2.1. Законодавче регулювання діяльності органів господарської юрисдикції в період становлення і розвитку капіталізму в Україні (XIX — початок XX ст.)
В історії української державності поява і діяльність судових органів належить періоду Київської Русі (IX — друга половина ХІІ ст.), коли суд не був відокремлений від адміністрації, а для судових порядків були характерними такі риси, як роздробленість судової влади, її зв’язок із земельною власністю, наявність церковного суду, що конкурував із державним судом [619][95].
За часів феодальної роздробленості в українських землях, тобто в південно-західній частині Русі, у таких її князівствах, як Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське і Галицьке (згодом Галицько-Волинське), функціонувала судова система, що сформувалася ще в період Київської Русі [232][96].
З другої половини ХІV ст. українські землі увійшли до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського, а після Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель перебувала у складі Речі Посполитої. На українські землі поширювалася діяльність польсько-литовських державних структур, у тому числі й розгалужена система центральних, місцевих та спеціальних судів [558][97]. З виникненням і розвитком козацької організації за порогами Дніпра у формі Запорозької Січі з’явилася судова система Січі, що складалася з курінних судів, а також суду військового судді, суду кошового отамана і Січової Ради [558][98].
Створення української національної держави стало одним із найважливіших результатів Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Складовою державного апарату, що сформувався на той період, стали судові органи. Судова система складалася з Генерального військового суду, полкових, сотенних і общинних (сільських) судів. Існували також церковні, цехові, третейські та ярмаркові суди. Після входження України у 1654 р. до складу Росії на Лівобережній Україні продовжувала функціонувати українська судова система.
Протягом тривалого періоду російський уряд практично не втручався в судоустрій і судочинство України [205][99]. Велике значення у справі перебудови судової системи в тій частині України, що знаходилася у складі Росії, мала судова реформа 1760–1763 рр., уже хоча б тому, що судова влада відокремлювалася від адміністративної [344][100].До кінця ХVІІІ ст. у результаті здійснення російським царатом імперської антиукраїнської політики була ліквідована українська державність на тій частині території України, що входила до складу Російської імперії. Водночас майже всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської імперії. Імперський державно-правовий лад поширювався і на територію України. Це стосується і його судової системи. Так, у досліджуваний період система судових органів була сформована на зразок російського судоустрою, законодавчо закріпленого в “Установленні про губернії” 1775 р. [462][101]. Розгалужена система судових органів існувала і на території захоплених Австрією західноукраїнських земель. Тут функціонувала судова система Австро-Угорської імперії.
Отже, в Україні протягом багатьох століть діяли різноманітні судові органи як вітчизняного, так і іноземного походження, що розглядали найрізноманітніші категорії карних і цивільних справ.
Проте початком створення на території України господарських судів у сучасному їх розумінні, чи “прототипу господарських судів” [102][102] можна вважати заснування комерційного суду в Одесі у 1807 р. [59][103]. Зазначимо, що комерційні суди на початку XIX ст. дістали значного поширення у Франції, Австрії, Італії, деяких землях Німеччини. Комерційні суди, як “особливі, самостійні і своєрідні” [354][104], покликані вирішувати справи, що виникали з торгових правовідносин незалежно від приналежності суб’єктів цих правовідносин до торгового чи іншого стану, з’явилися й у Росії на початку XIX ст.
