Захист економічних прав та інтересів суб’єктів господарської діяльності і держави — функція господарських судів України

Функція — слово латинського походження і означає діяльність, обов’язок, роботу, призначення. Під функцією зазвичай розуміють напрям діяльності. Однак діяльність, певна річ, не розкриває змісту поняття функції.

Функції поділяють на головні, основні та другорядні (непрямі).

Щодо аналізу функцій господарських судів, слід зазначити, що чинне законодавство не містить їх переліку. Так, у Законі України “Про господарські суди” були статті, що визначали принципи організації та діяльності господарського суду (ст. 4), завдання господарського суду (ст. 3), серед яких називають захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин, внесення пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності. Отже, виникає питання співвідношення функцій і завдань, а також повноважень. Але, зважаючи на те, що із прийняттям Закону України “Про судоустрій України” Закон України “Про господарські суди” втратив чинність, принципи організації і діяльності, а також завдання господарського суду (як і загальних, адміністративного) регулюється лише Законом України “Про судоустрій України”. На наш погляд, цей Закон є загальним, по суті рамочним, і не можне передбачити й визначити всіх особливостей організації діяльності, характерних як для господарського, так і для інших спеціалізованих судів.

У зв’язку з викладеним, вважаємо за необхідне запропонувати прийняти новий Закон України “Про господарські суди” із урахуванням реалій чинного законодавства.

Насамперед слід зазначити, що для характеристики сутності господарського суду має особливо важливе значення проблема головного і другорядного в його діяльності. Вирішення цієї проблеми є важливим поряд із визначенням інших ознак, що характеризують сутність господарського суду.

Будь-яка спроба охарактеризувати сутність того чи іншого органу без визначення в його діяльності головного (істотного) і другорядного (несуттєвого) неминуче призведе до ототожнення правової природи деяких зовні подібних між собою інституцій держави.

Віднесення до числа основних елементів характеристики сутності органу побічного, другорядного в діяльності, суперечить науковій теорії пізнання — об’єктивному співвідношенню філософських понять сутності і явища, що відображають різні сторони предмета, процесів об’єктивної дійсності, призводить до необґрунтованого переходу одних органів до системи інших, що, безперечно, негативно позначається на з’ясуванні сутності господарського суду.

Розмежування в діяльності органу головних, другорядних і додаткових функцій є, на наш погляд, відправним пунктом у дослідженні сутності господарського суду. Подібно до того, як у діяльності держави розрізняють основні і неосновні функції, так і в діяльності її органів необхідно розрізняти головне (основне) і неголовне (додаткове). Кожний орган у державі, крім основної функції, для здійснення якої він створений і діє, виконує інші, несуттєві для його характеристики, але необхідні для нормальної діяльності органу допоміжні (додаткові) функції. Але варто зазначити, що в юридичній літературі має місце й інша термінологія на позначення головного і неголовного в діяльності органу.

Основна функція будь-якого суду — це здійснення правосуддя, і тому всі інші функції, які він виконує, є похідними.

Господарський суд насамперед створений як незалежний орган з розгляду всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними й іншими органами. Основним його завданням як спеціалізованого суду в системі судів загальної юрисдикції є захист порушених прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин, сприяння зміцненню законності у цій сфері [433]^[86].

Додаткові функції господарського суду відіграють не останню роль у здійсненні його органами основної функції — захисту законних прав і інтересів. І господарський суд не міг би успішно здійснювати свою головну функцію (заради чого він був створений), якби до його діяльності не було віднесено здійснення ряду допоміжних функцій. Зокрема, господарський суд не може нормально функціонувати без права Вищого господарського суду України давати роз’яснення всім господарським судам з питань практики застосування законодавства й інших нормативних актів, що регулюють господарські відносини, з покладанням на зазначений орган судової влади обов’язку вивчення й узагальнення досвіду місцевих та апеляційних господарських судів.

