Козацьке питання у Речі Посполитій як суспільно-станова та міжнародна проблеми та його відображення у вітчизняній політико- правовій думці
Особливої суспільно-політичної значимості в Україні проблема козацтва набуває починаючи з другої половини XVI ст. Тоді в умовах постання Речі Посполитої - конфедеративної польсько-литовської, а для українських земель, - по-суті польської держави - визрівав серйозний конфлікт між новою суспільно-політичною організацією та козацтвом.
Найголовніше, козацько-польський конфлікт розвивався на суспільно-становій основі. Найгостріше вирішення козацької проблеми точилося навколо легалізації козацтва як суспільного стану, який існував реально, але не визнавався польським урядом.
Відомо, що феодальне право хоч і задекларувало християнську рівність усіх людей перед Богом, але водночас закріплювало нерівноправність людей у формі станових привілеїв. У середньовічній Польській державі під «станами» розумілися великі соціально-правові групи людей, які між собою різнилися спадковим юридичним становищем у суспільстві, чітко визначеними правами та обов’язками. Перехід від одного стану до іншого було утруднено наданням привілеїв чи виданням спеціальних законів. Процес правового оформлення суспільних станів остаточно завершується після укладення Люблінської унії. Відтоді правова дійсність серед станів знала тільки шляхтичів (єдині достойні представники народу та віри), духовенство, міщан та селян-кріпаків. Варто зауважити, що у середні віки суспільні верстви і стани розглядалися під знаком «вічності», незмінності. А людина цінувалася тоді і прославлялася передусім за шляхетність, давність роду, титули.
Українське козацтво, яке у масі своїй було представлене вихідцями з різних соціальних прошарків, для традиційного феодального суспільства з правового погляду виявлялося своєрідною суспільною аномалією (підкреслення наше - авт.). Суть полягала у тому, що від початку свого виникнення козацтво виконувало суспільно-значиму роль - захисту прикордоння від татаро-турецької агресії.
За тодішніми уявленнями - займалося рицарською (лицарською) справою. Зрештою, й самі козаки у спілкуванні з європейськими можновладцями на кшталт європейського рицарства підкреслено іменували себе «рицарями». Так, О.П.Моця зауважує, що у листах до польських королів, які завірялися військовою печаткою, саме козацьке військо зазвичай називали «Військом Запорозьким», але часто вживали і вислови «рицарство запорозьке», «рицарство Війська Запорозького».Зокрема, у 1600 р. Самійло Кішка у листі до польського короля підписувався: «Самійло Кішка, гетьман, полковники, сотники і все рицарство вашої королівської милості Війська Запорозького» [49. С.144]. Зрештою, осередок козацтва - Запорозька Січ - носив виразні ознаки організації за прикладом європейських військово- чернечих орденів з усіма основними атрибутами - клятви безкомпромісної боротьби «за віру», недопущення на Січ жінок і т.п. [Див.: 118. С. 76-77; 114. С.6-56.].
В умовах інтенсивного насадження станового устрою в Україні козацтво від кінця XVI ст., покликаючись на «лицарські» чесноти, починає заявляти про себе як про окрему суспільну силу, соціальний стан із визначеними правами. І тим самим козацтво набуває ознак політичного конкурента традиційної української еліти - православної шляхти й духовенства.
Піднесення статусу козаків до рівня панівного стану було спробою політичної реабілітації цілого суспільного прошарку, який на той час перетворювався на окремий стан. Ідеологічно козацтво було найближче до т.зв. бояр - найнижчого прошарку військово- служилого стану Великого князівства Литовського, а згодом - Речі Посполитої, який у процесі оформлення шляхетського стану опинився поза його межами. На думку С.Леп’явка, саме бояри, що масово прилучалися до козаччини в другій половині XVI століття, передали козакам деякі елементи своєї суспільної ідеології, і зокрема, наголос на правах і привілеях «людей рицарських», які належали їм за військову службу [71. С.33-43]. А отже принесли в козацький рух політичну організованість, державотворчу ідею та повагу до законної стабільної влади [70.
