Державна політика «пацифікації» 1930 р. та її наслідки для правового статусу української меншини

В кінці 1929 р. загострилася суспільно-економічна ситуація у Польській державі, яка була викликана світовою економічною кризою. На її фоні нестабільним було і політичне становище в державі, спричинене протистоянням табору пілсудчиків з представниками Центроліву.

Однак офіційна політика щодо східного українського регіону в державі визначалася посиленням колонізаційного тиску, який повинен був створити нові парцелі для військових та світських осадників.

Навіть такий високий темп колонізації, який був характерний для 1920-их рр., не задовільняв правлячі кола Варшави. У лютому 1930 р. уряд К. Бартеля вніс на розгляд Сейму 4 законопроекти у справі подальшої військової колонізації на «кресах». Це був відкритий виклик українському населенню. Український клуб у Сеймі виступив із заявою, в якій охарактеризував новий захід уряду як такий, що «кидає палаючий смолоскип на розпуку малоземельного українського селянства» [356, с. 112].

Політика офіційної Варшави радикалізувала західноукраїнську суспільність, і, передовсім, молодь. Представники УВО та студентських націоналістичних груп на Віденському конгресі, що відбувся 28 січня - 3 лютого 1929 р., проголосили утворення організації українських націоналістів. ОУН зберегла попередню конспіративну військову структуру, в якій УВО стала військово-бойовою референтурою. Співробітничати з ОУН погодилися екстремістські елементи наддніпрянської еміграції.

Схвалена конгресом програма ОУН проголосила «всеукраїнство», «надпартійність» і «монократизм» основними політичними засадами діяльності організації, а її стратегічною метою - створення Української незалежної соборної держави.

Радикалізація українського руху у 1930-их рр. була зворотнім боком усе більшого відходу польського режиму від демократії, наростання судової і поліцейської сваволі. Водночас, терор УВО-ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, а й проти внутрішнього ворога, насамперед тих, хто виступав за нормалізацію відносин із польським урядом. Закордонний провід не завжди погоджувався з терористичною діяльністю крайових націоналістів.

Є. Коновалець і його найближче оточення, хоч і не заперечували потреби революційного руху, але виступали проти крайнього радикалізму [347, с. 198].

До середини 1930-их рр. в ОУН не було чіткої концепції майбутнього державного устрою України. Загалом усі погоджувалися, що після національної революції має наступити період національної диктатури, але не було ясності, яким буде постійний державний лад, коли диктатура виконає свої завдання. У лавах оунівців були як прихильники президентської демократії американського зразка, так і апологети однопартійної тоталітарної системи [245, с.35].

Загострення українсько-польських відносин в Польській державі привело до початку протестаційної кампанії.

Починаючи з середини липня 1930 р. по селах Галичини пройшла хвиля пожеж у господарствах польських поміщиків, колоністів та осадників. Першою, за даними властей, була пожежа у ніч з 15 на 16 липня у фільварку генерала Мальчевського в с. Вислобоки на Львівщині. Поліція констатувала навмисний підпал стодол зі збіжжям, машин та рільничого знаряддя. У наступні дні пожежі відбулися у Львівському, Тернопільському та Станіславівському воєводствах. Стали надходити повідомлення про пошкодження телефонних і телеграфних ліній звПязку. Поліцейські органи зафіксували до кінця місяця 11 протестаційних акцій - підпалів майна польських власників та руйнування ліній звПязку.

Польський репресивний військово-поліцейський апарат жорстоко

розправлявся з будь-якими виступами українців за своє соціальне і національне визволення.

