<<
>>

Особливості реалізації правового статусу національних меншин в другій половині 20-их рр. ХХ ст.

Суспільно-політичні зміни, які визначилися у Польщі після травневого перевороту 1926 р., були означені встановленням диктатури військових із середовища Ю. Пілсудського, що прагнули централізувати управління в державі, спираючись на військову силу.

Змінилася і система влади в державі. Якщо, до 1926 р. вона була окреслена як демократична республіка з багатопартійною системою (парламентарно- кабінетною), то після травневого перевороту 1926 р. устрій держави був змінений конституційно «серпневою новелою» та фактичним захоплення влади Ю. Пілсудським і його оточенням. Польща стала президентсько-автократичною державою (політичний табір в руках якого зосереджувалася влада називався «санацією»). В польському суспільстві нагромадилося незадоволення попереднім парламентським безладдям, що використав Ю. Пілсудський і сили які його підтримували. Нова влада прагнула компенсувати зміцненням авторитаризму слабкість державності, що зумовлювалося, в основному, міжнаціональною ворожнечею на початку 1926 р. [473, s. 113].

Українська спільнота в Польщі не виявила інтересу до захисту реакційного уряду В. Вітоса, однак після травневого перевороту 1926 р. сподівалася на зміну своєї ситуації в державі, повОязуючи вирішення цих проблем з особою Ю. Пілсудського, його ставленням, в минулому, до Української Народної Республіки та союзу з С. Петлюрою. Маршал, однак, не мав чіткої програми щодо українського питання в Польщі. Попередній план побудови держави як держави десятка федерацій був актуальним в період війни з більшовиками, і певна частина української громадськості сподівалась, що поляки повернуться до нього. Ю. Пілсудський вважав, що польська політика стосовно українців, як і національних меншин у державі взагалі, має виходили передовсім з польського інтересу, а для його реалізації слід забезпечити домінуючу роль польській мові в освіті і адміністрації, а також зміцнити польський елемент у стратегічних регіонах.

Відсутність виразної доктрини в Ю. Пілсудського і його оточення, але все таки повернення до влади осіб, повОязаних з Варшавською угодою 1920 р., творило основу пошуку можливої концепції відносин з українцями [384, s. 72-73].

Загальною ознакою урядів, які діяли після травневого перевороту 1926 р. було нарікання на концепцію асиміляції українців, яка передбачала їх денаціоналізацію і була постійно підтримувана у таборі національних демократів. На місце концепції національної асиміляції було внесено програму державної асиміляції, що передбачала надання українцям умов для їх національного і культурного розвитку. Такий хід розвОязання українського питання був визначений новим польським урядом як перспективний у контексті досягнення лояльності українців до польської держави [370].

Як зазначав свого часу польський дослідник Ришард Тожецький, впродовж 1926 р. була вироблена програма з українського питання, яка стала актуальною для всіх санаційних урядів до 1935 р. (Урядові кабінети з 1926 р.: Казимир Бартель (тричі, 15 травня 1926 р. - 4 червня 1926 р., 8 червня 1926 р. - 24 вересня 1926 р., 27 вересня 1926 р. - 30 вересня 1926 р.); Юзеф Пілсудський (2 жовтня 1926 - 27 червня 1928 рр.); К. Бартель (четвертий уряд, 27 червня 1928 - 13 квітня 1929 рр.); Казимир Світальський (14 квітня 1929 р. - 7 грудня 1929 р.); К. Бартель (пОятий уряд, 29 грудня 1929 - 15 березня 1930 рр.); Валері Славек (29 березня 1930 р. - 23 серпня 1930 р.); Ю. Пілсудський (другий уряд, 25 серпня 1930 р. - 4 грудня 1930 р.); В. Славек (другий уряд, 4 грудня 1930 - 26 травня 1931 рр.); Александер Пристор (27 травня 1931 - 9 травня 1933 рр.); Януш Єджеєвич (10 травня 1933 - 13 травня 1934 рр.); Леон Козловський (15 травня 1934 - 28 березня 1935 рр.); В. Славек (третій уряд, 28 березня 1935 р. - 12 жовтня 1935 р.).) [342, с. 129]. Табір Пілсудського прагнув до полагодження суперечливих справ. Він підтримував військове осадництво, яке розглядав як каталізатор польського життя, хоча значною була ворожість українських селян до польських колоністів.

Хотів підкорити державною асиміляцією українське населення, при одночасному навПязуванні польської мови як домінуючої. Творилися штучні кордони між різними етнічними групами, відмінною була і державна політика у залежності від регіону держави. Така політика створювала відповідну дистанцію щодо українських середовищ які бажали радикальних дій на користь поліпшення їх ситуації і чинили опір польським націоналістичним середовищам, котрі заперечували будь-які поступки національним меншинам. Звільнення людей відповідальних за попередню політику, нерідко повПязаних з ендецією провокувало внутрішню опозицію стосовно дій польських урядів [494, s. 156].

Характерною для періоду післятравневого перевороту стала пропаганда ідеї прометеїзму, в рамках якої Польща розглядалася як країна, що розбудовує власну державність і прагне до внутрішнього розгрому СРСР і тим самим звільнення його народів. Ця концепція була повПязана з часом київського походу (походом військ Ю. Пілсудського і С. Петлюри проти більшовиків 1920 р.) і мала багато прихильників аж до середини 30-х рр., а точніше до того часу, коли Польща підписала «Трактат про неагресію» з СРСР. Симпатики ідеї прометеїзму підкреслювали необхідність підпорядкувати собі національні меншини, на випадок конфлікту з радянською Росією [371, s. 23].

