Висновки до 2 розділу

Утворення Польської держави у 1918 р. було повПязано із політичними змінами у Центрально-Східній Європі, які склалися на завершальному етапі Першої світової війни. Державно-політичний устрій і розвиток Другої Речі Посполитої, установлення кордонів, зокрема на сході та півдні, залежали від багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників.

Окрім внутрішніх законів держави, які регулювали становище національностей, діяли міжнародно-правові зобов\'язання Польщі щодо нацменшин. До основних документів у рамках міжнародного права належали «Малий Версальський трактат» від 28 червня 1919 р. щодо охорони національних меншин та мирний договір, підписаний Польщею з радянською Росією 18 березня 1921 р. у Ризі.

Правовий статус українців у Польщі в перші повоєнні роки був визначений міжнародним законодавством, яке гарантувало їм демократичні свободи, громадянські та політичні права, релігійну толерантність, використання рідної мови в адміністративних і приватних відносинах, у шкільництві, діяльності національних структур - економічно-господарських, національно-культурних та ін., на практиці центральні та регіональні польські адміністрації ці гарантії не виконували. Не виконувалися і внутрішньо-державні закони і приписи щодо нацменшин. Зміцнюючи «польський стан посідання» у Східній Галичині та на Волині, польська адміністрація ліквідувала автономію Галичини, яку вона мала за часів Австро-Угорщини, а на Волині активно здійснювалася політика «осадництва».

Отже, на початковому етапі існування Польської держави основи, зміст та правове регулювання етнонаціонального становища та суспільно-політичної діяльності українців визначали Мала конституція 1919 р. і міжнародні договори і договірні зобов\'язання Польщі. До 1923 р. питання статусу Східної Галичини регулювалося виключно міжнародними актами, викладеними на Версальській мирній конференції у 1919 р.