Діяльність польської адміністрації щодо реалізації прав української меншини у передвоєнний період

У середині 1930-х рр. відбулися кардинальні зміни у міжнародному житті, і, особливо, на європейській сцені. Це було обумовлено виходом Німеччини з Ліги Націй і відповідно вступом в цю структуру СРСР.

У зовнішній політиці Ю. Пілсудський намагався підтримувати добрі відносини з СРСР і Німеччиною. Це повинно було зміцнити позицію Польщі по відношенню до союзників і сусідів [226, с. 61].

Польща претендувала на роль великої держави, хоча достатнього для цього економічного і військового потенціалу так і не здобула. У роки «санації» відносини із сусідніми державами залишалися напруженими. З Литвою Польщу розділяв конфлікт навколо Вільно (Вільнюса) і так званої Середньої Литви, з Чехословаччиною - територіальний спір щодо Цєшинської області. Кордон з СРСР, встановлений Ризьким мирним договором в 1921 році, обидві держави вважали тимчасовим компромісом, а кордон з Німеччиною не був визнаний Берліном, а тому і не гарантований західними державами [407, s. 76].

Головним союзником Польщі в тодішній неспокійній Європі була Франція. Але, будучи після Першої світової війни ніби і в ранзі переможця, Франція повільно відновлювала свій економічний потенціал, її роздирали внутрішні суперечності. В силу цього вона все більше займала оборонну позицію у Європі, і надії на неї, як на майбутню союзницю у протистоянні з Німеччиною, яка все більше нарощувала силу у поляків ставало все менше.

У 1933 р., після приходу до влади А. Гітлера, Ю. Пілсудський, за деякими даними запропонував французам розпочати проти німців спільну превентивну війну, шанси на перемогу в якій у союзників були тоді майже стовідсотковими.

У січні 1934 р. Польща і Німеччина підписали договір про ненапад терміном на 10 років. Зрозуміло, що для А. Гітлера це був лише тактичний крок, який не давав Польщі перспектив стабільних відносин з німцями.

В галузі зовнішньої політики польський уряд поступово переорієнтовується з Франції на Німеччину. У січні 1934 р. було підписано польсько-німецьку угоду про ненапад терміном на 10 років, а в листопаді 1935 р. - угоду про економічну співпрацю. Взаємні візити і постійні двосторонні зустрічі вищих посадових осіб

Німеччини і Польщі спрямовані на все більше зближення двох країн. Польський уряд і не мав відносно договору з Німеччиною особливих ілюзій, знаючи, що рано чи пізніше його державі прийдеться воювати або з Німеччиною, або з комуністами, і намагався лише уникнути найстрашнішого - війни на два фронти проти Німеччини і СРСР.

13 вересня 1934 р. була складена урядова декларація у справі вирішення версальських зобовПязань т. зв. Малого трактату і міжнародного контролю щодо його виконання. Національні меншини у Польській державі, як і українці не висловлювали глибокої підтримки щодо обговорення виконання Малого трактату у Лізі Націй хоча би тому, що він фактично позбавляв їх власної державності. Вони також втрачали можливість тиску на Польщу на міжнародних форумах [375, s. 161].

Таким чином, у зовнішній політиці 1930-их рр. Польща дотримувалася політики «рівноваги сил», «балансування» між східними і західними сусідами. З приходом до влади в Німеччині Адольфа Гітлера (1933 р.) виникла реальна зовнішня загроза для Польщі. Однак, міністр закордонних справ Юзеф Бек надалі проводив політику лавірування між Німеччиною і СРСР, унеможливлюючи створення системи колективної безпеки проти агресора, котру намагалася заснувати Франція.

Суспільно-політичне життя українського населення в Польщі у 1930-их рр. визначала т. зв. «нормалізація польсько-українських відносин», усна угода між польськими урядовими структурами і представниками українських політичних сил (фактично між пілсудчиками і діячами Українського національно- демократичного обПєднання) щодо здобуття Галичиною національної автономії.