У ситуації, що склалася, польський уряд вдався до агресивних дій стосовно «заспокоєння» українського населення, використавши для цих цілей поліцію і війська. Пацифікація розпочалася за особистою вказівкою Ю. Пілсудського і охопила 450 сіл Східної Галичини й тривала з 16 вересня до 30 листопада 1930 р. Акція здійснювалася шляхом оточення села, далі викликали сільського солтиса і повідомляли йому про завдання операції, а також вимагали віддати зброю і амуніцію. В осіб, яких запідозрювали у заколотницькій діяльності проводили ревізію, яка інколи носила характер пошкодження чи руйнації будинків та знищення майна. Під час обшуків застосовувалося фізичне насильство, знущання над місцевим населенням, побиття. Поліція і військові запровадили щодо українських сіл т. зв. колективну відповідальність, на підставі чого й здійснювалася пацифікація. По селах були розквартировані військові підрозділи, головним чином кавалерія, а на мешканців покладалася відповідальність їх утримувати. Фактично військо поводило себе як на окупованій території в часи воєнних дій [249, с. 436].

Характер дій карних експедицій виходив за межі всіляких юридичних норм. Край з другої половини літа і восени 1930 р. став ареною репресивних акцій як центральних, так і місцевих органів влади, у тому числі й польських шовіністичних організацій.

21 вересня 1930 р.

Тернопіль, Підгайці, Рогатин, Бібрка, Львів, Яворів, Сокаль, Рудки, Самбір. Одночасно в райони виїхали й ескадрони 6-го корпусу польської кавалерії.

У кожному місті чи селі, де проводилася карна експедиція, був відділ з 80 до 150 поліцаїв та уланів. Цивільному уряду давався наказ протягом 2-3 годин скласти контрибуцію що становила 200 і більше центнерів вівса чи іншого зерна, кілька десятків возів соломи і сіна, для жовнірів і поліцаїв збирали також продукти харчування. Жертвами карних експедицій ставали місцеві інтелігенти, найсвідоміші селяни і громадські активісти. У результаті цих експедицій було заарештовано 1723 осіб, серед яких студенти, селяни, промисловці, робітники, урядовці, учителі, священики, інженери, лікарі, адвокати, безробітні тощо [326, с. 803].

Характер дій польської влади у 1930 р. розкривають слова

Ю. Пілсудського, який у той час виконував функції премПєра. Він так визначив завдання пацифікації: «підпалів, саботажу, нападів, ґвалтів в Малопольщі Східній не слід трактувати як якесь повстання, уникати розливу крові, натомість застосовувати у випадку добровільної чи недобровільної підтримки через населення, репресії поліційні, а там де це не допоможе - розквартировувати війська, з усіма важелями повПязаними з ним. Сама присутність війська унеможливить замахівців тероризувати населення. Населення має знати, що має слухати владу, а не замахівців» [388, s. 32; 457, s. 11].

Пацифікація супроводжувалася репресивними акціями, які стосувалися навіть легальних українських організацій. У ході акцій було закрито декілька суспільно-культурних організацій, розпущено спортивні товариства. Такі ж дії велися й стосовно українського підприємництва. 27 вересня 1930 р. у Тернополі навіть закрили чоловічу гімназію «за антипольську діяльність, акти саботажу зі сторони вихованців цієї гімназії» [368, s. 21]. Окрім цього було закрито багато інших навчальних установ та культурно-освітніх закладів.

- S. 151.) Розпочалися арешти головних представників української політичної сцени на чолі з керівником УНДО Дмитром Левицьким.

Криваві дії польської влади щодо українського населення осені 1930-их рр., коли українців вбивали без суду і слідства, сколихнули весь світ. Пацифікація супроводжувалася масовою забороною і закриттям українських читалень, клубів, різних товариств, газет, журналів, спаленням книг тощо. Ці розправи схвилювали світову громадськість. Навіть група депутатів англійського парламенту скерувала спеціальну петицію протесту в Лігу Націй.

Дії польських військових та цивільних властей викликали хвилю протестів з боку українців. Сучасники зазначали: «Пацифікація спричинилася до того, що радикалізація, яка доти обмежувалася, здебільшого до вузького ще тільки гурта молоді (насамперед студентів і учнів вищих гімназійних класів), огорнула широкі верстви селян і робітників» [264, с. 123-125]. Проведення «пацифікації» супроводжувалося масовими насильствами. Навіть у Львові при соборі Св. Юра відкрили шпиталь для лікування побитих поляками українців. Політичні дічі українських партій розпочали збирання матеріалів про наслідки акції: світлини знищених об’єктів, складали списки нанесених збитків, лікарські свідоцтва у справі побиття. Усі ці документи в майбутньому використали на міжнародних форумах за кордоном. Особливо важливим був опублікований пастирський лист греко-католицьких владик із засудженням насильств. Глава УГКЦ митрополит А. Шептицький звернувся до польських офіційних чинників з вимогою припинити репресії і, навіть, вів переговори з представниками уряду.