С. 14-21.]. Однак ці процеси відбувалися вже поза межами звичного для тодішнього суспільства привілейованого шляхетського стану, а на платформі інтересів козацтва (підкреслення наше - авт.).Козацько-польський конфлікт мав також забарвлення міжнародної проблеми. Свідченням цього стало збільшення кількості несанкціонованих козацьких походів на турків, татар і в Молдавію. Козацькі походи, що зазвичай носили характер відплатних акцій в умовах турецько-татарської експансії, виявляли слабкість зв’язків козацтва з властями і ставили польську Річ Посполиту в непевне становище з боку Туреччини. Попри те, що козацькі походи у польських шляхетських колах трактувалися не інакше як «козацьке свавільство», необхідність розв’язання і цієї, пов’язаної з козацтвом, проблеми для офіційної (підкреслення наше - авт.) Речі Посполитої також ставала дедалі очевиднішою.
На відміну від офіційної позиції Речі Посполитої щодо козацьких походів, у вітчизняній політико-правовій думці, яка в Україні XVI - першої половини XVII ст. розвивалася у руслі ренесансного гуманізму [68. С.9], навпаки, проводилася думка про їх доцільність та справедливість. Так, відомий український дослідник В.Литвинов стверджує, що українські гуманісти воєнні дії, спрямовані на відсіч чужинцям, захист вітчизни, помсту за вчинені кривди, виправдовували як такі, що давали можливість помститися кривдникові й відстояти справедливість. Натомість несправедливі війни (загарбницькі, агресивні), ними засуджувалися й називалися «воєнним розбоєм», такими, що суперечили природному праву, а отже, аморальними [68. С.314-319]. Для прикладу, Мартин Пашковський у вірші «Україна татарами терзана» (1608 р.) своє розуміння справедливої війни виявив такими словами: «Війни святі, як боронять свободу,/ Несправедливі ж — прокляті з породу./ Несправедливість — годиться відбитись/ Прямо чи криво, аби вборонитись» [84. С. 155].
Увага вітчизняних гуманістів була прикута до актуальної на той час теми турецько-татарської експансії. Туреччина, на їхню думку, завжди славилася підступністю, неволею і велелюддям, а духом, розумом і мужністю поступалась європейським країнам.
Турецький султан сприймався як «Божа мітла», занесена над грішним світом, і називався не інакше як осквернителем християнської віри, презирливцем угод, губителем природного права, ганьбою і згубою всього, що є в людей святого, чесного, пристойного. Особливо ж ненависною для наших мислителів була данина дітьми, з яких у Туреччині готували майбутніх яничарів: «Там від кожного хочуть червоного злота, / Десятину од діток, хоч ті ще дрібнота, / Що п \'ять років од дому вони вибирають / Десятину із хлопців — їх турчити мають. / На п\'ятнадцять їх тисяч щорік визначають / В яничарство, у царських сараях навчають». [146. С. 76].Упродовж XVI — початку XVII ст. спостерігалася тенденція до переакцентування щодо методів ведення справедливої війни, підтримуваного вітчизняними мислителями. Перша половина XVI ст. — «пасивна» оборона краю завдяки спорудженню фортець і укріплень та зосередженню в них численних залог. Друга половина XVI ст. — активізація переслідувань татарських здобичників з метою відбиття полону. І, нарешті, перша третина XVII ст. — воєнні походи козаків углиб ворожої території для визволення бранців та задля помсти, що виявлялась у грабуванні поселень ворога. Згадана тенденція значною мірою залежала від зростання чисельності козацьких збройних сил та їх військового вишколу. Ці дії знаходили повне схвалення у творах українських гуманістів.
Українські гуманісти виокремлюють імена козацьких ватажків, які найбільше прислужилися у справі захисту українського прикордоння. У другій половині XVI ст. активно виступав проти татарських та турецьких нападників князь М.Вишневецький. За це йому анонімний автор присвятив цілий твір під назвою «Epicedion», де говориться, що князь турків та татар «хижих, навіжених, Од кордонів одганяв, як собак скажених», та що «В дикім полі перед ним вороги дрижали». Він увесь час перебував у походах («все ходив степом неосяжним»), а тому татари стали постійно «терпіти невдачі і відходили з ганьбою». У цілім світі знають римських полководців,— пише автор,— але ж і наш не гірший, бо «Україні послужив там, де небезпечно».
