<<
>>

Національно-демократичні об’єднання та політичні партії в Україні кінця XIX — початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. за умов кризи загальноросійського на­родництва в Україні з’являються нові групи радикальної молоді, що прагнули перетворити український рух з переважно просвітянсько-культурного на політичний, орієнтуючись при цьому на власне націо­нальні цінності, забарвлені ідеями соціальної справедливості.

З цих “свідомих українців” у 1892 р. утворилося “Братство тарасівців”, першими членами якого були брати Міхновські, Є. Черняхівський, І. Липа, Б. Грінченко, М. Вороний та інші, які особливого значення надавали впровадженню в побуті інтелігенції української мови. Вони надрукували у львівській “Правді” свою програму, де зобов’язувалися бути “чистими українцями”. Поряд з цим, в середині 90-х років у Київському університеті активно діяв гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну на чолі з сином В. Антоновича — Д. Антоновичeм, та помірковану, але також соціалістичну, “драгоманівську” з К. Василснком та М. Ковалевським, до яких була близька Леся Українка. На цьому тлі в 1897 р. у Києві створюється український соціал-демократичний гурток, а в 1899 р. у Харкові під проводом Д. Антоновича засновується Революційна українська партія (РУП), яка відкрито висуває гасло самостійної України і поширює з Буковини та Галичини нелегальну національну літературу.

Таким чином, як пише Д.Дорошснко, наприкінці XIX ст. в громадсько-політичне життя вступає нове покоління українців, “вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісного українського на­ціоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задово­льнялися лише культурницькою діяльністю, а хотіли здобути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамках власних організацій” [7,с.318].

У свідомості людей, зорганізованих у РУП, синкретичне поєднувалися національні і соціалістичні ідеї, але поступово між її членами посилювалося розмежування.

Дуже швидко від цієї партії відок­ремилася група власне націоналістичного спрямування (з гаслом “Україна для українців”), на чолі з М. Міхновським, що основною метою проголосила утворення самостійної держави. В 1902 р. вона перетворилася в Українську народну партію (УНП), яка проіснувала до 1907 р., відновившись через десять років під назвою Української партії соціалістів-самостійників (УПСС). У своїй праці “Самостійна Україна” М. Міхновський ще в 1900 р. писав: “Доки хоч на одному клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе зброї, доти всі покоління українців ітимуть на війну. Війна провадитемсться всіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою” [45].

Але основна частина членів РУПу не пішла за М. Міхновським і, орієнтуючись все більше на марксизм, у 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), що в політичній сфері обмежувалася гаслами автономії України, її очолили В. Винниченко, С. Петлюра і М. Порш, які намагалися зберегти рівно­вагу між національними та соціалістичними пріоритетами, су­перечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони вважали, що ця партія має бути виключно національною організацією, до якої входили б тільки українці. Це аж ніяк не в’язалося з відомим марксистським гаслом “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” Тому не дивно, що ще за рік до перейменування РУП на УСДРП від них відокремилась група більш послідовних соціал-демократів під проводом М. Меленевського (“Спілка”). Останній вважав, що УСДРП має бути автономною складовою частиною РСДРП, репрезентуючи інтереси робітничого класу України безвідносно до національності окремих її членів.

Ідейна боротьба та відповідні розколи в РУП наочно демонстру­вали ціннісні орієнтації представників українського ліворадикального руху, що поєднував націоналістичні й соціалістичні тенденції. Одні його представники, як М. Міхновський, рішуче висловлювалися за пріоритет національних цінностей (які все більше усвідомлювалися як національно-державницькі), не відмовляючись при цьому і від соціа­лістичного ідеалу.

Інші, як М. Меленевський, навпаки, віддавали пере­вагу соціал-демократичним гаслам, вважаючи вирішення національ­ного питання похідним від розв’язання соціально-економічних проблем. Треті, а таких серед українських соціал-демократів була біль­шість, намагались поєднати національні й соціалістичні цінності. Останнє було привабливим для багатьох, але гальмувало розробку стрункої концепції та вибору конкретної стратегії політичної гри, яких так бракувало проводу УСДРП під час революційних подій 1905 — 1907рр. та 1917—1919рр.