Прийняття господарським судом позовної заяви, повернення її позивачу, об’єднання справ, підготовка справи до розгляду чи призупинення (припинення) провадження в справі, відкладення справи слуханням тощо — усе це діяльність. Отже, що не дія, то функція; скільки виконано дій при розгляді справи, стільки виконано й функцій.

Функції й повноваження відрізняються один від одного тим, що функція — це напрям діяльності, задля здійснення якої була утворена система господарських судів; повноваження — це право вчиняти ті чи інші дії із здійснення функцій і завдань. Здійснення функцій і повноважень означає діяльність господарського суду. Тільки в цьому виявляється їх подібність, в іншому ж вони відрізняються один від одного. Діяльність із здійснення повноважень є похідною від діяльності із здійснення функцій. Розгляд господарських спорів є способом, а не функцією.

Захист прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб і держави є головною (цільовою) функцією господарського суду. Водночас господарському суду відомі й інші функції, здійснення яких необхідно для нормальної діяльності його органів.

Так, господарський суд в межах своєї компетенції здійснює захист охоронюваних прав і законних інтересів організацій, роз’яснення правових актів, внутрішньосистемне управління, управління внутрішньоструктурними підрозділами господарського суду й інші. Деякі автори всі допоміжні функції суду поділяють на три великі групи:

— організаційно-кадрові;

— організаційно-розпорядчі;

— організаційно-виконавчі [597]^[87].

Функція захисту прав суб’єктів господарювання здійснюється у передбаченій законом процесуальній формі; для здійснення функцій тлумачення права використовуються відповідні (їх сутності) форми — розробка, затвердження, видання і тлумачення правових актів. Для здійснення функцій управління використовуються адміністративно-правові форми з притаманними їм методами і засобами.

Судова функція, що полягає у застосуванні права до конкретних життєвих ситуацій, притаманна всім судам незалежно від спеціалізації. За своєю правовою природою ця функція означає не лише застосування норм, створених законодавцем, але й їх конкретизацію та індивідуалізацію [204]^[88]. Правотворча діяльність передбачає адекватне тлумачення правових норм як “одноразове” заповнення прогалини у праві [30]^[89].

Діяльність господарського суду в сфері правотворчості в широкому розумінні і роз’яснення нормативних актів має юридичний характер. Вона сприяє удосконаленню господарського законодавства, підвищенню правової культури, посиленню впливу господарського суду на господарські відносини.

Значення допоміжних функцій у діяльності господарського суду також велике, але вони не мають вирішального значення при характеристиці сутності господарського суду, тому що не вони виражають те головне, що його характеризує.

По-перше, деякі допоміжні функції (їх більшість) здійснюються не всіма господарськими судами, а лише Вищим господарським судом України.

По-друге, допоміжні функції не утворюють самостійного предмета діяльності навіть для вищих органів у системі господарських судів, що здійснюють ці функції в зв’язку з управлінням у сфері застосування суддями законодавства при розгляді господарських спорів.

По-третє, організаційні функції, хоч і становлять значну частину діяльності господарського суду, але в жодному випадку не можуть порівнюватися з діяльністю його органів із здійснення функції захисту економічних прав та інтересів учасників господарських правовідносин.

На нашу думку, з прийняттям Закону України “Про судоустрій України” підстави для дискусій про правову природу господарського суду не зникли. Створюючи господарські суди для здійснення правосуддя лише в господарських спорах і справах про банкрутство, включивши при цьому Вищий господарський суд до системи судів загальної юрисдикції, законодавець тим самим створив ще одну проблему визначення місця господарських судів у цій системі. Із прийняттям Закону України “Про судоустрій України” організаційно єдина система судів побудована, однак окремо зазначені суди не віднесені до системи судів загальної юрисдикції. Таке враження створюється внаслідок відсутності чіткості у тексті даного закону. Проте більш детальний аналіз Закону України “Про судоустрій України” дає змогу зробити висновок, що спеціалізовані суди є різновидом судів загальної юрисдикції. Водночас постає питання, які ж суди слід вважати “судами незагальної юрисдикції”? Отже, Закон України “Про судоустрій України” слід доповнити спеціальною нормою, яка б подавала характеристику судів загальної юрисдикції як елементу судоустрою, а також вказувала, які існують суди “незагальної юрисдикції”.