Для досягнення підтримки національних меншин слід було реалізувати «ягеллонську ідею» («Ягеллонська ідея» - польська концепція федеральної держави, скерована на Схід в бік Литви, Білорусії й України, яка представляє багатонаціональну, багатоконфесійну державу-імперію, головним суперником якої виступає Росія. Передбачає освоєння Сходу під егідою Польщі.). Ця ідея полягала у погодженні Польщею своїх державних інтересів з прагненнями проживаючого в ній населення. Однак, як зауважив А. Бохенський, не можна відкрито афішувати ягеллонську ідею і вживати її як приклад для розвитку польсько-українських відносин одночасно проводячи національну асиміляцію, бо час ягеллонів був для словенських народів періодом їх денаціоналізації, коли їм загрожувала політична і національна загибель [384, s.

121].

Таким чином, фактично після травневого перевороту доктрина «польського прометеїзму» була покладена в основу національної політики уряду. Хоча упродовж усього міжвоєнного періоду прихильники Ю. Пілсудського сформулювали і намагалися реалізувати дві концепції розв’язання національного питання в Польщі: у 1926-1935 рр. здійснювалася політика «державної консолідації», а в 1935-1939 рр. - «політика національної консолідації».

В основі концепції державної консолідації лежала ідея державного політичного народу. На відміну від народової демократії, яка єдиним сувереном влади визнавала польський народ, прихильники Ю. Пілсудського головну роль у творенні «політичного народу» відводили державі. Інтереси держави та народу визнавалися тотожними. Поняття «польський політичний народ» поширювалося не тільки на етнічних поляків, а й на представників усіх національних груп, які проживали на території держави. На підставі цих засад головну мету національної політики Польщі Ю. Пілсудський і його однодумці вбачали у консолідації усіх громадян Речі Посполитої, незалежно від національності, навколо ідеї сильної держави [384, s. 121].

В теоретичній площині можна стверджувати, що вирішення національної проблеми прихильники Ю. Пілсудського пов’язували з принципами взаємної толерантності та співіснування народів. На практиці це повинно було означати активізацію різних сфер життя національних меншин Речі Посполитої, відмову від примусової асиміляції за умови визнання ідеї сильної та неподільної Польської держави.

Після травневого перевороту 1926 р. Ю. Пілсудський поставив перед урядом завдання підготовки директив у справі національної політики. Безпосередньо цим питанням займався не сам премПєр-міністр К. Бартель, а над цим питанням працювали міністр внутрішніх справ генерал К. Млодзяновський та міністр віросповідань і народної освіти А. Суйковський. Дослідник В. Ю. Крамар стверджує, що їхні перші офіційні заяви обіцяли впровадження нової, ширшої і відкритішої політики щодо національних меншин [269, с.

67-68]. Власне, про це запевняв у першому виступі у Сеймі в липні 1926 р. і премПєр- міністр К.Бартель, стверджуючи, що уряд прагнутиме до ліквідації суперечок на національному та релігійному ґрунті з метою налагодження співпраці з меншинами.

На засіданні уряду, яке відбулося 18 серпня 1926 р. були представлені результати програми з національного питання. Міністр К. Млодзяновський подав на розгляд проект «Директив у справі позиції уряду щодо національних меншин». Це було чи не єдине засідання уряду в 1926-1935 рр., стверджує дослідник Ю. Крамар, з проблеми міжнаціональних стосунків [269, с. 68].

Міністр внутрішніх справ піддав критиці діяльність попередніх урядів, «які не мали виразної політичної лінії щодо національних меншин; ця політика балансувала між двома крайніми точками: прагненням до національної асиміляції та ультралібералізмом». Засади урядової політики з національного питання, на думку К. Млодзяновського, мають базуватися на практичному ґрунті. Він виходив з того, що в сучасних умовах «національна асиміляція є фікцією». Тому, метою національної політики Польщі проголошувалася державна асиміляція непольського населення [452, s. 149].

Національна програма уряду «Директиви у справі позиції уряду щодо національних меншин» була винесена на обговорення Кабінету міністрів. Програма містила конкретні напрями реалізації проекту урядової програми з національного питання. У документі зазначалося: «Прагнучи з врегулювання міжнаціональних стосунків, уряд зважатиме на реальні інтереси широких мас населення, забезпечуючи їх нагальні економічні та культурні потреби». Програма передбачала заходи щодо поліпшення роботи місцевих адміністрацій і органів самоврядування. Для цього залучалися особи з числа національних меншин до роботи в різних урядових установах. Окремі положення стосувалися державної політики щодо прискорення сільськогосподарської реформи, реорганізації системи шкільництва (перегляд закону від 31 липня 1924 р.). Окремий пункт стосувався впорядкування правового становища Православної церкви в Польщі [107, s.

154].

Засідання уряду, що відбулося 18 серпня 1926 р., визначило основні напрями політики «санаційного табору» щодо національних меншин. Головною метою уряду проголошувалася державна асиміляція непольських народів. Дослідник Ю. В. Крамар зазначає, що успіх цієї політики мав переконати національні меншини в тому, що польський народ - це наднаціональна спільнота, яка обПєднує всіх тих, хто підтримує ідею сильної держави. Країною повинна управляти політична еліта, головне завдання якої побудувати таку модель суспільного устрою, при якій усі громадяни держави, незалежно від національності чи віросповідання, отримають широкі можливості для свого суспільного, економічного та культурного розвитку. На переконання пілсудчиків, слід було відкинути будь-які спроби ділити громадян держави на окремі групи за національною чи релігійною ознакою, оскільки така політика є дискрімінаційною і обмежує права національних меншин [269, с. 69-70].