Зазначені тенденції в українському національно-визвольному русі мали наприкінці XIX — початку XX ст. відповідні аналогії в політичному житті хіба що не всіх поневолених народів царської Росії. Такі саме націоналістичні, національно-соціалістичні та cоціалістично-інтернаціональні течії спостерігаємо тоді у визвольних рухах фінів, грузин, латишів, поляків, євреїв та багатьох інших народів за винятком лише етносів мусульманської культурної традиції, в свідо­мість яких соціалістичні гасла прищеплювалися вкрай погано. Так, у радикальній частині єврейства, дуже чисельного в польських, литовських, білоруських та українських губерніях, а одного боку, бачимо зростання суто національно-дсржавницького напряму — сіо­нізму, а з другого — поширення соціал-демократичної ідеології виразно національного забарвлення. Остання стає теоретичним тлом Бунда, утвореного в 1897 р. на таємному з’їзді представників єврейських робітничих гуртків у Вільно (Вільнюсі). Але певна кількість єврейських марксистів, що спочатку була пов’язана з Бундом, згодом відійшла від нього і опинилась у лавах російської (інтернаціона­лістичної) соціал-демократії.

Поєднання національних та соціалістичних ідеологічних засад в свідомості діячів українського визвольно-демократичного руху кінця XIX — початку XX ст. є цілком зрозумілим явищем, типовим для біль­шості народів Центральної та Східної Європи і Закавказзя, які не мали ще тоді власної державності і входили до складу багатонаціональних імперій, перш за все Російської та Австро-Угорської.

їх бездержавний стан об’єктивно зумовлював те, що на відповідних територіях влада, капітал, престиж, освіта знаходилися в руках представників пануючих етносів і тих людей з місцевого середовища, які вписувалися в соціо-культурний контекст імперської соціальної еліти. Тому в середовищі відповідних народів рух за соціально-скономічні права так чи інакше поєднувався з боротьбою за національно-державне самовизначення, з перевагою першого або другого компонентів цього суперечливого ідейно-політичного комплексу.

За умов зростання і радикалізації молодіжного соціалістичної орієнтації руху з середини 90-х років XIX ст. пожвавлюється і гро­мадська діяльність поміркованих представників української інтеліген­ції старшого віку. В 1897 р. у Києві за ініціативою В. Антоновича та О. Кониського відбувається з’їзд представників українських громад більш як з 20 різних міст. Внаслідок цього була створена “Загальна українська безпартійна демократична організація” (ЗУБДО), назва якої свідчить про небажання її засновників брати участь у відкритій політичній боротьбі. Метою цього об’єднання була широка культурно-Просвітницька діяльність, зокрема через організацію урочистих свят­кувань ювілеїв українських діячів — І. Котляревського в 1903 р., М. Лисенка в 1904 р. та інших. Така робота ЗУБДО, безумовно, сприяла зміцненню та піднесенню українського національного руху, але пов­ністю не могла задовольнити прагнень суспільства, яке на межі XIX — XX ст. все більше радикалізувалося і політизувалося.

Організаційне оформлення лівої гілки українського національно­го руху в РУТІ стало поштовхом до власне політичної самоорганізації поміркованих сил. У 1904 р. за ініціативою Є. Чикаленка ЗУБДО перетворюється в Ліберальну партію (ЛП), що ставила на меті встановлення конституційного правління, проведення широких соціальних реформ і здобуття повноти національно-культурних прав для українців у межах федеративної Росії. Але загостррення революційної кризи та початок справжньої політичної боротьби у зв’язку з швидкою радикалізацією суспільної свідомості під час Російсько-японської війни 1904 —1905 рр.

зумовили зміну назви цієї організації, яка стала називатися Українською радикально-демократичною партією (УРДП). Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною партією, дуже подіб­ною до російських кадетів. Її членами були такі видатні культурні діячі, як С. Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушсвський, Д. Дорошeнко та інші, які висували перш за все гасла автономії України та земельної реформи.

Таким чином, на момент революційного вибуху 1905 р. в українському суспільстві вже склався спектр власних політичних сил, які репрезентували погляди окремих національне-інтелігентських кіл. Вони прагнули втілення народницько-соціалістичних ідеалів й українізації суспільно-політичного життя, а найрадикальніші з них висунули гасло здобуття державної незалежності. Але цей спектр ідей­но-політичних сил був, як і сама соціальна структура українського сус­пільства того часу, не повним і занадто ухиленим “ліворуч”. Молодь жадала швидких перетворень і прагнула до рішучих дій, що було пов’язано з абсолютною перевагою в українському русі лівих націо­нально-соціалістичних сил. Помірковані ліберали старшого поколін­ня, значно культурніші і досвідченіші, не могли конкурувати з нею щодо впливу на загал національне свідомого українства.