Акції «пацифікації» супроводжувалися також індивідуальним терором, що його чинили польські власті. 30 жовтня 1930 р. був убитий один із керівників ОУН Ю.

Репресивні акції щодо українців названі «пацифікацією» -

«утихомиренням» стали ланцюгом одного порядку які чинила адміністрація у державі. У 1931 році у Польщі розпочалася боротьба влади із внутрішньою опозицією, яка виявилася у численних судових процесах, в тому числі і брестському процесі [517, s. 210].

Фактично репресивні дії влади не привели до польсько-українського порозуміння, а стали новим етапом його загострення, і відповідно сприяли зміцненню позиції ОУН. Значна частина українських легальних організацій до цього часу не підтримувала дії націоналістів.

Більшість українських партій (у тому числі й УНДО), засудили саботажну акцію, протестуючи проти застосування урядом т. зв. колективної

відповідальності українського населення. 22 вересня 1930 р. поліція влаштувала обшук у штаб-квартирі УНДО, конфіскувала усі документи. Були заарештовані українські діячі: посли В. Целевич, Д. Паліїв, І. Ліщинський, В. Кохан, О. Когут, Л. Куницький, С. Біляк та В. Мудрий [22, арк. 93].

Українські партії (УНДО, УСРП, УСДП) спільною заявою від 25 вересня 1930 р. ще раз засудили саботажну акцію. Проте власті на це не реагували. Пастирський лист українського єпископату уряд сконфіскував.

Українською реакцією на «пацифікацію» стали виступи політичних сил Східної Галичини на міжнародній арені щодо становища українців у Польщі. Ці виступи завдали відчутного удару по моральному авторитетові поляків у Європі. Керівник УНДО В. Мудрий 3 вересня 1930 р. в Женеві на Конгресі національних меншин стверджував, що «...українці не можуть миритися з існуючими кордонами, а в майбутньому Европейська федерація формуватиметься за принципом самовизначення народів» [259, с. 39]. Представниця УНДО М. Рудницька виголосила низку рефератів у Женеві на Міжпарламентському обПєднанні, в ОбПєднанні симпатиків Ліги Націй, у Лондоні в уряді та парламенті, у Королівському Інституті Закордонних Справ , у Лізі миру і свободи. Українці отримали підтримку з боку англійських парламентарів, які підписали петицію до Ліги Націй у справі української меншини в Другій Речі Посполитій. Окрему петицію до Ліги Націй вніс В. Панейко. Аналогічні звернення подали інші українські політичні лідери, які знаходилися на еміграції. Діячі Української Парламентської Репрезентації видали брошуру англійською мовою «Українська справа - проблема миру». До підтримки українців було залучено численні європейські товариства. Особливо активними в плані підтримки українців Польщі та покаранні винних у «пацифікації» були пресові видання.

Наприкінці 1930 р. у США, Канаді та Англії заявилися статті, які інформували про здійснення у Східній Г аличині польської репресивної акції . Їх друкували в часописах Німеччини, Франції, Бельгії, Швейцарії, Італії. Антипольські маніфестації пройшли в ЧСР, Бельгії, Швейцарії, Литві, Австрії, Франції, Англії. 5-й Конгрес ОбПєднання українських організацій в Америці надіслав декілька звернень до Папи Римського у Ватикан у зв’язку із «пацифікацією» [226, с. 45].

Українські сили направили також звернення до світових лідерів з інформацією про становище українців в Польщі. Акції в яких були задіяні численні представники українських політичних сил в еміграції показували дійсне становище українців у Польщі, переконували західних політиків у необхідності розвПязання української проблеми.