Хоча найперші згадки про російські торгові суди містяться в статутній грамоті новгородського князя Всеволода Мстиславича 1135 р., даній церкві Іоанна Предтечі в Опоках.Самостійний суд був представлений договорами гензейським купцям, оскільки Новгород вів торгівлю з гензейськими містами [593][105]. Новоторговим статутом 1667 р. було передбачено створення спеціального судового наказу з купецьких справ, а також заснування митних судів [54][106]. Торгові суди функціонували й у період правління Петра I. Так, у 1699 р. у Москві діяла бурмистерська палата. У 1718 р. була створена Комерц-Колегія, покликана “дивитися над усіма торгами і торговими діями” [402][107]. У 1727 р. був заснований митний словесний суд. Як зазначалося, перший комерційний суд у Російській імперії був відкритий у 1807 р. в Одесі. У 1818 р. комерційний суд був відкритий у Таганрозі; у 1819 р. — у Феодосії (у 1832 р. переведений до міста Керч) [302][108]; у 1821 р. — в Архангельську; у 1832 р. — в Ізмаїлі (згодом переведений до Кишинева); у 1832 р. — у Санкт-Петербурзі; у 1833 р. — у Москві; у 1834 р. — у Новочеркаську; у 1853 р. — у Тифлісі. На початку 70-х рр. XIX ст. на території Російської імперії функціонувало 9 комерційних судів: санкт-петербурзький, московський, одеський, тифліський, архангельський, Війська донського, таганрозький, керченсько-єникольський і бессарабський. Відомство перших шести комерційних судів поширювалось лише на відповідні міста і повіти, а трьох останніх судів — відповідно на Ростов і Бердянськ, Кримський півострів і на всі міста Бессарабії [514][109]. У прибалтійських губерніях існували особливі комерційні суди — ветгерихти як відділи органів міського управління. Ці комерційні суди були скасовані у зв’язку з введенням у прибалтійських губерніях Судових статутів 1864 р. [375][110].
Як бачимо, комерційні суди існували у деяких містах тієї частини території сучасної України, що входила до складу Російської імперії на той період.
Поява комерційних судів у Росії була викликана об’єктивними соціально-економічними процесами, що відбувалися в країні у І половині XIX ст. і були пов’язані з формуванням феодальних відносин і визріванням відносин капіталістичних, зокрема, з розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Як зауважує Г. П. Тимченко, “основною причиною, що дала поштовх створенню комерційних судів, став бурхливий розвиток торгівлі в певних місцевостях Росії, які потребували досконаліших процесуальних форм” [578][111]. У західноукраїнських землях, що входили у XIX ст. до складу Австро-Угорської імперії, також функціонували торгові суди [231][112].На початку XIX ст. організація і діяльність комерційних судів у Росії регламентувалася конкретними статутами цих судів. Так, діяльність комерційного суду міста Одеси здійснювалася на основі норм “Статуту комерційного суду для Одеси”, “височайше” затвердженому 10 березня 1808 р. [405][113]. Загальний же нормативно-правовий акт про заснування комерційних судів у Російській імперії й статут судочинства у цих судах під назвою “Височайше затверджене Заснування комерційних судів і Статут їх судочинства” був введений у дію іменним указом імператора Миколи I від 14 травня 1832 р. Цей законодавчий акт, розроблений під керівництвом видатного юриста М. М. Сперанського, фактично ґрунтувався на французькому і німецькому законодавстві, що регулювало торгові правовідносини [54][114]. З “Височайше затвердженим Заснуванням комерційних судів і Статутом їх судочинства” від 14 травня 1832 р. В. Степанков пов’язує початок створення системи арбітражних судів у сучасному розумінні [539][115]. Особливості ж російського комерційного суду, що випливали із зазначеного законодавчого акту, дали підстави І. В. Архипову стверджувати, що це був “не становий суд, а суд спеціальної юрисдикції” [55][116]. З твердженням І. В. Архипова варто погодитись.