Більше того, сильна радикальна тенденція українського руху за умов високого ступеня “зросійщення” панівних верств, змушувала консервативніші шари нації орієнтуватися на загал ьноімперські партії відповідного напрямку. Як писав у зв’язку з цим Д. Дорошенко, всі українські партії “прийняли в свої програми соціалістичні гасла” і український рух відзначався радикалізмом. Нечисленні консервативні елементи серед українського громадянства так і не сконсолідувалися і замість того, щоб “прилучитися до українського національно-автоно­мічного руху й, зайнявши в ньому певне місце, зрівноважувати в країні соціальні змагання лівіших елементів, українське панство остаточно зв’язало свою долю з всеросійською реакцією та централізмом і тим підкопувало свою власну будучність як суспільної верстви” [7, с.320].

Національно-соціалістична орієнтація українських політичних груп не могла забезпечити їм переважаючого впливу в українських гу­берніях, особливо в російськомовних містах. Тут, як і взагалі в індуст­ріальних районах, наприклад у Донбасі, з самого початку доби промислового перевороту існував високий, якщо не переважаючий, відсоток російського за походженням пролетаріату, службовців та ін­женерно-технічної інтелігенції. Підприємства, шахти і кар’єри, за­лізниці тощо утворювалися на російськомовних засадах. Тому люди з україномовного (так само, як і з єврейськомовного) середовища пів­денних та південно-західних губерній, які йшли туди працювати, включалися в наперед визначену суспільно-культурно-мовну структу­ру, змушені були адаптуватися до неї і часто-густо, не маючи чіткої на­ціональної самосвідомості (офіційно українці і росіяни вважались “руськими”, православними), ідентифікували себе з відповідним ста­ново-класовим російськомовним загалом. Для таких людей їх соціаль­но-економічний статус був більш значущим, ніж національне поход­ження, і тому, включаючись у загальну боротьбу за свої людські права, вони в переважній більшості підпадали під визначальний вплив загальноросійських партій лівої, соціалістичної спрямованісті. А це, у свою чергу, сприяло подальшій нівіляції їх національної самосвідо­мості.

Соціалістична пропаганда серед студентства та робітників промислових центрів України проводилась вже з 80-х років. У наступ­ному десятилітті вона набула більш виразного характеру і поряд з соці-ал-демократичними гуртками та групами Харкова, Одеси, Миколаєва, Херсона, Полтави, міст і селищ Донбасу, в Києві та Катеринославі, подібно до петербурзького “Союзу боротьби за визволення робітничого класу”, утворюються власні “Союзи”. Спільно з петер­бурзькими і московськими, київські й катеринославські активісти виступили ініціаторами скликання у Мінську в 1898 р. І з’їзду Російсь­кої соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Таким чином, у багатьох містах України у російськомовному середовищі, де були люди різного національного походження — росіяни, українці, євреї та пред­ставники інших народів, паралельно з формуванням національних со­ціалістичних організацій відбувався і процес створення загальноро-сійеьких політичних структур лівого спрямування.

Із загальноросійських лівих партій, що діяли в українських губер­ніях, слід виділити найрадикальніші — анархістів, а також соціал-де­мократів і соціалістів-революціонерів (серед останніх завжди більш-менш чітко існував розкол, а подекуди і відкрита ворожнеча між “правими” та “лівими” крилами відповідних течій).

Анархісти мали успіх переважно в південних містах із строкатим етнічним складом, особливо в Одесі та Катеринославі. Вони були відо­мі гучними ексцесами і кривавими терористичними актами під час революції 1905—1907 рр., на кінець якої більшість з них опинилася за ґратами. З новою силою хвиля анархізму, пов’язана з іменем Н. Махна, охопила південь України вже в 1918 — 1920 рр., але підґрунтя її фор­мувалося саме в перших роках XX ст., коли анархістські ідеї набули значної популярності в радикальних за своїми настроями напівосвічених гуртках в основному декласованої молоді.

