Державно-правове регулювання етнонаціональних процесів у Польщі в другій половині 1920-их - 1930-их рр.

Військовий переворот Ю. Післудського у травні 1926 р. та встановлення режиму санації знову загострили національне питання в державі. Зрештою, це було наслідком попередньої національної політики головним ідеологом якої безумовно виступав Ю.

опиралася на традиціях давньої Речі Посполитої (аналіз статей Б. Мєдзінського) [432, s. 187; 378, s. 19; 434, s. 10]. Як видається, програма-мінімум у реалізації федераційної концепції передбачала інкорпорацію до Польщі західнобілоруських і західноукраїнських земель: Бєльського, Білостоцького, Сокольського, Бжеського повітів, а також Волині по лінії річок Стир або Случ.

Передбачалося, що завдяки реалізації концепції федералізму, Польща в союзі з Литвою, Білоруссю та Україною мала стати гарантом безпеки в регіоні Центрально-Східної Європи.

Окрім «концепції федералізму», яка в кінцевому підсумку трансформувалася в «концепцію прометеїзму». Інші погляди висловлював Р. Дмовський - головний ідеолог і найвпливовіша фігура серед польських національних демократів (ендеків), політичний опонент Ю. Пілсудського. Згідно з концепцією інкорпорації вважалося доцільним приєднати до Польщі всі території, на яких була етнічна перевага поляків або відчувалася їх економічна та культурна домінація. Тобто в кордонах польської держави мала опинитися Литва, частина Білорусі разом з Мінськом (західна частина Білорусії разом з містом Гродно переходила за цією концепцією «без дискусій» - О. Т.), Полісся, Волинь і Поділля. Решту спірних територій вирішено віддати Росії [264, с. 54-74].

Не дискутувалося в цій концепції і питання Східної Г аличини. Незважаючи на те, що вона була населена переважно українцями, які 13 листопада 1918 р. проголосили ЗУНР, пілсудчики та ендеки вважали Галичину інтегрованою частиною Польської держави.

В часи розбудови Польської держави, яка виявилася багатонаціональною, концепція Ю. Пілсудського виглядала для цих народів привабливішою. Дійсно, федераційна програма розбудови майбутньої Польської республіки була співзвучна поглядам Ю. Пілсудського. Він розумів, що у відродженій Польщі необхідно встановити такий устрій, який був би привабливим для інших народів. Федералізм як форма державного устрою найбільше підходив для цього. Однодумці Ю. Пілсудського з «бельведерського табору» на противагу Р. Дмовському декларували співпрацю з сусідами на східних кордонах Польщі.

Чи однозначно польський лідер віддавався ідеї «федерації» викликає сумнів. Але однозначно Ю. Пілсудський був прихильником сильної Польської держави. Лише така держава, на його переконання, мала право самоствердитися між Росією та Німеччиною.

На нашу думку, рацію мають ті дослідники, котрі стверджують, що Ю. Пілсудського федералізм виступав знаряддям для відновлення великодержавного статусу Польщі, яка повинна була відібрати в Росії пріоритетну роль у регіоні Східної Європи. «Ми повинні бути господарями не лише в себе дома, а й у всій державі царя», - наголошував він. Опинившись у невигідному геополітичному становищі - між Німеччиною й Росією - й не маючи дієвої підтримки з боку великих держав. Ю. Пілсудський вирішив будувати систему союзів із народами, які так само, як донедавна Польща «стогнали під гнітом» царської Росії. Польський державний інтерес полягав насамперед в тому, щоб раз і назавжди позбутися небезпечного російського сусідства, відгородившись буферною зоною напівзалежних від Польщі держав, які постали б на просторі від Балтійського до Чорного морів. Якщо соціалізм був для Ю. Пілсудського засобом здобуття незалежності Польщі, то федералізм мав стати знаряддям утвердження незалежності [264, с. 74-75].