Зокрема, суди загальної юрисдикції можуть бути визначені як судові органи, що є елементом судової системи України, які розглядають справи з правовідносин, що ґрунтуються на законодавстві України та міжнародних документах, до яких вона приєдналася [433]^[90].

Повертаючись до характеристики діяльності судів господарських як спеціалізованих судів у системі загальної юрисдикції, зазначимо, що перетворення арбітражних судів на господарські дало можливість майже оптимально пристосувати механізм юрисдикційного органу, що призначений для розгляду господарських спорів, до властивостей і особливостей більшості цих спорів. Однак науковий пошук, розрахований на виявлення недоліків практики, на цьому не закінчується.

Визнаючи актуальність окреслених проблем, Верховна Рада України прийняла Постанову “Про забезпечення діяльності судів” від 24 лютого 1994 р., якою передбачила створення в складі Вищого господарського суду України Науково-дослідного центру з комплексних проблем організації та компетенції юрисдикційних органів щодо розгляду господарських спорів і підвищення кваліфікації суддів господарських судів України. Розроблено статут цього центру, розпочато роботу з вивчення досвіду організації діяльності господарських судів інших країн, практики розгляду окремих категорій справ, здійснення підготовки кадрів для системи господарських судів.

Центром налагоджені і підтримуються творчі стосунки з Вищим арбітражним судом Російської Федерації, Вищим господарським судом Республіки Білорусь, а також з арбітражно-судовими органами інших країн СНД. Водночас встановлено певні зв’язки із судовими системами США, Німеччини, Канади і Франції.

За період існування центром проведено перепідготовку понад 800 суддів і фахівців системи господарських судів України.

Говорячи про трансформацію органів держарбітражу в систему господарських судів, варто згадати про статтю 12 Господарського процесуального кодексу України, що визначає компетенцію господарських судів щодо розгляду кола підвідомчих їм спорів. Цією нормою передбачено, що господарські суди розглядають спори, які виникають при укладенні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також спори про визнання недійсними актів з підстав, визначених законодавством; справи про банкрутство; заяви органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Виходячи з природи господарського суду, законодавець справедливо розширив коло категорій господарських спорів, віднесених до його підвідомчості, порівняно з компетенцією державних арбітражів.

Останні, відповідно до статті 9 Правил розгляду господарських спорів державними арбітражами, не мали права розглядати спори про податки і необкладені податками платежі, що стягувалися в державний бюджет, спори на суму менше ста карбованців, спори між підприємствами, організаціями й установами, що виникали у зв’язку зі здійсненням банками фінансового контролю за невикористанням коштів на капітальні внески. Дані категорії спорів розглядалися органами виконавчої влади.

Деякі категорії господарських спорів до прийняття Господарського процесуального кодексу України розглядалися загальними судами. До таких справ належали спори за участю іноземних юридичних осіб, спільних підприємств, міжнародних об’єднань і організацій тощо; спори, що виникають з договорів перевезення вантажів у прямому міжнародному залізничному і повітряному вантажному сполученні між державними підприємствами, установами, організаціями, з одного боку, і органами залізничного або повітряного транспорту, — з іншого.

Цілком природно, що зазначені спори, як господарські, за своїми об’єктивними ознаками віднесені ГПК до підвідомчості господарських судів.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, слід відзначити, що в особі господарських судів судова влада одержала спеціалізовані судові органи, що мають прерогативи розгляду господарських спорів, які раніше розглядалися загальними судами (що не зовсім відповідало їх компетенції), а також органами виконавчої влади (що зовсім не відповідало природі їх компетенції). Наприклад, спори щодо податків і неоподатковуваних платежів, що виникали між підприємствами (організаціями) — платниками і фінансовими органами, були підвідомчі також фінансовим органам. Однак ще в давнину римські юристи стверджували: “Ніхто не може бути суддею у своїй власній справі”.