Російська соціал-демократична робітнича партія, що була створе­на в 1898 р., вже після свого II з’їзду в 1903 р. фактично розкололася на дві конкуруючі фракції, що поступово ставали окремими партіями. Більшовики, які пішли за В. Леніним, були за активні революційні дії і відкидали союз з лібералами, прагнучи до власної диктатури під на­звою “диктатура пролетаріату”. Меншовики, на чолі з Л. Мартовим, були, навпаки, прихильниками реформістського перетворення сус­пільства, розраховуючи на співпрацю з лібералами, орієнтувались на парламентську форму правління. Представники РСДРП, склад якої в національному відношенні, як і всіх інших лівих партій, був надзвичайно строкатим, діяли активно і мали в Україні чималий успіх переважно в денаціоналізованому фабрично-заводському середовищі, де при безпосередній участі більшовиків у 1905 р. утворювалися перші ради робітничих депутатів.

Близькими до російських соціал-демократів в ідейно-політичному відношенні були українські соціал-демократи та єврейські бундівці, які водночас відстоювали принципи національно-тсриторіальної (перші) та національно-культурної (другі) автономії. Спроба об’єднати дві гілки російської соціал-демократії з відповідними національними течіями в квітні 1906 р. не мала практичних наслідків. У подальшому ці організації розвивалися окремо. Поразка революції 1905 — 1907 рр. та як наслідок жорсткий курс уряду П. Столипіна зумовили зменшення політичного впливу цих сил аж до часів першої світової війни.

Численною і енергійною, але на відміну від РСДРП (особливо більшовиків) погано організованою в загальнодержавному масштабі силою була Партія соціалістів-революціонерів (ПСР), що зорганізува­лася в 1901 — 1902 рр. внаслідок об’єднання численних постна-родницьких груп на чолі з М. Натансоном, В. Черновим, Г. Гершуні та іншими й тривалий час не мала навіть власної програми. Це, як і значний ідейно-політичний синкретизм світогляду її членів, неминуче призводило до розмежування різних есерівських течій, частина яких обирала тактику індивідуального терору, що було характерно, зокрема, для Одеського відділення партії. Від цих екстремістів, які називали себе “максималістами”, вже в 1906 р. відокремилось праве крило пар­тії, що утворило Партію народних соціалістів (ПНС). Остання протя­гом наступних років користувалася істотним впливом і в межах українських губерній, переважно в російськомовних середніх та мало-заможних верствах, використовуючи виключно цивілізовані форми боротьби та блокуючись з іншими політичними демократичними силами російськомовного населення.

У загальноросійському політичному спектрі ПНС, гуртуючись на­вколо часопису “Русскос богатство”, займала лівоцснтриську позицію, чим привабливала українських інтелігентів. Тому в різні часи до неї на­лежали такі відомі українські діячі, як С. Єфремов, та російськомовні митці українського походження, як В. Короленко. В Державній думі до народних соціалістів, соціалістів за назвою та лібералів по духу, була близька фракція “трудовиків”.

Політично-ціннісні орієнтації власне українських (радикальних) партій початку XX ст. обумовлювали той факт, що інтелігенція російсь­комовних міст, утому числі й українського походження, орієнтувалась на загальноросійські сили, найчіткіше і найяскравіше репрезентовані Конституційно-демократичною партією (КДП) на чолі з П. Мілюковим, яка утворилась у 1905 р, В Україні до неї належали такі поважні культурні і громадські діячі, як І. Лучицький, Я. Яснопольський, Ф. Штейнгель, Д. Григорович-Барський, В. Наумснко, М. Василснко та інші, багато з яких згодом співпрацювали з П. Скоропадським під час існування геть­манської Української держави 1918 р. У Києві вони гуртувались переваж­но навколо газети “Свобода й право”.

Ідейно та організаційно представники “кадетської” партії були органічно пов’язані з земствами, університетськими колами, різнома­нітними громадськими об’єднаннями ліберального спрямування. Тому чимало представників української творчої еліти, працюючи на тсрені розвитку національної культури, були прихильниками саме цієї “Партії народної свободи”, як, наприклад, майбутній перший президент Української академії наук В. Вернадський. Після розвалу Російської держави наприкінці 1917 р. представники цього напрямку на чолі з В. Науменком утворили в Києві Українську федеративно-де­мократичну партію (УФДП), що вважала себе наступницею І продовжувачкою ідей М. Драгоманова.