Платформою польсько-українського порозуміння в цій політичній структурі мала стати спільна ідея побудови України над Дніпром. Підпорядкувавши її польському політичному впливові, пілсудчики намагалися забезпечити кордони Польщі від головного, на їх погляд, ворога - Радянської Росії.

Незважаючи на сповідування панівною політичною силою теорії польського «прометеїзму», яка визначала історичну місію Польщі щодо звільнення поневолених народів України й Білорусії від більшовизму (в польській політичній думці вона розглядалася винятково як «сповнення почесного завдання боротьби за свободу народів»), терени Г аличини і надалі трактувалися як суто польські землі. Тому на цій території визначальною була та сама «інкорпораційна» політика, проведення якої, щоправда, відрізнялося від попередніх років. Різниця полягала у тому, що замість національної проводилася державна асиміляція - виховання надійного громадянина держави іншої національності, а відтак одним із політичних завдань у краї було опанувати національно-визвольний рух українців і переорієнтувати його на антибільшовицький для зміцнення позицій Польщі на прикордонні з СРСР [333, с. 78].

Водночас, назріваюча державно-політична криза першої половини 1920-х рр. схиляла до необхідності проведення змін, які б зміцнили існуючий державний лад. Набувала прихильників ідея про встановлення «твердої влади», спроможної навести порядок. Значно активізувалися прихильники

Ю. Пілсудського, якому пропонували різні урядові посади і, навіть, подавалася пропозиція його очолити [358, с. 96]. Зростаюча економічна криза, яка особливо посилилась у 1925 р., внаслідок неврожаю та економічної війни з Німеччиною, була використана прихильниками Ю. Пілсудського з метою повернення його до влади. Ю. Пілсудський схилявся до диктатури і не сприймав парламентаризм як форму державного правління. Однак, його діяльність в нових умовах (критика правоцентристів, звПязок з робітничим рухом) утверджувала образ Пілсудського як демократа, патріота і прихильника лівих поглядів [333, с. 79].

Внаслідок травневого перевороту 1926 р. в руках Ю. Пілсудського була зосереджена необмежена влада.

Водночас, травневі події 1926 р. привели до зміни політики влади, яка стосувалася єврейського, українського та білоруського середовищ. Нова влада запропонувала політику державної асиміляції і поступового поборювання антидержавних тенденцій. Було запропоновано також остаточне врегулювання релігійних відносин, проведення аграрної реформи і вибори місцевого самоврядування. Скажімо, у 1927 р. уряд вирішив провести зміни щодо діяльності окремих відділів місцевого самоврядування білоруської меншини. У березні цього року було легалізовано Білоруську Селянську Робітничу Громаду, якій тут же висунули звинувачення в діяльності, спрямованій на приєднання білоруських земель до Радянського Союзу, реалізацію завдань комуністичного руху і ворожість щодо Польської держави (Білоруська селянська Робітнича Громада - радикальна робітнича партія - була утворена в 1925 році як сеймовий Клуб депутатів. Через два роки після утворення вона налічувала 100 тис. членів. Легалізовано її було в 1927 році. Крім політичної діяльності, партія опікувалася діяльністю громадських білоруських обПєднань, а також утворенням бібліотек, театральних гуртків, кас взаємодопомоги та ін.) [489, s. 30].

Після виборів 1928 р. маршал Ю. Пілсудський пробував формувати репресивну політику щодо своїх противників, однак вона стосувалася не лише опозиції, а й організацій національних меншин, передовсім тих, яких запідозрили в поширенні національної ідеології і намаганні створювати парамілітарні організації [489, s. 32].

Що ж до державної польської політики в українському питанні в першій половині 1930-х рр.

У кінці 1930-их рр. відбулося чергове загострення польсько-українських відносин. Свідченням цього були терористичні акції Організації Українських Націоналістів у Східній Галичині. Така реакція українців, переважно молоді, стала адекватною відповіддю на посилення репресивних заходів щодо них з боку польської влади.

