Ідеологія розбудови української державності у складі Речі Посполитої: проект Козацького гетьманату гетьмана Павла Тетері

У середовищі нової козацької еліти Правобережжя набуває

ідея пошуків політичного компромісу, а саме: органічного вживлення козацького Гетьманату в соціополітичну структуру Речі Посполитої - нехай навіть і за рахунок певного обмеження його прерогатив.

Надзвичайно цінний матеріал для реконструкції такого бачення тогочасними керівниками козацтва моделі існування козацького Гетьманату в політичній структурі Речі Посполитої містить уведена у науковий обіг відомим істориком В.Горобцем [32. С.40-61] «Інструкція на Варшавський вальний сейм...>>(1664).

Документ, що даний від імені гетьмана Павла Тетері, уміщує 75 пунктів, які викладено на 35 аркушах тексту. “Інструкція...” торкалася практично усіх політичних, соціальних та культурних аспектів руського православного населення. Зокрема, пропонувала вирішення релігійного питання, торкалася військових аспектів, висувала вимоги культурно-освітнього характеру, пропонувала особливий погляд на урегулювання соціальних відносин, внутрішній устрій проектованого гетьманату, а також заходи для забезпечення громадського спокою.

Укладачі документа передовсім акцентують увагу на релігійному питанні: без розв язання релігійних суперечок неможливо досягти стабілізації ситуації в Україні. На відміну від умов Зборівської угоди 1649 р. чи Гадяцької угоди 1658 p., пропонується компромісний варіант вирішення проблеми єдності православної церкви, а саме: Військо Запорозьке не наполягає на ліквідації церковної унії, а пропонує підпорядкувати уніатів Константинополю. Чимало місця в документі відводиться питанню визначення статусу київського митрополита, якого також пропонують підпорядкувати константинопольському патріарху і позбавити його будь-якої залежності від влади католицької. Пропонувалося закріпити на майбутнє традиційний (з погляду укладачів інструкції) порядок виборів київського митрополита, а саме: елекція має бути «загальною» і до участі в ній допускатимуться і наділятимуться правом голосу на рівних умовах як представники духовного стану, шляхетства, так і Війська Запорозького.

У наказі послам від Війська Запорозького були вимоги, що належали до культурно-освітньої сфери. В інструкції на сейм 1664 р. укладачі порушують питання про закріплення сеймовою конституцією прав Київської Академії, яка має бути автономною, самоврядною одиницею. При ній мали б

функціонувати бурса і семінарія. Для того, щоб «...молодь релігії нашої грецької спокійно могла навчатись...», постанова сейму повинна була заборонити заснування в Києві уніатських, а особливо єзуїтських, шкіл, передовсім колегій та академій. Професорські посади в Київській Академії мали належати лише православним, а не католикам чи уніатам. Крім надання Києво-Могилянському колегіуму статусу академії, гетьман і Військо Запорозьке ставили вимогу про заснування ще однієї академії на теренах Великого князівства Литовського. Конкретно пропонувалося відкрити вищу православну школу у Білорусі, в Могилеві. Варто зауважити, що вперше вимога про надання Київському колегіуму статусу академії та відкриття ще однієї вищої школи на території Великого князівства Литовського у вимогах Війська Запорозького прозвучала в ході Гадяцького переговорного процесу.

Чи не найбільша увага в інструкції козацьким послам приділялася проблемам врегулювання соціальних відносин,

закріплення за козацтвом станових прав і привілеїв, а також регулювання його відносин з «народом шляхетським». Передовсім документ містив вимогу розширити колишні станові права козацтва, привести їх у деяку відповідність з фактичним станом речей, що утвердився наприкінці 1640-х - на початку 1650-х років. Зокрема, ставилося питання про урівнення в правах козацьких хуторів з шляхетськими маєтностями, що мало бути закріплене спеціальною сеймовою постановою.