Таким чином, політика державної асиміляції стала складовою частиною концепції державної консолідації. Складовими частинами цієї політики стали принципи індивідуалізації, регіоналізації та селективності. Тобто, були вироблені різні методи та засоби державної політики які застосовувалися щодо національних меншин. Зацитуємо ці положення за опрацюванням Ю.В. Крамара: принцип індивідуалізації зобов’язував застосовувати індивідуальну політику щодо національних меншин, які проживали в різних регіонах Польщі. В одному з урядових документів зазначалося, що «різні умови вимагають різних методів і засобів урядування», які насамперед мають бути пристосовані до місцевих умов і полегшувати вирішення найбільш нагальних потреб місцевого населення. У згадуваному урядовому документі «У справі національних меншин» від 18 серпня 1926 р. зауважено, що не може йтися про однакові методи в політиці щодо національних меншин, які мешкають у Польщі. Вони «мусять різнитися залежно від особливостей того чи іншого регіону, де проживають національні меншини». З огляду на ці засади кожна національна меншин має стати предметом окремої національної політики. «Не можна, - писав один із головних ідеологів «санації» Зигмунт Дрешер, - застосовувати однакові підходи для вирішення національного питання: окремо слід розглядати білоруську й українську меншини, які компактно проживають на чітко окресленій території; по-іншому слід вирішувати проблему німців і євреїв, які розпорошені на різних теренах Речі Посполитої»; принцип селективності в національній політиці «санації» враховував фактори, які могли внести корективи у методи її реалізації. Селективність визначалася розвитком міжнародної ситуації, ступенем лояльності меншини щодо держави, національною свідомістю, чисельністю тієї чи іншої меншини, її територіальним розміщенням, а також соціальною, професійною чи релігійною структурою [269, с. 70].

Кроком «санації», який мав врегулювати відносини влади з українським населенням, була згода на проведення у 1927 р. виборів місцевого самоврядування, які проходили за спільними польсько-українсько-єврейськими списками. Вибори стали успіхом для українців, які здобули 68 % мандатів, в той час коли поляки отримали 25 %. Більша частина українських мандатів припадала на Сель-Роб, який фактично був легальною організацією при КПЗУ, решта голосів здобули помірковані угрупування. Результати виборів віддзеркалювали настрої місцевого населення і могли розглядатися як пошук компромісу з владою.

Певні зміни у національних середовищах повинна була викликати і пропагована урядовими колами «теорія регіоналізму». Зміст її визначився застосуванням різних методів національної політики в окремих історико- етнічних областях Польщі. Зокрема на засіданні уряду 13 жовтня 1927 р., віце- міністр внутрішніх справ Маурицій Ярошинський заявив, що регіоналізм має стати альтернативою системі централізму, новою моделлю «мислення і праці, що бере до уваги особливості окремих регіонів держави». У листі до Міністерства внутрішніх справ до керівників воєводських адміністрацій у листопаді 1927 р., вказувалося, що «територія Речі Посполитої не є однорідною, навпаки - окремі її частини відзначаються розмаїттям місцевих умов», тому потрібно заохочувати ініціативу на місцях. Тому завдання держави полягає у тому, щоби координувати ініціативу, яка виходить знизу й підпорядковувати її загальнодержавним інтересам. До пропаганди політики регіоналізму була залучена й урядова преса [453, s. 72-74]. Безумовно що рівень вирішення національних проблем обумовлювався не лише загальнодержавними доктринами, а передовсім регіональними місцевими реаліями.

Тому не дивно, що польські урядовці підкреслювали необхідність ефективного управління на регіональному рівні. Реалізація регіональних програм покладалася на місцеві адміністрації, які повинні були залучати до цього процесу представників громадських. професійних, господарських та інших організацій. Як регіональна одиниця розглядалося воєводство. На його рівні визначалася економічна, етнічна та релігійна специфіка [269, с. 71]. У листопаді 1927 р. до воєводств надійшли проекти регіональних програм. Для їх реалізації були створені воєводські регіональні комітети. Вони підпорядковувалися Регіональній комісії, створеній 14 липня 1928 р. за розпорядженням премПєра К. Бартля. Комісія працювала як урядовий орган.

Таким чином уряд зберігав за собою у національному питанні лише стратегічну лінію на державну асиміляцію, а ініціативу вироблення напрямів і методів її реалізації віддав місцевим адміністраціям. ПремПєр-міністр К. Бартель у заяві 11 лютого 1927 р. в Сеймі зазначив: «Усі інші справи, - продовжив голова уряду, - будуть вирішуватися на засадах конституції, і наша головна теза поточного моменту - не виділяти питання національних меншин в окрему проблему» [269, с. 71].