Суспільним напруженням супроводжувались у Польській державі переписи населення. Після резонансного перепису 1921 р., результатам якого не довіряла не тільки значна кількість населення в середині країни, але й зарубіжні політики, уряд оголосив про черговий перепис, який призначили на 1931 р. Відповідну підготовку до цієї акції розпочали й українські сили, вважаючи, що цей перепис повинен був показати загальну кількість українців, райони їхнього проживання, зайнятість, соціальну структуру. Важливими були показники щодо мовних ознак та участі в управлінні й громадській роботі. Однак у середовищі українських політиків зріло переконання що і результати цього перепису стануть засобом маніпуляцій влади в оцінці національних проблем і українського питання зокрема [489, s. 30-31].

У переписі 1931 р. питання про «національність» було трансформовано в «рідну мову». Перепис відбувався в кардинально іншій політичній ситуації ніж попередній 1921 р.: післявоєнні міграції завершилися, кордони були усталені, а працівники статистичного апарату вже набули відповідного досвіду. Звичайно, що це все не було підставою до випадків певних зловживань [489, s. 30-31].

Маніпуляції щодо результатів перепису, головним чином, стосувалися південно-східних воєводств Польщі, де представники адміністрації запровадили окремі зміни до питальника, що дозволяли уточнити «мову», а фактично змінити використання задекларованої мови на польську. Згодом, цю діяльність демограф Едвард Штурм де Шутрем прокоментував наступним чином: «Робота то була настільки брутальна, що керівники, відповідальні за опрацювання перепису населення були здивовані і мали навіть намір неопрацювання назагал безвартісних даних національних для цілого сходу Польщі (...). Треба однак додати, що вищі влади в Польщі, здаючи собі справу з безчільного фальшу, заборонили публікації матеріалів для національних менших і одиниць як-от гміни і села (бо там зловживання було б видно відразу), водночас заборонили науковцям та іншим спеціалістам доступ до автентичного матеріалу перепису» [488, s. 36]. Як видається, ці маніпуляції були наслідком грубого порушення низки міжнародних зобовОязань Польщі щодо надання широких прав національним меншинам, зокрема, українцям.

Недивлячись на недостатню вірогідність перепису Головне статистичне управління звернуло увагу на інформацію про віровизнання. Це мало раціональне тлумачення у відношенні до східних воєводств, де релігійне визнання фактично відповідало національності. Що ж до центральних і західних воєводств, то там такої відповідності національності не спостерігалося, бо серед поляків було дуже багато протестантів, а серед німців значним був відсоток католиків.

Підсумки перепису населення ще раз довели, що влада маніпулювала питаннями етнічної визначеності населення та його національної свідомості. Саме тому, для того щоб не вживати в анкетах чітких етнічних визначень, наприклад, - «українець», «єврей», «білорус» і т. ін., чи визначень релігійної приналежності, - «греко-католик», «особа мойсеєвого визнання»,

«православний» і т. ін. послуговувалися надуманими критеріями, повОязаними з характером місцевості. До цієї групи зараховували також осіб, які не зуміли окреслити своєї рідної мови відповідно до поданої анкети, а замість цього вживали прикметники: «селянський», «місцевий», «тутешній» та ін. Застосування терміну «тутешні», який не можна вважати науковим, дуже часто прослідковувалося при проведенні перепису на теренах Західної України [337, с. 59-60] .

Національна структура населення Польщі за результатами перепису 1931 р. виглядала наступним чином: поляки - 21,9 млн. осіб (це складало 68,9 % від усього населення країни), українці - 4,4 млн. осіб (13,9 %), євреї - 2,7 млн. осіб (8,6 %), білоруси - 990 тис. осіб (3,1 %), росіяни - 133 тис. осіб (0,4 %), литовці - 83 тис. осіб (0,3 %), чехи - 38 тис. осіб (0,1 %), «тутешні» - 707 тис. осіб (2,2 %), інші - 11 тис. осіб (0,1 %), не подані - 22 тис. осіб (0,1 %) (Є й інші дані відносно кількості українців у Польській державі. З урахуванням графи «місцеві», «тутешні» українці складали 15,7 % усього населення держави, а на території Східної Галичини - 62,6 % - О.Т. ). Вважаємо, що ці дані не відображають повністю національної ситуації в польській державі. Бракує інформації щодо інших меншин, таких як румуни, словаки, татари та ін.[489, s. 31].