Українці прагнули до порозуміння з поляками, очікуючи від нього нових можливостей для свого розвитку в Польщі, їх активність базувалася також на змінах, що відбувалися в СРСР стосовно українців: голодомором 1932-1933 рр., тотальною русифікаторською політикою, нищенням національної інтелігенції.

Смерть Ю. Пілсудського та ухвалення нової конституції відкрило черговий етап польсько-українських відносин. Урядовий блок втратив елемент, який обПєднував санацію, і ним був Ю. Пілсудський, а відповідно змушений був шукати порозуміння з українцями та іншими меншинами польської держави, у звПязку з виборами, які наближалися і які могли для нього завершитися поразкою [286, с. 11-28].

Певна частина українського політикуму з недовірою ставилась до політики «нормалізації» з поляками, вважаючи, що з польського боку це був лише тактичний хід перед парламентськими виборами. Сумнів посилювало також і те, що аналогічну угоду польські урядовці уклали з білоруськими національними силами.

Укладена в травні 1935 р. нормалізаційна умова між урядом і представниками УНДО, висувала з українського боку вимоги територіальної автономії з власним сеймом, урядом і армією. Передбачала також обмеження надання землі під осадництво та утворення українського університету. Більшість цих «постулатів» повторювали наполягання прийняті на користь українців ще в законі про місцеве самоврядування у 1922 році. У польських колах це питання жваво дискутувалося, оскільки окремі «постулати» обмежували суверенність Польщі. Зокрема, скажімо, утворення національної української армії, що на самому початку обговорення і підписання розглядалося вже як умова, реалізувати яку не вдається.

Надзвичайно важливу роль у досягненні угоди відіграв граф Я. Лось, який з 1932 р. був посередником в організації таємних зустрічей між керівниками українських політичних сил (переважно УНДО) та польськими урядовцями. Польсько-українська угода 1935 р. причинила деяке поліпшення культурного та економічного становища українців у Польщі, оскільки вона була укладена з

урядовим табором, який на той час мав у своїх руках головні важелі політичного управління країною. Однак, угода не мала обов\'язкової легітимності. Коли навесні 1937 р. змінилося керівництво пілсудчиків, а міжнародна обстановка різко загострилася, про дані українцям обіцянки було забуто. Вимога зміцнення оборони країни і консолідації суспільства перед загрозою війни змусили польське керівництво перейти до рішучої асиміляції і полонізації українського населення. Для українських політиків крок «нормалізації» означав

дискредитацію ліберально-демократичної ідеології та зростання впливів радикального націоналізму [251, с. 160].

У рамках політики «нормалізації» Сейм у 1935 р. прийняв нову ординацію (положення про вибори - О.Т.), яка забезпечувала українцям понад два десятки місць в Сеймі і Сенаті. Але, якщо на рівні Сейму і Сенату українцям це давало можливість створити власну парламентську репрезентацію, то на місцях польські політичні сили і, передовсім, ендеки, намагалися усунути українців від політичного життя. Наприклад, у складі окружних виборчих комісій в час виборів 1939 року на 1179 делегатів округів Львівського воєводства українців було лише 15 [301, с. 30].

26 листопада 1935 р. Рада Міністрів Польщі, за присутності трьох південно-східних воєвод та голови УНДО В. Мудрого, на своєму засіданні розглянула «Українські постулати», що складали програму-мінімум для платформи «нормалізації». Українці вимагали встановлення двомовних польсько-українських написів на державних установах, створення кафедри української літератури у Львівському університеті.

Згідно з політикою «нормалізації» польський уряд обіцяв українцям значні поступки в галузі шкільництва, мови, а також гарантував місця у майбутньому парламенті й органах місцевого самоврядування. Влада зобов\'язувалася оголосити амністію увПязненим за вбивство Б. Пєрацького. До речі, скористався цим Степан Бандера, якому смертну кару було замінено довічним увПязненням [375, s. 156]. Зі свого боку, українці погоджувалися визнати Польську державу і взяти участь у виборах 1935р., що проводилися за новим виборчим законом. Рішення УНДО про участь у виборах було прийнято на засіданні ЦК УНДО 8 червня 1935 р. Д. Левицький за станом здоровПя погодився на «відпустку», хоча ЦК залишив його на посаді голови до закінчення виборчої кампанії, щоб не підривати престижу партії. Фактичним головою УНДО став В. Мудрий [149].