“Височайше затверджене Заснування комерційних судів і Статут їх судочинства” складався з двох частин, а саме: “Частина перша. Заснування комерційних судів”, “Частина друга. Статут судочинства у судах комерційних” і складав 385 параграфів [403][117]. Документ якнайдетальніше регламентував як організацію комерційних судів, їх компетенцію, так і процедуру розгляду справ [47][118]. В Указі від 14 травня 1832 р. мета заснування комерційних судів пояснювалася тим, що “у містах, що велику торгівлю здійснюють, дуже складні торгові спори, у міру її поширення, зростання щорічно, від злиття їх в одних місцях з безліччю інших справ часто зазнавали значних труднощів” [403][119]. Водночас, як зазначав Л. Ф. Снєгирьов, “торгові справи вимагають швидкості й чіткості щодо позовників, а цього можна було досягти здійсненням докорінної реформи старого судочинства” [514][120]. Для старого судочинства були характерні виняткова складність і незрозумілість процесуальних вимог, тому справи «нескінченно перекочовували з одного суду до іншого, найчастіше повертаючись до першої інстанції, звідки знову починали довгий шлях нагору, на що нерідко витрачались десятиліття [463][121]. За такої організації діяльності старих загальних судів, на думку Г. Ф. Шершеневича, “існування спеціальних комерційних судів уявлялося безсумнівним благодіянням для купецтва, якому могли заздрити усі інші класи суспільства” [649][122]. “Височайше затверджене Заснування комерційних судів і Статут їх судочинства» від 14 травня 1832 р. і забезпечували реальну можливість здійснення простого, доступного і досить оперативного вирішення торгових справ, що було, якщо можна так сказати, справжнім проривом у судовому російському законодавстві 30-х рр. XIX ст. в умовах панування у старих судах слідчого порядку судочинства. Варто додати, що у складі комерційного суду передбачався інститут присяжних стряпчих, які відповідно до “Височайше затвердженого Заснування комерційних судів і Статуту їх судочинства” від 14 травня 1832 р., комплектувалися на власний розсуд голови комерційного суду [63][123].
Щоправда, на думку відомого адвоката і публіциста І. В. Гессена, присяжні стряпчі при комерційних судах відігравали “ту ж роль канцелярських чиновників, тільки під іншою назвою”[336][124] .Звернемо також увагу на Положення Указу від 14 травня 1832 р. про доцільність заснування комерційних судів скрізь, “де важливість і обширність спірних торгових справ вимагати того можуть” [403][125]. Отже, за наявності відповідних причин комерційні суди теоретично і відповідно до закону могли відкриватися в будь-якому місті Російської імперії. Насправді ж у Росії комерційні суди функціонували лише у декількох містах. Очевидно, у першій половині XIX ст. у Російській імперії ще не було таких великих центрів торгівлі, де “важливість і кількість спірних торгових справ” вимагали відкриття комерційних судів.
Питання про подальшу долю комерційних судів у Росії постало у зв’язку з проведенням у країні судової реформи 1864 р. Відомо, що 20 листопада 1864 р. були опубліковані нові Судові статути: “Заснування судових установ”, “Статут карного судочинства”, “Статут цивільного судочинства”, “Статут про покарання, що накладаються мировими суддями”. Судовими статутами узаконювалися нові для Росії буржуазні принципи судоустрою і судочинства. Вони вводили формальну незмінюваність суддів і незалежність суду від адміністрації, гласність і публічність засідань суду, змагальний процес, інститути адвокатури, нотаріату, присяжних засідателів, виборність мирових судді [210][126].