З прийняттям Господарського процесуального кодексу України встановлена юрисдикційність господарських спорів, а саме “...відповідність між здатністю господарських спорів бути підвідомчими певним державним органам і здатністю відповідних органів через їх природу розглядати дані господарські спори”. Цю думку науковці відстоювали майже 30 років тому [397]^[91].

Якщо врахувати, що сьогодні господарські суди розглядають спори, як правило, між юридичними особами (ст. 1 і 21 ГПК), то коло спорів, підвідомчих цим судам, цілком відповідає компетенції останніх. Господарські суди розв’язують конфлікти, що виникають при здійсненні господарської діяльності корпоративними за своєю природою суб’єктами або фізичними особами-підприємцями.

У процесі еволюції інституту господарського суду (держарбітражу, арбітражного суду) в нашій країні були виявлені такі риси цього юрисдикційного органу, що роблять його оптимально пристосованим для розв’язання конфліктних ситуацій саме в господарській сфері. Усі позитивні риси цього органу успадкував сучасний господарський суд. Також слід зазначити, що відповідно до змін, внесених Верховною Радою України до АПК від 13.05.1997 р., право на звернення до господарського суду надано державним та іншим органам, громадянам, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Насамперед справи, пов’язані з банкрутством, де заявником може бути будь-який із кредиторів, у тому числі громадянин — фізична особа.

Раніше статтею 12 Закону України “Про арбітражний суд” передбачалося надання Вищому арбітражному суду України права законодавчої інiціативи у Верховній Раді України. Це сприяло розвитку самостійності та нормотворчій спрямованості в діяльності Вищого господарського суду України. Саме господарські суди мають багатий досвід, володіють узагальненими даними, матеріалами з практики застосування законів й інших нормативних актів. Усе це мало б використовуватися для науково-правової експертизи законопроектів, ініціативної постановки питань про удосконалення законодавства. Однак Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., ні Верховний Суд України, ні Вищий господарський суд України вже не наділені правом законодавчої ініціативи. Згідно зі статтею 93 Конституції таке право належить Президенту України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України [433]^[92].

Враховуючи значну роль і місце Вищого господарського суду України в новітній історії держави, коли стрімко трансформуються суспільні та економічні інститути та багатий практичний досвід господарських судів у практичному застосуванні законів, пропонується внести зміни до чинної Конституції України, поновивши право законодавчої ініціативи за Верховним Судом України та Вищим господарським судом України.

Повертаючись до питання про функції господарського суду, слід зазначити, що важливою є й попереджувальна функція господарського суду. Аналіз матеріалів, що характеризують причини порушень законодавства в економічних відносинах, — це, на наш погляд, продовження функції зі здійснення правосуддя. Адже завданням господарських судів є не тільки розв’язання господарського спору, а й виявлення чинників, що сприяли його виникненню.

Проведені на різних рівнях за участю експертів дослідження засвідчують, що 40–50 % коштів перебувають у тіньовому обігу. Частка тіньового капіталу присутня в діяльності багатьох державних підприємств та комерційних структур.

В умовах реформування економіки найбільш загрозливою в кримінальному плані є ситуація, що склалася у кредитно-банківській системі, яка стала центральною ланкою у “відмиванні” злочинних капіталів. Другим “лідером” криміналізації на сучасному етапі є, безумовно, сфера приватизації.

Проникаючи у сферу приватизації, злочинність суттєво гальмує розвиток виробництва, відволікає інвестиційні і валютні кошти, стимулює інфляційні процеси, позбавляє Державний бюджет значної частини прибутків.

Тісно пов’язані з корупцією й проблеми нецільового використання державних кредитів, злочинного посягання на них.

Зростання економічної злочинності у державі значною мірою зумовлено також нечіткою правовою визначеністю зовнішньоекономічної діяльності. Спостерігаються, зокрема, такі форми: створення спільних підприємств з метою отримання кредитів та приховування валютних коштів за кордоном, для разових, як правило, зовнішньоекономічних операцій на користь іноземного партнера тощо.