РозвПязання національних проблем бачилося на урядовому рівні у контексті вирішення регіональних питань економіки, місцевого самоврядування та діяльності місцевої адміністрації. Прикладом вирішення національних проблем на регіональному рівні мала стати Волинь. Зокрема, Г. Юзевський, перебуваючи на Волині у 1926 р. з інспекторською перевіркою, зрозумів, що політика, яку проводила попередня влада, викликала ненависть і обурення українського населення, створювався міцний грунт для антипольської опозиції. «В українців, - говорив воєвода, - не мало виникати бажання відійти від Польщі навіть після створення самостійної України над Дніпром». Стратегічним завданням цієї політики була повна інтеграція Волині з Польщею. «Волинська програма» передбачала можливість залучення українців до участі у законодавчих органах Польщі, місцевих адміністраціях, в органах самоврядування. Нова волинська адміністрація на чолі з Г. Юзевським поставила справу доволі просто: «...або безоглядна підтримка влади, або ж репресії до нелояльних груп, які ставлять свої вимоги». У 1928 р. воєвода зазначав, що необхідно ліквідувати ворожі до держави групи, закрити суспільні організації, які проводять антидержавну агітацію. Саме Г. Юзевський зробив з «сокальського кордону» політичне явище, ведучи енергійну боротьбу з будь-якими галицькими осередками [226, с. 137]. Дослідник І. Гаврилів звертає увагу на те, що опорою Г. Юзевського мали стати українські діячі колишньої УНР, які поселилися на Волині, бо на зламі 1920-1930-их рр. уенерівська еміграція Польщі налічувала близько 15 тис. осіб. Вони приступили до роботи із захопленням, сподіваючись розвивати український національний рух і свідомість волинян. Зокрема офіційна урядова газета «Українська Нива», яка з 1926 р. виходила у Варшаві на урядові субсидії, з 1928 р. редакція переселилася до Луцька. І. Гаврилів зазначає, що в цей період була створена у 1930 р. партія Волинське українське обПєднання (ВУО), головою управи якого був Петро Певний, заступником Сергій Тимошенко, генеральним секретарем Микита Бурий [226, с. 137]. Партійна програма декларувала національно-культурні завдання: розвивати українське шкільництво на Волині; підтримувати українське мистецтво, піклуватися про збереження памяток старовини, дбати про обПєднання української молоді в гуртки фізичного виховання; висувалася ідея відновлення соборності автокефальної православної церкви у Польщі - власної, рідної з національною церковною ієрархією, веденням служби Божої українською мовою; в справі господарській передбачалося «наділення малоземельних і безземельних селян землею через парцеляцію і комасацію». Фактично ВУО повністю контролювалося і його роота скеровувалася польською адміністрацією, по суті в своїй діяльності воно виражало волю волинського воєводи [226, с. 137].

Таким чином, у другій половині 1920-их рр. «санаційні» уряди взяли курс на «оздоровлення» не лише економічних, але й політичних відносин в країні. В

урядових програмах декларувалося зняття політичних, господарських, культурних обмежень, розширення релігійних прав національних меншин. Ефективним напрямом вирішення національної проблеми мав стати регіональний розвиток і вирішення національного питання через ефективність управління на місцях. Воєводські адміністрації повинні були здійснювати заходи щодо покращення соціально-економічних умов життя населення, їх національно- культурного розвитку та певним чином задовольняти вимоги українського політикуму. Польські власті змушені були відповідно реагувати і на інші національні запити - створення належних фінансово-господарських умов для діяльності українських банків, численних кооперативних структур, роботи редакцій українських газет і журналів та ін.

Політика державної асиміляції особливо активно проводилася на Волині. Йшлося не лише про задоволення нагальних потреб української спільноти, а про успішну інтеграцію Волині у Польську державу. тому проводилася низка заходів, щоб скріпити «сокальський кордон» - відокремити північно-західні землі від націоналістичних впливів з Галичини, обмежити комуністичну агітацію з УСРР.

Зміни польської урядової політики на східних землях почалися з призначенням у червні 1928 р. на посаду волинського воєводи Г. Юзевського. Ним була викладена, за погодженням з Ю. Пілсудським «волинська програма». Зважаючи на домінування в регіоні українців (77 % українців та 14 % поляків) Г. Юзевський проводив державну асиміляцію методом органічного поєднання з Річчю Посполитою, через взаємне проникнення обох культур: польської і української. У економічній сфері програма передбачала привілейоване інвестування місцевих господарських організацій з пропольською орієнтацією; в релігійній сфері необхідно було нейтралізувати російські впливи у православній церкві; до складу адміністрацій могли входити лояльні до польської влади українці [284, с. 107-108]. План державної асиміляції передбачав цілковитий відрив регіону від Г аличини. На Волині масово закривалися філії «Просвіти», а з 1930-х рр. процес нищення цієї культурно-просвітницької організації завершився цілком. Було припинено діяльність українських кооперативів, підпорядкованих Ревізійному Союзу Українських Кооперативів (РСУК) у Львові. Репресії

стосувались діячів українських політичних структур, опозиційно налаштованих до влади. Зважаючи на те, що великі організації УНДО та УСРП були структурними підрозділами політичних партій, керівництво яких знаходилося у Львові, волинська адміністрація намагалася ліквідувати або мінімізувати їхню діяльність [284, с. 108-109].