За зазначених вище причин консервативні кола в Україні, безвід­носно до етнічного походження своїх представників (за винятком дея­кою мірою поляків) орієнтувались на загальноросійські праві партії. Передусім мається на увазі право-центриський “Союз 17-го Окгября”, очолюваний О. Гучковим, що об’єднував підприємців, землевласників і консерваторів із земського середовища. Прихильників таких відверто реакційних об’єднань, як Російська монархічна партія або шові­ністичний погромно-чорносотснний “Союз русского народа” в українському середовищі, практично не було, хоча діяльність цих сил відчувалась і в містах України. Представники останніх у 1908 р. засну­вали в Києві “Клуб русских националистов”, що ставив за мету бо­ротьбу з українським рухом.

Усі праві організації завжди були під таємним, а часто навіть під наявним протекторатом уряду, мали від нього різного роду субсидії й протекції. В університетах існували філії правих організацій — так звані “Союзьі академистов”, що об’єднували монархічні елементи серед студентства, їм протистояли загальноросійські ліві та українські, також переважно соціалістичної орієнтації, гуртки молоді, за якими невпинно стежила поліція.

Певним відзеркаленням питомої ваги окремих політичних сил в українських губерніях були результати виборів у 1905 р. у І Державну думу. Всього від України було обрано 102 депутати, 45 з яких об’єднались у фракцію під назвою “Українська парламентська грома­да” (УПГ), що мала свій друкований орган “Украинский вестник” з го­ловним редактором М. Славинським та секретарем Д. Дорошенком. З цією фракцією активно співробітничали такі відомі українські гро­мадські діячі, як М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, О. Русов та інші. Основу політичної платформи УПГ становила автономія України. В II Державній думі (вона проісну­вала з лютого по червень 1907 р.) УПГ мала вже 47 голосів, але за новим виборчим законом, що був оголошений у день розгону цього дорадчого органу 3 червня 1907 р., шансів на перемогу демократичних кандидатів ставало значно менше і III та IV Державні думи були істот­но правіші за попередні.

За умов післяреволюційної реакції та посилення утисків відбу­вається (1908) об’єднання майже всіх українських партій і політичних груп на засадах автономізму, конституціоналізму та парламентаризму. Наслідком цього було утворення Товариства українських поступовців (ТУП), згуртуваного, в основному, на базі ліберальної за своїм духом УРДП. Водночас чимало українських радикалів з соціалістичною і націоналістичною свідомістю були змушені емігрувати переважно до Австро-Угорщини, де встановили безпосередні зв’язки з галицькими політичними силами.

Незважаючи на поразку революції 1905 — 1907 рр. та істотне зниження політичної активності в наступні роки, її наслідком було здобуття права на українське друковане слово, національні громадсь­ко-культурні організації, навіть політичного характеру (наприклад, ТУП). Залишились окремі “Просвіти”, що виникли в 1905 — 1906 рр. у багатьох містах на зразок галицьких закладів, українські культурні клуби, створено в Києві Українське наукове товариство, близько 20 українських часописів. Збільшився контингент свідомої української інтелігенції, й українська національна ідея почала глибше пускати ко­ріння в свідомість простого народу. Все це формувало грунт для на­ступних бурхливих подій, пов’язаних з боротьбою за національну дер­жаву та розбудовою власних культурних, зокрема, наукових інституцій.

Водночас революційні події першого десятиліття XX ст. остаточно закріпили відчуженість від українського національного руху консер­вативної меншості української громадськості переважно лівобережних дворян, нащадків козачої старшини. Ця меншість, яка щиро підтриму­вала паростки національного відродження в XIX ст., але відмежу­вавшися від соціального радикалізму українських політичних груп, так і не змогла сконсолідуватися. Тому в наступних подіях представники цього прошарку або не зуміли визначити власної позиції, змшюючи погляди і орієнтації відповідно до перебігу подій, або однозначно пов’язували свою долю з загальноросійським консерватизмом.

Істотно інша ситуація мала місце в західноукраїнських землях, які ще наприкінці XVIII ст. увійшли до складу Австро-Угорської імперії. “Весна народів” 1848 р. знайшла свій відгук у серцях галичан-русинів і з цього часу на їх землях розпочинається національний політичний рух, органічно пов’язаний, як і в Подншров’ї та на Слобожанщині, з культурним, зокрема літературно-науковим поступом. Ситуація в Галичині значно ускладнювалася тим, що в ній постійно точилася жорстка боротьба між українською, переважно селянською, більшістю та польською, впливовою і заможною, землевласницькою меншістю. Крім того, в самому русинсько-галицькому національному русі не було єдності. Він був розколотий між консерваторами-москвофілами, які чекали допомоги від царської Росії, та радикалами-народовцями, що розраховували на власні сили.