За віросповідною ознакою серед українців було 2 млн 855 тис. греко- католиків (60 %) і 1 млн 840 тис. православних (39 %). 60 тис. (майже 1 %) українців належали до інших віросповідань: римо-католицького (26 тис.), євангелістського (7 тис.) та інших протестантських конфесій (25 тис.) [337, c. 60]. Віросповідний принцип більш точно відображав загальну кількість українців у державі.

Діяльність польського уряду викликала протести національних сил: в 1931 році українські націоналісти вбили Тадеуша Голувку - політичного діяча, який займався справами національних меншин, а в 1934 р. було застрілено міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, звинуваченого українськими силами в кривавих акціях пацифікації у східних воєводствах [408, s. 114-115].

Уряд робив певні дії, щоб вийти з атмосфери напруженості. Міністерство релігійних визнань і громадської просвіти вирішило запровадити обовПязкове навчання білоруської та української мови в гімназіях, що функціонували в східних воєводствах. Опрацьовані урядом заходи у сфері національної політики давали можливість навчання в школах національних меншин німецькій молоді в західній частині держави, при цьому вказувалося на контроль за німецьким шкільництвом, бібліотеками, а також за спробами переведення німецьких приватних шкіл на державну систему навчання [408, s. 123-124].

Окрім поступок, здійснених урядом щодо організації навчання національних меншин, він не висловив згоди на творення громадського єврейського навчання. Напружені національні стосунки не зникали. Їх активізували акції саботажу, проведені Українською Військовою Організацією. Відповіддю польських властей стала пацифікація 450 сіл, населених головним чином українцями, а також арешти депутатів, представників від національних меншин, закриття частини товариств і ліквідація окремих шкіл. Після цих акцій почалися пошуки порозуміння з представниками меншин. Певні намагання знайти компроміс у цій сфері виходили від греко-католицької церкви, яка виконувала свого роду роль посередника між урядом і представниками українських угрупувань (наприклад, УНДО). Демократизацією такого потепління в стосунках мало бути видання у вересні 1932 р. Польсько-Українського Бюлетеня. Фіналом цих подій стала польсько-українська угода з 1935 року. Вона була прийнята за сприятливих для уряду умов. Це було викликано значним впливом волинського воєводи Генріка Юзевського, а також шоком, який справила на польську людність серія замахів, здійснених щодо польських діячів. Після парламентських виборів 1935 року польські власті оголосили амністію, однак багато вимог українців, передовсім у сфері мови і шкільництва (наприклад, утворення університету) не були реалізовані.

У першій половині 1930-их рр., після виходу Третього Рейху з Ліги Націй (1934 р.), Польща перестала виконувати постанови Малого Версальського договору. У цей час, серед німецької меншини, розпочався інтенсивний процес гітлеризації, одночасно підкреслюючи свою лояльність до Польщі. Німецька громадськість користувалася фінансовою допомогою з Берліна, яка збільшилася після приходу до влади А. Гітлера.

Початок 1930-их років характеризувався значними антиєврейськими виступами, на які стривожено реагували польські євреї [204, с. 144-145].

Переломним щодо національної політики став 1932 р., коли було прийнято закон про шкільництво, який змінював структуру навчальних закладів, а водночас запроваджував значний державний контроль над системою освіти.