У звПязку зі скаргою 17-ти українських послів і сенаторів на польський уряд до Ліги Націй, справа масового погрому українства набула міжнародного характеру.

Українські національні середовища шукали захисту у міжнародних структурах, а тому почали масово складати протести на дії польських властей до Ліги Націй. Польські дослідники стверджують, що представники Ліги Націй висловлювались у пропольському руслі: українці самі терористичними і саботажними акціями змусили польський уряд провести пацифікацію, і що пацифікація здійснювалася тими засобами і методами, як здійснюється боротьба з радикальними елементами [375, s. 158].

Однак, Ліга Націй дуже часто сприймала позицію польської сторони, що ще більше сприяло наростанню українсько-польського конфлікту. В Лізі Націй були також підтверджені факти зловживань польської влади під час проведення акції. Однак, комісія задовольнялася тим, що Польща пообіцяла покарати винних, при цьому відмовившись виплатити компенсацію потерпілим. [359, с. 391-397]. Значна частина української громадськості стала підтримувати ОУН, а українці в еміграції, зокрема, в Канаді, США, Франції, де також були проведені акції протестів проти пацифікації, стали надавати фінансову допомогу ОУН.

Дослідник О. Зайцев стверджує, що в історіографії утвердилася думка про організатора саботажної компанії 1930 р. - Українську військову організацію (УВО) - мілітарне крило Організації Українських Націоналістів. Ця теза підтверджена: 1) свідченнями самої УВО, яка після початку «пацифікації» взяла на себе відповідальність за саботажі; 2) матеріалами польської поліції; 3) спогадами деяких діячів ОУН [245, c. 91].

У тій же публікації цитований автор зазначає, що історик Михайло Швагуляк, який найґрунтовніше висвітлив питання, повПязані з саботажами і «пацифікацією» 1930 р. вказує на мотиви, якими могли керуватися лідери УВО- ОУН: «Активним масовим виступом вони хотіли заманіфестувати появу ОУН, піднести її авторитет і розширити організаційний вплив на селянство, насамперед, молодь». Дослідник висловив також припущення, що до організації протестно-саботажної кампанії були причетні урядові кола Німеччини, з якими була повПязана УВО-ОУН [245, с. 92]. Один з діячів мельниківської ОУН Зиновій Книш зазначає, що саботажну акцію без дозволу Крайової екзекутиви ОУН організував її підреферант до справ юнацтва Іван Габрусевич. Окремі виступи молоді були підтримані українським населенням. Ненависть українських селян до польських осадників була такою великою, що акція невеликої групи бойовиків переросла в стихійний рух, який охопив мало не всю Г аличину. Лише згодом УВО вирішила взяти на себе відповідальність за саботажі [262, с. 94].

У сучасній польській історіографії переважає думка, що сама пацифікація не виправдала покладених на неї надій. З одного боку вона привела до консолідації у краї усіх українських сил, а з іншого - сприяла росту крайніх правих сил - ОУН, де до керівництва почали приходити «молоді». Вони відповідно прагнули акцій, хотіли заявити світовій думці про свою присутність, і, що в Польщі існує невирішена українська проблема. Головними представниками «молодих» були Степан Бандера і Роман Шухевич [460, s. 127].

Тих осіб, які заявляли про все таки існуючі можливості порозуміння з поляками стали подавати у негативному світлі, а якщо це не приносило результатів, то залишався останній засіб - терористичний акт [213, с. 321]. В такий спосіб вказаний автор трактує і вбивство Т. Голувки, який виступав речником угоди з українцями і протягом довшого часу намагався знайти основу для такого порозуміння. Здійснити це не вдалося, бо 29 серпня 1931 р. він був вбитий членами ОУН у Трускавці, де перебував на лікуванні. Виконавців вироку знайти не вдалося.