Заборона українського друкованого слова в Подніпров’ї сприяла перенесенню центру відповідної діяльності до Львова. В Галичині утворюються нові національні українські товариства — “Руська бесіда”, “Просвіта”, “Літературне товариство імені Т. Шевченка”, яке незаба­ром перетворилося на відому наукову установу.

Значний і всебічний вплив на кращих представники галицького українства мав М. Драгоманов. Особливо зазнали його І. Франко та М. Павлик — засновники і лідери галицької Української радикальної партії (УРП). Вона зорганізувалася наприкінці 80-х років ХЕХ ст. і своєю метою ставила перш за все оборону штересів селян, наголошу­ючи на соціально-економічних, політичних і національно-культурних правах народу. На гроші, зібрані на Наддніпрянщині, УРП видавала газети “Народ” і “Хлібороб”. Вона провела своїх кандидатів до Галицького сейму та парламенту у Відні. На цей час і народовці вже мали власну політичну організацію — Народну раду, що “як головні гасла поставила —не без впливу Наддніпрянщини —розвиток народ-дості, поступ і лібералізм, демократію і федералізм” [46,с.317].

У 90-х роках XIX ст. в щейно-політичному житті Галичини відбуваються значні зміни. Праве крило УРП, що поступово відходило від радикально-соціалістичних гасел, об’єднавшись з народовцями, ство­рило нову — Національно-демократичну партію (НДП), яка перебрала провід у політичному житті народу. В 1895 р. Ю. Бачинський в книжці “Україна Ірридснтна” обгрунтував необхідність для повноцінного націо­нального життя утворення незалежної Української держави [47]. Того ж року заяву про самостійність українського народу як мету політичних вимог проголосила на своєму з’їзді у Львові УРП. У 1899 р. ліве крило НДП створило нову Українську соціал-демократичну партію (УСДП) на чолі з М. Ганкевичем і своєю метою проголосила створення “вільної Української держави, Української республіки”.

Наступного року в Львові на публічному вічі українського студен­тства прийнято резолюцію, де зазначалося, що його ідеалом є створен­ня самостійної Української держави. Цю резолюцію підтримали газета “Діло” та І. Франко на сторінках “Літературно-наукового вісника”. Тоді ж, як уже зазначалося, М. Міхновський на таємних зборах української молоді в Харкові та Полтаві також виголосив як мету ство­рення власної незалежної держави.

Таким чином, на 1900 р. гасло утворення незалежної Української держави поширилось по всій Україні, від Західного Бугу до Сіверського Дінця. В Галичині його підтримували представники як ради­кальних, так і ліберально-демократичних українських кіл.

Дуже важливе значення для справи єднання наддніпрянських і галицьких культурно-політичних сил мав переїзд до Львова учня В. Антоновича — М. Грушевського, який у 1894 р. зайняв відкриту в місцевому університеті кафедру української історії. При найтіснішій співпраці з І. Франком та іншими галицькими і наддніпрянськими вченими він організував у Науковому товаристві імені Т. Шевченка широкомасштабну дослідницьку роботу. Значна роль у розбудові української національної культури на початку XX ст. належала також А. Шeптицькому, який у 1900 р. став митрополитом греко-католицької церкви в Галичині.

За умов конфронтації з польськими колами, що все загострювала­ся напередодні Першої світової війни, серед русинсько-галицької мо­лоді значно поширився військово-патріотичний рух (організації “Сі­чові стрільці”, “Соколи” тощо), орієнтований на радикальні політичні сили. Все це сприяло згуртуванню і зростанню національного руху За­хідної України, що мало особливе значення саме тоді, коли на території Російської імперії після поразки революцлії 1905 — 1907 рр. умови для вільного національно-політичного розвитку знову стали ма­лосприятливими. В середовищі галицьких українців у ці роки теплий прийом знаходили національні політемігранти, зокрема Д. Донцов.

<< | >>
Источник: Ю. ПАВЛЕНКО, Ю. ХРАМОВ. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ у 1917 —1919 рр. (історико-генетичний аналіз). Київ “Манускрипт” - 1995. 1995

Еще по теме Національно-демократичні об’єднання та політичні партії в Україні кінця XIX — початку XX ст.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -