Політичні та правові ідеї в Україні за гетьманства Івана Виговського: Гадяцький трактат (1658) та «Перелік пунктів і покірних прохань польському королю і Речі Посполитій» (1659)

Після укладення Московсько-Переяславського договору Б.Хмельницький намагався розв’язати кілька політичних проблем, які В.Смолій та В.Степанков безпосередньо пов’язують з реалізацією української державної ідеї.

У ході воєнних дій проти Польщі, гетьман звертає свій погляд на Швецію. У вересні 1655 року, коли розпочалася польсько- шведська війна, Б.Хмельницький пропонує шведському королю Карлу-Густавові союз проти Польщі за умови, щоб усі руські (українські) землі Речі Посполитої були віддані Україні. У січні 1657 року шведи привезли проект такого договору. Але смерть гетьмана і відповідні потуги Московської держави не дозволити його зреалізувати.

Наступник Б.Хмельницького - Іван Виговський - продовжував один із зовнішньополітичних аспектів політики Б.Хмельницького спрямованої на пошук союзників у боротьбі проти потенційного (точніше, реального) ворога, яким у другій половині XVII ст.

Варто нагадати, що біля витоків Гадяцького трактату (ймовірно його автор) стояв Юрій Немирич (1612—1659) - яскрава постать державного, політичного діяча, цікавого мислителя, права рука Івана Виговського у міждержавних відносинах. А сама ідея створення козацького князівства була не новою, а проголошувалася ще українськими політичними мислителями XVI століття, зокрема Й.Верещинським (Задніпровське князівство). Реальні спроби її впровадження припадають на середину XVII століття. Ще А.Кисіль у листі до гнєзнинського архієпископа М.Лубенського від 31 травня 1648 року свідчив, що козаки, повставши, хотіли установити «нове князівство, столицею якого має бути Київ». Ідею князівства Руського усно висловлював у переговорах із польськими послами Б.Хмельницький, через що шляхетська пародія на його універсал від 10 квітня 1653 року іронічно називає гетьмана «великий князь руський». Але, за спостереженнями В.Шевчука, в офіційних актах Б.Хмельницького ця ідея ніде виразно не проступає — ані в Зборівському, ані в Білоцерківському договорах, ані в переговорних листах із чужоземними володарями: Московією, Польщею, Швецією, Семигородом, Бранденбурзьким князівством [153. С.88-

99].

У політичному аспекті за Гадяцьким трактатом козацька Україна як Руське князівство поверталася на правах чи то автономії, чи то федеративної частини до складу Речі Посполитої (держава трьох народів, окрім поляків і литвинів - руських; таке об’єднання народів з одній державі називалося «союз»). Декларується, щоб ці народи «у межах своїх (йдеться, найпевніше, про етнографічні межі) і свободах залишалися непорушені, як були перед війною, і за правами, описаними в радах, у судах і вільному виборі государів своїх та великих князів литовських та руських», кордони й волості тих народів мають бути непорушні.

Руське князівство мало будуватися за зразком Великого князівства Литовського. Мали бути «спільна рада і спільні дії супроти кожного ворога [136. С.313], власна судова система, окрема для шляхти, визначалася урядова структура: канцлери, підканцлери, маршалки, підскарбії та ін. Поновлювався дореволюційний адміністративно-територіальний поділ. Цікавий пункт щодо князів: вони не повинні «захоплювати вищої прерогативи або першенства понад шляхетський стан». Встановлювався трибунал Великого князівства Руського в Житомирі, мав визначитися статус надвірних судів.

Безпосередньо князівство мав очолювати гетьман (підкреслення наше - авт.), котрий виступав також київським воєводою і першим сенатором. Гетьману в князівстві давалася «повна влада над усім лицарством, шляхтою, що є на Україні» з правом виключати із війська. Влада гетьмана була довічною, а вибори гетьмана не були вільними: після його смерті українські стани лише мали право обирати 4-х претендентів, з-поміж яких король призначав руського гетьмана. Утворювалася мала скарбниця Великого князівства Руського, куди збиралася б кварта на військо. Старости мусіли жити у староствах. Усі маєтності та надання не могли бути нікому дані без «письмового дозволу його милості пана гетьмана запорозького». Встановлювався термін: «український громадянин». Руське князівство цілковито позбавлялося такої важливої ознаки державного суверенітету, як право на відносини з іншими країнами. Збройні сили князівства мали складатися з 60 тис. і 10 тис. найманців. Все, що видавалося з королівської канцелярії й суперечило пактам, оголошувалося нечинним, при переговорах з Москвою мали враховуватися інтереси України.

У соціально-економічному аспекті угода передбачала поновлення форм феодального землеволодіння, визиску селян і міщан, які існували до 1648 р., повернення до маєтків панів.

У релігійно-культурній царині статті угоди визнавали свободу релігійного віросповідання (православного чи католицького) й поновлювали права православної церкви на теренах українських земель (куди сягає «мова народу руського»). Щодо унії, то в одному примірникові угоди передбачалося її збереження, в іншому - вона підлягала ліквідації не лише в Україні, ай у Польщі та Литві. Дозволялося відкриття двох академій (з такими правами, як і краківська) та без обмежень - середніх шкіл «із вільним викладанням» та друкарень.

Пакти були стверджені королівською присягою та сеймовою постановою, однак реалізувати цей блискучий план не вдалося через антипольські настрої в Україні: широкі кола козацтва договору не зрозуміли і не прийняли, а також суперечливу позицію Варшави і тиск Москви. На думку визнаного фахівця у цій сфері - В.Шевчука - тут зіграло роль «кілька факторів: у війні з поляками буле пролито забагато крові, відтак взаємна ворожнеча стала непереборною — це перше; друге — національна ідея найвищого рівня українськими інтелектуалами не вселялась у народ, а більше втілювалось на рівні боротьби за права та вольності та конфесійному; відтак народ до таких високих перетворень не був готовий; третє — в договір увійшли пункти, які суперечили козацькому звичаєвому праву, саме вони найбільше суспільність і дратували; четверте — росіяни, як досвідчені завойовники, миттю помітили політичний дисбаланс між козацькою верхівкою, яка була переважно шляхтою, та низами і скористалися соціальною демагогією, вбивши між ними клина і віднайшовши своїх «прилизнів-ренегатів (М.Пушкар, Я.Барабаш), які й розкололи суспільство».

Зрештою, В.Шевчук стверджує, що Гадяцькі пакти були лише компромісною формою погодження з поляками, через це тільки частково відбивали позицію І.Виговського та його оточення. Про це свідчить інший документ: «Перелік пунктів і покірних прохань І.Виговського польському королю і Речі Посполитій», складений після Гадяцьких пактів (1659 р.) [156. С.332-345], який дослідник вважає його персональною програмою:

По-перше, гетьман прагнув об єднати під своєю булавою весь український народ (ідея соборності, яка має свою історію), через це подавав вимогу приєднати до визначеної козацької території, тобто Великого князівства Руського, воєводства Руське (Галичину), Волинське та Подільське. По-друге, вказувалося на потребу створення збірника законів, а гетьману мали надати повну владу. По-третє, рішуче вимагалося скасувати унію, тобто привести Козацьку державу до одно-конфесійності, також встановити, крім існуючого, суд для духовенства. По-четверте, розширити права православної української шляхти на всій території, а що найцікавіше: обстоювалося право на нові свободи: «Вільний народ до вільного приходить і єднається і, чого треба, просить», тобто союз розглядається не задля підданства чи підлеглості, а задля ширшого задоволення суспільних потреб рівних однаковою мірою народів — надзвичайно важливе подання.

Впадає у вічі деяка суперечність у пізнішій позиції І.Виговського, висловленій у «Переліку пунктів...» щодо форми державного устрою та особистій політичній позиції ймовірного автора Гадяцького трактату Ю.Немирича. Останній був послідовним прихильником республіканської форми правління й федеративного устрою держави (найкращий приклад для нього — Швейцарська конфедерація та Голландія). На думку Ю.Немирича, саме такий устрій був здатний забезпечити громадянські свободи і релігійну толерантність. Ці погляди Юрія Немирича знайшли відображення у найвідомішому його творі — трактаті «Discurs de bello Moscovitico» («Роздуми про війну з московитами»). 20-річний юнак (!) досліджує державний устрій і військо московитів: «Непідконтрольний законам священний характер країни так зміцнює владу, що, сповнені забобонної шани, вони ні свободи не прагнуть, ні неволі, само собою зрозуміло, дарованої Богом і царем, не відчувають і не уникають. Звідси цар такого схильного до забобонного страху народу втішається надмірним славослів’ям і найбільшою, порівняно з іншими, могутністю» [подаю за: 85]. Юрій Немирич віддає перевагу державному устрою Речі Посполитої — монархії, але де- факто республіки зі всесильним сенатом (підкреслення наше - авт.), хоча й вказує на значні її недоліки.