Створені судовою реформою 1864 р. інститути судового права справді “багато в чому випереджали час” [448][127]. Водночас судова реформа 1864 р. не торкнулася такої “судової галузі як комерційні суди” [197][128]. Дійсно, у примітці до статті 2 “Заснування судових установ” 1864 р. зазначалося: “Судова влада духовних, військових, комерційних, селянських судів визначається особливими про них постановами” [463][129]. Водночас височайше затвердженій 11 січня 1865 р. комісії під головуванням статс-секретаря Буткова, покликаній забезпечити закінчення робіт щодо перетворення судової системи в Російській імперії, було доручено скласти проект нового статуту комерційного чи торгового судочинства [197]5. Характеризуючи роботу комісії Буткова, Н. Депп відзначав: “Відповідно до загальноприйнятого порядку комісія запросила багатьох юристів, практично знайомих із судочинством у комерційних судах, так само як і представників купецтва, висловити свої думки щодо недоліків чинного в цьому відношенні законодавства, про заходи щодо їх усунення й особливо про те, на яких саме підставах можна було б застосувати судові статути 20 листопада 1864 року до провадження справ, підвідомчих комерційним судам. Після цього комісія зайнялася вирішенням двох питань: 1) чи є потреба у виданні особливого статуту торгового судочинства? і 2) чи варто зберегти існування комерційних судів у вигляді особливої судової настанови?” [197][130]. Комісія Буткова висловилася негативно щодо цих питань. Матеріали комісії надіслали на розгляд вищих чиновників імперії. Про це Л. Ф. Снєгирьов писав так: “Міркування, що привели комісію, яка була під головуванням статс-секретаря Буткова, до переконання, що у подальшому збереження комерційних судів не є необхідним, — згідно з порядком, запровадженим у Височайшому повелінні 11-го січня 1865 року про утворення комісії, — повідомлені були для висновку міністрів юстиції, внутрішніх справ і фінансів, головноуправляючому II відділення власної Його Імператорської Величності канцелярії і Його Імператорської Величності намісника Кавказького, у віданні якого також знаходиться комерційний суд. Крім того, Міністр фінансів, за згодою голови комісії передав міркування на попередній розгляд купецтва міст: Санкт-Петербурга, Москви, Одеси і Ростова-на-Дону. Після одержання зауважень від усіх вищезазначених осіб, комісія на точній підставі згаданого Височайшого повеління повинна була вже скласти остаточні свої міркування і внести їх до Державної Ради. Але комісія не завершила накресленого нею плану. За одержанням відгуків на міркування комісії, 14-го січня 1871 року, за Височайшим повелінням заснована при Міністерстві юстиції, під головуванням сенатора Фриша, нова комісія для реформування статуту комерційного судочинства” [514][131]. Ця утворена при Міністерстві юстиції комісія розробила проект “Статуту про торговий судоустрій і торгове судочинство” (складався з 217 статтей), відповідно до норм якого передбачалося окреме від загальних судів існування торгових (комерційних) судів у вигляді особливих настанов і заснування при деяких окружних судах торгових відділень за участю як тих, так і інших членів від купецтва і членів-юристів, за призначенням від уряду [161][132]. До таких висновків комісія під керівництвом сенатора В. В. Фриша дійшла після всебічного розгляду думок, висловлених за і проти існування комерційних судів. Докладний аналіз цих думок було наведено Н. Деппом у його статті “Про торгові суди” [197][133]. Автор дійшов остаточного висновку про те, що: “1) Комерційні суди, що існують у нас у Росії, взагалі повинні бути збережені в тих місцевостях, де жвава торгівля породжує багато торгових справ. 2) Вони повинні бути знову засновані там, де місцеві обставини потребують їх заснування. 3) Склад їх повинен бути змішаним із юристів і купців, із переважанням останніх; кількість тих і інших у кожному суді залежить від кількості справ, що у ньому провадяться” [197][134]. Свою позицію Н. Депп відстоював і надалі, підкреслюючи, що комерційні суди засновувалися “для особливого роду справ, спеціально властивих торгівлі” і що “відомству їх повинні бути віднесені саме ці справи” [198][135].