Після смерті Ю. Пілсудського у 1935 році дії влади відзначалися наступом на націоналістичні організації, почався загальний відхід від толерантного ставлення до організацій національних меншин. Новою доктриною в державі стала політика «державної» асиміляції. 19 грудня 1935 року було ліквідовано Комітет у справах національностей, який, головним чином, займався питаннями національних меншин. Дії влади були спрямовані на зміцнення польськості в державі. У цій атмосфері нового виміру набрала політика щодо євреїв. Міністерство релігійних визнань і освіти дозволило утворювати т. зв. «get lawkowych» в школах (виділялися окремі парти (лавки) для євреїв у багатьох навчальних закладах. - О.Т.). Міністерство також працювало над проектом розвОязання єврейського питання через масову еміграцію. З цієї метою з ініціативи Міністерства закордонних справ ліквідували навіть еміграційно- колонізаційний Єврейський комітет. У 1938 р. було прийнято закон про втрату громадянства, який стосувався близько 75 тис. осіб, а у 88 % йшлося про громадян єврейської національності [372, s. 273].

Польща проводила різнопланову національну політику, яка, перш за все, випливала з характеру самої держави та її політичного режиму. Однак більшість дослідників дотримуються засад, що визначальною для міжвоєнного часу була лінія на дискримінацію, в тій чи іншій мірі, національних меншин. Часто державні органи не дотримувалися взятих на себе зобовОязань з національного питання, визначених Версальською системою договорів. Стержневим державним напрямом стала явна чи замаскована політика асиміляції у національному питанні, традиційним також було фальшування офіційних даних щодо кількісних показників національних етнічних груп. Ось чому власне у 1930-их рр. починають розвиватися національні рухи, які на першому етапі свого розвитку стали популярними не тільки серед національних меншин, а знаходять почасти толерантне відношення серед інших народів та держав. Таким прикладом в польській історіографії виступає діяльність в Чехословаччині Організації Українських Націоналістів, яка була на початку належним чином потрактована чехословацькими діячами. Водночас, польські автори повОязують певним чином добре ставлення з боку урядових структур до організацій національних меншин як один з елементів їхньої еволюції в напрямку фашизму та антисемізму. Особливе зацікавлення викликали вони в Румунії та Угорщині. Поруч із зростанням популярності росла і ксенофобія, нехіть до інших націй, підтримка негативних стереотипів у стосунках між народами. До певної міри це була спроба втечі від фрустрації, яка серед багатьох народів породила господарські проблеми і перше несприйняття молодих демократій. Напередодні Другої світової війни значну роль відіграла німецька меншина, серед якої домінували сепаратистські тенденції і яка виявилася головним деструктивним елементом у державах, де вона проживала. Саме діяльність німецьких меншин у Європі (не лише у самій Чехословаччині) стали прецедентом для А. Гітлера до інтервенції в Чехословаччині [499, s. 344-348].

Якщо йдеться про німецьку меншину, то досі нейтральна політика польської влади від грудня 1938 року почала змінюватися. Польські власті встановили нагляд над німецькими товариствами, обмежили навчання німецькою мовою, звільнили з керівництва громадських активістів. Дійшло навіть до арештів і позбавлення громадянства. Ці дії аргументувалися необхідністю піднесення обороноздатності країни. Такою ситуація зберігалася аж до початку війни.

Таким чином, сучасні польські історики стоять на засадах, що Друга Річ Посполита проводила неоднорідну політику щодо національних меншин. На стосунки між польським урядом і численними представниками меншин дуже часто впливали різні чинники, інколи випадкові. Такими факторами була історія попередніх відносин, національні амбіції національних меншин тощо. Водночас, політика польських урядів у національному питанні не була виваженою і коливалася між концепцією асиміляції, чи деклараційними запевненнями введення цілої групи привілеїв, головним чином, у сфері культури, що мало бути нагородою за лояльне ставлення до держави. У Другій Речі Посполитій не вдалося, однак, розвПязати питання національних меншин. Польські історики Т. Броварек та Г. Халупчак [372; 379] стверджують, що, можливо, це було обумовлено браком часу, бо двадцять одного року незалежності не вистачило, щоби перекреслити роки антагонізмів й стереотипів і знівелювати економічну різницю між різними групами населення.

