Напрями правового врегулювання проблеми українського козацтва в Речі Посполитій
Апологети Польської держави, представники переважно
польського шляхетства виявляли рішучість у практичній площині урегулювати козацьке питання, пропонуючи шляхи його можливого вирішення.
На початку козацько-польських стосунків, пропонувалися майже всі теоретично можливі шляхи розв’язання проблеми. Серед них: фізичне знищення козацтва, його заборона, трактування козаків як звичайних найманців, визнання козацтва як окремого суспільного стану, утворення на Придніпров’ї автономної території з козацьким самоврядуванням.
Чи не найчастіше висловлювалася ідея фізичного винищення козацтва. В умовах визрівання конфлікту козацтва із місцевою владою в Україні польська шляхта справедливо бачила небезпеку для себе у самому факті існування козацької спільноти. Так, у резолюції, яку ухвалила волинська шляхта під час володимирського сеймику 1593 р., говорилося про велику небезпеку для держави від козаків, які захопили в шляхтичів чимало замків, міст та сіл [29.
С.158]. Однак пропозиції позбутися козацтва через його повне винищення не набувала широкої підтримки. Привілейована суспільна верства мусіла зважати на суспільно-політичну роль козацтва. Усі прекрасно розуміли значення козацької служби на татарському прикордонні. Уряд таки побоювався, що у випадку репресій козаки перейдуть на службу до московського царя. А це погіршало б стратегічне становище самої Речі Посполитої.
Іншою формою ліквідації козацтва, здавалося б, могла бути його заборона. Однак і тут виконавча влада поводила себе дуже стримано й не піддавалася на подібні заклики. Навіть на формальну, юридичну заборону козацтва власті погодились єдиний раз - після 1596 року [72. С. 49-50]. Утім безперспективність подібної політики не викликала сумніву, й вже 1601 року з ініціативи канцлера Я.Замойського сейм знову офіційно визнав існування козацтва [72. С. 51].
Найпоширенішим у панівних колах Речі Посполитої наприкінці XVI ст.
було потрактування козацтва як форми військового найманства (підкреслення наше - авт.). Тим паче, що наймом козаків на службу неодноразово послуговувалися польські королі (Стефан Баторій) та елементи такого підходу до козацтва, як зазначає С.Леп’явко, були присутні в усіх т.зв. козацьких реформах останньої третини XVI ст. [72. С. 51].Українські мислителі також схилялися до військового найму козаків. Тим паче, ними ставилося питання про залучення козацтва як військових найманців задля створення перепони турецько- татарській агресії. Так, уже згадуваний М.Пашковський в опублікованому у Кракові 1617 року творі «Розмова козака запорозького з перським гінцем про справи військові поган з християнами» [17. С.190-195] проводить думку про використання запорозького козацтва як автономної структурної сили (підкреслення наше - авт.) у планованому союзі Польщі й Персії, що мав на меті спротив агресії Османської імперії.
До слова, високо оцінює цей твір М.Пашковського відомий дослідник і письменник В.Шевчук. Він переконаний, що ця пам’ятка становить винятковий інтерес, оскільки опосередковано торкається одного з великих проектів в історії українського державотворення, а саме — встановлення Козацької республіки в Трапезунді та його околицях при сприянні Венеції, Польщі та Персії, хоч Польща тут була задіяна пасивно [153. С.56]. Саме в цій справі і їхав перський посланець до польського короля, а перед цим він зустрівся із запорозьким козаком. Діалог М.Пашковського не просто літературний твір, а, можна сказати, агітаційна брошура, що переконує шляхту не миритися із Туреччиною,— саме це й було передумовою втілення в життя вище згаданого проекту. Отже, твір В.Шевчук обґрунтовано пропонує розглядати передусім як пам’ятку суспільно-політичного мислення, а що здійснення проекту було в інтересах передусім козаків, то пам’яткою українською [153. С.57].
Проте подібні проекти так і залишилися проектами. Натомість, як показала практика, найм козаків не тільки не вирішував, а, навпаки, навіть загострював козацьку проблему.
Він сприяв легалізації козацтва та його організаційному оформленню. А невизначені строки найму, раптові припинення служби,неакуратність влади в грошових виплатах часто ставали додатковим фактором козацьких невдоволень. І головна причина помилковості поглядів на козацтво як на звичайних найманців полягала в тому, що цим ігнорувався найважливіший, соціально-становий, бік козацької проблеми.
Необхідність задоволення соціально-станових потреб козацтва зумовлювала політику, спрямовану на створення окремого козацького стану. У досить чистому вигляді ця ідея була закладена в козацьку реформу початку 1570-х років. Пригадаємо, що поряд із набором дрібного загону козаків король надав козацтву юридичний імунітет по відношенню до місцевих урядників. Принагідно зазначимо — постанови 1570-х років щодо козацтва можна вважати спробою вирішити проблему військово-служилої верстви на Придніпров’ї безпосередньо після Люблінської унії, коли король підтверджував права різних груп населення України. Реформа 1578 р. вже відступала від попередніх позицій, оскільки передавала козаків у владу черкаського й канівського старост. Але загалом під тиском об’єктивних обставин уряд мусив іти шляхом визнання суспільно-правових особливостей українського козацтва. У
середовищі козацтва подібний шлях відстоювало козацтво боярського походження, бо саме так воно могло зберегти свої суспільні привілеї.
Отже, однією з найбільш поширених у панівних колах Речі Посполитої наприкінці XVI ст. ідей щодо вирішення козацького питання було потрактування козацтва як форми військового найманства. Ідею військового найманства козаків підтримувалася українськими авторами. Головна причина помилковості поглядів на козацтво як на звичайних найманців полягала в тому, що цим самим ігнорувався соціально-становий бік козацької проблеми.