У своїх волинських тезах Генрик Юзевський накреслив програму ставлення до українців на території ввіреного йому воєводства, яку реалізовував до 1938 р. Г. Юзевський був прихильником мінімального тиску польської адміністрації на місцеве українське населення. Асиміляція розглядалась ним не як процес денаціоналізації, а як взаємне проникнення культур, при якому українські національні особливості будуть мати польський характер. Передбачав вживання польської мови в адміністративних установах, підтримував переклади польських літературних творів на українську мову, а водночас дбав про виключення російського впливу в регіоні і, в тому числі, православної церкви. Українську інтелігенцію мав намір зорганізувати на зразок умов договору 1920 р., який передбачав творення громадських організацій в яких українці і поляки могли б себе реалізувати, а в майбутньому передбачалося утворення політичних організацій. Він вважав, що будь-яку антидержавну діяльність слід рішуче поборювати, а місцевих поляків закликав до порозуміння з українцями на локальному рівні.

Як головного ворога співпраці волинських українців з поляками Г. Юзевський розглядав національні впливи з теренів Східної Галичини. Тому усілякими засобами намагався загальмувати галицький український національний вплив на Волинь. Польська влада намагалася знищити український національно-культурний рух в районах, близьких до Волині [265, с. 67]. Для ізоляції регіону всіляко підтримувалося існування т. зв. «сокальського кордону», який відділяв Галичину і Волинь вздовж колишнього австрійсько-російського кордону [494, s. 157-159].

Дії воєводи були гостро критиковані представниками ендеції і галицькими польськими політичними лідерами, однак вони принесли послаблення певних радикальних впливів у регіоні. Визначальною була лінія воєводи на створення осадництва як соціальної групи, яка повинна була стати його опорою на Волині. В діях Г. Юзевського було й інше завдання - шляхом створення на Волині групи осадництва, його значного впливу на місцеве українське населення, творити умови до державної асиміляції українців. Однак, у середовищі місцевого населення це викликало ріст національної свідомості, національного руху, який все більше відділяв Волинь від громадянських ідеалів польської держави [447, s. 91].

Г. Юзевський вважав, що український національний рух має стати перед альтернативою вибору між Польщею і СРСР (Серед його соратників було багато державних діячів УНР, зокрема, колишній адОютант С. Петлюри Степан Скрипник, в майбутньому перший у незалежній Україні патріарх Української автокефальної православної церкви - Мстислав.).

Після смерті Ю. Пілсудського позиції Г. Юзевського на Волині почали слабнути. Противники закидали йому, що він нібито фаворизує українцям. У квітні 1938 р., на знак протесту проти ревіндикації на теренах Волині він склав повноваження волинського воєводи.

Серед дослідників існує думка, що волинський експеримент Г. Юзевського був найефективнішою та комплексною спробою вирішення українського питання в Другій Речі Посполитій.

Намагання «санаційних» політиків вирішувати українську проблему та волинський експеримент Г. Юзевського зовсім не означали, що в державі розпочалися кардинальні зміни в національній площині і далі характерною була в 1920-х рр. концепція польських національних демократів (ендеків) - «Польща для поляків». Ігноруючи міжнародну договірно-правову базу, польська влада спрямувала свої зусилля на знищення ознак національної суверенності українців Галичини і Волині, ліквідацію громадських і культурних інституцій, перетворення українських земель в інтегральну частину польської держави. Продовжувала діяти введена 26 травня 1923 р. Радою мінжістрів Польщі постанова, що забороняла вживати назви «Східна Г аличина», «Західна Україна» та зобовОязувала надалі офіційно йменувати західноукраїнські землі тільки як «східні воєводства» [13, арк. 1].

Особливо активно польська адміністрація діяла щодо українців на регіональному рівні. Поляки створювали на місцях нові органи управління, ліквідуючи місцеві органи самоврядування. До кінця 1926 р. у Східній Галичині було розпущено 80 % сільських і майже всі повітові та міські ради [113]. Їх змінювали урядові комісари, що мали широкі повноваження. Українців не допускали до служби в державних установах. У 1925 р. із 150 членів міської ради Львова лише 2 представляли місцеве населення [29, арк. 65].

Політика державної асиміляції національних меншин в Польщі, а в їх числі й українців, що розпочалася після травневого перевороту 1926 р. не досягла перспектив лояльності українців до Другої Речі Посполитої. Декларована владою програма національного і культурного розвитку нацменшин на практиці не виконувалася, що вело до загострення національних протиріч у державі, створювало умови для виникнення і функціонування націоналістичних обПєднань та радикальних груп.

Хоча після травневого перевороту новий прем ? єр-міністр уряду К. Бартель 19 липня 1926 р. в одному із своїх перших виступів перед сеймовим зібранням і зазначив, що уряд прагнутиме до ліквідації усіляких обмежень національних і релігійних прав громадян, а конкретні кроки у полагодженні національної проблеми здійснив генерал МВС Казімєж Млодзяновський, коли заявив на засіданні Ради Міністрів, що національне питання полягає в ефективності управління на місцевому рівні, а не в зміні політичного устрою держави, досягти вирішення проблеми не вдалося [412, s. 32].

Одним із елементів вирішення національної проблеми мало стати проведення децентралізації державної влади. У вересні 1927 р. В. Сікорський оголосив про перебудову державної влади на цих засадах. Однак міністр внутрішніх справ К. Млодзяновський визначив, що на Волині проживає понад 80 % українців, а тому їх асимілювати є справою малореальною. Тому програма прагнула зробити їх слухняними громадянами держави, а в перспективі це повинно було привести до фактичного злиття обидвох народів - польського і українського. Програма передбачала зменшення впливу Галичини на Волинь, а для цього зміцнювався «сокальський кордон», щоб не допустити радикальних українських національних впливів, а на посаду воєводи був призначений Г енрик Юзевський (1928-1929, 1930-1938 рр.), з особою якого керівництво повПязувало реалізацію «Волинської програми».