Наслідки «пацифікації» викликали неоднозначні оцінки і в польському урядовому таборі. Після «пацифікації» Ю. Пілсудський схилявся до зміни політики щодо українців і передбачав адміністративні зміни в регіоні: замість трьох східногалицьких воєводств утворити одне. Була навіть кандидатура воєводи - ним мав стати Тадеуш Голувко - найактивніший прихильник порозуміння з УНДО [249, с. 444-445]. Однак після його вбивства, польсько- українське порозуміння в середовищі пілсудчиків втратило своє значення.

Смерть польського політика намагалися використати у своїх цілях як противники порозуміння у таборі пілсудчиків, так і їхні політичні опоненти - енедки, які схилялися до національної асиміляції українців.

На цей час припадають дві спроби польсько-українського порозуміння, зініційовані українською стороною. Однією з них був візит митрополита Андрея Шептицького до Варшави (за згодою українських політичних чинників) з метою припинення «пацифікації». Однак польський уряд не скористався цією нагодою для нормалізації польсько-українських стосунків. Клопотання Шептицького не дали результатів. Друга спроба порозуміння була ініціативою Української Парламентської Репрезентації (УПР). Проте переговори між представниками президії УПР, президії польського клубу «Безпартійний блок співпраці з урядом» (ББ) наштовхувалися на польські вимоги від 25 лютого 1931 р., суть яких полягала в прийнятті українцями заяви лояльності до Польщі, відкликання з Женеви скарги щодо пацифікації. Лише після цього поляки погоджувалися розглядати українські вимоги. І на цей раз з вини польських властей спроба польського-українського порозуміння завершилася крахом [277, с. 22-23].

Перші контакти керівництва УНДО і УПР з представниками уряду мали місце у грудні 1930 р. Це питання розглядалося на розширеному засіданні екзекутиви УНДО і УПР 24 лютого 1931 р., де було прийнято рішення про переговори з польськими урядовими чинниками. У резолюції УПР

уповноважувалася вести переговори з польською владою про відшкодування українському народові втрат, спричинених невиконанням Польщею міжнародних зобовПязань, зокрема у період «пацифікації» 1930 р. [7, арк. 1]. Переговори було припинено. Оскільки вони були безрезультатними, однак таємні контакти продовжувалися. Професор Л. Зашкільняк зазначає: «у процесі переговорів зОясувалося, що поляки «погоджувалися на певну автономію українців в межах Польської держави, створення в перспективі незалежної України, але категорично заперечували проти включення у її склад західноукраїнських земель, котрі вони вважали своїм «цивілізаційним здобутком» [251, с. 42].

У польській політиці стосовно українців у державі постійно піднімалося питання автономії для південно-східних воєводств, розвОязання цього питання також декларувала частина польських соціалістів на чолі з ППС. Заявлений у цій справі проект закону в 1931 р. став предметом нового обговорення питання. Представники уряду також обговорювали форми розвОязання української справи, підтримуючи проект місцевого самоврядування. Така форма самоврядної організації зустріла критику з боку українців [381, s. 181]. Хоча уряд прийняв остаточне рішення, однак це не стало сигналом до нового пошуку порозуміння між урядом та українцями Польщі. Відповідно ППС демонструвала протести стосовно урядової політики в українському питанні.

Пацифікація проведена польською владою у вересні-листопаді 1930 р. за наказом Ю. Пілсудського, із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Г аличини, стала відповіддю на «саботажну» акцію ОУН і супроводжувалася масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ. Наслідком польської репресивної акції стала подальша радикалізація українського руху в Галичині.

Офіційні чинники продовжували курс на посилення репресивної політики, щодо політичних діячів і громадських активістів непольського населення.

Декретом президента Польщі від 17 червня 1934 р., для осіб, які загрожували безпеці та публічному порядкові, був створений концентраційний табір у Березі Картузькій (низі Брестська область, Білорусь). За даними польської статистики, на початку 1936 р. в цьому таборі знаходилося 725 осіб, а до вересня 1939 р. їх чисельність зросла до 6 500 (40-50 % українців, 15 % євреїв та ін.) [342, с. 90].

Репресивного курсу у ставлені до нацменшин польські офіційні чинники дотримувалися впродовж усіх 1930-их рр. аж до початку Другої світової війни.

4.4.