Проблема реалізації прав української меншини в політиці польських урядів досанаційного періоду

Національно-державна політика Другої Речі Посполитої формувалася в складних умовах. Повоєнна Версальська система договорів, що мала на меті врегулювати європейські відносини, з самого початку містила в собі гострі протиріччя [105].

Національна політика перших польських урядів визначалася не лише внутрішніми, а й загальноєвропейськими обставинами, які обумовлювали майбутні перспективи Польщі, її кордони та місце національних меншин у новоутвореній державі. До того ж суспільно-політична обстановка в державі визначалася постійною нестабільністю та частими змінами урядових кабінетів, які відбувалися до травневого перевороту 1926 р. (Уряд Єджея Морачевського (18 листопада 1918 -16 січня 1919 рр.); Ігнація Падеревського (18 січня 1919 р. - 27 листопада 1919 р.); Леопольда Скульського (13 грудня 1919 - 9 червня

1920 рр.); Вінцента Вітоса (10 червня 1920 р. - 23 червня 1920 р.); Владислава Грабського (27 червня 1920 р. - 24 липня 1920 р.); В. Вітоса (другий уряд, 24 липня 1920 - 13 вересня 1921 рр.); Антоні Поніковського (двічі, 19 вересня

1921 - 5 березня 1922 рр.; 10 березня 1922 р. - 6 червня 1922 р.); Войцеха Корфанти (14 липня 1922 р. - 31 липня 1922 р.); Юліана Новака (31 липня

1922 р. - 14 грудня 1922 р.); Владислава Сікорського (16 грудня 1922 - 26 травня

1923 рр.); В. Вітоса (третій уряд, 28 травня 1923 р. - 4 грудня 1923 р.); В. Грабського (другий уряд, 19 грудня 1923 - 14 листопада 1925 рр.); Александра Скжинського (20 листопада 1925 - 5 травня 1926 рр.); В.

Тому, українське питання вирішувалося на переговорних процесах Ради Послів Антанти в Європі, в Лізі Націй, а також у приватних бесідах.

Зміст українсько-польських відносин визначався і переговорами на Святоюрській горі у Львові в серпні 1921 р. які носили таємний характер. Українців представляв Тит Войнаровський, а польську сторону - М. Лось. Український представник зазначав, що поляки обіцяли Східній Галичині широку автономію і лише міністерство закордонних справ й військо мали бути спільними; галицький уряд повинні були очолити українці, а поляки мали бути лише їх заступниками; польсько-український договір мав бути затверджений в Лізі Націй. Представник варшавського уряду М. Лось наполягав на тому, щоб український провід «припинив завдавати клопотів Польщі» на міжнародній арені, тоді «... може рахувати, що збудує будучність своєму народові на засадах європейської і християнської цивілізації.» [226, с. 45].

Однак тодішній міністр закордонних справ Польщі К. Скрімунт зазначав, що це була «неофіційна розмова» (К.Г. Скрімунт - міністр закордонних справ Польщі у 1921-1922 рр.).

У листопаді 1922 р. була зроблена друга спроба польсько-українського порозуміння. Перша спроба порозуміння між поляками і українцями повОязана з намаганням польської сторони усунути галицьку проблему з міжнародних форумів, коли польські представники намагалися втягнути українців в переговори про автономію Галичини, не маючи найменшого наміру втілювати її в життя. У серпні 1921 р. польський уряд звернувся до Т. Войнаровського бути посередником у польсько-українському діалозі. Польський міністр К. Скірмунт заявив Т. Войнаровському, що Польща готова вести з українцями переговори з усіх питань, у тому числі про «широку автономію» краю, за винятком проблеми суверенітету Галичини. Уряд ЗУНР відхилив пропозицію поляків. Спроби

Т. Войнаровського переконати членів Української Національної Ради у Львові зустріли рішучий осуд.

Після укладення Ризького договору влітку 1921 р. А. Шептицький вирушив до Риму з метою підтримки справи незалежності українського народу і, насамперед, неприєднання Східної Галичини до Польщі. Польська розвідка постійно аналізувала його діяльність за кордоном. Боячись його впливу, польські власті арештували хворого Митрополита на польсько-чеському кордоні в 1923 р. і тільки втручання варшавського нунція зумовило його звільнення з-під арешту і повернення до Львова [231, с. 32].

Із закінченням польсько-української війни розпочинається дипломатична боротьба на міжнародній арені. Польський уряд шукав різних способів для остаточного вирішення питання Східної Галичини на свою користь. У червні 1921 р. на засіданні католицьких єпископів у Кракові було вирішено провести в найближчий час спільний зПїзд із греко-католицькими єпископами, де мали обговорюватися питання про подолання незгод, усунення конфліктів, що стало б основою польсько-українського порозуміння. Подібну думку висловив Г. Хомишин у розмові із станіславівським воєводою Юристовським у грудні 1921 р. Єпископ вважав, що на подолання польсько-українських протиріч у Східній Галичині вплинули б значним чином порозуміння між польськими та українськими єпископами. Поштовх цьому міг би дати їхній спільний зПїзд. Однак, як зазначав Г. Хомишин, пропозиція повинна вийти від папського нунція у Варшаві [274, с. 41].

Ідея зПїзду не була втілена.

У 1922-1923 рр. ініціатива польсько-українського порозуміння неодмінно виходила із середовища польських правлячих кіл, представлених переважно ендеками і консерваторами. Вони прагнули домогтися задовільного врегулювання українського питання, щоб отримати від Антанти підтвердження мандату на збереження у складі держави західноукраїнських земель. Після численних, переважно таємних, контактів з галицькими українськими політиками як у Львові (Міжпартійна Рада), так і в еміграції (диктатор Є. Петрушевич), польський уряд консерватора Ю. Новака влітку 1922 р. домігся проведення через Сейм низки законів, серед яких першочергове значення мав закон про засади воєводського самоврядування [123]. Закон зобовіязував протягом двох років запровадити елементи територіальної автономії у Східній Галичині, створити український університет.

Професор Л.О. Зашкільняк вважає, що на ці рішення польські урядові кола пішли в односторонньому порядку, оскільки усі переговори з українськими політиками зайшли у безвихідь (включаючи і таємні зносини представників уряду В. Сікорського з українськими діячами у 1922-1923 рр.) [251, 190-191].

Спроби регулювання державної політики щодо національних меншин піднімалися польськими урядами у різних формах. Уряд В. Сікорського, наприклад, прискорив ліквідацію власності німецької меншини, а також посилив контроль за діяльністю товариств і об’єднань національних меншин [376, s.

Уряд В. Вітоса, утворений під кінець травня 1923 рр., займав агресивну шовіністичну позицію у ставленні до національних меншин, намагався зменшити можливості для функціонування національних об\'єднань і їх організацій, виступив за зменшення майна національних товариств та водночас прагнув до розширення можливостей католицького костелу і поляків на землях, населених національними меншинами [376, s. 244].

Урядова політика в національному питанні відзеркалювала як громадську думку, так і позиції окремих політичних партій Польщі щодо національних меншин. Зокрема, основним змістом процесу формування політики Другої Речі Посполитої в українському питанні була дискусія про національний та багатонаціональний характер польської держави. У цій полеміці шовіністичний табір - Народно-національний союз (ННС) і Християнсько-національна партія праці (ХНПП) пропагував інкорпоративне приєднання східних окраїн, унітарний устрій польської держави та національну асиміляцію українського населення. У своїй політиці національний табір опирався на підтримку частини консервативних кіл - Християнсько-національну партію (ХНП) і Християнсько- національну землеробську партію (ХНЗП), які складали поміркований табір та входили до об ? єднаного блоку правих сил - Християнського союзу національної єдності («Хєни») [228, с. 31] .

Рішення Ради Амбасадорів від 15 березня 1923 р., яке санкціонувало анексію західноукраїнських земель і зводило українське питання до рангу внутрішньої проблеми Польщі, стало каталізатором для спроб реалізації ендеками доктрини національної держави. Висувалося гасло створення уряду польської більшості, тобто усунення національних меншин від впливу на державну політику. На цій основі відбувалося зближення «Хєни» з партією заможного селянства - Польською народною партією «Пяст» (ПНП-П), яка прагнула шляхом колонізації західноукраїнських земель та усунення місцевого населення від участі в аграрній реформі вирішити земельне питання польського селянства.

Після заяви президента С.

Підписання 17 травня 1923 р. між «Хєною» і «Пястом» Лянцкоронського пакту передбачало створення уряду польської більшості, забезпечення національного характеру Другої Речіпосполитої та нарощування асиміляційної політики на «східних кресах», яке мало досягатися протегуванням польському елементові та прискоренням земельної реформи при одночасному усуненні українського селянства від участі у парцеляції. Акцент робився на першочергову польську колонізацію стратегічно важливих земель - приміської зони, придорожної і прикордонної смуги та тих, на яких порівняно швидко можна одержати польську більшість - Волинь і Поділля. Ставилося завдання компактним польським валом розчленувати українську етнічну територію з метою полегшення її наступної полонізації [404, s. 199].

Політику блоку «Хєно-Пяст» в українському питанні у 1923-1926 рр. дослідник М. Геник поділяє на три етапи. Радикалізація національного руху, створення блоку «Хєно-Пяст» та прихід до влади сформованого ним кабінету В. Вітоса становлять суть першого етапу. Політика уряду «Хєно-Пясту» спрямовувалася на безоглядну реалізацію принципів Лянцкоронського пакту. Було заблоковано заходи попереднього позапарламентського кабінету В. Сікорського в справі адміністративних реформ та політичної амністії, які планувалися з метою зниження гостроти міжнаціональних антагонізмів. З метою прискорення «органічного злиття з землями корінної Польщі» націоналісти активізували діяльність Польського товариства опіки над східними кресами (ПТОнСК), яке проголошувало своїм завданням «зміцнення польського елементу всіма засобами культурного і суспільного впливу» [179]. Засуджуючи курс національної політики «Хєно-Пясту», орган соціалістів «Robotrnk» писав, «ендеція йде на креси з гаслом, що там немає (...) українців (...), що маса місцевого населення - це тільки етнографічний матеріал, який всіма засобами і якнайшвидше треба змусити до полонізації» [404, s. 202].

Незважаючи на тактичну підтримку новоствореного блоку частиною центристських сил - Польською католицько-народною партією (ПКНП) та Національною робітничою партією (НРП), - Лянцкоронський пакт не зміг стати стійкою платформою для консолідації правоцентристського табору.

Група Е. Дубановича (ХНЗП), виражаючи інтереси землевласництва і не погоджуючись з прискоренням земельної реформи, не схвалила пакту, однак і не вийшла з блоку, що підтримував уряд національної більшості, програмою якого хотіла бачити «здорово сприйнятий націоналізм» та «свідомість польської державної ідеї» [253].

Відповідно група Я. Домбського в «ППясті», незгідна із шовіністичним курсом ендеції, вийшла з ПНП-П і еволюціонувала в бік демократичної лівиці. Таким чином, у «Хєно-Пясті» спостерігалися значні розходження у питаннях стратегії та методів «кресової» політики й протистояння між консервативним і селянським крилом, основним змістом якого було ставлення до земельної реформи [253].

«Пяст» прагнув нарощування колонізаційних процесів і прискорення виконання аграрної реформи. З цією метою С. Осецький опрацював проект закону, за яким на парцеляцію і осадництво передбачалося виділяти щорічно 200 тис. моргів землі [376, s. 243]. Консервативне крило «Хєно-Пясту», виражаючи інтереси поміщиків, навпаки, намагалося ігнорувати здійснення земельної реформи і чинило в цьому питанні тиск на ендецію, загрожуючи організаційним розривом. ННС змушений був лавірувати між інтересами людовців і консерваторів для збереження у парламенті національної більшості. На фоні загострення кризи парламентаризму, значного економічного спаду та посилення соціальної напруженості у суспільстві відтягування ендецією реалізації аграрної реформи група Я. Бриля в «Пясті» кваліфікувала порушенням Лянцкоронського пакту і вийшла з партії, позбавивши цим блок абсолютної більшості у Сеймі та спричинивши падіння кабінету В. Вітоса [376, s. 244].

Другий етап характеризується коригуванням програми національної політики «Хєно-Плясту». Поразка спроби реалізації постулату національної держави та поступовий відхід поміркованих сил від шовіністичного табору викликали необхідність внесення коректив у національну політику правоцентристського блоку. Цьому сприяли також зміни на міжнародній арені. Перемога лівих сил на виборах у Франції і Великобританії вимагала від польського уряду модифікації політики на «східних кресах», щоб не викликати втручання західних держав, - особливо у звПязку з тим, що у 1924 р. минав 2-річний термін впровадження закону про воєводське самоуправління від 26 вересня 1922 р., який був формальною підставою для передачі Радою Амбасадорів суверенних прав Польщі на Східну Галичину [376, s. 245].

Політика українізації в УСРР і посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях теж вимагала застосування інших методів національної політики. Зміна зовнішньої і внутрішньополітичної ситуації актуалізувала дискусію у правоцентристському таборі про концепції політики в українському питанні.

Внаслідок розходжень з ендецією спостерігалась консолідація консервативного руху, що знайшло своє відображення і в поглядах на українську проблему. Ліберально-консервативний табір не схвалював радикалізму дій націоналістів на «східних кресах», закликав: «Повернім, бо буде погано, бо не втримаємо» [177, s. 3].

Віддалившись від націоналістичного табору, консервативні партії «Хєни» демонстрували поміркованість позицій у національному питанні та проявляли тенденцію зміщення до центру, відкидаючи при цьому необхідність суспільно- економічних перетворень.

Віленський консерватор С. Кат-Мацкевич заявляв, що «проголошувати гасла соціальної революції на нашім сході - це підписувати смертний вирок на польське майбутнє цього краю» [349].

Програма Консервативної партії (КП) передбачала встановлення міжнаціональних взаємовідносин «на основі ягеллонського принципу «вільні з вільним і рівні з рівними», але з умовою, що ці народи приймуть платформу польської державності». Виступаючи проти денаціоналізації української меншини, КП одночасно протиставилась спробам створення «держави в державі» [13, арк. 4].

Консерватори агітували за гнучку національну політику, яка б враховувала відмінність етнополітичних умов різних регіонів. Українське питання пропонувалося розвПязати шляхом «мирної, еволюційної, абсолютно природної асиміляції» і створення таких умов, при яких «обидва народи порозуміються і муситимуть порозумітися».

Ця програма передбачала допущення місцевого населення до державних посад, впровадження двомовних шкіл, заохочення мішаних шлюбів та ін. Таким чином, на фоні розходження з ендецією, в аграрному питанні спостерігалась еволюція консерваторів від концепції національної асиміляції до державної [251, с. 39].

Зміна курсу національної політики торкнулася також «Пясту». 2-3 лютого 1924 р. на засіданні Головної ради ПНП-П було ухвалено резолюції, які, закликаючи до продовження колонізаційної політики, визнавали, що в процесі аграрних перетворень «слушні інтереси місцевого населення повинні бути повністю враховані». Тобто людовці вимагали прискорення земельної реформи, не надаючи при цьому справі збереження «польського стану посідання» вирішального значення [286, с. 23].

Неможливість цілковитої реалізації принципу національної держави і зміни у партійно-політичній системі Польщі та на міжнародній арені зумовили модифікацію програмних засад ендеції. Окремі діячі ННС (С. Грабський, Є. Гєртих, В. Вакар та ін.), побачивши безперспективність і шкідливість тотальної дискримінації, намагалися переконати шовіністичний табір у необхідності зміни національної програми і політики. Вони пропонували розвОязувати українське питання у напрямі державної асиміляції при збереженні остаточної мети - національної асиміляції. Підтримували толерантнішу мовну і релігійну політику, допущення українського селянства до участі у парцеляції, обмеженої окремими регіонами. Визначальним у цих заходах була поступова полонізація українського шкільництва шляхом утраквізації.

Рішення Ради Амбасадорів від 15 березня 1923 р. про передачу Східної Галичини під суверенітет Польщі поклало край сподіванням галицьких політиків на розвОязання проблеми західноукраїнських земель відповідно до їхніх планів і привело до глибокої кризи національної орієнтації. В цих умовах, українське політичне середовище поділилося на два табори - «непримиренних», що стояли на позиціях невизнання польської окупації Східної Галичини і продовження боротьби до «переможного кінця», та «реалістів», які виступали за пошук умов обмеження українського життя у складі Польщі. Остання орієнтація знайшла поширення, - вважає дослідник Л. Зашкільняк, - серед ряду керівних діячів Української народно-трудової партії (УНТП), пізніше УНДО - В. Охримовича, М. Струтинського та інших, а також українських консерваторів, повПязаних з греко-католицькою церквою [254, с. 131].

У свою чергу, польські урядові кола, представлені переважно ендеками, потрактували рішення Ради Амбасадорів як «карт бланш» у розвПязанні українського питання і не використали сприятливого моменту для порозуміння з «реалістами».

Назагал, початок 1920-их рр. визначався тим, що польська влада у національному питанні проводила «інкорпораційну» політику. На практиці це означало відкриту колонізацію і полонізацію західноукраїнських теренів. Програма ендеків базувалася на шовіністичних ідеях та уявленнях про месіанську роль і силу польської культури. Ендеки відкидали національно- культурні здобутки українців у Г аличині, а український визвольний рух вважали слабким. У польському Сеймі з національної проблематики постійно точилася боротьба правиці (ендеки) та лівиці (есдеки) і саме це протистояння було визначальним щодо офіційної національної теми [254, с. 131].

Особливою була позиція з національного питання Начальника Польської держави, маршалка Ю. Пілсудського, який на той час відійшов від державних справ, а у 1923-1926 рр. працював над написанням своїх мемуарів. Ю. Пілсудський виявляв невдоволення загальною політичною ситуацією в державі. Державні проблеми повПязував із Сеймом, про який відгукувався дуже негативно, а депутатів обзивав лайливими словами, які цитувалися у тодішніх газетах. Своє бачення ситуації у Польщі середини 1920-их рр. Ю. Пілсудський пояснював так: «Демократичні свободи було зужито так, що можна зненавидіти всю демократію. Партійні інтереси переважають над усім. Партії в Польщі розмножаються так сильно, що стали незрозумілими для загалу. Я оголосив війну махінаторам, лайдакам, вбивцям і злодіям і від цією боротьби не відступлю» [226, с. 134].

Незадоволення різних верств суспільства політикою правлячої верхівки вело до посилення національного і соціального протистояння в суспільстві. РозвОязання проблеми в кінцевому рахунку призвело до державного перевороту, який здійснив Ю. Пілсудський 12 травня 1926 р. Здійснення державного перевороту зовсім не означало, що національна проблема буде пріоритетною і нове керівництво запропонує шляхи її вирішення.

Водночас, польське суспільство у вирішенні національного питання демонструвало суттєву відмінність між законодавчим розвОязанням проблеми і її практичною реалізацією.

Зокрема, у 1924-1925 рр. в урядових колах Польщі розгорнулася гостра боротьба з українського питання, в якій ендеки і праві польські політики блокували спроби ліво-центристських сил втілити в життя закон 26 вересня 1922 р. Згідно цього закону новоутворені воєводства вважалися самоврядними одиницями ст. 1. (ст. 67 Березневої конституції) [123]. Рівень їх самоврядності окреслювався в галузі культури, господарських звОязків, охорони здоровОя, опіки над убогими, самоврядної адміністрації та публічних фінансів.

Розділ ІІ «Закону про засади загального воєводського самоуправління...» стосувався правних аспектів воєводських адміністрацій у Львові, Тернополі та Станіславові. Зокрема, місцеві адміністрації вирішували релігійні питання, справи освіти (за винятком університетів і шкіл до них прирівняних), доброчинності публічної, охорони здоровОя (за винятком санітарної поліції), питання будівництва воєводських, повітових і ґмінних управ, а також локальних залізниць, справами аграрними (за винятком аграрних реформ), підтримки промислів і торгівлі, реалізація державних законів щодо регуляції вод, меліорації і пошуків водних ресурсів; реалізація державних законів щодо організації та адміністрування ґмін і повітів; бюджетних видатків і доходів воєводської адміністрації і представлення фінансового висновку, інші питання, які воєводській адміністрації будуть визначені Сеймом держави (Art. 9, Dz. U.R.P. 1922, nr. 90, poz. 829) [92].

У ст. 10 було визначено повноваження місцевого сейму. Воєводський сейм повинен був складатися з двох палат, одну з яких повинні були складати депутати української (руської) Курії. Обидві палати засідали окремо і ухвалювали власні рішення під керівництвом вибраних керівників або їх заступників. У спільних справах рішення вважалося прийнятим при згоді обидвох палат (Art. 10, Dz. U.R.P. 1922, nr. 90, poz. 829) [93].

Було визначено і склад депутатів сеймиків. Львівський сеймик складався із 100 депутатів (відповідно на кожну палату припадало по 50 депутатських місць). Тернопільський і Станіславівський сеймики складалися із 60 депутатів (відповідно на кожну палату припадало по 30 депутатських місць) - ст. 22 (Art. 22, Dz. U.R.P. 1922, nr. 90, poz. 829) [94].

Визначено було й мову адміністрації: державна адміністрація і суди послуговувалися польською мовою, а мова в самоуправлінських структурах визначалася їхнім рішенням «тобто була польською або українською» - ст. 23. Аналогічно діяли органи самоуправління і відносно мови навчання в школах - вона визначалася рішенням однієї з палат воєводського сеймика (Art. 23, Dz.

U.R.P. 1922, nr. 90, poz. 829) [95].

Окрема стаття 24 стосувалася відкриття українського університету. Його повинні були відкрити за рішенням Сейму (час відкриття у документі не вказувався), а міністерство фінансів забезпечувало його бюджет. Університет мав бути організований як автономний, але згідно з вимогами до державних вищих шкіл безпосередньо підпорядковувався Міністрові релігійних визнань і публічної освіти (Art. 24, Dz. U.R.P. 1922, nr. 90, poz. 829) [96].

Ухвали регіонального рівня (воєводство, повіт, ґміна) публікувалися польською і українською (руською) мовами (ст. 25) (Art. 25, Dz. U.R.P. 1922, nr. 90, poz. 829) [97].

Принципове значення в документі мала ст. 26, де визначалося, що самоуправління у визначених воєводствах, повітах і ґмінах має наступити не пізніше як через 2 роки з часу публікації цього документу. Окремо зазначалося, що й український (руський) університет має бути відкритим протягом дворічного терміну (Art. 26, Dz. U.R.P. 1922, nr. 90, poz. 829) [98].

Закон від 26 вересня 1922 р. щодо східних воєводств розділив польську суспільність. Праві польські сили намагалися перешкодити ліво-центристам реалізувати закон. Вони вважали, що його введення «підважить польський авторитет» в цьому регіоні.

Після травневого перевороту представники Ю. Пілсудського озвучили свою позицію щодо державного будівництва, яку виклали у відозві до народу. У національному питанні на зміну доктрині т. зв. «польського прометеїзму» ендеків прийшла федералістична програма есдеків, ідеологами якої були Тадеуш Голувко і Леон Василевський. Хоча програма запроваджувала воєводську автономію у Східній Галичині і самоврядування на Волині, це не заважало проводити дискримінаційну політику щодо місцевого українського населення. На практиці відбулися зміни, коли поляки активно займали адміністративні посади в ключових галузях господарства: на залізниці, пошті, у фінансових установах і в поліції. На схід держави прибувало чимало польської інтелігенції: лікарів, правників, науковців, вчителів. Значною була кількість поляків серед ремісників і працедавців. Окремі дослідники зазначають, що новоприбулі поляки створювали у містах конкуренцію не тільки українцям, а передовсім євреям, коли осідали у великих містах і містечках. В таких обставинах, асиміляційні процеси українців продовжувалися, але вони набули іншої форми.

Територія Галичини і Волині, як і інших польських земель, була розділена на воєводства-повіти-гміни. Вищою адміністративною владою стало воєводське управління на чолі з воєводою, який виконував функції представника уряду і координатора усієї державної адміністрації на підпорядкованій йому території. Воєводі підпорядковувалися повітові старости, які співпрацювали з органами місцевого самоврядування, президентами міст та органами внутрішнього правопорядку і безпеки. Воєводський комісаріат державної поліції очолював окружний комендант, який призначався Міністерством внутрішніх справ і керував повітовими командами поліції. Повітовим командам, своєю чергою, підпорядковувались постерунки - місцеві поліційні дільниці, що охоплювали одну або декілька гмін. Староства складалися з рефератів (відділень), компетенція яких не завжди обмежувалася одним повітом, і еспозитур (філій).

При воєводському управлінні та староствах діяли відділи безпеки, які складалися з таких підрозділів: політичної безпеки, з громадських справ, національного порядку. Вони підпорядковувалися воєводському управлінню, а у внутрішній службі - Головному управлінню державної поліції. У 1926 р. функції політичної поліції були передані новоствореним східним відділам повітових команд поліції, у складі яких створювалися бригади з політичних зізнань [222, с. 130].

Ще одним чинником посилення Польської держави і, передовсім, на сході, стало утворення у середині 1920-их рр. Корпусу охорони пограниччя (КОП). Організація, окрім суто військових функцій, займалася питаннями облаштування поляків на місцях; була запорукою їх безпеки та сприяла зміцненню їхнього культурного і господарського розвитку. Зрозуміло, що господарське і соціально- культурне зміцнення новоприбулих поляків відбувалося за рахунок місцевого українського населення.

Військова влада отримала широкі права: могла виселяти з прикордоння людей, які становили загрозу для держави, звільняти з роботи місцевих мешканців та ін. Під цим приводом багато українців було виселено у внутрішні регіни Польщі. Депортації стосувалися навіть окремих активних греко- католицьких священиків [384, s. 34].

З 1923 р. у цих регіонах діяли спеціальні суди, які були спрямовані на засудження учасників партизанських загонів, тих, які виступили проти Польської держави у 1921-1922 рр. В основному, це стосувалося прикордонної смуги (Борщівський, Чортківський повіти, а також окремі повіти Волині). Антиукраїнську політику проводили теж польські парамілітарні організації - Стрілецький Союз та ін., які допомагали військовим, поліції та владним структурам контролювати дії українців, роздмухували у краї національну ворожнечу.

Національна програма Польщі щодо східних воєводств була викладена у лютому 1924 р. у Сеймі, коли були схвалені «кресові закони». Саме ці законодавчі акти санкціонували наступ «польськості» на національно-культурні права українців. У першу чергу «кресові закони» стосувалися мовного питання. Зокрема, законом про мову польська мова оголошувалася державною на території усієї Другої Речі Посполитої, обов\'язковою для службового користування державно-адміністративними органами та органами самоуправління, установами звПязку та на залізничному транспорті. Згодом вона стала єдиною офіційною мовою і в судочинстві та господарській сфері. Водночас до закону були прийняті «застереження» (від 31 липня 1924 р.). Вони надавали право населенню національних меншин використовувати рідну мову у письмових і усних зносинах з державно-адміністративними органами першої та другої інстанції, а також вести документацію в установах місцевого самоврядування двома мовами. Однак ці «застереження» носили декларативний характер і на практиці дуже часто не виконувалися. Що ж до повсякденного спілкування, то виразно у ньому домінувала польська мова, яка й стала обов\'язковою «мовою щоденного вжитку» [283, с. 156].

Таким чином, «кресові закони» носили виразно антиукраїнський характер. Наступ «польськості» на українське національно-культурне і релігійне становище відбувався в першу чергу у мовній площині.