Г. Юзевський опирався і на попередні документи, які були прийняті у національному питанні. Зокрема, у 1923 р. була прийнята польським урядом таємна «Загальна директива урядової політики на східних кресах»,в якій вказувалося, що не можна трактувати Волинь і Східну Малопольщу, тобто Східну Галичину, як єдину територію: «...релігійна, культурна, суспільна різниця мимоволі дають нам можливість поглибити цю різницю, щоб не допустити до утворення спільної ідеї українського націоналізму на південно-східних землях... Належить систематично і планово йти до утворення угодовських українських груп. Тут ще нема угодовської партії в повному значенні цього слова. Належить шукати їх або ж створити самим. На Волині не вистачає періодичних українських видань, їх треба утворити, фінансово підтримати, але діяти в рамках державного інтересу» [421, s. 43-44]. Таким чином польська влада відразу розробляла для Волині і Східної Галичини відмінні завдання у національному питанні.

Радикалізація українського політичного життя, повПязана із утворенням ОУН, саботажними акціями напередодні «пацифікації», змушувала польські власті здійснювати кроки до вироблення поміркованої лінії щодо українців. 3 липня 1931 р. прем’єр-міністр Польщі розглянув документ, розроблений Комітетом у справах національностей. Документ «Доповідна записка Комітету у справах національностей при Міністерстві внутрішніх справ з питань національної політики у південно-східних воєводствах» був підготовлений групою Б. Пєрацького. У ньому йшлося про розширення прав і свобод українців у разі їх толерантного ставлення до Польської держави. Передбачався розвиток українського державного шкільництва (при цьому ліквідовувалася частина приватних українських шкіл і вводилися обмеження щодо виїздів на навчання за кордон); створювалися можливості для участі українців в органах державної влади, освіти і органів самоврядування; українські громадські організації заохочувалися до співпраці з органами державної влади і місцевого самоврядування; здійснювалася фінансова допомога з боку державних структур українським господарським і громадським організаціям. Програма мала стати базою для підписання політичної угоди з українськими партійними лідерами, про що офіційно заявив Б. Перацький 16 січня 1932 р. [421, s. 24].

Український радикальний політикум не вірив у реалізацію такої програми, а тому її не сприймав. Таким чином на цей раз до укладення польсько- української політичної угоди не дійшло. Мало того, терористичні акти, організовані боївками ОУН 15 червня 1934 р. був застрелений сам міністр внутрішніх справ Б. Перацький, а 25 липня 1934 р. - директор української гімназії у Львові Іван Бабій, спровокували чергове польсько-українське протистояння і викликали репресії з боку польської влади. Згідно розпорядження президента Польщі розпочалися арешти і увПязнення осіб, які «загрожували безпеці, спокою й громадському порядку», а на території Поліського воєводства, у Березі Картузькій, було створено концтабір, до якого спрямовували активних учасників протестних акцій. Найбільше серед арештованих було українців [226, с. 39].

Ставлення польських урядових кабінетів до українського питання необхідно розглядати у контексті реалізації ідеї польсько-українського порозуміння, чи польсько-української «нормалізації». Навіть посилення репресій проти українських політичних сил не зупинило процесу підготовки польським урядом угоди українцями. Каталізатором угодових тенденцій стали парламентські вибори, призначені на вересень 1935 р. Особливість виборів була у тому, що вони мали проводитися за новою Конституцією і новим виборчим законом. Квітнева конституція 1935 р., завершила перебудову державного устрою Польщі на авторитарних засадах. Нова конституція посилювала роль держави і виконавчої влади. Адміністративному апарату підпорядковували громадянські інститути й організації. Квітнева Конституція викликала протести опозиційних партій, які висловлювалися за бойкот виборів згідно нового виборчого закону. Можливо, така ситуація й змусила урядовий кабінет шукати порозуміння з національними меншинами, а в їх числі з українською громадою. Що ж до українського політикуму, то у складній внутрішньополітичній ситуації на початку 1935 року лідери шукали компромісу з владою. У звПязку з цим, 5 лютого 1935 р. лідер УНДО і Української парламентської репрезентації Д. Левицький, виступаючи в Сеймі, запропонував урядові умови польсько- українського порозуміння, яке мало бути досягнуте «на базі спільної антирадянської платформи і надання територіальної автономії для українців у Польщі» [453, с. 12].

Зміна ставлення українців до Польської держави була обумовлена найперше складною ситуацією в СРСР і крахом радянофільських ілюзій у галицькому середовищі: розпочалися репресії проти українських діячів та відбувся голодомор в радянській Україні у першій половині 1930-их рр. Тому українці ставили завдання збереження свого національного середовища в Польщі, а тривалі переговори, які провадили представники УНДО з польськими керівниками, завершилися в травні 1935 р. укладенням угоди, відомої під назвою «нормалізації» українсько-польських відносин.