Окремо слід виділити проблему економічної злочинності, пов’язану з діяльністю різноманітних фондів, кількість яких постійно зростає.

Певним підґрунтям злочинності є також нестабільність економічного законодавства, що, з одного боку, максимально ускладнює його правильне застосування, з іншого — призводить до максимального використання ситуації злочинним елементом [427]^[93].

Сприяння економічним перетворенням у державі та формуванню конкурентоспроможного середовища для суб’єктів господарювання усіх форм власності шляхом реалізації конституційного принципу їх рівного юридичного захисту — це ті завдання, які щоденно виконуються судами у процесі вирішення господарських спорів та поновлення порушених прав господарюючих суб’єктів.

Взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади у боротьбі з тінізацією економіки і поширенням економічної злочинності є визначальною для сьогодення. Прийняті нормативні акти, наприклад, Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з приховуванням неоподаткованих доходів, а також відмиванням доходів, одержаних незаконним шляхом” та інші, дають новий імпульс не лише Державній податковій адміністрації України, а й стосуються всіх причетних до цієї справи органів державної влади.

Провідна роль у здійсненні правової реформи в державі та в удосконаленні системи протидії економічній злочинності належить становленню принципу верховенства права через удосконалення і створення нового українського законодавства, яке повинно закріпити зміну пріоритетів в економічній та соціальній сферах. На нашу думку, новий імпульс у цьому напрямі нададуть суспільству прийняті 16 січня 2003 р. Верховною Радою України Цивільний та Господарський кодекси, без яких неможливим було фундаментальне реформування правової системи.

Особливістю діяльності господарських судів як спеціалізованої гілки судової влади, є налаштованість на співпрацю та взаємодію з усіма правоохоронними і контролюючими економічну діяльність органами.

За роки співпраці з Координаційним комітетом по боротьбі з організованою злочинністю з питань виконання законів та указів Президента України ця робота стала предметнішою, цілеспрямованішою і здійснюється у трьох аспектах — організаційному, кадровому та правовому.

Принциповим є те, що, суворо дотримуючись конституційних засад судочинства, господарські суди діють у межах державної політики, їх діяльність невід’ємна від дій законодавчої та виконавчої гілок влади, а кожне прийняте рішення з конкретної господарської справи — це державна оцінка законності чи протиправності конкретних дій суб’єктів господарювання і спрямування їх до правової сфери.

В умовах надзвичайного загострення проблеми наповнення Державного бюджету особливої актуальності набули справи про стягнення податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Відповідно до Указу Президента від 13.08.1999 р. з 1 січня 2000 р. почали діяти спеціальні колегії з розгляду цієї категорії справ. Це дало змогу підвищити якість та прискорити стадії судового розгляду, відстежувати характер порушень чинного законодавства. Кількість спорів за участю органів Державної податкової адміністрації з року в рік постійно зростає. Кожна десята справа з числа розглянутих пов’язана із застосуванням податкового законодавства. Практика свідчить, що спори здебільшого між платниками податків та податківцями виникають внаслідок неоднакового підходу до оцінки тих чи інших положень законодавства про податки. Це законодавство досить недосконале, динамічне та складне для практичного застосування як суб’єктами підприємництва, так і працівниками податкових органів. Крім цього, певні категорії справ за позовами органів Державної податкової адміністрації вимагають досить глибоких знань специфічного фінансового законодавства, практичне застосування якого також ускладнене розрізненістю нормативних актів цієї галузі права, їх некодифікованістю [417]^[94].

Координація роботи з податковими органами дає позитивні результати, насамперед у практиці застосування вкрай недосконалого і складного законодавства. Так, з метою забезпечення повноти та об’єктивності дослідження всіх обставин податкового правопорушення, встановленого під час розгляду господарської справи, Вищим господарським судом України вирішено питання про зупинення провадження у справі, коли предмет позову співпадає з об’єктом скоєння злочину або предметом злочинних посягань і за таким фактом порушено кримінальну справу податковою міліцією, МВС або прокуратурою. Розгляд господарських справ у таких випадках здійснюється вже з урахуванням наслідків розслідувань. Це викликало деякі заперечення у деяких господарників і юристів, хоча вирішення питання у такій спосіб є цілком законним і логічним.