В останньому творі - Маніфесті до володарів Європи (1658) - Ю.Немирич, випереджаючи думки, викладені 1710 року Пилипом Орликом, Ю.Немирич доводить необхідність денонсації

Переяславських угод. Проте навіть після блискучої перемоги українського війська над московитами під Конотопом 24—28 червня 1659 року справа Івана Виговського була приречена на поразку. Повстання полковника Івана Богуна і кошового Запорозької Січі Івана Сірка перекреслило всі сподівання нашого героя на незалежну Українську республіку. В кінці серпня цього ж року Юрій Немирич загинув на Чернігівщині, як писав Ігор Лоський, «вбитий українськими руками, що виконували волю ворогів України» [76.

С.139].

Що стосується оцінки головного документу гетьманства І.Виговського - Гадяцького трактату, то тут серед вітчизняних істориків немає одностайності - від вкрай негативного (І.Крип’якевич [62], В.Смолій, В.Степанков [123J), М.Пасічник [100] до цілком позитивного (М.Грушевський [38], В.Шевчук [153, 156]).

Перші вважають, що немає жодних підстав перебільшувати значення Гадяцької угоди як пам’ятки української (і польської) політичної думки. Її основні положення запізнилися щонайменше на 100 років. Можна було б говорити про їх прогресивне значення 1569 р. (під час укладення Люблінської унії), та й то за умови, коли б усі без винятку етнічно-українські землі об’єднувались в межах Руського (українського) князівства на чолі з українським князем, яке б на рівні (в політичному плані) та спільно з Польщею і Литвою створювало триєдину конфедеративну спілку. Гадяцька угода, на їхню думку, була величезним політичним кроком назад, і означала відхід від державної ідеї, сформульованої Б.Хмельницьким, і поверненням до ідеї автономізму 1648 р., перекреслюючи найголовніші національно-політичні й соціально-економічні

завоювання першого періоду національної революції.

Свої висновки такі вчені арґументують тим, що укладена угода, по-перше, передбачала відмову еліти від такого важливого принципу державної ідеї, як соборність України, оскільки узаконювала розподіл українських земель на дві частини (одна складала власне Руське князівство, друга залишалася невід’ємною складовою частиною Польщі) й таким чином унеможливлювала їх об’єднання в кордонах національної держави [див.: 123]; по-друге, докорінним чином змінювала політичний устрій козацької України і зводила нанівець її державний суверенітет (уряд втрачав

самостійність у проведенні внутрішньої політики й цілковитого позбавлявся права на зовнішньополітичну діяльність, а поновлення польської форми адміністративно-територіального поділу вело до ліквідації витвореного у ході революції національного полково- сотенного устрою) [123. С.402]; по-третє, скасовувала нову модель соціально-економічних відносин і поновлювала велике та середнє феодальне землеволодіння - фільварково-панщинну систему господарства, кріпацькі відносини, тобто дореволюційні форми соціального визиску трудящих, втрату останніми особистої свободи та прав власності на землю й сільськогосподарські угіддя (на чільне місце в соціально-політичному житті знову висувалося шляхетство) [123. С.402]; по-четверте, реалізація умов

Гадяцького трактату вела до вибуху народного повстання, оскільки основна маса населення держави не примирилася б із втратою своїх завоювань у національно-політичній та соціально-економічній царинах.

Вчені-апологети Гадяцького договору також мають рацію. Вони вважають, що у проектах І.Виговського українська державна ідея як національна (національно-визвольна) піднялася на якісно вищий щабель. Як безсумнівний вони вважають той факт, що Іван Виговський хотів витворити з України державу європейського зразка під протекторатом польського короля з усіма (окрім вільних зносин з іншими державами) ознаками суверенної держави [див.: 153. C.130-143]. Він хотів певною мірою відійти від засад демократичної республіки (суто українського явища унікального в історії середньовічної Європи), і за Б.Хмельницьким - перетворити Україну у змішану аристократично-демократичну республіку або й аристократичну на зразок Великого князівства Литовського з близьким до обмеженого монархічним гетьманським правлінням.

Зрештою, реально піднята І.Виговським ідея реалізації українського суверенітету через створення Козацької держави з фактично монархічною формою правління ще довго, принаймні до початку ХУДІ ст., залишалася актуальною в теорії та практиці українського державотворення.