Спроби «нормалізації» польсько-українських стосунків привели до певних позитивних результатів: проголошено амністію українським політичним вПязням (С. Бандері, Я. Карпинцю та М. Лебедю - смертну кару замінено довічним увПязненням); багатьох звільнили з тюрем та концтабору Береза Картузька; деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички; лідер УНДО В. Мудрий був обраний (одним з пПяти) віце- маршалком Сейму і т. ін. Діалог між українською «легальною опозицією» та польськими урядовими колами мав вплив і на діяльність революційного підпілля. У другій половині 30-х рр.

Однак, сама «нормалізація» не принесла бажаних результатів, негативно відбившись на політичному житті українців, залишилась останньою змарнованою спробою поліпшення ситуації напередодні Другої світової війни.

Підтвердженням того, що політика «нормалізації» не передбачала поліпшення становища української освіти, стало проведення шкільного плебісциту 1937 р. Основна увага польських урядовців зосереджувалися на Г аличині - останньому оплоті українського шкільництва.

На Волині, де проблема полонізації української освіти була вирішена, воєводське управління ставило своїм завданням «ліквідувати підстави проведення плебісциту як регулятора національних відносин у шкільництві та замінити його якоюсь іншою формою» [15, арк. 18].

Якщо під час проведення попередніх плебісцитів основну перешкоду існуванню українських шкіл чинило польське «Товариство Національної Школи» (ТНШ), то в даний період поряд з ним на себе бере цю функцію Секретаріат польських політичних організацій Східної Малопольщі.

17 листопада 1937 р. голова секретаріату бригадний генерал М. Токарський- Карашевич у таємному листі до міністра військових справ визначив основний план дій на противагу діяльності української громадськості й товариства «Рідна школа» у проведенні шкільного плебісциту. Зокрема, на його думку, протести українців у справі шкільного плебісциту можна приглушити публікацією польських протестів проти акції ОУН та «українського терору». Слід також розпочати серію політичних процесів проти греко-католицьких священиків та революційних формувань [4, арк. 12].

Таким чином, головна управа ТНШ розпочала розробку технічної сторони справи. Заступник голови товариства С. Юхма розіслав до всіх повітових секцій лист, в якому наказав їм отримати інформацію від шкільного інспектора та інших джерел про те, в яких школах склалося загрозливе становище [4, арк. 26].

З метою підтримки ТНШ у проведенні акції та протидії товариству «Рідна школа» політичний відділ львівської поліції 11 грудня 1937 р. видав розпорядження, в якому, опираючись на статут «Рідної школи», де не передбачалось створення спеціальних комітетів для проведення плебісциту, зобовПязав повітових старост не допускати створення таких обПєднань. Поряд з тим наказувалось конфіскувати всі інструкції українського шкільного товариства, які не відповідають законам та розпорядженням. Прагнення ж інших українських культурно-просвітницьких організацій, таких як «Просвіта», провести агітацію серед населення за українську школу органи поліції визначали як антидержавні [8, арк. 2-4].

Польські державні органи розглядали шкільний плебісцит 1937 р. не лише як освітній захід. Вперше поряд з участю поліції активну роботу проводило військове міністерство. Це пояснюється передусім намаганням польського уряду попередити будь-які політичні виступи українського населення на ниві шкільництва, щоб таким чином запобігти широкому розгортанню національної боротьби [384, s. 65].

Польсько-українська угода 1935 р. т. зв. «нормалізація» не лише не стримала походу Польщі проти українства, а зробила ще зухвалішою місцеву адміністрацію. Свідченням тому було посилення колонізації, всіляке гальмування економічного розвитку українського населення, закриття господарських установ. Польський наступ проявився також у примусі переходу місцевого населення на латинський обряд, переслідуванні греко-католицького духовенства.

Проблема «сокальського кордону» була в центрі уваги під час переговорів, які вели між собою польські урядові чинники і Українська парламентська репрезентація в 1935 р. Мова йшла про те, що «нормалізацію» повОязували з вимогою ліквідувати «сокальський кордон» і припинити політику регіоналізму щодо українців, які проживали в різних частинах Польщі. Посол С. Витвицький, виступаючи в лютому 1936 р. у Сеймі зазначав, - що «так званий сокальський кордон є фікцією... Справа дозріла до того, щоби призадуматися над ревізією т. зв. волинського експерименту та йому подібних. Треба усунути штучні запори, які розділяють частини того самого народу, . бо ніяка сила не зуміє розірвати однією живої національної ідеї» [314, с. 87].

Питання «сокальського кордону» стало актуальним в кінці 1935 - на початку 1936 р. у звОязку з дискусією відносно створення у Сеймі Української парламентської репрезентації. Орган УНДО газета «Діло» від 3 січня 1936 р. писала: «Не може бути злуки між галицькими послами і волинськими в одну парламентську репрезентацію, бо трудно сісти за спільний стіл з тими, чиї руки порожні. Злука з групою Певного (голова ВУО - О.Т.) була б найкращим засобом до зміцнення «сокальського кордону»: ніщо так не підірвало б авторитету українських політичних сил Галичини на Волині, як саме порозуміння з Певним. Проблему «сокальського кордону» можна розвОязати однаково в інтересі держави і українців тільки тоді, коли угодовський рух у

Г аличині стане такий поважний, що не буде страшна його експансія на Волині» [405, s. 129].

Сам факт існування на Волині сильного українського радянофільського руху і українського націоналістичного, тобто обох напрямів найрадикальнішої форми, вказував на те, що т. зв. угодовська орієнтація, репрезентована ВУО, загалом була слабкою.

Існування «сокальського кордону» сприяло більшій радикалізації українського політичного життя Волині, зменшуючи угрупування, які співпрацювали з польською державною адміністрацією [262, с. 219].

Польські партії і громадські організації Г аличини були обурені діями уряду і розцінювали їх як уступки українцям. Окрім цього, «нормалізація» привела до створення 23 листопада 1935 р. Погоджувального комітету польських громадських організацій. Цей комітет у майбутній діяльності став з ? єднуючою ланкою між урядом і громадськими організаціями в координації антиукраїнської політики [269, с. 145].

З метою полагодження національних проблем у державі, і не тільки українських, уряд створив у грудні 1935 р. Комітет з національних справ, завдання якого полягало у визначенні загальних директив для вирішення національних проблем. В українському питанні Комітет змушений був враховувати підписану з УНДО угоду, однак одразу розділив усі питання підняті в ній на ті, що необхідно вирішити в найближчій перспективі й інші, які вирішити, на думку членів комітету, було не реально. Це означало, що на практиці польські урядові чинники відкинули найважливіші українські «постулати». До них належали і питання кількісного збільшення українського представництва в органах самоврядування, позитивне розв\'язання згідно вимог українців шкільної справи. Безпосередньо польська політика заперечувала обділення українського населення в його національних вимогах, національній самосвідомості. Натомість польська адміністрація заговорила про підтримку регіональних етнічних груп-лемків та гуцулів розглядаючи їх як елемент більш підданий полонізації, що назагал посилювало їх польські впливи у південно- східних воєводствах. Адміністрація постійно намагалася звести українське питання у державі до регіонального рівня одночасно проводячи активну полонізацію в рамках скупчення та компактного проживання українського населення на цих теренах [381, s. 212-213].

Українці на початковому етапі «нормалізації» вірили, що з плином часу польський уряд змушений буде взятися за розвОязання української проблеми. Час від часу до цього змагав і віце-маршалок Сейму Василь Мудрий, посада якого у парламенті також була передбачена умовою польсько-українського порозуміння. Остаточне фіаско польсько-української умови нормалізації стало виявлятися в політиці урядового табору, який все більше схилявся на бік ендеції, котра в силу своїх ідеологічних засад не бажала розвОязувати українське питання [447, s. 112]. Зміна в політиці санаційного табору була викликана передовсім отриманням особливого впливу військових кіл на чолі з маршалком Едвардом Ридз-Смігли, який займав агресивну позицію щодо українців і здійснював колонізацію «східних кресів», передовсім на Холмщині, Підляшші і Волині. Урядові кабінети після прийняття Квітневої 1935 р. Конституції: Маріян Зиндрам-Косцелковський (13 жовтня 1935 - 15 травня 1936 рр.); Феліціан Славой Складковський (15 травня 1936 - 30 вересня 1939 рр.).