Здійснення державних польських програм щодо національних меншин було тісно повПязане із загальним станом суспільства, економічним і соціальним розвитком держави [474, s. 9].

Незважаючи на те, що на початку 1920-их рр. закінчилися воєнні дії, утвердження Польської держави проходило в доволі важких і напружених політичних обставинах. Недивлячись на те, що у 1922 р. пройшли вибори до Сейму і Сенату і законодавчі органи влади розпочали свою роботу, соціально- економічна обстановка у державі залишалася складною. Країна була охоплена гіперінфляцією.

У квітні 1924 р. премПєр-міністр Владислав Грабський за допомогою новоутвореного Польського акціонерного банку провів емісію грошей, здійснивши обмін 1 млн. 800 тис. марок за 1 польський злотий. Стабілізації економіки держави повинні були також сприяти позики з Франції та США.

Наступним кроком польського керівництва мала стати земельна реформа. Для її здійснення потрібно було завершити справу парцеляції землі та угідь. Згідно з законом від 25 грудня 1925 р., були збережені поміщицькі маєтки, а

«новонабулу» землю надавали переважно польським осадникам і військовим колоністам. Парцеляція поміщицької землі здійснювалася, стверджують дослідники, переважно за рахунок відчуження земельних масивів землевласників непольської національності і значно меншим чином - масивів польських власників (за офіційними даними до 1939 р. у Польщі зберігалися великі земельні монополії; йшлося про тисячі гектарів землі) [476, s. 23].

Аграрний закон 1925 р. актуалізував положення попередніх законодавчих актів Сейму у земельному питанні на користь поміщиків, надаваючи привілеї майоратам і господарствам капіталістичного типу, звільняючи їх від обов\'язкової парцеляції - поділу землі на дрібні ділянки та їх продажу за ринковими цінами. Парцеляція ж поміщицьких земель, господарства яких знаходилися у гіршому економічному становищі, доручалася міністру земельних реформ та підпорядкованим йому органам на місцях - земельним управлінням, які разом з поміщиками узгоджували питання продажу землі. Передовсім, йшлося про ціну землі. Кращі і більші за площею землі потрапляли у володіння польських колоністів. Дослідники економічної історії зазначають, що до кінця 1926 р. в 37 повітах Східної Галичини було створено 1037 господарств з етнічних польських колоністів, кожен з яких придбав з парцеляційного фонду державних або приватних маєтків у середньому по 13, 6 моргів землі. На відміну від воєнних осадників, яких забезпечували землею, інвентарем і житлом за рахунок держави, цивільні колоністи купували земельні ділянки за ринковими цінами відповідно до законів про земельну реформу. До середини 1920-их рр., коли ціни на землю були значно нижчими, ніж у подальші роки. Саме в цей період пройшла активна колонізація галицьких і волинських земель, а питома вага поляків серед покупців землі склала близько 80 % [378, s. 132].

Таким чином, проведення земельної реформи стало одним з чинників утвердження «польського стану посідання» на території східних воєводств держави. Земельна реформа сприяла формуванню на сході держави заможного земельного власника, який повинен був економічно домінувати у цих середовищах.

Практична реалізація національної програми у Польській державі повОязувалася з урядовими проектами і програмами щодо нацменшин.

Створення таких програм розпочалося вже у 1922 році. Зокрема, першу спробу створити державну програму з національного питання, зокрема щодо населення східних воєводств, здійснив уряд генерала Владислава Сікорського, який був утворений в грудні 1922 р., одразу після замаху на президента Г. Нарутовича. Одним із головних завдань команди В. Сікорського, окрім стабілізації ситуації в країні в умовах президентської кризи, було визначення політичних засад щодо національних меншин. Це питання особливо актуалізувалося у зв’язку з рішенням Ради послів від 15 березня 1923 р. про визнання західними країнами польського східного кордону. Ухвала ліквідувала формальний стан тимчасовості польської присутності на східних землях, закріпивши за Польщею суверенітет над Східною Галичиною. Усе це створювало підстави для вироблення спеціальної програми діяльності у східному регіоні [253, с. 73].

Після рішення Ради Послів 26 березня 1923 р. уряд В. Сікорського виступив зі зверненням до громадян східних воєводств держави із закликом до толерантності і спільної праці «заради добра цих земель». Згодом, уряд розробив і представив проект «Директив у справі політики уряду на Східних кресах», який 7 квітня 1923 р. обговорювався на засіданні Політичного комітету Ради міністрів. Одночасно цей проект було розіслано воєводам східних воєводств, аби й вони включилися в обговорення «української проблеми». Поряд з обговоренням на місцях урядового проекту прем’єр-міністр та міністр внутрішніх справ направили на місця владним органам таємний циркуляр «Загальні директиви для політики уряду на Східних кресах» із рекомендацією «належного і суворого їх виконання», датований 1 травня 1923 р. [253, с. 73-74].

У вступній частині документа зазначалося: «Остаточне визнання Радою Послів наших східних кордонів покладає на уряд обовОязок використати цей історичний момент на благо Речі Посполитої. Це вимагає, з одного боку, конкретної й узгодженої урядової політики щодо східних земель, з іншого - планомірної, опертої на місцеві чинники праці над стабілізацією стосунків на

Кресах, згідно з вимогами раціонального розуміння польських державних інтересів». У цій таємній директиві В. Сікорський переконував місцевих керівників у стратегічному значенні східних земель для Речі Посполитої. Зокрема стверджував, що у випадку війни з Росією саме східні землі вирішуватимуть долю «великодержавного майбутнього Польщі». І далі, І. Сікорський зазначав, що «в разі повернення смуги кордону на «лінію Керзона» Польща перетвориться на третьорядну державу, позбавлену того впливу, який їй належить, як з огляду на історичну традицію, так і з огляду на теперішні матеріальні можливості Польської держави». «Памятаючи про все це, уряд здійснить усі можливі кроки для прихилення місцевого кресового населення до державної ідеї та якнайтіснішого сполучення Кресів із матірПю-Польщею»[384, s. 56].

Таким чином, таємний документ переслідував стратегічну мету: обП єднати непольські народи і, передовсім українців, польською «державною ідеєю».

Разом з тим, документ націлював керівників місцевих адміністрацій на проведення уніфікованої політики щодо всіх східних земель, але з урахуванням місцевих регіональних обставин. Відомо, що В. Сікорський у своїх деклараціях неодноразово підкреслював необхідність врахувати потреби місцевого населення, забезпечивши умови вільного розвитку їх культурного, освітнього та релігійного життя. Українські дослідники проблеми звернули увагу на те, що окрім традиційної «уніфікації» до якої закликав В. Сікорський, у документі йшлося і про намір уряду використати й поглибити внутрішні антагонізми (релігійні, культурні. Суспільні) у середовищі національних меншин (наприклад, між українцями Волині та Галичини), не допустити зменшення польської присутності на цих землях «Сьогодні, - зазначав польський премПєр, - слід підтримувати й поглиблювати ту недовіру, яку відчуває волиняк до галичанина, а з іншого боку - існуючу зверхність галичанина над волиняком» [384, s. 56-57].

Отже, в основу проекту державної політики на східних землях, що його опрацював уряд В. Сікорського, було покладено концепцію «державної асиміляції національних меншин». Щоправда, втілити в життя свої наміри уряду не вдалося. Наприкінці травня 1923 р. під обговорення проекту бюджету в Сеймі депутати правиці та центру змусили уряд В. Сікорського піти у відставку. Ідея «державної асиміляції» стала програмною засадою діяльності урядів уже після травневого перевороту 1926 року.

Урядова політика в усіх напрямах, в тому числі й у національному питанні була пов’язана із ситуацією яка складалася у Сеймі. Зокрема міжпартійні переговори (вважають, що вони були таємними - О.Т.) між найбільшими фракціями у Сеймі - ендеками (Народно-національний союз) і Польським стронніцтвом людовим (далі - ПСЛ) «ППяст», що тривали від лютого 1923 р., завершилися підписанням у Варшаві угоди, яка отримала назву Лянцкоронський пакт. Саме він передбачав створення коаліції «Хієни» і «ППясту», яка

відповідно й сформувала уряд, який від 28 травня до 14 грудня 1923 р. очолював людовець Вінсент Вітос [416, s. 55].

У національному питанні лянцкоронська коаліція заявила про повернення до політики національної асиміляції, тобто проголосила курс на полонізацію національних меншин. Були вироблені коаліційні документи, які обмежували політичні, культурні й економічні права національних меншин. Головне завдання коаліція вбачала у зміцненні позицій поляків у всіх сферах державного життя у східних воєводствах. Програма передбачала завдання: «очистити місцеву адміністрацію від «ненадійного елементу», надавши їй цілком польського характеру; провести реформу виборчої системи з метою створення «польської більшості» в Сеймі й формування «чисто польського» уряду; забезпечити перевагу польського впливу в органах самоврядування на «східних кресах» [384, s. 593-615]. Як вже зазначалося, одним з напрямів політики коаліційного уряду стало здійснення аграрної реформи. Аграрна реформа розглядалася як важливий чинник для розширення польської присутності на сході.

Однак суспільно-економічна проблема, з якою зіткнувся уряд В. Вітоса, була такою, що головними стали фінансово-господарські питання, які слід було негайно вирішувати, оскільки вони створювали труднощі для економічного розвитку країни. Тому мають рацію ті дослідники, котрі зазначають, що національна проблематика в діяльності коаліції відійшла на другий план. Зрештою, уряд В. Вітоса так і не напрацював до кінця конкретної програми з національного питання.

Національні проблеми, повПязані зі становищем національних меншин у державі, обговорювалися на засіданнях Політичного комітету Ради міністрів. Саме цей орган було створено в жовтні 1921 р. для координації діяльності міністерств у питаннях внутрішньої політики і одним з напрямів роботи стала діяльність щодо нацменшин. Зокрема, на засіданні 14 червня 1923 Рада міністрів прийняла рішення про запровадження надзвичайних судів на теренах східних воєводств: у компетенції цього типу судів належали справи, пов’язані з «участю в бандформуваннях, вбивствами, пошкодженням телеграфних чи телефонних ліній, підривом мостів, залізничних шляхів і т. ін.». Створенням надзвичайних судів влада прагнула запобігти можливим антипольським й антидержавним виступам непольського населення на сході.

В рамках програми національної асиміляції нацменшин, уряд В. Вітоса розпочав підготовку проекту закону про державну мову, яким передбачалося забезпечити домінування польської мови у всіх сферах суспільного життя. Зокрема таким полонізаційним заходом польської влади щодо українців стало урядове розпорядження про заборону державним службовцям і адміністрації вживати термін «українець» (замість нього впроваджувалася назва «русин», «русинка»). На засіданні Політичного комітету Ради міністрів у червні 1923 р. констатувалося, що поняття «русини» - це історично обґрунтована назва, яка поширюється на «словянське непольське населення Східної Малопольщі (Галичини), Волині та Полісся». Програма містила й інші обмеження для українців. Уряд В. Вітоса не виконав програму, оскільки в грудні 1923 р. був відправлений у відставку [269, с. 50-54].

Тому наступний премПєр-міністр Владислав Грабський, якого 19 грудня 1923 р. призначив президент С. Войцеховський, змушений був виплавляти як загальну ситуацію у державі, так і вирішувати національне питання. Першочерговим завданням уряду В. Грабський вважав стабілізацію фінансової системи країни, а розвПязання усіх інших нагальних проблем внутрішньої політики, а також національного питання, він планував відкласти на більш пізній термін.

В. Грабський розпочинав свою діяльність на посаді премОєр-міністра в умовах гострої суспільно-економічної кризи. Особливо напружена ситуація склалася у східних воєводствах держави: невдоволення населення репресивною політикою уряду, наростання економічної кризи, високі темпи інфляції спричинили серію страйків, акцій саботажу, бойкоту податкової системи, підпалів господарств осадників на Волині та Поліссі. Деякі польські дослідники називають події квітня 1923 р. у східних воєводствах «повзучим антипольським повстанням» [450, s. 192].Таким чином, загострення політичної ситуації

всередині країни, а також зовнішньополітичні зобов\'язання Польщі знову поставили на порядок денний «українське питання».

На міжнародній арені «українське питання» актуалізувалося у звОязку з тим, що у вересні 1924 р. минав дворічний термін, який був відведений на реалізацію закону про воєводське самоврядування. На підставі цього закону Польща, виконуючи міжнародні зобов\'язання, мала надати Східній Галичині права територіальної автономії. Неврегульованість і гострота цих проблем змусили В. Грабського заявити про те, що «національне питання мусить бути вирішене належним чином».

Цілісна програма національної політики здійснена урядом В. Грабського (19 грудня 1923 р. - 13 листопада 1924 р.) своїм головним завданням проголосила збереження інтегральної цілісності держави через часткові поступки національним меншинам. Хоча програма державної асиміляції знову оголошувалась офіційною політикою держави щодо національних меншин, проте в урядовому середовищі були й такі міністри, які виступали прихильниками концепції національної асиміляції меншин. До них належав і міністр віросповідань і громадської освіти Станіслав Грабський [423, s. 176].

Політичний комітет Ради міністрів вирішував усі проблеми національних меншин у державі, акцентуючи увагу на східних воєводствах, де національна проблема стояла особливо гостро. Разом з тим, премОєр-міністр В. Грабський намагався не виділяти питання «східних кресів» з комплексу проблем, повОязаних з проблематикою національних меншин у державі однак події 1923 року, пов’язані із національними виступами українців на Волині та Поліссі змушували уряд знаходити вихід із ситуації, що склалася, розробляти конкретні завдання для адміністрації східних воєводств.

Зокрема, 25 січня 1924 р. на засіданні Політичного комітету Ради міністрів з доповіддю, присвяченою проблематиці «східних кресів» виступив міністр внутрішніх справ Владислав Солтан. Проте висловлені ним пропозиції з «українського питання» мали загальний характер і окреслювали лише напрями діяльності уряду без детального аналізу суспільно-політичної ситуації на східних землях. Дослідники проблеми зазначають, що найближчою метою східної політики уряду проголошувалася поступова асиміляція краю через зміцнення в українському суспільстві угодовських тенденцій, а також розширення на сході польської присутності. Комітет висловився за поступове впровадження польської мови до українських державних середніх шкіл, а також за зупинення процесу надання рівних прав українській мові поряд із польською в державних органах влади. Уряд мав намір активізувати колонізаційні процеси у Східній Галичині, одночасно розширивши можливість участі українського населення у парцеляції землі на Волині та Поліссі. Комітет рекомендував якнайшвидше прийняти закони про гмінне та повітове самоврядування, відклавши тимчасово реалізацію закону про воєводське самоврядування [450, s. 216].

У справі національної політики у квітні 1924 р. В. Грабський створив т. зв. Комісію чотирьох, до якої увійшли експерти з національної проблематики (Генрик Левенхеж (юрист, безпартійний), Євген Старчевський (землевласник із Волині, Польська партія людова), а також двоє послів - Станіслав Грабський (один із лідерів національних демократів) і Станіслав Тугутт (ПСЛ «Визволенє»).

Комісія мала підготувати проекти законів про мови в школах, судах і в адміністрації у східних воєводствах. До завдань комісії входила також уніфікація різних правових норм, що діяли на землях, які раніше відходили до Австрійської і Російської імперій. Після здійснення цієї юридичної праці можна конкретизувати загальні норми Конституції держави і підписані Польщею міжнародні зобов\'язання. Йшлося головним чином про проблеми нацменшин.

1 липня 1924 р. уряд вніс на розгляд Сейму три проекти т. зв. «кресових законів», що їх підготувала Комісія чотирьох: «Закон про державну мову і мову урядування в органах державної влади та самоврядування», «Закон про мову урядування судів, органів прокуратури і нотаріату», «Закон, що містить деякі постанови про організацію шкільництва». Після нетривалого обговорення, 4 липня проекти законів ухвалила конституційна комісія, а 31 липня 1924 р. затвердив Сейм [494, s. 89].

Згідно прийнятих ухвал, державною мовою Речі Посполитої

проголошувалася польська мова. Вона ставала урядовою мовою в усіх державних і самоврядних органах влади та у війську. Однак допускалося вживання мови національних меншин (української, білоруської, литовської) органами цивільної влади і адміністрації І і ІІ рівнів. На території Львівського, Тернопільського, Станіславівського, Волинського і Поліського воєводств ці органи могли приймати заяви від місцевих мешканців українською мовою. Відповіді на звернення друкувалися польською мовою із перекладом. Пошта і залізниця на східних землях мали використовувати дві мови. Мовою діловодства судів, органів прокуратури і нотаріусів проголошувалася польська. Однак скарги, подання, звернення до судових та правоохоронних органів громадяни української, білоруської і литовської національностей могли складати національними мовами. Судові процеси на території східних воєводств мали супроводжуватися перекладами. Відповідно до закону про організацію шкільництва на теренах східних воєводств основним типом державної школи проголошувалася т. зв. утраквістична (двомовна) школа, в якій викладання здійснювалося польською і непольськими мовами (українською, литовською, білоруською), але поступово мало перейти на польську мову [494, s. 89].

Обговорення «кресових законів» проходило в обстановці загального порушення у державі. Зокрема, у звПязку із політичною ситуацією у східних воєводствах ендеки звертаються до Сейму і уряду із пропозицією ввести надзвичайний стан на сході. 28 листопада 1924 р. цю пропозицію на засіданні адміністративної комісії Сейму ініціювали ендеки, акцентуючи увагу на небезпеці, яка загрожувала «польським кресам» в умовах, «коли банди відчувають свою безкарність». Вони вимагали від уряду відмовитися від тактики проведення реформ чи будь-яких інших поступок нацменшинам до остаточного врегулювання ситуації на східних землях. Народовці виступили із гаслом: «Спочатку заспокоєння, потім реформи». В. Грабський був проти введення надзвичайного стану і аргументував свою позицію тим, що «впровадити надзвичайний стан означає поставити під сумнів наші східні кордони». Він переконував, що вжиті урядом заходи є достатніми для врегулювання ситуації. Під тиском правих сил, у грудні 1924 р. на обговорення уряду В. Грабський подав черговий проект реформ під назвою «План загальної політики на кресах на період зими 1924-1925 в повітах, які перебувають під бандитською загрозою» [226, с. 131]. Програма передбачала: проведення в найкоротші терміни (зима 1925 р.) аграрної реформи через примусову парцеляцію фільваркової землі з частковим відшкодуванням; передбачалась можливість наділити селян безкоштовним лісом на потреби відбудови господарств, знищених війною; задоволення найбільш нагальних господарських потреб українського і білоруського селянства [255, с. 461]. У разі потреби уряд погоджувався на введення воєнного стану.

Уряду В. Грабського в 1923-1924 рр. вдалося здійснити ряд фінансових і економічних реформ, які сприяли стабілізації та інтеграції економіки розрізнених земель (В. Грабський сам був економістом).

Однак, на цьому етапі правління В. Грабського у країні продовжувалася боротьба за владу між угрупуваннями ендеків і прихильниками Юзефа Пілсудського.

Кабінет В. Грабського, реалізуючи політику стабілізації господарства і проводячи економічні реформи, намагався зберігати інтегральність держави, достатньо виважено йшов на поступки національним меншинам.

Видима лібералізація польської політики в українському питанні проявилася у проекті культурної автономії українців, запропонованому П. Дунін- Борковським, діяльності відділу національностей під егідою міністра внутрішніх справ Млодзяновського, заяві міністра освіти Суйковського про намір «зрушити з місця» справу Українського університету та ін. Однак все це так і залишилося нездійсненними проектами. Млодзяновського та Суйковського за їх ліберальні висловлювання було звільнено з посад [277, с. 23].

Не здійсненим залишився і проект аграрної реформи у східних воєводствах, що його запропонував В. Грабський у грудні 1924 р. Після довгих дискусій проект так і не був затверджений урядом. Можливо це зумовлювалося тим, що положення, які містилися в програмі, були надто радикальними і торкалися інтересів заможних власників «східних кресів».

Водночас важливим залишається те, що уряд підготував державну програму з національного питання. У листопаді 1924 р. до складу уряду увійшов Станіслава Тугута - експерт з національної проблематики, відомий своїми ліберальними поглядами на проблему національних меншин. Саме він, у листопаді 1924 р. категорично висловився проти впровадження надзвичайного стану на східних землях, мотивуючи це тим, що місцеве «населення не стільки виявляє свою нелояльність щодо держави, скільки є стероризованим і дезорієнтованим. Тому швидше мова має йти про поліпшення умов його життя, покращення діяльності місцевої адміністрації і піднесення добробуту, аніж посилення репресій [494, s. 91].

В. Грабський запропонував С. Тугуту посаду віце-премПєра і доручив йому опікуватися справами східних земель та національних меншин. Однак питання, повПязані з освітою, і надалі перебували в компетенції міністра віросповідань і громадської освіти С. Грабського, який вирізнився своїми антиукраїнськими поглядами. Становище С. Тугута в уряді не було певним, оскільки березнева конституція не передбачала посади віце-премПєра, а отже «міністр без портфеля» фактично був позбавлений можливості проводити власну лінію в уряді. Для того щоб чіткіше окреслити повноваження нового віце-премПєра, між В. Грабським і С. Тугутом було укладено письмову угоду, на підставі якої останній мав очолити нову урядову структуру - Секцію політичного комітету Ради міністрів у справах східних воєводств і національних меншин.

Секція політичного комітету Ради міністрів випрацювала проекти, які були розраховані на довготривалу перспективу. Натомість конкретні заходи не здійснювалися. Невдоволення С. Тугутом висловлювала польська правиця, яка вважала його програму східної політики надто ліберальною. Врешті у травні 1925 р. після шести місяців роботи в уряді С. Тугут змушений був піти у відставку. Надалі посаду голови Секції у справах нацменшин обіймав голова уряду В. Грабський [494, s. 91].

Секція політичного комітету Ради міністрів хоча і продовжувала свою роботу, але її пропозиції мали лише рекомендаційний характер. Таким чином, у національній політиці уряду В. Грабського й надалі виразно домінували дві протилежні тенденції: одна з них відображала прагнення до певних поступок на користь національних меншин у дусі політики державної асиміляції, інша - базувалася на принципах національної асиміляції.

Окремою проблемою у діяльності польських урядів початку 1920-их рр. Виступало національне шкільництво. Проблематику шкільництва меншин було піднято вже в декреті з 1919 р., який зобовПязував до здійснення навчання на рівні загальної школи. Фактично головний зміст цього декрету був викладений у законі з 1924 р. («Lex Grabski», закон С. Грабського) [124], який на цілий міжвоєнний період регламентував організацію шкільництва литовської, української та білоруської меншин [450, s. 128; 518, s. 166].

Українські політичні сили виступали проти цього закону [372, s. 267]. Закон давав можливість утворення публічних шкіл з мовою навчання даної меншини, якщо вона складала принаймні 25 % загального числа мешканців ґміни і якщо щонайменше 40 батьків, що належали до одного шкільного округу і мали дітей шкільного віку склали відповідну вимогу.

У 1925 р. було проведено шкільний плебісцит, в ході якого були зафіксовані численні випадки відмови у підтвердженні підписів батьків під шкільними деклараціями: бурміст Яворова відмовився підтвердити підписи, не пояснюючи на це причини; аналогічно вчинив наказний комісар в громаді Лагодів Перемишлянського району; в громаді Сороки Бучацького повпіту наказний комісар також відмовився підтвердити підписи; в громаді Воля Висоцька Жовківського повіту комісар відмовився виконувати свої обовПязки без пояснення причин; в громаді Шегині Перемишлянського повіту комісар відмовив українським батькам у підтвердженні підписів [256, c. 38].

Розвиток наукової та освітньої діяльності в Західній Україні в період польської держави, а передовсім її популяризація, було одним із напрямів діяльності української громадськості у краї, водночас ставлення урядових чинників до її вирішення постійно загострювало українсько-польські взаємини.

Загальна ситуація в освітній сфері, особливо у вищій школі ускладнювалося тим, що після Першої світової війни та польсько-української війни 1918-1919 рр. була знищена особливо науково-технічна інфраструктура на якій повинна виростати школа. Інший чинник був повОязаний з фінансовими труднощами польської держави, господарською відсталістю, що не творило умов для належного фінансування освітньої галузі [412, s. 56]. Від червня 1920 р. проблема фінансування шкільництва постійно піднімалася у Сеймі. (Міністр Тадеуш Лопушанський запропонував виділити початкове («elementarne») шкільництво в окремий напрямок і фінансово підтримувати його. Одночасно, міністр вказував на пошук фінансових резервів для функціонування середньої школи [404, s. 55].

Проблема мала і політичний підтекст. Польська влада намагалася ліквідовувати україномовні школи, замінюючи їх утраквістичними, а у місцях компактного проживання польського населення створювалися лише польські школи.

Особливо складною була ситуація із українською освітою середньої ланки - гімназіями та вчительськими семінаріями, що було повОязано із слабким державним фінансуванням.

На місцях мовні закони влада дуже часто трактувала по своєму, намагалась зайняти у виборі мови навчання «серединний» варіант, що означав масове утворення «утраквістичних» шкіл замість українських. Таке трактування закону було результатом чиновницького свавілля. Особливо це відчувалося при проведенні т. зв. плебісцитів - опитування батьків щодо мови навчання їхніх дітей.

Ще одна проблема була повОязана з «годинниковим» наповненням програми, тобто кількістю учбового часу на вивчення української мови відповідно до певних класів навчання [450, s. 165].

Щорічні плебісцити, в яких батьки певного шкільного округу висловлювались щодо мовних питань, вели до суперечок з адміністрацією, загострювали взаємини українців з поляками.

Під час проведення плебісцитів усі українські культурно-просвітні інституції мобілізували населення для участі в цих опитуваннях. З українського боку до цієї справи також активно долучалися політичні партії та місцеві газети.

У другій половині 1920-х рр. більша частина українських шкіл була перетворена на утраквістичні, а з початком 1930-х рр. головним завданням нової системи освіти, де ключову роль відігравали вчителі-поляки, стає виховання української молоді в дусі польського «патріотизму». Постійно зростає кількість польських шкіл у східних воєводствах. Так, у 1911-1912 рр. в Галичині діяло 2420 українських початкових шкіл, а польських - 1590, то через десять років число українських шкіл становило 2427, тобто зростає на 7, а кількість польських зростає до 2247, тобто на 1257 більше. Це була перша фаза розбудови польського шкільництва за рахунок українського [231, с. 211].

Друга фаза постала в середині 1920-х рр. Початок їй поклав закон про запровадження в Західній Україні і Західній Білорусії так званого «кресового» шкільного закону, автором якого був тогочасний міністр освіти Польщі Станіслав Грабський. Закон надавав право батькам обирати мову навчання для своїх дітей шляхом здійснення шкільних плебісцитів.

Під час шкільного плебісциту 1925 р. було подано 116 тис. декларацій на 163 тис. дітей шкільного віку з вимогою рідномовної школи, але багато українських шкіл у Галичині та на Волині стали польськими або утраквістичними [231, с. 212].

Полонізації зазнавали й українські середні школи - державні та приватні. На початку 20-х рр. у Східній Г аличині було дві українські і вісім утраквістичних вчительських семінарій, а також шість гімназій та українські класи при польських гімназіях в Стрию і Бережанах (На Волині, Холмщині і Поліссі українських державних середніх навчальних закладів взагалі не було.).

Шкільна реформа від 31 липня 1924 р. та наступні урядові розпорядження завдали відчутного удару по середньому українському шкільництву. В Законі

про шкільну реформу вказувалося, що на теренах Львівського,

Станіславівського, Тернопільського, Волинського і Поліського воєводств будуть створюватися тільки двомовні державні вчительські семінарії, а існуючі окремі гімназії з польською й українською мовою викладання об\'єднуватимуться в одну двомовну.

На цій підставі Міністерство освіти Польщі 18 липня 1925 р. видало розпорядження про обПєднання українських гімназій із польськими у Львові, Перемишлі та Тернополі.

Постійного тиску з боку польської влади зазнавало «Українське педагогічне товариство». У 1920 р. це товариство відновило свою діяльність, а в 1926 р. прийняло назву «Рідна школа», опікуючись організацією приватних шкіл [231, с. 213].

Незважаючи на постійні утиски з боку адміністративних органів, «Рідній школі» вдалось утримувати в кінці 20-х - на початку 30-х рр. 10 гімназій, в яких навчалося 1902 учні, 60 народних шкіл (6852 учні) та 7 фахово-доповнюючих шкіл у Львові, Перемишлі, Станіславові, Тернополі, Коломиї. Невелика кількість приватних шкіл усіх ланок не могла охопити значну кількість українських дітей, але в умовах ліквідації української державної еліти, ці школи залишилися осередками культури, центрами збереження кращих надбань українського народу.

Керуючись ст. 6 і 7 закону, С. Грабський розпорядженням від 18 липня 1925 р. зобовПязав кураторію Львівського шкільного округу поступово обПєднати (починаючи від перших класів) українські гімназії у Львові, Перемишлі і Тернополі з польськими гімназіями, перетворивши їх таким способом в утраквістичні, де українською мовою будуть викладати українську і латинську мови, рисунок і гімнастику [162].

Це розпорядження викликало величезне обурення у найширших колах українського громадянства, першим виявом якого були виступи у пресі, масові віча, наради батьків тощо, які вели до організованої акції, що мала перешкодити полонізації. Наприклад, у Львові на багатолюдному віче виступав суддя В. Целевич, який проаналізував етапи політики шкільної влади, що вела до полонізації та руйнування українського шкільництва. Оцінивши дії уряду, як спробу зупинити зростання української інтелігенції, він підкреслив, що дії влади суперечать конституції та міжнародним договорам, закликав до організованого спротиву і накреслив його можливості [164].

Організовані виступи українців змусили С. Грабського відмінити рішення про об ? єднання середніх шкіл.

«Закон Грабського» і пов^язані з ним заходи уряду (шкільні плебісцити, переслідування вчителів) викликали значне погіршення українсько-польських відносин. Це відзначали не лише українці, але й представники влади. Так, у листі до міністра освіти керівник кураторії наголошував, що «постійне перебування в атмосфері мовної боротьби матиме негативний моральний вплив на учнів, не сприятиме громадському вихованню» [17, арк. 13].

Законопроект міністра освіти С. Грабського допускав вживання української мови у шкільництві 5-ти воєводств (Львівське, Тернопільське, Станіславівське, Волинське, Поліське), тобто Холмщина, Підляшшя і частина Лемківщини не потрапляли у сферу його юрисдикції. Вживання української мови узалежнювалося від національної структури населення та результатів шкільних плебісцитів при забезпеченні істотних пільг польській мові.

У листі до міністра внутрішніх справ (січень 1927 р.) Львівський воєвода вказував, що вимога про внесення декларацій щодо мови викладання використана як зброя до політичної агітації, викликала роздор серед населення, втягує у вир політичної боротьби навіть спокійну і схильну до суспільного життя польську й українську людність. Воєвода застерігав, що українська агітація є ферментом громадського неспокою і є небажаним явищем при наближенні виборів до законодавчих органів [17, арк. 117-118].

Боячись вибуху загальної непокори українців, президент у 1930 р. видав розпорядження, яким передбачалося право на зміну мови викладання не раніше, ніж через 7 років після плебісциту [300, с. 138].

Питання «утраквізації» шкільної освіти піднімалося також на засіданнях Сейму. Національні партії, а також деякі соціалісти з ППС «Визволення» намагалися призупинити процес «утраквізації» школи. В ході дискусій постало питання щоби скасувати «lex Grabski» (закон Грабського) від 1924 року [450, s. 261]. Однак це питання не було розвПязано до кінця існування Другої Речі Посполитої.

Активне впровадження утраквістичних шкіл доцільно розглядати як прихований засіб полонізації. Під час прийняття закону правоцентричний табір проводив лінію на збереження максимальних переваг польській мові - якщо згідно з урядовим проектом для запровадження української мови вимагалося 40 заяв, а для перетворення школи в утраквістичну - 25, то С. Кашніца (ХНП) пропонував поправку у напрямку зниження останньої цифри до 20, тобто 40 українських голосів прирівнювалося до 20 польських [273, с. 43].

Радикальні націоналісти М. Прушинський, І. Панненкова та ін.

критикували компромісність заходів С. Грабського та вимагали посилення асиміляційних процесів.

У 1924 р. загострилося питання повПязане з українським університетом. Передовсім це було викликано завершенням терміну, за яким Польща в законі про воєводське самоуправління трьох східногалицьких воєводств зобовПязалася його відкрити. Польські політики по-різному підходили до цієї проблеми. Якщо ендеки і нацдеки протиставлялись реалізації обіцянки, чи пропонували відкриття університету у Варшаві, Кракові, Познані чи Галичі, на що українська сторона не могла погодитись, то консерватори рекомендували досягти порозуміння про перенесення Вільного українського університету з Праги до Польщі.

Різкі випади ендеків зустріла заява міністра закордонних справ А. Скшинського у Лізі Націй про намір польського уряду заснувати тимчасовий український університет у Кракові з можливим перенесенням його у перспективі до Львова. В політичній площині питання українського університету завжди піднімалося польською стороною для здобуття дивідендів у протистоянні з українцями. На ділі ж, питання українського університету, не було вирішеним до кінця існування Другої Речі Посполитої [209, с. 112].

Вирішення українського питання польськими урядовими чинниками повПязувалося із питанням церкви, оскільки греко-католицькі та православні парафії відігравали домінуючу роль в розгортанні українського національного життя в Польщі.

Польський уряд підтримував усі починання у середовищі католицького кліру, які б вели до ліквідації церкви - греко-католицької і православної. Одним із завдань, спрямованим до реалізації цієї програми, мало стати введення целібату у греко-католицькій церкві, яке розглядали як крок до уподібнення греко-католиків до католицького обряду. У своїй діяльності уряд шукав у середовищі греко-католиків угодовських діячів і ними стали для поляків єпископи Хомишин і Коциловський. Водночас введення целібату, яке підтримувалося Ватиканом, повинно було також поглибити поділ між грекокатоликами і православними та відтягнути світську інтелігенцію від духівництва [337, с. 61-62].

Внутрішня опозиція серед греко-католицьких священників, брак авторитету в українському суспільстві угодовських сил, не дозволили реалізувати таку програму. Проти введення целібату також були вірні греко- католицької церкви, які вбачали в цьому крок до латинізації, до посилення впливів римо-католицького обряду, а також розглядали здійснення нововведень як дорогу до полонізації українського суспільства [450, s. 99].

Відносини між польською державою і церквою регулював підписаний у 1925 р. конкордат, статті якого стосувалися як римо-католицької так і греко- католицької церкви. Постанови конкордату були спрямовані на здійснення польської державної політики щодо українського населення, яке було потрактоване як національна меншина. Щоб обмежити впливи греко- католицьких ієрархів, їх діяльність була організована у Львові в рамках архиєпископства, а дієцезії діяли у Перемишлі і Станіславові [102] (Concordat, art. 9). Вищі державні органи Польщі мали вплив на призначення вищих церковних посад, а делеговані на ці посади особи змушені були складати присягу на вірність Речіпосполитій [102] (Concordat, art. 11-12). В деяких випадках державні органи мали вплив на призначення священиків і в окремі парафії [102] (Concordat, art. 19). Значним обмеженням для греко-католиків було обмеження місійної діяльності, яка проводилася під контролем греко-католицького товариства лише в межах трьох єпархій, а поза ними цю діяльність контролювали місцеві ординаріати [102] (Concordat, art. 18). На практиці це означало, що католики контролювали діяльність греко-католиків на території усієї Польщі [102].

Ситуація із православною церквою на території Польщі складалася наступним чином. Ще в ході Першої світової війни разом з російськими військами у 1915 р. з території Королівства Польського відійшли близько 3 млн. мешканців, які були православними. Біженцями стали також православні церковні діячі і рядові священики. Незначна кількість їх повернулась до Польщі у 1918-1921 рр.

Церковне майно перейняла новостворена польська держава. Землі, які належали церкві, були віддані на проведення земельної реформи і дісталися переважно польським військовим осадникам. Залишені церкви були закриті, а їх використання залежало від рішення місцевих адміністрацій. Траплялися випадки, коли, недивлячись на повернення православних вірних, місцеві органи не давали дозволу на функціонування їхнього храму [483, s. 174]. Таким чином влада намагалася не допустити діяльності православних структур.

Покинуте церковне майно, ще в часи війни підлягало спонтанному поверненню місцевому населенню. Ще більше ці акції розвинулись після здобуття Польщею незалежності. Серед польських дослідників домінує думка, що як католики, так і греко-католики намагалися зайняти православні святині, окремі з яких в минулому їм належали, але внаслідок політики русифікації, істотним елементом якої було насадження православия, стали православними церквами. Акція повернення була повПязана також з руйнацією храмів, окремі з яких були збудовані з метою демонстрації російського панування і вибудовані на територіях, де місцева громадськість не висловлювала потреби їх виникнення. Цей рух схвально оцінювався, а також були прямі підбурювання до нього з боку вищих католицьких ієрархів. На територіях де залишилися групи населення вірні православию, дуже часто доходило до протистояння і сутичок на національно- релігійному ґрунті [451, s. 78].

Особливий громадський інтерес і широку дискусію викликали справи «церков-символів», які були збудовані для піднесення значимості православної віри, або з нагоди певних історичних подій. Найгучнішою була справа долі собору св. Олександра Невського у Варшаві, який побудовано незадовго до війни на саксонському майдані. Недивлячись на спротив частини політиків, представників творчої інтелігенції, собор був розібраний, а факт його руйнації спричинив загострення національного протистояння у політичних середовищах [451, s. 353-354].

Польський уряд зайняв стосовно церкви двояку позицію. З одного боку він «тихо підтримував» акцію повернення храмів, а одночасно прагнув до впорядкування церковних справ, які б залежали від польських властей, що мало полегшити полонізацію самої церкви і прихильників православия [410, s. 212].

Головною проблемою польських властей була залежність православної церкви від московського патріархату. Польща прагнула до унезалежнення православних структур від московських ієрархів шляхом встановлення автокефалії. Однак вищі російські достойники були проти польських планів і лише незалежна група православних священиків у Польщі, підтримувала урядову позицію. Саме ця група ініціювала введення у червні 1922 р. автокефалії, що була підтверджена рішенням Константинопольського патріарха у 1924 році [451, s. 103-105].

Ще одним кроком, який наближав православну віру до католицизму, мала стати процедура введення у церкві григоріанського календаря. Свята, які відбувалися за юліанським календарем у державі не визнавалися як офіційні, і, зрозуміло, що це творило певну його внутрішню метушню серед віруючих. Згідно з рішенням Міністерства релігійних вірувань і народної освіти, після отримання згоди вселенського патріарха і патріархального синоду, 12 квітня 1924 р. собор православних єпископів ухвалив введення нового календаря. Рішення церковної ієрархії зустрілися з протидією вірних, які на знак протесту відзначали свята відповідно до старого календаря.

Значну роль у протестах відігравали українські депутати Сейму, котрі уклали резолюцію, підписану значною кількістю вірних, в якій протестували щодо рішення єпископів.

У звПязку з твердою позицією вірних митрополит Діонізій після переговорів з Міністерством релігійних визнань і Народної освіти видав послання, в якому дозволив відзначення свят також і згідно юліанського календаря. Це було свідченням того, що впровадження григоріанського календаря у православній церкві провалилося [450, s. 247].

Українські кола в Польщі, побачивши організаційний хаос, який склався відносно православної церкви, прагнули до її українізації. Особливо виразну проукраїнську позицію у православПї зайняли українські депутати польського Сейму з Волині. Виникла концепція встановлення «нового обряду», при якій єпископ дієцезії, повинен мати вирішальний голос. ПовПязано це було з пізнішою боротьбою за кадри волинської митрополії, де найвищий відсоток православних складали українці. Польські власті негативно поставилися до спроб українізації церкви, хоча і російський характер церкви не відповідав інтересам політики польської держави, однак створював шанси підпорядкування політиці влади.

Непоступлива політика польської адміністрації, яка усіма методами намагалася підпорядкувати собі східний обряд, латинізувати його, а також спроби втручання польської влади у внутрішнє життя православної церкви, викликали критику з боку місцевої громадськості, для якої духовне життя і національно-релігійні традиції були дуже важливими. Релігійне протистояння стало одним із чинників загострення національних проблем у південно-східних воєводствах Польщі [450, s. 112-113].

Інкорпоративна концепція польських національних демократів (ендеків) - «Польща для поляків» - стала основою державної програми в українському питанні аж до 1926 р. Згідно з цією програмою українське населення розглядалось урядом, як потенційний обПєкт асиміляції шляхом зміни національної структури Східної Г аличини і Західної Волині, а також відповідним чином спрямованої мовної та освітньої політики. Ця програма спиралася на помилкові уявлення про месіанську роль і силу польської культури, а також на переконання в слабкості національно-визвольного руху. Конкретним проявом такої політики, - вважає дослідник М. Кугутяк, - було масове винищення українства: військово-польові суди розстрілювали без суду і слідства; в першу чергу знищувалися свідомі представники української інтелігенції, зокрема греко- католицьке духовенство, вчителі, студенти, патріотично налаштовані селяни, усі потенційні носії українства. Так було розстріляно десятки українських священників, серед них композитора о. Остапа Нижанківського, о. Захарія Підляшецького, а також отців Лопатинського, Заторського, Галібея, Сухаревського та ін. [277, с. 18]. В рамках «інкорпоративної політики» Польська держава не створила умов для розвПязання українського питання.

Черговий коаліційний уряд на чолі з Олександром Скшинським (20 листопада 1925. - 5 травня 1926 р.) офіційно проголосив урядовою програмою з національної політики концепцію державної асиміляції. Про це новий премєр заявив під час свого представлення в Сенаті у листопаді 1925 р. Більшість положень задекларованих у цій промові відображали національний курс його попередника В. Грабського. зокрема, О. Скшинський загострив увагу на проблемі збереження інтегральної цілісності Польської держави, зауваживши при цьому, що уряд проводитиме ліберальну політику щодо тих національних меншин «котрі твердо стоятимуть на позиціях польської державності» [446, s. 90]. Премєр зауважив, що уряд дотримуватиметься міжнародних зобов Пязань, узятих Польщею стосовно нацменшин, зокрема Малого Версальського договору, однак «вимагатиме від них бути законослухняними громадянами і стояти на грунті польської державності».

Урядова національна програма була представлена у березні 1926 р. вона називалася «Деякі директиви поточної державної політики у справах східних воєводств і національних меншин». У програмі зазначалося, що

фундаментальним принципом польської національної політики має стати ідея співіснування і співпраці усіх польських громадян незалежно від національності: «Завдання цієї політики віднайти такі форми співжиття, в яких свобода кожної націоїї, не суперечитиме ідеї сильної держави» [494, s. 109].

Представлена О. Скшинським урядова програма з національного питання не знайшла підтримки в Сеймі. Проти неї виступили народові демократи. Що ж до українців, то вони теж заявили у Сеймі про свою опозиційність до уряду й голосували за вотум недовіри новому кабінету. Тому реалізувати програму О. Скшинського не вдалося.

Останній перед травневим переворотом польський уряд, який сформували народові демократи в коаліції з християнськими демократами, Народною робітничою партією і Польським стронніцом людовим «Пяст», очолив В. Вітос. Уряд проіснував лише чотири дні (з 10 до 14 травня 1926 р.) і про якусь національну програму говорити не можна, оскільки його діяльність була перервана травневим переворотом [494, s. 109].

Національна політика Польщі, що її проводили урядові кабінети в роки парламентської демократії (1921- 1926 рр.), не врегулювала міжнаціональних стосунків у державі, а у східних регіонах спричинила їх різке загострення.

Після травневого перевороту 1926 р. і приходу до влади прихильників Ю. Пілсудського, правлячі кола Польщі вдалися в українському питанні до тактики маневрування і більш гнучких засобів інкорпорації. Окремі представники урядових політичних партій розуміли згубність безоглядної політики національної асиміляції українців, яку проводили ендеки, а тому оголосили про нову політику в національному питанні.

Програма пілсудчиків мала на меті замінити скомпрометовану ендецьку політику примусової денаціоналізації українського населення федералістською (прометеїстською) програмою державної асиміляції, яка відрізняється від першої лише методами здійснення (мета залишилася такою ж) і мала посіяти ілюзії про рівність націй та ліквідацію національного гніту. Специфіка польської східної політики визначалася насамперед історичними традиціями та геополітичними інтересами Польщі у регіоні Центрально-Східної Європи. Концепція прометеїзму, хоча й залишилася нереалізованою, проте відіграла помітну роль у політиці значної частини польської правлячої еліти в період між двома світовими війнами. У плани прометеїстів входило утворення незалежної України над Дніпром і приєднання західноукраїнських земель до Польщі. Ідея прометеїзму проголошена прихильниками політичної лінії Ю. Пілсудського, поступово обростаючи новими концепціями, перетворювалася в ідеологію, що передбачала її реалізацію у внутрішній і зовнішній політиці держави [264, с. 5]. На думку пілсудчиків, це забезпечило б лояльне ставлення українців до польської держави сприяло б відверненню їх від боротьби за національне визволення [281, с. 21-22].

Національна політика польських урядів обумовлювалася передовсім розкладом політичних сил у Сеймі, де головну роль відігравали ендеки і згідно з програмою яких українці підлягали національній асиміляції шляхом повного злиття з польським етнічним масивом. Така недалекоглядна національна політика в загальних рисах була притаманна усім польським урядам першої половини 1920-их рр.

4.2.