Здійснення політики «нормалізації» з українцями, чи скоріше її декларування польським політичним табором зовсім не означало, що вони відмовилися від загальнодержавних програм. В основу концепції національної політики, яка реалізовувалася у 1935-1939 рр. була покладена ідея трактування народу як етнічно-культурної спільноти. Польська держава (Друга Річ Посполита) розглядалася як держава польського народу. У цій концепції за непольськими народами визнавалося право на збереження їх національної та національно-релігійної окремішності, декларувалася готовність до «братнього громадянського співжиття» в рамках Польської держави. В історико-правовій літературі зазначено, що політика толерантного ставлення до національних меншин розглядалася не як ціль, а як засіб реалізації польських державних інтересів: «толерантності (в політиці держави щодо нацменшин) мало бути стільки, скільки було лояльності щодо держави» [453, s. 21-22].

На нашу думку, цих принципів польські політики дотримувалися не завжди, тому що концепція національної політики носила декларативний характер. Національна проблематика знайшла новий вимір і у середовищі народових демократів. Зокрема у «Директивах національної політики» чітко простежувалися засади нової моделі національної політики - концепція національної консолідації. Концепцію «національної консолідації» трактують як «політику зміцнення польськості Речі Посполитої», або політику модифікованого націоналізму і національно-державної асиміляції». Нова національна доктрина прийшла на зміну концепції державної консолідації, яка домінувала у внутрішній політиці «санації» у 1926-1935 рр. Програма «державної консолідації» чи «державної асиміляції» проголошувала польський народ політичною спільністю і гарантувала рівність прав і свобод усіх громадян, незалежно від національності.

Як видається, реалізацію національних програм польських урядових кабінетів необхідно увПязувати із загальною ситуацією у державі та місцем Польщі у європейській політиці. Відомо, що зростання ролі військових у суспільно-політичному житті держави у другій половині 1930-их рр. спричинило радикалізацію поглядів багатьох організацій, передовсім народових демократів та політиків, наближених до урядового бомонду, головним чином військових. Вони були прихильниками ідеології «національної консолідації», проголошуваної Е. Ридз-Смігли та висловлювалися за впровадження у Польщі політичного устрою, який базувався б на засадах зміцнення позицій цивільної та військової адміністрації, тобто утверджував тоталітаризм у національно- державному устрої. Такі дії уряду і військових спричинили популяризацію в Польщі ідей польського націоналізму і шовінізму, повертали суспільство до тих гасел, що їх проголошувала народова демократія на початку 1920-их рр.

Вважаємо що, вирішення національної проблеми у Польщі в другій половині 1930-их рр. слід ув’язувати із значними змінами. Які відбулися у європейській політиці. Становище Польщі на міжнародній арені було надзвичайно складним. Після приходу А. Гітлера до влади у січні 1933 р. Німеччина почала відверто обстоювати потребу ревізії Версальських домовленостей, з новою силою загострилася «гданська криза». Таким чином загроза з боку Німеччини ставала для Польщі все більш нагальною.

Не простою залишалася для Польщі і ситуація на Сході, де головним потенційним противником надалі залишався Радянський Союз. Загрозу національній безпеці Польщі створювала також перспектива радянсько- німецького зближення. Польський уряд намагався дотримуватися політики рівноваги у стосунках з СРСР і Німеччиною, шукав дипломатичні шляхи вирішення проблем, які би гарантували національну безпеку Другої Речі Посполитої. 25 липня 1932 р. було укладено польсько-радянський договір про ненапад, у якому обидві сторони відмовлялися від «війни як знаряддя державної політики у взаємних стосунках» [452, с. 9]. Підписання цього договору мало б внести суттєві корективи в зовнішньополітичну концепцію держави: відмовитися від східної політики «санації» прометеїзму, тобто від федералістських планів. Окремі дослідники зазначають, що ідеологія прометеїзму втрачала свою актуальність, бо національна політика владного табору зазнала істотних змін, а окремі положення її не були повПязані з політичною практикою.

Вироблення нової національної політики держави проходило паралельно із підготовкою Конституції 1935 року. За основу було прийнято програму народових демократів. Вона стосувалася і розвПязання українського питання. Керівник владного табору Е. Ридз-Сміглий та міністр військових справ Т. Каспжицький, започаткували політику «зміцнення польської присутності» у східних регіонах держави. Вважається, що стратегія і тактика цієї широкомасштабної акції військових, воєводських адміністрацій та місцевих польських організацій була вироблена під час таємної наради у Любліні 31 січня

1935 року. На нараді домінували, прикриваючись необхідністю зміцнення обороноздатності держави, командувачі прикордонних округів, які висловилися за зміну етнічної структури Волині та Східної Галичини на користь польського елементу [442, s. 129].

Розпочавшись у 1935 р., акція «зміцнення польськості» проходила і в наступні роки. Паралельно із новою національною політикою офіційні кола декларували курс на польсько-українське зближення. ПремПєр-міністр Польщі М. Зиндрам-Косцилковський (очолював уряд від 13 жовтня 1935 р. до 15 травня

1936 р.) заявляв, що докладатиме зусиль, для того «щоб нормалізація опиралася на ґрунті довір’я між польським і українським народами». Правовою основою «нормалізації» став програмний документ під назвою «Тези у справах національної політики», представлений на засіданні Комітету у справах національностей в січні 1936 р. головою уряду [442, s. 129].

В тезах не було вироблено єдиної національної концепції, а вони відображали дві протилежні концепції національної політики владного табору: національну та державну асиміляцію українців Волині та Східної Галичини. В тезах декларувалося застосування принципів регіональної політики щодо українців східних воєводств. В Галичині та на Волині застосовувалася політика державної асиміляції. Відповідно українці Холмщини, Полісся, Підляшшя і Лемківщини підпадали під реалізацію національної асиміляції. Особливе місце у полонізаційних процесах відводилося Православній церкві. Прийнята урядом М. Косцилковського програма з національного питання передбачала державну та національну асиміляцію українців, відповідно до регіонів у яких вони проживали.

