Культуротворча діяльність в період Гетьманату. Створення Української Академії наук

Діяльність гетьманського уряду у царині культурного життя та просвіти з самого початку відзначалась планомірністю, зважсністю та поміркованістю і проводилась у загальному контексті завдань розбу­дови Української держави.

Одним з найважливіших питань духовної культури на Україні були церковні. Центральна рада, складаючись переважно із соціалістів різних відтінків, ставилась до проблеми організації церковного життя легковажно, не враховуючи, що величезна кількість населення країни відносилася до православної конфесії. Проста декларація національ­но-персональної автономії, проголошена Центральною радою III Уні­версалом, на папері гарантувала національним меншинам і права вільного віросповідання, але релігійні почуття переважної більшості українського народу взагалі не привертали увагу діячів першого парла­менту України та його уряду.

Слід зауважити, що значна частина українського за походженням духовенства прихильно ставилась до національного руху, і такі ієреї, як єпископ Дмитро Уманський та Павло Погорілко в квітні 1917 р. були обрані до президії Українського національного конгресу. Але в соціа­лістичній Центральній раді представників духовенства не було, а місця для них взагалі не передбачалися. Незважаючи на цс, наприкінці 1917 р., коли виразно окреслилась небезпека більшовицької окупації України, Українська православна церковна рада видала відозву, в якій закликала підтримати Центральну раду та Генеральний секретаріат. На жаль, і в цей час український церковний рух не знайшов відгуку. Важливість конфесійних справ для розбудови державності усвідомлю­вав хіба що один генеральний писар ОЛотоцький. Як з жалем конста­тував згодом Д.Дорошснко, молода українська державність недооці­нювала українського церковного руху і не надала йому потрібної підтримки.

Іншу позицію з самого початку обрали П.Скоропадський та його уряд. Сам акт обрання його гетьманом увінчався урочистим молебнем на Софійському майдані та благословінням нового керівника України преосвященним архієпископом Никодимом, який виконував обов\'язки архіпастиря замість замордованого більшовиками мстро-полита Київського Володимира.

В "Грамоті" від 29 квітня 1918 р. гетьман, підкреслюючи рівність всіх громадян України, звертається до них "без різниці національності й віросповідання" із закликом допомагати йому в розбудові незалеж­ної держави [73, с.83]. У виданому того ж дня "Законі про тимчасовий устрій" другий розділ зветься "Про віру" і складається з двох парагра­фів. У першому, зважаючи на реальний стан духовної орієнтації абсо­лютної більшості народу, констатується, що "первснствуюча в Українській державі є віра християнська, православна", але в наступ­ному відразу ж підкреслюється, що "всі, не належні до православної віри громадяни Української держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повссмістно свобідним відп­равленням їх віри і богослужіння по обряду оної" [73, с.84].

Якою мала бути православна церква в незалежній Українській дер­жаві? Вже протягом 1917 р. серед віруючих та духівництва в українських губерніях відбувались суперечки з приводу того, чи треба по-старому зберігати підпорядкованість церковних структур українських земель російським, чи, навпаки, необхідно організувати власну автономну або навіть автокефальну українську православну церкву. 7 — 20 січня 1918 р. у Києві проходив Всеукраїнський цер­ковний собор. Проте більшовицьке повстання, розпочате в ці дні, перервало хід його засідань, а під час захоплення міста червоними за­гонами було забито значну частину служителів культу разом з митрополитом Київським Володимиром, внаслідок чого українська церква залишилась без керівництва.

Засвідчивши глибоку повагу до християнської віри в день прийняття влади, гетьман не міг залишити нсвирішсним питання про статус православної церкви в Україні.

В особі митрополита Антонія українська церква дістала запеклого ворога. В.Зіньківський оголосив Всеукраїнському церковному соборо­ві, що відкрився у Києві 20 червня 1918 р., непохитну волю гетьмана — встановити автокефалію української церкви, але більшість ієрархів відхилили цю пропозицію і залишили в силі підпорядкування київсь­кого митрополита патріарху Московському. Проте гетьманський уряд не примирився з такою залежністю, і 12 листопада 1918 р. на останній сесії Собору вже новий міністр віросповідань О-Лотоцький оголосив декларацію, де було сказано: "В самостійній державі має бути і самос­тійна церква... Це не лише церковна, але й національна наша необхід­ність... Від імені уряду Української держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що українська цсрка має бути автоке­фальною" [8, с.502]. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що саме гетьманський уряд поклав початок автокефалії української церкви.

Опозицію, не менш сильну, ніж у випадку з розбудовою незалеж­ної церкви, постійно зустрічало і міністерство народної освіти, яке очолювали такі авторитетні діячі, як М.Василснко, П.Стсбницький та В.Наумснко. Відмовляючись від поверхових поглядів більшості членів Центральної ради на можливість швидкої та суцільної українізації системи освіти, члени гетьманського уряду розуміли, що в цій справі необхідно підходити диференційовано у початковій, середній та вищій школі, в україномовному селі та російськомовному місті.

Початкові школи, якщо вони були забезпечені відповідними педа­гогічними кадрами, здебільшого легко переходили на українську мову. Тому міністерство народної освіти значну увагу приділяло організації вивчення української мови в учительських семінаріях. Інша ситуація склалася у середній міській школі, гімназії, де до справи українізації у цілому вороже ставились і батьківські комітети, і переважно педагоги.

Тому щоб уникнути зайвих конфліктів і не провокувати напруження на такому грунті (які, на жаль, мйи місце за часів Центральної ради), гетьманське міністерство вважало за доцільне не українізувати існуючі російськомовні гімназії\