Маршалок Едвард Ридз-Смігли був ревнивим прихильником полонізації православної церкви в цьому регіоні.

Після смерті Ю. Пілсудського, у 1936-1937 рр. країну охопила хвиля антисанаційних виступів. Однак група генералів на чолі з Едвардом Ридз-Смігли зуміла утримати владу, спираючись, на нову урядову партію - Табір Національного Єднання (Озон).

Загалом уряд не виконував українських вимог і цілеспрямовано проводив політику «зміцнення польськості». На думку дослідника В. Комара, стало очевидним, що «нормалізація» була потрібна полякам для виборчого компромісу [263, с. 127].

В 1930 -х рр. у Другій Речі Посполитій переважала тенденція до усунення з політичного життя опозиційного чиновника, яка здійснювалася через впровадження т.зв. «санації» і просто залякування. ПовОязано це було також із загальноєвропейською ситуацією, де відбувалися аналогічні процеси.

Політичних противників було трактовано в брутальний спосіб. У Польщі це питання завжди повПязувалося з особою фактичного її виконавця - Юзефа Пілсудського. За його підтримки група найближчих осіб почала домінувати у політичному житті. У часі, коли відомі до цього форми тиску не дали результатів, а груп і політичних партій, які проти такого стану виступали ставало щораз більше, слід було застосувати виняткові засоби. Польський історик І. Політ стверджує, що потрібен був також такий момент, при допомозі якого можна було б переконати суспільність у мотивах подібного кроку. Такою подією стало, на його думку, вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького [455, s. 5].

Вона послужила одним з приводів до будівництва ізоляційного табору. Іренеуш Політ переконує, що це не була вже думка самого Ю. Пілсудського, а тодішнього премПєра Леона Козловського. Не мав маршал також і великого впливу на вибір місця локалізації такого табору. Тоді вже більшість питань вирішували люди з його найближчого оточення. Було утворено табір у Березі Картузькій, хоча в середовищі вищих урядовців існували думки про відкриття ще інших таборів [392].

Привід оголошення декрету про утворення ізоляційних таборів був найперше повПязаний із вбивством тодішнього міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Замах було здійснено у Варшаві 15 червня 1934 р. після якого міністр помер у лікарні.

Замах на міністра повПязувався із загостренням українсько-польських відносин у краї. В українських політичних середовищах зріли сили, передовсім в ОУН та у середовищі молоді, які хотіли покарати винних у пацифікації польських лідерів, що організували її при допомозі війська, поліції та корпусу охорони пограниччя і проводили з 16 вересня до 30 листопада 1930 р. У деталях операцію підготував Генрик Кавецький один з керівників МВС Польщі. До підготовки і проведення операції були також причетні заступник міністра Феліціан Славой Складковський, віце-міністр МВС Броніслав Наконєчнікув- Клюковський.

Під час роботи Сейму обраного в 1935 р., на переломі 1935/1936 рр., коли заявилося питання амністії, багато депутатів, які виступили з цього питання вказували, що амністія повинна бути застосована і до вОязнів Берези Картузької. Вони вважали, що тільки таким чином можна ліквідувати напруження у краї. Влітку 1935 р. міністр внутрішніх справ в уряді Валєрего Славка М. Зиндрам- Косцелковський досягнув компромісу з угодовськи налаштованою частиною УНДО. В грудні 1935 р. представники українського клубу у Сеймі почали заявляти, щоби амністія стосувалась також українців, які знаходились у місцях увОязнення. Так з цього приводу висловився віце-маршал Сейму і одночасно лідер українців Василь Мудрий: «Маю на думці справу застосування

якнайширшої амністії у відношенні до українських політичних вОязнів і не тільки їх, але на загал до всіх українців засуджених за злочини карно-адміністративні здійснені з побуджень політичних, також знесення табору в Березі Картузькій, у якому в більшості перебувають українці. Це є тією необхідністю щоби стосунки польсько-українські увійшли на кращі рейки» [113; 115].