Функції здійснення національної політики у східних воєводствах були також покладені на військове керівництво. Однак вони не обмежувалися лише вирішенням національних проблем у Війську Польському, а й стосувалися участі військових у політичному житті регіонів. Зокрема, 2 липня 1936 р. на нараді вищого командного складу армії міністр військових справ Т. Каспжицький зазначив, що «польська держава, а, отже, і військо повинні прагнути до підпорядкування віруючих окремих конфесій асиміляційним впливам польської культури, а там, де це можливо, як наприклад, щодо слов’янських меншин, процес полонізації церковно-релігійного життя слід оточити якнайбільшою увагою» [453, s. 90-91]. Цей виступ військового фактично започаткував ревіндикаційну акцію на теренах східних воєводств Речі Посполитої [посилання на Ю. Крамар]. При активній участі військових розпочалося «повернення до польськості всього, що було польським». Йшлося передусім про повернення до «віри предків» тих груп населення, які нібито «втратили свою польську національну свідомість» і були «зукраїнізовані». Ревіндикаційна акція на практиці означала переслідування українських священиків, активістів, а згодом польські військові перейшли до нищення храмів [442, s. 129].

Ще одним напрямом ревіндикаційної кампанії у східних воєводствах стало насильницьке «навернення» православних українців на католицьку віру. 11 грудня 1936 р. у Любліні було утворено Координаційний комітет на чолі з генералом М. Сморавінським, який розпочав реалізацію програми. Вона була пов’язана із боротьбою з православною церквою як чинником, що зберігав почуття національної окремішності українців. Комітет співпрацював з органами державної влади і представниками місцевого самоврядування. У підсумку, ревіндикаційна кампанія стала одним з інструментів політики «зміцнення польськості» на території східних воєводств Польщі

Хоча акція «зміцнення польськості» активно тривала після прийняття Квітневої Конституції 1935 р. реально вона була затверджена лише постановою Президії Ради міністрів Польщі 18 березня 1939 р. Програма «зміцнення польськості» відповідала теорії мононаціональної держави, яку висунули народові демократи, а втілювали її у життя передвоєнні урядові кабінети [269, с. 78-80].

Аналіз національних концепцій польських урядів засвідчує про важливість вирішення українського питання в державі.

В основі національної політики Польщі щодо українців була покладена інкорпоративна концепція польських народових демократів, яка ґрунтувалася на запереченні існування української нації, українське населення розглядалося як обПєкт асиміляції. Асиміляційні процеси проходили через штучну зміну національної структури східних воєводств, дискримінаційну політику зайнятості населення в адміністративних органах та на виробництві; реалізацію шовіністичної мовної та освітньої політики. Національна асиміляція передбачала швидку полонізацію українців і зміну національної структури держави. Неможливість польських урядів провести «національну асиміляцію» обумовила нову концепцію «державної асиміляції». Однак обидві ці складові були характерними для етапу «зміцнення польськості», який тривав у передвоєнний час. В цілому, політика «зміцнення польськості» відображалася і на загальному стані польського суспільства, зокрема на зростанні ролі військових у суспільно- політичному житті держави, пропаганді політичними організаціями нових шовіністичних гасел, популяризації в Польщі націоналістичних ідей. Гострі національні протиріччя у державі зберігалися до початку Другої світової війни.

4.3.

<< | >>
Источник: ТУРЧАК ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОГО СТАНОВИЩА ТА СУСПІЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНЦІВ У ПОЛЬЩІ (1918 - 1939 рр.). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Острог - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Особливості реалізації правового статусу національних меншин в другій половині 20-их рр. ХХ ст.:

  1. Тема 2. Створення ЄС: історико-правовий аспект
  2. ІV. Виборчі комісії: еволюція статусу та способу формування
  3. ЗМІСТ
  4. Вступ
  5. 1.Історіографія дослідження
  6. Державно-правове регулювання етнонаціональних процесів у Польщі в другій половині 1920-их - 1930-их рр.
  7. Конституційні засади правового становища національних меншин у Малій конституції 1919 р. та Березневій конституції 1921 р.
  8. 3.3 Права і свободи української меншини в контексті державно- політичного розвитку Польщі за Квітневою конституцією 1935 р.
  9. Особливості реалізації правового статусу національних меншин в другій половині 20-их рр. ХХ ст.
  10. Правовий статус та діяльність українських політичних партій у Польській державі на початку 1920-их рр.
  11. Українські політичні партії в 30-х рр. ХХ ст. у Польщі: правове становище, діяльність та наслідки
  12. 1.1. Загальна характеристика еволюції змісту конституційних ідей та конституцій (XVIII-ХХ ст.). Періодизація розвитку політичних та правових ідей і поглядів конституційного характеру в Україні
  13. 2.2. Конституційні ідеї 20-40-х років ХХ століття та спроби їх реалізації в практиці державотворення
  14. 1.1 Історико-правовии аналіз діяльності недержавних організацій та їх інформаційного забезпечення в Україні
  15. 5.1.2. Формування організаційних структур і компетенції УЦР
  16. Наднаціональна організація влади і державний суверенітет: проблеми співвідношення
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -