Особливості розвитку та головні проблеми української політико-правовоїдумки XVIII ст.
Зусилля української політико-правової думки того часу
спрямовувалися на обстоювання прав українців на власну державність та історичний (традицшний-козацький) суспільно- політичний устрій.
Однак у межах Росії ці ідеї висловлювалися несміливо, опосередковано, здебільшого, у напрямі відстоювання ідеї автономії української держави (підкреслення наше - авт.). Натомість, по-іншому це звучало з-за кордону, з середовища першої української політичної еміграції, що виникла 1709 року, і стала результатом поразки курсу гетьмана Івана Мазепи на відокремлення Лівобережної України від Російської держави. Власне зусиллями першої української політичної еміграції було витворено нові підходи до облаштування Української держави як незалежної та соборної (підкреслення наше - авт.). Вони стали знаковими в історії української політико-правової думки, яка в той час фактично розвивалася в руслі обґрунтування зазначених вище двох альтернативних бачень майбутнього українського державотворення.Ідейну спадщину української політико-правової думки XVIII століття дослідники обґрунтовано пропонують розглядати у контексті розвитку політико-правової теорії і практики в Україні кінця XVII — початку XVIII століть [60. С.121-143]. Серед низки тогочасних проблем українського політичного життя чи
найважливіше значення мало вирішення питання поділу влади (підкреслення наше - авт.), зокрема принципів формування, повноважень та взаємодії владних органів.
Мабуть, найістотнішою з погляду майбутнього козацько- гетьманської державності проблемою, що вимагала правового урегулювання в умовах зміцнення влади Російської держави над Лівобережною Наддніпрянщиною рубежу XVII-XVIII ст., була проблема подолання владних суперечностей (підкреслення наше - авт.) між гетьманом і генеральною старшиною.
Нові особливості розв’язання владних суперечок між зазначеними суб’єктами, пов’язані з домінуючою роллю царського уряду, виникли у 1670-х рр.
Попри те, що значні матеріальні можливості гетьмана та інші подібні чинники забезпечили цій гілці влади більше шансів для вирішення питань на свою користь, такі практичні переваги, як відомо, не могли забезпечити гетьману зміцнення його повноважень у нормативних актах — «гетьманських статтях».О.Кресін справедливо зауважує, що боротьба старшини за звуження гетьманських повноважень при цьому набувала потворних форм — чолобитних та доносів [60. С.130-132]. Хоча для досягнення конкретної мети — повалення того чи іншого гетьмана — їхні автори наголошували насамперед на зраді звинувачуваного царю, доноси містили чітко виражений комплекс політичних і правових ідей.
Так, 1672 року старшина зробила усний донос на Дем’яна Многогрішного, зазначаючи, зокрема, що він зневажає генеральних старшин, вирішує питання, зокрема кадрові та розподілу маєтностей, одноосібно; протегує «своїм» людям. Це ж було підтверджено пізніше у письмовій формі. Генеральний обозний Петро Забіла (за М.Костомаровим) тоді навіть пропонував, щоб цар призначав гетьмана без виборів.
Чолобитна старшини на Івана Самойловича 1687 року вже містить звинувачення його у самодержавних нахилах — одноосібному прийнятті рішень без ради, ігноруванні думки генеральних старшин, самовільних розпорядженні маєтностями, відставці та постановленні старшин, суді, а також корупції. Усе це, на думку авторів — генеральних старшин, свідчило про порушення гетьманом вольностей Війська Запорозького (див.: Додаток 2).
У час гетьманування Івана Мазепи низка важливих питань вирішувалася компромісним шляхом, що мало б сприяти суспільному примиренню та консолідації. Свідченням цього є, зокрема, лист Івана Мазепи до Івана та Петра Олексійовичів 1692 року, яким було досягнуто певного компромісу між гетьманом та старшиною (див.: Додаток 3). У листі було висловлено прохання дати грамоту про те, що за доносами на гетьмана не прийматимуться будь-які каральні постанови без проведення слідства у Війську Запорозькому за правом, чинним в українській автономії.
Водночас грамота мала підтвердити, що старшина, полковники, знатне товариство - не можуть відправлятися у відставку, позбавлятися майна чи каратися без слідства та вироку генерального суду.Проте, незважаючи на пошуки компромісу з впливовою старшинською верствою, протягом усього періоду правління Івана Мазепи відчутною була опозиція різних старшинських кіл гетьману. Це відобразилося як у численних доносах на нього. Показовим у цьому плані є матеріали доносу Василя Кочубея та Івана Іскри 1708 року. Автори звинуватили гетьмана Івана Мазепу, зокрема, в самовільному запровадженні податків, здійсненні
зовнішньополітичної діяльності, розпорядженні маєтностями, а також у корупції та привласненні державних прибутків. Одним з найбільш виразних звинувачень гетьмана у цьому доносі є безконтрольне використання ним державного скарбу. Автори виступають за відокремлення останнього від приватних коштів гетьмана та введення посади генерального підскарбія (скарбника), відповідального перед старшиною (див.: Додаток 3).
Подальшого розвитку такі ідеї набувають у літописному творі близького співробітника Василя Кочубея — Самійла Величка. Автор виступає за обмеження повноважень гетьмана на користь представницького органу — козацької ради (генеральної старшини і полковників). Свої погляди щодо обмеження гетьманської влади на користь козацьких представницьких органів Самійло Величко непрямо виразив через включення до свого Літопису пам’ятки української політичної та правової думки — анонімного вірша кінця XVII століття «Ей, Іване, поповичу-гетьмане» [3. С.372-376]. У цьому вірші засуджується протиставлення гетьмана станам, порушення станових прав останніх, зокрема на участь в управлінні українською автономією. Самійло Величко наголошував на тому, що гетьмани після 1654 року порушили «старожитній гетьманський уклад» та старе козацьке право як сукупність звичаєвих норм, що визначали принципи станової демократії.
Самійло Величко обґрунтовує необхідність відділення «військового» (що належить до Війська Запорозького) та
гетьманського скарбів, скасування непідзвітного контролю гетьмана над першим.
Вирішення цього питання він бачить у запровадженні посади генерального військового підскарбія, підзвітного козацькій раді. У Літописі також зустрічаються засудження корумпованості гетьманів, наголос на тому, що козацтво обирало гетьманів під певними умовами тощо. Дослідники (О.Кресін) помітили значну подібність у політичних та правових ідеях Літопису С.Величка з доносом Василя Кочубея та Івана Іскри, і припускає зв’язок цих пам’яток [60. С.132].Менш відображена у пам’ятках ідея посилення гетьманської влади. Вона дістала відображення, зокрема, у відомій «Думі пана гетьмана Івана Мазепи», доданій до доносу Василя Кочубея. Ймовірним автором «Думи» називають Самійла Величка [60. С.133]. Так, «Дума» виявляє скепсис щодо здатності мас до активного політичного життя, виходячи з різності вроджених здібностей. Твір наводить як негативний приклад політичний розвиток українських земель, де різність зовнішньополітичних орієнтацій та недостатній авторитет влади призвели до сумних наслідків — громадянської війни та поділу на кілька частин. «Дума» закликає до згуртування українських політичних сил та послуху одноосібній владі [137. С.438-440].
У 1700-х роках ідеї посилення гетьманської влади та набуття нею абсолютних рис висловлювалися й Феофаном Прокоповичем, зокрема у драмі «Володимир». Їх подальший розвиток привів до формулювання мислителем однієї з найвиразніших апологій абсолютизму — «Правди волі монаршей» [95. С.399].
Ця ж тема розвинута у Літописі Григорія Граб’янки 1710 року. Автор засуджує форми прямої демократії у Війську Запорозькому, що, на його думку, призводять до анархії та насильства, скептично оцінює здатність мас приймати політичні рішення. Він — прихильник фактично необмеженої влади гетьмана та перетворення цієї посади на спадкову. Для Григорія Граб’янки головне джерело гетьманської влади — не обрання, а затвердження монархом [11. С. 67-69].
Отже, на початок XVIII століття проблема влади у Війську Запорозькому не була вирішена. Головна боротьба навколо цього питання відбувалася між гетьманами та генеральною старшиною.
Паралельно в українській автономії відбувалося осмислення боротьби між гетьманами та генеральною старшиною та розвитку політичної системи Війська Запорозького загалом, щовідобразилося у формуванні абсолютистської та аристократично- демократичної течій в українській політичній думці. Суперечка двох сил та двох ідей зокрема у період гетьманування Івана Мазепи відбувалася як цивілізованим шляхом, наслідком чого було вироблення компромісних політичних та правових норм, елементів станово-представницької демократії, так і неправовим шляхом доносів, змов, апелювання до зовнішньополітичних чинників. Складалася ситуація, коли подальше збереження автономного устрою Війська Запорозького багато в чому залежало від пошуку шляхів внутрішнього вирішення політичних проблем. Натомість, більш консолідованою виявилася позиція щодо правового та політичного розвитку української автономії в середовищі української політичної еміграції.