І далі: «При звитяжцю не могли злі татарські орди / Звичними розбоями учиняти шкоди, / Особливо ж над / Дніпром, де сидів потужний / Оборонець і вояк, сміливий і мужній» [147. С.36-37].Серед інших захисників України називаються ще Януш та Олександр Острозькі. Та все частіше надія на порятунок і захист пов’язується з козаками, які невдовзі стають головними захисниками рідного краю не тільки від татар і турків, але й москалів, поляків та інших чужинців. Характерною рисою козаків, яка впадала у вічі навіть іноземцям, було те, що «вони ніколи не захоплювали чужих земель» (підкреслення наше - авт.). Що ж до татар, то вони, на думку автора «Epicedion »-у, не жнуть, а живляться награбованим добром. Через це українці мусять завжди бути при зброї: Обиватель нещасний у батьківськім краї... І у мирному часі находу чекає, Він за плугом при зброї волів поганяє. [146. С.66]. Турки й татари тільки й думають, - продовжує автор, - про загарбання наших земель і поневолення люду.
Через агресивність Туреччини й Кримського ханства щодо українських земель вітчизняні автори схвалювали й виправдовували козацькі походи. Наприклад, Б.Зиморович виправдовує військові походи козаків з позицій ранньосередньовічного принципу таліону («око-за-око, зуб-за-зуб»): козаки лише віддячували туркам і татарам за їхні кривди тією самою монетою і тому тепер «В тороках для торгу водить козак по базару / Гладких турків по парі...». Українські автори також пишаються активністю та відвагою козаків, яким «не новина по гучнім Боспорі / На бистрих чайках літать чи на Чорне море / Вискочить під Білгород, часом під Тегиню...» (М.Пашковський). Вони вправні у військовому мистецтві і це, за свідченням М.Смотрицького, «ділом самим доводять» у багатьох військових кампаніях [147. С. 188,228].
Виразно політично-пропагандистський характер має книга М.Пашковського «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами» (1615), в якій автор показує козаків як нову силу, що почала виконувати оборонні функції, чого не могло доконати шляхетство.
Козацтво показує як головну силу, що протистоїть мусульманському світові. До козаків і пристає герой поеми, шляхтич Кимиковський. Символічно ця нова сила уподібнюється в леґенді про Дніпро та Кінську Воду, де Дніпро — Україна, а Кінська Вода — козаки в ній. Козаки, однак, не тільки ведуть оборонну війну, але й не раз самі чинять напади на турок і татар, звільняючи бранців. Описується і козацьке повстання на галері, подібне до того, яке оспівано в народній думі про Самійла Кішку. У подальшій частині поеми М.Пашковський описує долю християнських бранців у Туреччині [див.: 154. С.233-240], ніби подаючи універсальну картину того, що чекає християнський світ, коли б турки його перемогли. Через це оборонна й наступальна діяльність козаків проти Туреччини гіперболізується, а козацькі змагання підносяться до Богом визначених і поданих справ.Отже, у Речі Посполитій правове урегулювання козацького питання набувало ознак суспільно-станової та міжнародної проблем. Зміцнившись і розширившись, можливо, й за рахунок усунутого з правового поля боярства впродовж другої половини XVI ст., козацтво почало ставати окремим станом, суспільно-політичною категорією. Відповідно, Польська держава й королі мусили вживати заходів до політичного порозуміння з козаками. Це ставало державною потребою, бо самої «поліційної регламентації» (термін М.Грушевського) для наведення тут ладу бувало недостатньо. Представники вітчизняної суспільно-політичної думки демонстрували розуміння й особливу симпатію до козацтва як до нового суспільного стану, який усе рішучіше виходив на військово- політичну арену.