Головними доказами прихильників комерційних судів у Росії було те, що їх існування зумовлювалося складною і специфічною галуззю права — торговим правом, що передбачало широке використання у цій сфері торговельних звичаїв, справжніми знавцями яких були купці, чим пояснювалася їх обов’язкова участь у комерційних судах на правах членів суду поряд із суддями-юристами, призначуваними урядом. Як зазначав Н. Депп, “поза всяким сумнівом, тільки той може бути знайомим цілком із цим звичайним правом, хто сам живе під його впливом і хто сам сприяє його встановленню, і тому судді-юристи рідко можуть бути спроможними суддями у спірних торгових справах. Якщо ж вони будуть до цих справ застосовувати загальне цивільне право, то можуть викликати повне замішання у торгових справах і тим самим шкодити інтересам торгівлі” [197][136]. Точка зору прихильників комерційних судів отримала підтримку в урядових колах, і ці суди продовжили своє існування ще протягом ряду років, розглядаючи і вирішуючи велику кількість справ. Про це свідчать, наприклад, дані про справи, котрі надходили до комерційних судів щорічно протягом 1888–1891 рр., що видно з наведеної нижче таблиці [161][137]:
| Найменування комерційних судів | Кількість | справ, що | виникли | |
| конкурсних | вексельних | позовних | усього | |
| С.-Петербур- зький | 240 | 4639 | 638 | 5517 |
| Московський | 224 | 5173 | 892 | 6289 |
| Одеський | 41 | 2780 | 265 | 3090 |
| Таганрозький | 30 | 487 | 162 | 679 |
| Керченський | 5 | 342 | 77 | 424 |
| Бессарабський | 8 | 3217 | 150 | 3375 |
| Варшавський | 25 | 2089 | 543 | 2657 |
Питання про доцільність збереження комерційних судів знову виникло у 90-х рр. XIX ст. Певною мірою це було пов’язано з діяльністю комісій із перегляду законоположень про судову систему Російської імперії під головуванням міністра юстиції Н. В. Муравйова, що була заснована Указом імператора Олександра III від 7 квітня 1894 р. [463][138]. Комісія схилялася до того, щоб комерційні суди, що існували, скасувати, а справи торгового характеру передати до відання загальних судових установ [599][139]. Рішення комісії про ліквідацію комерційних судів викликало нову полеміку між прихильниками і противниками комерційних судів. Так, проти ліквідації цих судів виступило Міністерство фінансів, а також купецтво великих торгових центрів. Навпаки, великі сумніви щодо доцільності подальшого існування комерційних судів у Росії були висловлені в юридичній літературі. Так, на думку І. М. Гордона, практика застосування процесуальних норм судових статутів 1864 р. показала, що і у подальшому існуванні особливих процесуальних порядків при розгляді торгових справ немає ніякої потреби, оскільки вони зовсім не викликаються особливостями торгових справ і набагато менше відповідають інтересам правосуддя, ніж відповідні їм постанови Судових статутів Імператора Олександра II [176][140]. Проти подальшого існування в Росії комерційних судів висловлювався і Г. Ф. Шершеневич, вважаючи доцільним розгляд торгових спорів у загальних судах [649][141].
Негативні тенденції щодо комерційних судів отримали поширення й в урядових колах Російської імперії. 29 грудня 1897 р. імператор Микола II затвердив думку Державної Ради, що розглянула подання міністра юстиції про скасування Бессарабського, Керченського і Таганрозького комерційних судів. У затвердженому імператором документі зазначалося: “1. Існуючі в містах Кишиневі, Таганрозі і Керчі комерційні суди скасувати з 1 січня 1898 року, а підвідомчі зазначеним судам справи підпорядкувати за належністю Кишиневському, Таганрозькому і Симферопольському окружним судам, а також місцевим мировим судовим установам і судовим установам, утвореним на підставі законоположень 12 липня 1889 року” [404][142]. У наступних статтях цитованого документа визначалися механізм передачі всіх закінчених і незакінчених справ, що знаходилися у скасовуваних комерційних судах, а також подальша доля осіб, що займали відповідні посади в судах, що скасовуються. У 1898 р. був скасований 4-й департамент Правлячого Сенату, що служив ревізійною інстанцією для комерційних судів Російської імперії. Масштаби діяльності цього департаменту були значні [416][143]. 2 червня 1898 р. із колишніх 4-го, 5-го і Межового департаментів був утворений Судовий департамент Сенату [599]3.
На початку XX ст. комерційні суди збереглися лише в Санкт-Петербурзі, Москві й Одесі. Щоправда, продовжував діяти і комерційний суд у Варшаві, затверджений у 1876 р. замість скасованого комерційного трибуналу. Проте цей суд діяв за правилами не торгового, а цивільного судочинства.
Організація і діяльність петербурзького, московського й одеського комерційних судів будувалися на підставі норм “Статуту судочинства торгового” 1903 р. (далі — ССТ), що базувався на “Височайше затвердженому Заснуванні комерційних судів і Статуті їх судочинства” від 14 травня 1832 р. з усіма наступними змінами і доповненнями. ССТ 1903 р. складався з: розділу першого “Заснування комерційних судів” (ст. 1–153), розділу другого “Про порядок судочинства в комерційних судах” (ст. 154–383) і розділу третього “Про провадження справ про торгову неспроможність” (ст. 384–549), а також додатків до ряду статей Статуту [485][144]. Відповідно до ССТ комерційний суд був колегіальним органом. Він складався з голови, двох (для Санкт-Петербурга і Москви) і одного (для Одеси) товаришів голови і членів суду. Склад комерційного суду був змішаний. Голова суду і його товариші призначалися імператором із кандидатів, обраних купецтвом міста, де знаходився комерційний суд, із числа осіб, що мали вищу юридичну освіту і прослужили 1–2 роки в судових місцях, або ті з них, які мали незакінчену вищу юридичну освіту, але прослужили на судових посадах не менше 6 років (ст. 7, 11 ССТ). Щодо членів комерційного суду, то одні з них призначалися урядом, інші — обиралися купецькими товариствами. Так, відповідно до статті 17 ССТ члени від купецтва в комерційні суди Санкт-Петербурга і Москви визначалися за вибором купецтва цих міст на 3-річний термін із місцевих та іногородніх купців першої гільдії. До комерційного суду міста Одеси члени від купецтва обиралися на 2 роки (ст. 21 ССТ). Певну аналогію подібному підходу до формування складу комерційних судів у наші дні можна виявити у статті 59 частини третьої Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р.: за певних умов суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, що не мають юридичної освіти [378][145]. При комерційних судах існували: канцелярія (у складі секретарів, їх помічників, перекладачів, переписувачів), присяжні пристави і служителі, присяжні стряпчі (повірений для ведення справ у комерційному суді). Відповідно до статті 40 ССТ віданню комерційних судів підлягали: 1) усі спори і позови з торгових обігів, договорів і зобов’язань, властивих торгівлі, як між приватними особами, так і за позовами державних кредитних установ до приватних осіб; 2) усі справи про торгову неспроможність; 3) спори і позови по векселях на суму понад 500 карбованців. Повноваження комерційного суду поширювалися лише на місто, у якому він знаходився (Санкт-Петербург, Москва, Одеса) і повіт цього міста, незалежно від того, чи були позовники постійними мешканцями, чи тимчасово перебували у місті або повіті. Проте у законі передбачалася можливість для комерційного суду вирішувати справи іногородніх торговців у випадках: а) якщо в договорі сторони вказували, що усі їх спори повинні вирішуватись у місті, де є комерційний суд; б) якщо спірне майно знаходилося в тому місті або повіті, де розміщувався комерційний суд. Отже, спори, що траплялись у торговій діяльності, могли бути передані до комерційного суду “з інших місцевостей” [594][146].