Актуальною залишається проблема наявності значної кількості фіктивних фірм і підприємств. Значна їх частина зареєстрована за підробленими, загубленими паспортами або паспортами померлих громадян.

Кількість заяв про визнання недійсною державної реєстрації має тенденцію до зростання. Як правило, господарські суди ухвалюють рішення про задоволення таких позовів, проте це не вирішує загальної проблеми, оскільки відсутній механізм реалізації таких рішень. Як наслідок, існують підприємства, які діють за межами правового поля, маючи всі офіційні атрибути: штампи, печатки, бланки, працюючи на тіньовий капітал. Проте вже тривалий час гальмується прийняття Верховною Радою України Податкового кодексу, підготовленого провідними науковцями та практиками, який, безперечно, вкрай необхідний для подальшого розвитку економічних процесів.

Болючим для держави, і зокрема соціальної сфери, залишається питання банкрутства підприємств. З 1 січня 2000 р. набув чинності Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Проте ще рано робити висновки про кардинальні позитивні результати його дії.

Висновки суддів і статистика свідчать, що зміна ідеології банкрутства створює умови для збереження підприємства, його майна, робочих місць і дає імпульс ― змінивши керівництво, а іноді й напрям діяльності — новому виробництву. Банкрутство розглядається як неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити вимоги кредитора.

Простежуються певні зміни і в судовій практиці. Кількість справ про банкрутство, як зазначалось, поступово стабілізується. Проте ця проблема для економіки країни допоки залишається не вирішеною. Створення Указом Президента України Колегій з розгляду справ про банкрутство дало змогу організаційно вирішити питання розгляду цих складних і трудомістких справ, залучити до їх вирішення високопрофесійних і відповідальних суддів. Відповідно до статей 38, 41, 43 Закону України “Про судоустрій України” наказом Голови Вищого господарського суду України від 27 лютого 2003 р. на базі Колегії створено: судову палату з розгляду справ про банкрутство; судову палату з розгляду справ, що виникають із податкових та інших відносин, пов’язаних з державним регулюванням діяльності господарюючих суб’єктів; судову палату з розгляду справ у господарських спорах, пов’язаних із захистом права на об’єкти інтелектуальної власності та інші.

Прискоренню розгляду справ про банкрутство сприяє, передбачена новим Законом поряд із загальною (повною) процедурою, спрощена процедура розгляду цих справ. Боржниками у таких справах майже завжди є підприємства, що тривалий час не здійснюють підприємницької діяльності.

В умовах суперечливих тенденцій в економіці та нестабільності законодавчої бази господарським судам вдається вирішувати більше як 98 % спорів на належному професійному рівні відповідно до закону.

Діяльність господарських судів із захисту економічних інтересів учасників господарських відносин не обмежується лише вирішенням конкретних спорів. Господарське судочинство дає змогу виявити як проблеми застосування законодавства, так і шляхи його вдосконалення. Одним із найважливіших напрямів діяльності господарських судів є вдосконалення правового регулювання економічних правовідносин. У цьому аспекті першочергового значення набуває аналіз і узагальнення судової практики вирішення спорів та застосування законодавства в процесі розгляду справ. Особливо підвищується актуальність цього напряму роботи в умовах колізійності законодавства.

Окремим напрямом співпраці господарських судів з правоохоронними органами є робота з виявлення злочинів у сфері економіки. За повідомленнями господарських судів слідчими органами внутрішніх справ та прокуратури порушено ряд кримінальних справ проти посадових осіб, що вчинили тяжкі злочини.