Оскільки у міжвоєнній Польщі католицька церква була домінуючою у суспільстві, то лише це релігійне обПєднання було вільним від державного контролю, навіть користувалося державною підтримкою. Так склалося тому, що цілі католиків здебільшого збігалися з державними інтересами. Греко-католицька церква юридично була складовою католицької, проте фактично через розвинену національну свідомість її вірних українців, та локалізацію на східних польських землях, посіла помітне місце в польській політиці. Репресивними методами

держава намагалася призупинити розвиток незручної, надто активної греко- католицької церкви.

Що ж до православних в державі, то ініційована польськими урядовцями й отримана Польською православною церквою автокефалія спричинила її цілковиту політичну залежність від держави.

Щоб нейтралізувати вплив закордонних німецьких центрів на протестантські релігійні обПєднання в Польщі, польські урядовці також намагалися виробити політику, яка б захищала державні інтереси. Кожна з християнських церков у Польщі, відповідно до своєї чисельності й територіального поширення, брала активну участь у соціально-політичному, й, звичайно ж, релігійному житті країни. Саме чисельність і територіальне поширення зумовлювали можливості та реальний вплив конфесій на польську політику [224, с. 166].

У листопаді 1938 р. врегульовано відносини з польською автокефальною православною церквою. Ця інституція отримала гарантії діяльності, унормовано також її майнове становище. Одночасно уряд досяг впливу на заняття посад у цій церкві кандидатами, лояльними до Польської держави. Промови («казання») у церкві, а також адміністративні документи виконувалися польською мовою.

Передвоєнна політика уряду та його програми в національному питанні вже не відігравали значної ролі. Властиво, усю діяльність уряду можна звести до кількох декларацій і відозв. У першій з них з жовтня 1939 р. прем’єр Владислав Сікорський, перебуваючи в еміграції, зазначав: «... єдиною метою Уряду Національної Єдності буде відбудова великої Польщі, яка буде для всіх своїх громадян на рівні справедливою». У черговій відозві уряду з 18 грудня цього ж року читаємо: «Національним меншинам, які разом з польським народом взяли участь у боротьбі і залишилися вірні Польській Державі, Польська держава гарантує справедливість, вільний правовий захист» [379, s. 57].

З ініціативи єврейського представника в Національній Раді Польської Республіки уряд в декларації від 3 листопада 1940 р. запевнив, що майбутня РП буде демократичною державою, яка гарантуватиме кожному своєму громадянину рівні громадянські і суспільні права. Уряд одночасно заявив про свій відхід від передвоєнного антисемітизму.

Співпраця із єврейськими середовищами для польського уряду складалася не завжди добре. Не змінив цього навіть той факт, що представник єврейської меншини засідав у Національній Раді. Не дивлячись на цю ненайкращу співпрацю, фактом залишається те, що уряд багаторазово інформував суспільну громадськість про дружні наміри до єврейського населення, а також був посередником у передачі євреям фінансової допомоги.

24 лютого 1942 р. видано Декларацію, яка проголошувала відродження польської держави як держави демократичної, яка гарантує рівність щодо права, а також « (...) пошанування права національних меншин словенських, литовських і єврейських народів». Декларація давала гарантії рівності щодо права, свободи віросповідань, сумління і слова, а також свободи творення товариства.

30 липня 1943 р. уряд видав Відозву до Українського народу. Цей документ відрізнявся від попередніх урядових проектів, що мали на меті поліпшити польсько-українські відносини перш за все запевненнями здійснення вимог української сторони, що стосувалося відкриття після війни Українського університету у Львові та ін. Досить виразно документ акцентував на системі покарань за співпрацю з німцями [372, s. 278].

Нехтування проблем національних меншин у міжвоєнній Польщі обумовлювалося її великодержавною традицією, яка передбачала введення до складу своєї держави непольських територій та розвПязання спірних питань переважно з позиції сили.