеровано.

Остаточний стан справ був урегульований у законі від 31 липня 1924 р. про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах, у тому числі сільських. За декілька років (з 1923 по 1926 рр.) у Західній Україні було закрито 1377 українських початкових шкіл, звільнено близько 3 тис. українських учителів. Політика польської влади і надалі не змінилася. Якщо 1925 р. налічувалося 1055 українських початкових шкіл, то 1927 р. - 774, а до вересня 1939 р. залишилося всього 139 шкіл. Сотні тисяч українських дітей не вчилися. Більшість населення Західної України залишалася неписьменною, а серед жінок неписьменними було 76 %. З 28 700 початкових шкіл у Польщі в 1937 р. існувало 420 (1,4 %) з українською мовою навчання, зі 769 загальноосвітніх гімназій 24 (3,4 %), з 691 ліцеїв - 21 (3 %) [342, с. 298].

Закон про мови в адміністраціях допускав можливість використання української мови в публічній адміністрації і органах самоуправління лише на територіях Львівського, Тернопільського, Станіславівського, Волинського і Поліського воєводств, за винятком кореспонденції з транспортним сектором, чи справами комунікаційної інфраструктури.

Одночасно мовний закон допускав використання мови тієї меншини у випадку провадження судових читань, опитування зізнань свідків, протоколів зізнань, висновків прокурорів, а також різного роду подань, скерованих до судової влади. Необхідно зазначити, що особа українського походження мала право вимагати, щоб увесь текст вироку, застереження і акти оскарження були подані на його рідній мові. Українці також мали право на звернення до апеляційного суду, що знаходився у Любліні, а також право вимагати, аби вислови й усі сентенції найвищого суду були також виголошені українською мовою, оскільки він був інстанцією, що виголошувала вироки, які виходили з львівського апеляційного округу [540. s. 57].

Однак найбільше суперечок викликав мовний шкільний закон 1924 р., який запроваджував засади утраквізму (двомовності - О. Т.) на територіях етнічних меншин (Введення закону привело до загострення польсько-українського протистояння, а член Української Військової Організації вбив куратора Станіслава Собінського, який у 1924-1926 рр. виконував накази щодо утраквізації шкіл) [70, s. 286-287]. У час прийняття згадуваного пакету законів керувалися засадами, що державною мовою у внутрішньому житті і зовнішній кореспонденції є польська мова, яку повинні знати усі громадяни, а також, що українську мову слід допустити до публічної сфери тільки у випадку труднощів у порозумінні державною мовою або ж духовних потреб окреслених парафій. Умовою використання представлених вище мовних прав була наявність польського громадянства та приналежність до української меншини [70, s. 286-287].

Введення «Lex Grabski» привело до скорочення викладання українською мовою в школах. Після його імплементації, кількість шкіл з українською мовою навчання в усій Західній Україні скоротилася до 457, в них навчалося лише 5 % загального числа українських школярів, ще 27 % вчилися в утраквістичних і 68 % - в польських школах (згідно даних за 1934-1935 навч. рік) [351, с. 29]. Це свідчило про обмеження національних прав українців у Польщі.

Окремі польські дослідники визнають, що з перспективи часу видно помилку польської влади щодо обмеження використання української мови, у порівнянні з австро-угорськими часами. На їх думку, державна політика Другої Речі Посполитої, її престиж і стабільність не понесли би таких втрат. Одночасно, регулювання офіційного полонізаційного курсу, респектування правних зобовПязань держави щодо українців, особливо через селективний допуск їх до державної служби і розширення повної двомовності на національно-змішаних територіях, створювало б значно кращі умови до державної консолідації, а також зменшувало б етнічно-територіальне напруження [538, s. 58]. Однак такі підходи не знайшли підтримки в національній політиці польських урядів.