Для судочинства в комерційному суді була характерна насамперед змагальність, тобто порушення справи цілком залежало від волі приватної особи, а не з ініціативи суду; процес збирання доказів належав сторонам, що позиваються, а суд виносив свої рішення винятково на підставі даних, поданих сторонами. У комерційному суді переважав усний (або словесний) спосіб судочинства. Сторони в присутності суду усно викладали свої думки і доводи зі спірної справи, підтверджуючи їх відповідними доказами. Найважливішим (або як його називали «досконалим») доказом визнавалося власне визнання позовника (ст. 205 ССТ). Доказами також визнавалися письмові акти і документи (купецькі торгові книги, маклерські книги і записки, книги на зразок купецьких, рахунки і записи). У певних випадках допускалися як докази показання свідків. Іноді допускалося вирішення справи присягою “за взаємною згодою сторін, що позиваються” (ст. 276 ССТ). Цей спосіб вирішення спірної справи визнавався, власне, мировою угодою. Докази, що наводили сторони, могли перевірятися судом на прохання сторін або на його власний розсуд такими способами: 1) оглядом на місці; 2) висновком досвідчених спеціалістів з даної галузі. Порядок здійснення цих перевірок детально регламентувався статтями 305–325 ССТ. Рішення комерційного суду по суті справи називалися “остаточними ухвалами”. У статті 327 ССТ зазначалося, що рішення комерційних судів засновані на законах; у тих же випадках, на які немає точних і зрозумілих законів, дозволяється брати за підставу торговий звичай і приклади рішень, у тому ж суді, що прийняті і вступили остаточно в законну силу [485][147]. Рішення комерційного суду, що приймались у присутності сторін, оголошувалися їм особисто, а за їх відсутності надсилалися сторонам у копіях через приставів. Статті 361–379 ССТ докладно регламентували порядок оскарження рішень комерційних судів, що відбувалося шляхом подання апеляційної скарги до Судового департаменту Правлячого Сенату невдоволеною стороною у встановлені законом терміни. Виконання остаточних ухвал комерційних судів здійснювалося судовими приставами.
Особливий порядок провадження у справах про торгову неспроможність регулювався статтями 384–549 третього розділу ССТ 1903 р. “Про провадження справ про торгову неспроможність”, що містив норми, які регулювали відносини між неспроможним боржником і його кредиторами. Цими нормами регламентувався так званий конкурсний процес у комерційних судах. Докладніший аналіз цього процесу подано у фундаментальній праці Г. Ф. Шершеневича [648][148].
Як бачимо, у Росії до початку XX ст. був накопичений величезний досвід організації і діяльності комерційних судів, існувала фундаментальна нормативна база, що регулювала як судоустрій, так і судочинство. Проте як у другій половині XIX ст., так і на початку XX ст. серед учених-юристів, підприємців, державних чиновників були прихильники і противники існування в Росії комерційних судів. Так, Міністерство юстиції постійно виступало за скасування комерційних судів [55][149]. Міністерство промисловості й торгівлі навпаки, наполягало на збереженні самостійних комерційних судів [55][150]. Противником комерційних судів залишався Г. Ф. Шершеневич [648][151]. Важко передбачити, чим би закінчилася багаторічна суперечка прихильників і противників комерційних судів, якби на хід розвитку державності в Російській імперії не вплинула така подія, як Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р., а особливо Жовтневий переворот у Петрограді, в результаті якого влада в Росії перейшла до рук більшовиків, що проголосили диктатуру пролетаріату і необхідність зламу старого державного апарату, у тому числі судової системи.
Звернення до історії судових органів, що діяли в Україні на різних етапах її історії, дає підстави зробити висновок про те, що прообразом організації та діяльності органів господарської юрисдикції були комерційні суди, що із цілком визначеною компетенцією з’явилися в Російській імперії в XIX ст., у тому числі у таких містах, як Одеса і Керч. Існування комерційних судів протягом тривалого часу, незважаючи на неоднозначне до них ставлення як прихильників, так і противників, було зумовлене досить розвиненим у дореволюційній Росії торговим правом, що успішно забезпечувало ринкові відносини цього періоду. Комерційні суди, як суди спеціальні, достатньою мірою (з огляду на їх склад, структуру, компетенцію, процесуальний порядок діяльності) могли розглядати і вирішувати справи, що випливали з торгового обороту — одного з видів підприємництва.