Інструкція чимало місця приділяла проблемам організації системи судочинства в Короні Польській за нових соціально- політичних умов. Зокрема тут акцентувалося на питанні врегулювання стосунків суду гетьманського, ґродського і Трибуналу. Передовсім застерігалося, щоб судові позови всередині козацького стану розглядалися тільки козацьким судом.

Козацькі вдови - «згідно давніх прав» - мали користуватися правами і привілеями, наданими козакам польськими монархами, насамперед звільненням від жовнірських постоїв та належністю до суду козацького, а не замкового.

Окремо порушувалося питання взаємодії судів ґродських і Трибуналу Коронного. Укладачі інструкції 1664 р. вимагали, щоб у разі вбивства шляхтичем козака винуватець був скараний на смерть за декретом Київського ґродського суду, тобто шляхетського суду першої інстанції (призначався незалежно від волі сеймиків старостою і володів правом розгляду усіх справ неосілої шляхти, а також деяких карних справ усієї шляхти - як неосілої, так і осілої). Інфамія (вирок про позбавлення честі), проголошена Київським ґродом, отримувала таку ж вагу, як і вирок Трибуналу. А отже, останній не мав права анулювати постанову Київського ґроду щодо вирішення козацьких справ. Баніція (найвища цивільна кара, оголошення поза законом, позбавлення громадянських прав) також мала присуджуватися в ґроді і мати таку ж вагу, як і постанова Трибуналу. Апеляційною установою щодо Київського ґродського суду мав виступати тільки король.

Чимало уваги приділено в документі питанням, пов’язаним з політико-правовим та інституціоналіським

облаштуванням Гетьманату, зокрема визначенню моделі організації гетьманської елекції, впорядкуванню козацького компуту, утриманню козацької старшини і війська, перенесенню гетьманської резиденції тощо.

Щодо порядку проведення гетьманських виборів, то інструкція наголошувала на тому, що гетьмана треба обирати не «до ласки військової», як це було раніше, а на певний, визначений законом термін - до наступного вального сейму.

уповноважений королем і станами Речі Посполитої комісар, аби з’ясувати думку старшини і козацького загалу щодо зміни гетьмана. Дозвіл на проведення елекційної ради від імені короля надавав комісар, а результати проведених виборів обов’язково

затверджувалися монархом. У тому разі, коли перевибори відбулися за відсутності королівського комісара і раніше встановленого терміну, тобто перед завершенням роботи сейму, їхні результати визнавалися недійсними і призначалися перевибори.

Отже, козацька старшина прагнула поламати практику вільного переобрання гетьмана, пов’язавши його з проведенням вального сейму та дозволом короля.

Модель організації гетьманської елекції певною мірою копіювалася на нижчих рівнях - полкових і сотенних. Так, інструкція на словах не заперечувала права вільного вибору полкової та сотенної старшини. Проте для того, щоб кандидати на старшинські уряди «...були людьми в справі рицарській досвідчені...», дозвіл на перевибори полковника мав давати гетьман, а сотника - полковник.

Виразний вплив тогочасних суспільно-політичних проблем помітний на запропонованому вирішенні питання кількісного складу козацького стану. Укладачі документа пропонують обмежити козацький реєстр 12-ма тисячами чоловік, пропонують зберегти надалі лише шість козацьких реєстрових полків, а саме: Чигиринський, Черкаський, Корсунський. Переяславський,

Канівський та Білоцерківський (тобто тут ішлося про повернення до практики, узаконеної Куруківською угодою 1625 р., з тим лише винятком, що кількісні показники реєстру збільшувалися вдвічі).

Козацьку територію пропонувалося локалізувати південними землями Київського воєводства. Утримання шести козацьких полків покладалося виключно на мешканців Київського воєводства. (Варто наголосити, що пропозиції щодо локалізації «козацької області» на землях Південної Київщини і безперешкодного виходу козаків з території інших воєводств також повністю вписувалися в норми Куруківської угоди 1625 р. і являли собою рух назад не лише в порівнянні з умовами Гадяцького (1658 p.), а й Зборівського (1649 p.) та Білоцерківського (1651 p.) договорів).

Окремим положенням інструкції застерігалися обов’язки реєстрового козацтва та старшини щодо виконання ними своїх військових повинностей. За ухилення від участі в поході у воєнний час передбачалася смертна кара. Крім того, пропонувалася низка інших санкцій проти порушників військової дисципліни.

Декілька пропозицій інструкції стосувалися питання

винагороди козаків і старшини за несення ними військової служби на користь короля і Речі Посполитої. Зокрема посли від Війська Запорозького мали порушити перед королем і сеймом питання про висилку реєстровцям «стипендіума з кожного сейму... по десять злотих кожному». (Щоправда, зважаючи на тодішнє скрутне фінансове становище Речі Посполитої, Військо погоджувалося на відстрочку з виплатами, які мали розпочатися через чотири роки.) На утримання генеральних (військових) старшин та військових музик («...без чого жоден гетьман бути не може...») король і сейм мали виділити староство. Крім того, по старостві та млину потрібно було виділити у своєму полку і козацькому полковнику, а писареві, осавулам та іншій (ймовірно, полковій) старшині - по млину.

Укладачі посольського наказу зачіпали й такий аспект тогочасного політичного життя, як перенесення гетьманської резиденції з Чигирина до Білої Церкви. Необхідність цього аргументувалася тим, що Біла Церква розташована «...посередині між Україною та Запорожжям. Тут гетьман міг би приймати і відправляти рицарство і послів...» В іншій статті наказу, повертаючись до питання щодо доцільності переносу гетьманської резиденції, автори апелювали до вельми дражливого з польської точки зору аспекту тогочасного міжнародного становища - татарських претензій на зверхність над козацькою Україною, вказуючи на ту обставину, що Богдан Хмельницький учинив в Чигирині свою резиденцію для того, щоб мати можливість безперешкодно підтримувати тісні контакти з Кримом. Як обережну спробу реанімації ідей політичної автономії українських земель, зафіксованих у Гадяцькій угоді 1658 р., можна розцінювати декларацію про необхідність об’єднання українських воєводств для спільної оборони і військових акцій супроти неприятеля.

Необхідністю військового зміцнення гетьманської влади продиктована вимога щодо закріплення за козацьким гетьманом права на формування найманого війська - шести кварцяних корогв. Зазначені підрозділи мали формуватися при кожному реєстровому козацькому полку. Кварцяні корогви безпосередньо підпорядковувалися гетьману (підкреслення наше - авт.). Звичайно, що кварцяне військо разом зі своєрідною лейб- гвардією гетьмана - корогвою білоцерківської шляхти повинні були стати надійним мілітарним гарантом міцності гетьманської влади.

Окремо застерігалося право гетьмана на утримання під своєю командою військової артилерії. Для обслуговування «армати» пропонувалося узаконити набір трьохсот піхотинців (вони не входили в число 12-тисячного реєстру). На утримання цієї, ще однієї елітарної частини козацького війська, що мала перебувати в «...особливому респекті гетьмана і старшини білоцерківської...», пропонувалося виділити від імені короля і Речі Посполитої значні кошти на платню воякам. Крім того, при «арматі» мав бути відповідний штат гармашів, ковалів, стельмахів, фурманів та ін..

У блоці питань, присвячених проблемі забезпечення громадського спокою в Гетьманщині (хоч тут варто зауважити, що, за великим рахунком, всі пропоновані нововведення тою чи іншою мірою підпорядковувалися цьому надзавданню), насамперед звернуто увагу на врегулювання взаємин гетьманської влади із Запорозькою Січчю, обсадження Правобережжя фортецями тощо. Так, для забезпечення спокою на прикордонні пропонувалося, щоб від короля було відправлено комісара, котрий би на Чигиринському та Білоцерківському замках провів перепис, після якого без особливого на те дозволу короля нікому із замків і міст не можна було вільно виходити.

Крім того, посли мали донести до короля і сейму розуміння того, що «...свавілля і бунти в Україні... виходять із Запорожжя...». Аби поламати цю небезпечну тенденцію, пропонувалося мати дві фортеці - в Корсуні та на Січі, залоги яких не допустили б, з одного боку, контактів січовиків із Задніпров’ям, а з другого, протегування їх Москвою. Навпроти Січі, в Кодацькій фортеці, пропонувалося тримати тисячу найманих німецьких піхотинців, разом з якими службу несли б, також по черзі, змінюючись через чверть року, один козацький полк. Крім того, на Січі постійно мав перебувати урядовий комендант, стежачи за тим, аби на Низ приходили лише за наявності спеціального дозволу, виданого гетьманом,

полковниками чи комендантами замків, оскільки під приводом риболовлі на Запорожжі чимало вештається плебсу. Надалі число присутніх тут планувалося суттєво обмежити, видаючи дозвіл лише для вірних королеві козаків, «...від яких бунти не виникнуть...».

Для зниження політичного статусу Запорозької Січі пропонувалося, аби надалі Кіш очолював «...козак старожитний, королеві пану вірний і добре заслужений... призначений гетьманом

іі3

з ради з усією старшиною». Новообраний кошовий обов’язково повинен був складати присягу вірності польському монарху. (Дослідники (В.Горобець) зауважують, що подібне вирішення проблеми верховенства влади реєстрового гетьмана над

запорозькими козаками пропонувалося вже в “Кондиціях” гетьмана С.Наливайка, надісланих у 1596 р. польському королю Сигізмунду III [там само]).

Загалом же реалізація запропонованих заходів, на думку авторів проекту, мала ґарантувати в державі спокій і благополуччя.

Отже, підсумовуючи аналіз посольської інструкції Війська Запорозького на вальний сейм 1664 р., передовсім доводиться констатувати досить виразний вплив на цей документ поточного моменту. Стрімке загострення суспільно-політичної ситуації всередині Війська Запорозького, небачений раніше вибух охлократичного свавілля та перетворення його на відкриту громадянську війну - змушують правобережну старшину істотно обмежити свої політичні апетити і шукати шляхи спільного з Річчю Посполитою приборкання руйнівної стихії. Ослаблення військової і політичної ваги Війська Запорозького змушує П.Тетерю та його оточення відмовитися від ідей політичної автономізації Козацького Гетьманату й реанімувати вимоги станової автономії козацтва (підкреслення наше - авт.), що були актуальними на початку століття. Водночас у вимогах Війська Запорозького виразно простежується тенденція на збереження за ним функцій протектора Православної церкви та виразника національних культурно-освітніх запитів всього православного населення Корони Польської та Великого князівства Литовського. Однак нагоди для практичної апробації документа не випало.

Зрештою, можливість прийняття сеймом проекту Козацького гетьманату П.Тетері була не високою. Польська політична верхівка не хотіла визнавати право українців на свою національну державу. Прикладом цього є, наприклад, діяльність гетьмана П.Дорошенка. Так, на початку жовтня 1670 р. він направляє посольство до Варшави з інструкцією, що передбачала: збереження всіх прав і свобод «віри Руської»; ліквідацію унії; місця в сенаті для митрополита і чотирьох єпископів; надання посад у Київському, Брацлавському й Чернігівському воєводствах лише православній шляхті; зрівняння у правах православних міщан із католицькими (тобто українських з польськими); відкриття двох академій, гімназій, шкіл, щоб «вільно було науки відправляти і книги великі друкувати»; амністію учасникам визвольної і соціальної боротьби; визнання кордонів козацької України на Поділлі по місто Меджибіж, а на Волині - по ріку Горинь; збереження всіх козацьких вільностей і свобод; заборону повернення до маєтків панів і урядовців тощо [124. С.157]. Проте уряд Речі Посполитої, як і в минулому, не погоджувався піти на прийняття цих вимог.