До певного символу виросла у міжвоєнному часі також «війна про метрики» цивільного стану між Греко-Католицькою церквою і органами державної адміністрації. Восени 1919 року згідно розпорядження митрополита

А. Шептицького, впроваджено засади написання метрик українською мовою замість «дотихчасової латини». Це зустріло негативну реакцію з боку державної влади. Єдине, на що погодилася Греко-Католицька церква у 1924 році, на відступ від тих засад і допустила можливість поновного вживання латинської мови на засадах цивільної адміністрації («perenta»). Оскільки введення української мови суперечило також «кресовим законам», місцева влада розпочала акції накладання «гривни» (оброку, штрафу - О.Т.) до 3 тис. злотих, або арешту до 3 місяців. Крім того, Головний Адміністративний трибунал 18 червня 1924 року заявив, що духовенство, як урядовці цивільного стану, зобовПязані до визнання польської мови у зовнішній кореспонденції. Але Греко-Католицька церква дотримувалася і далі принципу, що Конкордатом (стаття ХХІІ) та відповідно законами канонічного права окреслено основи ведення метричних книг як внутрішньої справи релігійної спільноти. Подальші судові вироки та інтерпеляції, а також адміністративні репресії щодо кліру не ліквідували проблеми. Священики «гривен» не сплачували, а кара арешту (замість штрафу) була щонайбільше фікцією, ніж безпосередньо засобом примусу [523, с. 11].

Гострота української національної проблеми в Польщі на початку 1920- их рр. обумовлювалася і тим, що як і вища адміністрація, так і польська суспільність не сприймала українських вимог, які, на загал, зводились до культурної автономії: утворення вищого шкільництва, передовсім українського університету, організації української середньої та початкової школи у Польщі. Однак польське керівництво, де переважали військові не бажало належним чином вирішувати українську проблему (Мало того, зміни зачепили і те польське керівництво, яке діяло до цих часів. Прикладом може бути волинський воєвода Генрик Юзевський, котрого було переведено до Лодзі, де не було української національної меншини) [468, s. 56].

В таких складних обставинах, протиставляючись польському тиску, українці власними ресурсами через культурно-просвітницькі інституції творили власні школи. Такі правові можливості вони знаходили навіть у

антиукраїнському «Законі Грабського». Головною установою і координатором національної освіти стала «Рідна школа», джерелом фінансування якої були пожертви з боку української громадськості, а також значні субвенції, які надходили з українських емігрантських середовищ. «Рідна школа» створила мережу загальних професійних і середніх шкіл, а також дошкільних закладів. Товариство проводило видавничу діяльність, організовувало різні за напрямами курси для дітей і дорослих. «Рідна школа» виступала координатором при проведенні акцій мобілізації батьків для участі у шкільних плебісцитах [70, s. 299].

Значну роль у формуванні національної свідомості українського населення у міжвоєнній Польщі відіграло товариство «Просвіта», яке мало численні філії, що діяли на території Східної Галичини. У рамках просвітницької діяльності товариство курувало місцевий театр, музичні осередки. У краї діяли, організовані ще за австрійських часів читальні, що мали значний вплив на місцеве населення і охоплювали своєю діяльністю міські і сільські осередки. Незважаючи на значний рівень неписьменності, просвітницькі товариства користувалися великою популярністю в населення і відігравали значну роль у кристалізації національної свідомості українців.

«Просвіта», маючи значні досягнення у Східній Галичині, намагалась поширити свою діяльність на Волинь. Однак, незважаючи на розбудову просвітницьких осередків, досягти високого рівня у розвитку просвітницької роботи тут не вдалося [467].

Особливо гострим у національно-культурному житті Г аличини на початку 1920-их рр. було питання організації українського університету. У Львівському університеті польською владою було ліквідовано всі кафедри з українською мовою викладання, усіх професорів-українців звільнено з роботи. Наказом ректора від 14 серпня 1919 р. фактично було заборонено українцям студіювати в цьому університеті. Студентами могли бути зараховані лише особи, «які сповнили вимоги війської служби в польському війську». Університетові було присвоєно імя Яна Казимира. Політика Польщі була спрямована на те, щоб позбавити українське населення можливості вчитися рідною мовою, вільно розвивати науку. Міністр освіти С. Грабський відверто заявляв, що «метою польської політики в Західній Україні не може бути розвиток української національної культури, прищеплення любові до української книги і мови та розвиток української термінології цією мовою», бо це, мовляв, приведе до «національно-політичного сепаратизму». Колонізаторів особливо турбувало те, що українці при досягнення високого ступеня культури і національної свідомості вимагатимуть своєї держави [306, с. 101-103].

У цих умовах в 1920-их рр. почали діяти університетські курси з філософським, юридичним і медичним відділенням, які стали основою таємного Українського Університету, заснованого на зПїзді українського студентства в липні 1921 р. на зразок західноєвропейських університетів. Таємний університет, який мав три факультети, однак отримувані у ньому наукові ступені не визнавалися в Польщі [467, s. 34].

Створення Українського університету було передбачено законом про воєводське самоврядування від 1922 р., який мав би утворитися у 1924 р. Його утворенню нібито перешкодила дискусія про «локалізацію», тобто місце його відкриття - Львів чи Станіславів.

Українці намагалися легалізувати власний Таємний університет у Львові, однак, в силу того, що здійснити це не вдалося, він був перенесений до Чехословаччини - у Прагу [344]. Поляки пропонували ще декілька проектів для української вищої школи - це розміщення університету у Станіславові чи перетворення Ягеллонського (Краківського) університету в утраквістичний. Була й пропозиція перенести університет з Праги до Варшави. Усілякі рішення, які висувалися з польського чи українського боку торпедували ендецькі політики. Питання до 1939 р. так і не було розвОязано [448, s. 76].

Українське національне протистояння з польською адміністрацією і політикумом вже від 1920-их рр. виразно асоціювалося з особою митрополита Андрея Шептицького та іншими діячами греко-католицької церкви.

Своїми різкими висловлюваннями і діями на захист українських мирян митрополит став оплотом українського руху у греко-католицькій церкві. Митрополит Андрей Шептицький, як церковний лідер, заангажований до виникнення Західно-Української Народної Республіки, а пізніше до боротьби за права українського населення у міжвоєнній Польщі, протиставлявся польській владі. Організація греко-католицької церкви була побудована таким чином, що під юрисдикцією львівської митрополії були деканати у Бразилії, США, Канаді і багатьох інших зарубіжних державах. Цей чинник також зміцнював позицію А. Шептицького.

Під приводом пастирського візиту у 1920 р. митрополит А. Шептицький поїхав до Риму, де скаржився на ставлення польської влади до греко- католицького духовенства. Під час здійсненої подорожі по Європі і Америці він збирав кошти для допомоги бідним у Галичині, а також проводив інтенсивну політику пошуку підтримки української справи серед членів урядів держав Західної Європи. Більшість його висловлювань були толерантними, проте траплялися гострі висловлювання на адресу властей у Варшаві, владу яких у Галичині він справедливо трактував як окупаційну. Виняткове значення мало й те, що митрополит виявив підтримку еміграційному уряду ЗУНР. Плани повернення А. Шептицького до Львова, викликали негативну реакцію польської громадськості, головним чином, на території Східної Галичини, оскільки там були відомі антипольські виступи митрополита. Варшавські власті погодилися на його приїзд за умов видання пастирського листа з декларацією лояльності митрополита до Польської держави [450, s. 95].

Оскільки митрополит не виявив належної лояльності до Польської держави при поверненні із Заходу, і не звернувся до населення з відповідним пасторським зверненням, як того вимагала польська влада, то відразу після перетину польського кордону був затриманий у Познані. Лише написання нового листа і складання декларації лояльності до президента уможливило його повернення до Львова. Однак і в наступні роки А. Шептицький не залишав антидержавної діяльності, яка виявилася в активній участі митрополита в підтримці українського населення, що переслідувалося поляками [454, s. 29].

Митрополит був противником використання церкви у політичній боротьбі. Однак розумів, що нижче духовенство міцно заангажоване в ній, і дуже часто намагалося допомагати національним силам. Особисто А. Шептицький був добре обізнаний з діяльністю УВО, а пізніше ОУН, засуджував терористичні акти, здійснювані цими силами, які суперечили догмам церковної науки. Однак, націоналістичних організацій не засуджував, а трактував їх як тимчасовий спосіб формування державної української думки [494, s. 316].

Особливе місце у протистоянні поляків та українців займало питання приналежності і правового статусу Львова.

Польське міське управління у Львові сформувалося після розпаду Австро- Угорщини і відходу військ Західно-Української Народної Республіки в кінці листопада 1918 року. Указом від 12 січня 1919 р. Тимчасова рада у Львові була наділена правами органу міського самоврядування. Хоча чисельність радних була збільшена до 150 осіб, це не стосувалося українських представників [256, с. 68]. Після смерті Т. Лежогубського, С. Онишкевича, В. Нагірного залишилося лише два українські представники. 2 березня 1919 р. у звПязку із заявою члена ради Т. Дверницького - «українцям немає місця в раді м. Львова» українські радні заявили про вихід із ради [256, с. 68-69]. (Не кращими були позиції українців в інших містах Галичини: у прибічній раді Тернополя налічувалося 5 українців, стільки ж було вибраних українців і у Станіславові [256, с. 68].

Тимчасова міська рада Львова діяла з 1919 до 1927 року. Українська громада міста, в силу обставин які склалися не мала жодного впливу на раду. У звПязку із зловживаннями, яких допускала рада та висновками спеціальної слідчої комісії, вона була розпущена. Управління містом було передано урядовому комісару Я. Стшелецькому. Була також створена Прибічна рада із 60 осіб, але в її компетенції перебували лише дорадчі функції [256, с. 69].

Прибічна рада керувала містом до червня 1930 р. (27 вересня 1928 р. урядовим комісаром став О. Надольський - О. Т.). Лише четверо українців були представлені у Прибічній раді і таким чином вони були позбавлені впливу на її діяльність. 23 лютого 1928 р. радний В. Децикевич вніс пропозицію про використання української мови, поряд з польською. Йшлося про використання мов у повідомленнях та відповідях на звернення, які давав магістрат. Польська більшість відхилила цю пропозицію, мотивуючи рішення тим, що рада не уповноважена вирішувати політичні питання. Ігнорувалися Прибічною радою і вимоги українців щодо фінансування національних товариств, Українського національного музею та українського театру [256, с. 99].

Недивлячись на те, що правовий статус українців у перші повоєнні роки був визначений міжнародним законодавством, яке гарантувало їм права щодо цілковитого забезпечення охорони життя, демократичних свобод, громадянських і політичних прав, релігійної толерантності, прав використання рідної мови в адміністративних і приватних відносинах, у шкільництві, діяльності

національних економічних структур та участі у публічних фондах та ін., на ділі центральні та місцеві польські адміністрації ці приписи ігнорували, здійснюючи політику національної асиміляції українців. Зміцнюючи «польський стан посідання» у Східній Г аличині та Волині, польська влада ліквідувала автономію Галичини, яку вона мала в часи Австро-Угорщини, а на Волині активно здійснювали політику «осадництва», зміцнюючи у такий спосіб польську присутність в регіоні. Однак, зростаюча економічна криза, яка посилилася до середини 1920-их рр., політична нестабільність, свідченням якої стали постійні зміни урядових кабінетів, схиляли суспільність до необхідності проведення змін, які б зміцнили існуючий державний лад. Невирішеність національної проблеми у державі на довгі роки залишилася джерелом нестабільності, політичного протистояння та каталізатором появи і розвитку національних рухів.

2.2.