Достатньо ясно представив питання амністії на засіданні Правової комісії Володимир Щепальський, запропонувавши, щоби засади амністії поширювались рівно й на ізольованих у Березі. Однак ця резолюція не була прийнята [455, s. 182].

Особливо гостро протестувала проти табору комуністична депутатська фракція, атакуючи уряд і його починання, порівнюючи відносини, які панували в Польщі, до тих, які були в Італії і від недавнього часу в Німеччині. Практично тільки Хіль Розенберг почав виступати, однак не закінчив свого виступу, оскільки після трьох почергових переривань і закликів до порядку маршалка, залишився позбавленим голосу [111; 112].

Не менш гостро виступали також представники Білоруського Клубу. Фабіан Єреміч зазначав, що на його думку Береза мала бути, з часом місцем для членів усіх політичних угруповань і національних меншин [120].

Питання віровизнання на території польської держави у міжвоєнний період було досить складним, передовсім у звОязку зі значною кількістю обрядів. Поряд з католицизмом, який головним чином обОєднував поляків, православна віра охоплювала мешканців Волині, а греко-католицька - Східної Г аличини.

Г оловну роль у розвитку відносин між поляками і українцями відігравали три головні обряди, навколо яких відображалися як державні інтереси, так й інтереси українців й поляків у краї. Греко-католицька церква виконувала роль носія національної української думки, водночас вона була потрактована як чинник, який відрізняв українців від поляків. Збереження окремішності греко- католиків від католиків, повинно було стати вихідним пунктом національного самоусвідомлення українських мас. Національна домінанта греко-католицької церкви у суспільному житті посилювалася й тим, що політичні сили, передовсім праві, шукали в церкві свою опору, опору національної ідеї. Греко-католицьке духовенство складало головну частину української інтелігенції й брало активну участь у національно-культурних процесах, використовуючи церковні символи для пропаганди ідеї української держави. Греко-католицьке духовенство співпрацювало з культурно-просвітницькими організаціями, національними партіями центриського напрямку як УНДО і націоналістичними колами.

Програмним завданням акції «зміцнення польскості» стала пропаганда католицизму через примусове повернення до нього православного населення, яким навОязували те, що вони є нащадками «загродової шляхти». Була у цій програмі ще й матеріальна складова - нащадкам обіцяли землю. Українці не сприймали польської програми. Перший такого типу виступ мав місце у 1937 р. на Волині і відбувся в селі Г ринки, де Корпус охорони пограниччя змушував усіх жителів до переходу на католицьку віру. До 1939 р. близько 10 тис. осіб на Волині перейшли в католицизм [540].

Проведення полонізаційних акцій щодо православного населення викликало протести з боку українських кіл, які передовсім відбувалися у Сеймі. Власті наполегливо переконували, що перехід населення на інше

віросповідування здійснюється добровільно. Воєводу Г. Юзевського, який був прихильником українізації церкви, усунули від влади.

Ще значнішими репресії були на Люблінщині і Холмщині, де такі акції здійснювали військові. Під час проведення акції «зміцнення польськості» українців усували від різних посад - лісничих, адміністрації залізниць, праці в установах ґмін і освіти. Військові розпочали нищення православних церков, яке оправдовували зменшенням кількості вірних, а також тим фактом, що нібито усі православні регіону це зрусифіковані поляки, які повинні повертатися до свого історичного коріння [411, s. 472].

Підстава акції та спосіб її проведення викликав спротив церковної ієрархії, що виступила з листами-зверненнями до влади щоб призупинити руйнування храмів. Однак ці звернення залишились без відповідей [411, s. 472]. Згідно офіційних даних 127 сакральних обПєктів було знищено. Місцеве населення вороже поставилося до акції, однак, лише спорадично чинило опір, який відразу ж придушували військові.

У загальному вважалося, що в ході «зміцнення польськості» і навернення на католицьку віру на Волині, віровизнання змінило 10 % православного населення. Це «навернення» здійснювалося також шляхом примусу місцевих духівників користуватися польською мовою у персональних контактах з вірними та під час сакральної діяльності [430, s. 51].

Акція «зміцнення польськості», яка реалізовувалася через надуманий рух підтримки «загродової шляхти» («маєткової шляхти»), демонстрація підтримки регіоналізму (гуцулів і лемків), а також «навернення на католицизм» місцевого населення шляхом нищення православних храмів, зустріла опір не лише українського, але й частини польського населення. Вона була здійснена в період назрівання воєнної загрози і стала колосальною помилкою влади, стверджує польський історик Р. Тожецький та привела до ще більших антагонізмів і прірви між поляками і українцями [496, s. 235].

Наміри правлячих кіл денаціоналізувати українців були викладені у трьох взаємопов\'язаних програмах. Одна з них спрямована на посилення гуцульського, бойківського, лемківського регіоналізму. Друга мала на меті колонізувати територію, що знаходилося на польсько-українському кордоні. Третя була спрямована на колонізацію малозаселених східних земель (Полісся), а також насичення Східної Г аличини вихідцями з етнічної Польщі. Запланована на 1939 р. акція «зміцнення польського елементу» мала бути проведена спочатку у Східній Галичині, а потім поширитися на інші східні воєводства. Таким чином, державна програма ополячення була логічним завершенням еволюції поглядів табору пілсудчиків на українську проблему: від нереалізованої федералістської концепції державної асиміляції до інкорпоративного плану ендеків.

Ініціативою для нового політичного курсу стали директиви маршала Польщі Е. Ридз-Смігли від 25 і 28 січня 1939 р., а також розпорядження премПєр-міністра Ф. Славой-Складковського від 1 лютого 1939 р., якими вимагалось від кожного міністерства представити до 15 лютого власний план вирішення української проблеми [226, с. 147].

Виконуючи ці директиви і розглядаючи східногалицьке питання у площині оборони держави, міністерство справ військових (МСВ) висловилося за збільшення в цьому регіоні відділів Корпусу Охорони Пограниччя (КОП). Це ж знайшло підтримку міністерства закордонних справ (МЗС). Отже, наміри польських політиків обґрунтовувалися засадами безпеки і територіальної цілісності держави [282, с. 29].

Наступні пропозиції, що надходили в президію Ради міністрів (ПРМ) зводилися до перегляду чинного законодавства, створення умов праці для переселених польських адвокатів, швидкого здобуття кількісної і якісної переваги поляків над українцями через парцеляцію, запровадження осадництва та створення сильного міщанства, сезонної міграції та заморської еміграції українців [313, с. 112].

Остання пропозиція вимагає більш детального пояснення, оскільки міністерство громадської опіки очолював М. Зиндрам-Косцелковський, який, будучи премПєр-міні стром уряду (М. Зиндрам-Концелковський на посту премПєр-міністра перебував -13.10.1935-15.05.1936.), виступав за нормалізацію польсько-українських відносин. За кілька років його погляди змінилися, і вже у 1939 р. він став прихильником стимулювання заморської еміграції українців, бо вона вважалася безповоротною. Викуплена в українських селян земля мала перейти в польські руки.

На підставі вищезгаданих пропозицій 18 березня 1939 р. Рада Міністрів ухвалила: «Виходячи з потреб найтіснішого поєднання Східної Малопольщі з Річчю Посполитою і опорою політики виключно на польське суспільство, необхідно зміцнити інтенсивність економічного і культурного життя поляків та змінити національну структуру цього регіону» [223, с. 45].

Тепер уже розпорядження уряду передавались на виконання окремим міністерствам. Зокрема, міністерство комунікацій мало звільнити близько 800 нелояльних осіб (українців) з роботи на залізниці або перевести їх в центральні чи західні воєводства Польщі. Міністерство пошти та телеграфу протягом шести місяців, починаючи з 15 лютого, зобов\'язувалося усунути українців з керівних і технічних посад. Міністерство сільського господарства мало повністю виселити непольський елемент з прикордонної зони. Здійсненню цих заходів сприяло і виконання прийнятого ще 22 січня 1937 р. закону про кордони держави, на підставі якого адміністративна влада змогла не допускати громадянина Польщі до набуття і володіння нерухомості, а також до заняття ремеслом і торгівлею взагалі. При умові застосування цього закону в 37-и прикордонних повітах влада могла допустити до промислу і торгівлі тільки поляків [223, с. 46].

Весь хід наступних подій засвідчив, що польські шовіністичні кола не бажали рахуватися із запитами українців. Продовжуються погроми українських установ, а на початку 1939 р. Кабінет міністрів Польщі підготував план ліквідації української проблеми. Ставлення польської окупаційної влади до українців напередодні Другої світової війни характеризується словами президента Львова С. Островського: «Не можемо українців виселити, як це зробили совіти, масами переносячи українців на Сибір, зате ми схильні помогти їм здобути власну державу, але за Дніпром» [226, c. 220].

У другій половині 30-х рр. усе більшу роль у політичному житті Польщі почали відігравати військові, які різними репресивними заходами намагалися збільшити «польський стан посідання». Особливу ненависть до українців проявляв Корпус Охорони Прикордоння (Пограниччя). Дослідник М. Кучерепа зазначає, що копівці (так називали військових Корпусу Охорони Пограниччя (КОП) - О.Т.) на Волині нищили українські храми, православних українців насильно перехрещували в католицизм, виселяли з прикордонної смуги. Напередодні Другої світової війни польсько-українські відносини вкрай загострилися. МВС Польщі у лютому 1939 р. розробило окрему таємну програму політики уряду на Волині. Ця програма спрямовувалася на повну асиміляцію українців, знищення українського шкільництва, українських політичних інституцій [287, с. 160].

Однак, надіям польського уряду на дружбу з Німеччиною не суджено було здійснитися. 24 жовтня 1938 р. Ріббентроп у розмові з польським послом запропонував Польщі погодитися на приєднання до Німеччини Гданська і на побудову екстериторіальної залізниці через «польський коридор» у Східну Прусію.

Недалекоглядну позицію зайняла Польща у 1938 р., коли Німеччина анексувала Австрію, а потім за Мюнхенською угодою розчленувала Чехо- Словаччину. Коли в кінці 1938 р. Німеччина поставила перед Польщею неприйнятні вимоги, керівники останньої категорично відмовилися від будь-яких союзів з СРСР. Сталінське керівництво навесні - влітку 1939 р. здійснило різку зміну в зовнішній політиці, відмовившись від непевного союзу з Великобританією і Францією, заключило агресивний пакт про ненапад з Німеччиною 23 серпня 1939 р., який передбачав розподіл сфер впливу в Європі, ліквідацію Польської держави. Пакт Молотова-Ріббентропа відкрив шлях до Другої світової війни [226, с. 157].

У квітні 1939 р. німецьке верховне командування подало Гітлеру план воєнних дій проти Польщі. 28 квітня німецький уряд оголосив, що у звОязку з заключенням польсько-англійського договору про гарантії, він вважає договір про ненапад між Польщею і Німеччиною таким, що втратив силу. У цей же час радянська пропозиція про військову допомогу, зроблена 25 травня, була Польщею відкинута. Також були зірвані і трьохсторонні (англо-франко-радянські) переговори в Москві. Взамін цього між СРСР і Німеччиною 23 серпня було підписано Договір про ненапад, в таємному додатку до якого обидві сторони розмежовували сфери своїх інтересів у Польщі по лінії рік Нарев, Вісла і Сян.

Звичайно, що поразка Польщі була обумовлена її геополітичним становищем, оскільки вона знаходилася між двома агресорами - Німеччиною і СРСР. Однак в тому, що Польща не стала сильною і не протрималася довше в часи воєнного зіткнення є й вина «санаційного» режиму, який тримався завдяки лояльності силових структур і політичної інерції. Фактично військовий режим не знайшов спільної мови ні з правими, ні з лівими, а презентував себе суспільству в якості надпартійного захисника національних інтересів. Але й ці інтереси обмежувалися вимогами військових, які стали політиками та їх нечисленних союзників.