Нині Україна вступає в новий етап свого розвитку, що характеризується розширенням спектру ринкових перетворень, пошуком нових ефективних методів досягнення конкурентоспроможності у світі шляхом вступу її до Світової організації торгівлі, створенням нового механізму міжнародного партнерства в глобальних процесах сучасності. І можна стверджувати, що попри всі катаклізми і негаразди нам вдалося створити надійну і дійову систему господарського правосуддя.

Підсумовуючи здійснений у І розділі аналіз правової природи господарських судів та їх місця у судовій системі Україні, можна дійти таких висновків.

Проблема захисту прав людини, механізмів її реалізації, забезпечення та захисту, насамперед судового, набула у суспільстві першочергового, особливого значення. Питання захисту прав людини і громадянина в Україні стали предметом серйозних наукових досліджень. Особливе місце у цих дослідженнях належить саме судовому захисту, ролі суду в розв’язанні спорів, що виникають між людиною та державою.

Отже, судова влада посідає особливе місце у системі поділу влади. Сутністю судової влади є конституційно закріплена за нею компетенція щодо забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, утвердження принципу верховенства права, зміцнення правового порядку в країні. Судова влада, згідно з принципом поділу влади, є сферою публічної і різновидом державної влади, що покликана самостійно і незалежно здійснювати правосуддя. За своїми предметно-функціональними ознаками вона суттєво відрізняється від законодавчої та виконавчої влади, має свої специфічні цілі, завдання та предмет діяльності, реалізується виключно легітимованими законодавчою (виконавчою) владою суб’єктами, а сама реалізація здійснюється у встановлених законом формах, передбаченими ним методами та способами. Судова влада здійснюється методом вчинення правосуддя у формах конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального, господарського судочинства. Кожна з них має свою специфіку, передбачає особливий набір засобів та способів, процесуальних гарантій, матеріальну правову основу, за допомогою яких вирішуються цілі та завдання, що стоять перед судовою владою.

Чинна судова влада виникла в результаті набуття судом додаткових, якісно нових функцій. Свідченням цього є сформульоване у частині другій статті 124 Конституції України положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В Україні створено єдину судову систему судів загальної юрисдикції у складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України.

Відповідно до цих законодавчих актів запроваджено господарські суди, замість арбітражних, що є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції. Конституція України, крім визнання доцільності створення спеціалізованих судів із різних юрисдикцій, закріпила за ними відносну автономію, передбачивши, що вищим судовим органом спеціалізованих судів є відповідний вищий суд. Зважаючи на те, що господарські суди є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції, Верховний Суд України є вищою інстанцією і для господарських судів. Але справа не у механічному підпорядкуванні вищих судів Верховному Суду. Йдеться про ревізію (донедавна — нагляд), що традиційно для судочинства України належала до компетенції найвищого судового органу. Закон України “Про судоустрій України” в окремій статті встановлює, що Верховний Суд України є найвищим судовим органом України і забезпечує однакове застосування законодавства судами. Далі, у переліку повноважень Верховного Суду зазначається, що він у межах своїх повноважень переглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції та справи за нововиявленими обставинами у порядку, встановленому процесуальним законом, а також розглядає справи, віднесені до його компетенції Конституцією та законами України.

Закон України “Про господарські суди” у статті 10 “Вищий господарський суд України” проголошував таке: “Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах”.

У Господарському процесуальному кодексі України тоді ж встановлено порядок перегляду в касаційному порядку постанов Вищого господарського суду Верховним Судом України, що, на нашу думку, є не зовсім вірним. Не касаційні, а ревізійні повноваження мав би здійснювати Верховний Суд України, що передбачено Конституцією. По-перше, назріла необхідність передбачити у процесуальному законодавстві таку стадію, як ревізія, яку здійснюватиме лише Верховний Суд. По-друге, необхідно відмежувати ревізійну інстанцію від касаційної щодо спеціалізованих судів, поділяючи ці дві судові функції за різними судовими органами, відповідно Верховним та вищими спеціалізованими судами.

Тому не можна погодитися з поглядами на Верховний Суд України як касаційну інстанцію. Щодо функції ревізії, то вона поки що тактично замовчується або видається як така, що Конституцією взагалі скасована.

Господарський суд наділений усіма повноваженнями й атрибутами незалежної й самостійної гілки судової влади. Ця самостійність зумовлена низкою факторів, а саме: а) специфікою предмета діяльності — розгляд господарських спорів; б) особливістю кола суб’єктів як учасників господарського процесу — підприємств, організацій — юридичних осіб; в) особливістю господарського процесу, що відрізняється оперативністю, відсутністю твердої регламентації процедури розгляду спорів і т. ін.

Спеціалізація щодо судових органів передбачає: справа вирішується професіоналом; при здійсненні внутрішньої спеціалізації забезпечується оптимальний розгляд різних справ у межах процесу; існування певної групи відносин, специфіка яких вимагає розробки самостійної процесуальної форми; мають бути встановлені норми права, що регламентують відповідний вид процесуальних правовідносин і відображають їх специфіку.

Отже, спеціалізованим слід визнати орган, що відповідає таким вимогам:

1. Це орган, призначений для розгляду певного кола справ. Справи, що розглядаються, повинні мати специфіку, наявність якої визначає їх розв’язання у цьому органі. Коло таких справ має бути або чітко визначене у законодавстві, або ж ознаки таких справ мають бути визначені нормативно.

2. Даний орган діє на підставі кодифікованого акту, тобто він має бути відокремлений у своїй регламентації від груп норм, що регулюють інші відносини.

3. Відокремлення має стосуватися не лише груп норм, а й певної, однорідної групи відносин, що вимагають самостійного врегулювання, оскільки характер норм права визначається відповідним характером відносин.

4. Даний орган повинен мати власну процесуальну форму, що дає підстави віднести його до єдиної, як і сукупність норм, системи.

На нашу думку, з прийняттям Закону України “Про судоустрій України” причини для дискусій про правову природу господарського суду не зникли. Створюючи господарські суди для здійснення правосуддя лише в господарських справах і справах про банкрутство, включивши при цьому Вищий господарський суд у систему судів загальної юрисдикції, законодавець тим самим створив ще одну проблему визначення місця господарських судів у цій системі. Із прийняттям Закону України “Про судоустрій України” організаційно єдина система судів побудована, однак окремо зазначені суди не віднесені до системи судів загальної юрисдикції у статті 18. Таке враження створюється внаслідок відсутності чіткості у тексті даного закону. Проте більш детальний аналіз Закону України “Про судоустрій України” дає змогу зробити висновок, що спеціалізовані суди є різновидом судів загальної юрисдикції. Водночас постає питання, які ж суди слід вважати “судами незагальної юрисдикції”? Отже, Закон України “Про судоустрій України” слід доповнити спеціальною нормою, яка б подавала характеристику судів загальної юрисдикції як елементу судоустрою, а також вказувала, які існують суди “незагальної юрисдикції”.

Зокрема, суди загальної юрисдикції можуть бути визначені як судові органи, що є елементом судової системи України, які розглядають справи з правовідносин, що ґрунтуються на законодавстві України та міжнародних документах, до яких вона приєдналася.

До судів “незагальної юрисдикції”, на нашу думку, можуть бути віднесені суди, які не входять до правової системи України і які розглядають справи, ґрунтуючись на положеннях не національного законодавства, а спеціальних актах міжнародного характеру. Це, наприклад, Європейський Суд з прав людини, Міжнародні комерційні арбітражі тощо.

Перевага даної форми захисту цивільних прав підприємств, організацій і установ перед іншими формами грунтується на застосуванні принципу арбітрування, який полягає в тому, що господарський суд при розгляді спору сприяє досягненню угоди між сторонами. Принцип арбітрування щонайкраще гарантує як встановлення істини в справі, так і врахування у межах закону господарських інтересів сторін.

Господарський суд насамперед створений як незалежний орган з розгляду всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними й іншими органами. Основним його завданням як спеціалізованого суду в системі судів загальної юрисдикції є захист порушених прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин, сприяння зміцненню законності.