Спеціалізовані суди як конституційна гарантія демократизації судової влади

Найважливішим завданням для всіх державних інституцій України, кожної із гілок влади, науковців-теоретиків та практиків є втілення засад Конституції в реальне життя. Реалізація Основного Закону — це гарантія утвердження України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної правової держави [422]^[48].

Перехід до принципів соціально орієнтованої економіки потребує кардинальних змін у механізмі забезпечення правового контролю у господарській сфері. Насамперед це стосується засобів захисту прав суб’єктів господарської діяльності. Необхідний такий механізм, який здатний виконувати функції забезпечення законності та поваги до суб’єктивних прав, гарантувати правову захищеність господарюючих суб’єктів. У механізмі забезпечення законності судова діяльність посідає особливе місце і полягає у перевірці судом законності й обґрунтованості правових актів органів державного управління. Ця перевірка здійснюється у встановленій законом процесуальній формі. Суд при цьому виконує функції нагляду та контролю. Судовий контроль передбачає право суду на безпосередню відміну, зміну незаконного (необґрунтованого) акту державного управління, що має юридичне значення, на анулювання (скасування) результату правової дії (прямий контроль) або фактичне позбавлення акту юридичної сили з подальшою формальною зміною відповідним органом (непрямий контроль), а також на покарання особи, винної у порушенні законності.

Судовий нагляд означає право суду на постановку питання перед тим чи іншим органом про усунення порушень законності, виявлених при розгляді справи, право вимагати повідомлення від цього органу результатів розгляду питання [388]^[49].

Судова форма захисту є однією з таких гарантій, передбачених у Конституції України. Судовим органом, що має розв’язувати господарські спори, які виникають між суб’єктами господарської діяльності, є система господарських судів України.

Відомо, що нова система судів формується за принципом територіальності та спеціалізації. Устрій судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації є прогресивною формою організації діяльності судової системи, адже спеціалізація судів створює необхідні умови для незворотніх перетворень у напрямі демократизації судової влади.

Необхідність створення спеціалізованих судів на чолі з вищими спеціалізованими судами Конституцією визнана небезпідставно. Законодавством врахований як міжнародний досвід щодо децентралізації судової влади шляхом створення (у Німеччині, Франції, Польщі, інших державах) окремих спеціалізованих судів з різних судових юрисдикцій, в тому числі на рівні вищих судових інстанцій, так і інші приклади, зокрема, існування у США Верховного Суду із суттєво обмеженою судовою компетенцією, а також багаторічний досвід країн СНД [260, 257, 256]² і України щодо відокремлення від судів загальної юрисдикції самостійної гілки судової влади — господарських (комерційних, арбітражних) судів.

Передбачаючи створення спеціалізованих судів, у тому числі шляхом розбудови системи судів загальної юрисдикції не тільки за принципом територіальності, а й за принципом спеціалізації, Конституція, крім визнання доцільності формування спеціалізованих судів з різних судових юрисдикцій, зберегла за ними автономію, передбачивши у статті 125, що вищим судовим органом спеціалізованих судів є відповідний вищий суд.

Тому спеціалізовані суди мають самостійно і в повному обсязі виконувати функцію судової влади в межах визначеної для них судової юрисдикції і становлять систему судів першої (місцеві суди), апеляційної (апеляційні суди) і вищої (Вищий господарський суд) інстанцій. Саме це і визначалося статтею 5 Закону України “Про господарські суди”. Ці суди є носіями судової влади, що реалізується з особливим порядком розгляду судових справ.

Принцип територіальності означає розбудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, що закріплена у статті 133 Конституції.

За організаційною ознакою використання переваг спеціалізації у розбудові судів загальної юрисдикції передбачає, згідно з Конституцією, утворення судово-ієрархічних ланок зі спеціалізованою компетенцією в окремих, найбільш визначних у суспільстві галузях законодавства. Такою ланкою є система господарських судів, до компетенції яких віднесено вирішення господарських спорів та розгляд справ про банкрутство [86]^[50].

Економічна реформа, що триває, має за мету становлення сталих ринкових відносин з автономними суб’єктами комерційного обігу, свободою договору, рівністю всіх форм власності. В цих умовах різко зросла кількість суб’єктів економічної діяльності, що призвело до збільшення числа господарських спорів [652]^[51].

Судова реформа і незалежність господарського суду покликані гарантувати вільну ініціативу і свободу підприємництва, мінімальне державне втручання в економічні процеси, обмеження монополізму і заохочення конкуренції, захист інтересів споживача, сприяння іноземним інвестиціям і забезпечення умов для безперешкодного переміщення товарів і капіталів.

Гарантії незалежності господарських судів у системі судів загальної юрисдикції повинні забезпечити неупередженість і об’єктивність господарського суду, комплектування його висококваліфікованими кадрами.

Отже, спеціалізованими судами є суди окремих судових юрисдикцій з особливостями основ судочинства і вимог до суддів щодо стажу, віку і фахового рівня, в тому числі з питань юрисдикції цих судів.

У працях, присвячених господарському судочинству, як правило, слабо досліджені теоретичні засади арбітражу, організація та діяльність арбітражних (господарських) судів України. Недостатньо використовувалися порівняльні дані, якість законодавства зазвичай розглядалася на прикладах окремих матеріалів і господарських справ. Теоретичне осмислення проблем обмежувалося аналізом і коментарями окремих питань з прийнятих рішень. Усе це не давало можливості скласти чітке уявлення про те, що ж являє собою арбітражний (господарський) суд як правове явище, які його сутність і соціальне призначення.

Незважаючи на те, що про державний арбітраж і арбітражні суди написано чимало праць різного рівня і змісту, проблеми їх юридичної основи не з’ясовані не лише в Україні, а й в інших країнах ближнього і далекого зарубіжжя. Дотепер немає єдності в поглядах на господарські суди і концептуальні питання господарської методології.

Щоб одержати більш-менш об’єктивне уявлення про сутність господарського суду, предмет і методи його діяльності, необхідно дослідити й узагальнити найхарактерніші його риси, виявлені на основі аналізу спеціальної літератури, історичних джерел, нормативних актів і арбітражної практики, простежити, яким арбітраж був раніше, яким господарський суд є і яким стане в майбутньому.

Правова природа господарського суду вперше була визначена Законом України “Про господарські суди”, стаття 1 якого передбачала, що правосуддя в господарських відносинах відповідно до Конституції України здійснюється господарським судом.

Чинне законодавство дає чітке уявлення про конкретну нормативно-правову базу, на якій ґрунтується діяльність господарських судів. До них належать Конституція України, Закон України “Про судоустрій України”, Господарський процесуальний кодекс України, інші законодавчі акти України, а також міждержавні договори й угоди, ратифіковані у встановленому порядку.

Основними завданнями господарського суду, що визначають зміст його діяльності, є: захист прав і законних інтересів учасників господарських правовідносин [401]^[52]; сприяння зміцненню законності в сфері господарських відносин; внесення пропозицій, спрямованих на удосконалення правового регулювання господарської діяльності.

Щоб розкрити правову природу господарського суду як особливого правового явища потрібно досліджувати не лише його завдання, а й більш глибинні явища, що мають значення для теоретичного осмислення даної категорії. До таких явищ належить сутність господарського суду як юридичного утворення.

Сутність явища господарського суду не зрозуміти, якщо аналізувати її поза змістом досліджуваного предмета, їх потрібно досліджувати в єдності, подібно до того, як при дослідженні змісту ми не можемо цілком відмовитись від одночасного дослідження форми досліджуваного явища. Тому при характеристиці сутності господарського суду як суспільного явища, слід звернутися до дослідження його змісту, конкретизованого в основних засадах і формах його діяльності.

Сутність і зміст господарського суду взаємопов’язані. Однак органічний зв’язок цих категорій не позбавляє їх відносної самостійності. Але, характеризуючи сутність господарського суду, як і будь-якого явища, не варто обмежуватись лише даною категорією, оскільки вона є відносно самостійною.

Зміст поняття господарського суду постійно змінюється, розвивається [59]^[53]. Відображаючи сутність, зміст категорії господарського суду водночас визначає зміни, що відбуваються в процесі його розвитку. Цей зміст рухливіший, ніж його сутність, тому що він зазнає впливу динаміки розвитку суспільства, його потреби у русі, безпосередньо не впливаючи на сутність [85]^[54].

Однак сталість змісту стає можливою лише за умови незмінності основних принципів, що становлять і визначають конкретизований зміст сутності. Тому за всієї мінливості окремого, одиничного в змісті зазначеної правової категорії її сутність залишається тією самою.

Сутність будь-якого явища, передуючи його змісту, як і форма діяльності, може бути наповнена будь-яким змістом. Але, наповнившись певним змістом, сутність стає індивідуально визначеною і конкретизованою даним змістом.

Сьогодні систему господарських судів України становлять: місцеві господарські суди, апеляційні господарські суди, Вищий господарський суд України. За дванадцять років свого існування (з 4 червня 1991 р.) господарські суди виконали значний обсяг роботи. Щорічно на їх розгляд надходить понад 100 тисяч позовних заяв. Так, за останні три роки надійшло понад 550 тисяч таких заяв. Руйнування старих і формування нових господарських правовідносин у перехідний період викликали структурні зміни в категоріях спорів. Згадаємо економічні умови, що склалися в Україні 1992–2001 рр.: хронічна нестача грошових, матеріальних і сировинних ресурсів, різке посилення інфляційних процесів, напруженість на споживчому ринку, розбалансованість у банківській системі, проблеми приватизації, оренди і банкрутства, впровадження вексельного обігу і нового податкового законодавства. За цих умов стають зрозумілими ті об’єктивні причини, що висувають на перший план по кількості і складності невідомі досі категорії спорів. Підсумки роботи системи господарських судів України в І півріччі 2002 р. свідчать про подальше збільшення числа звернень господарюючих суб’єктів та державних органів до господарських судів за правовим захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За статистичними даними, за 6 місяців 2002 р. місцевими господарськими судами закінчено провадження 114,2 тисячі справ, що на 29 % перевищує рівень відповідного періоду 2001 р. За результатами судового розгляду підлягає поверненню до господарського обігу суб’єктів економічних правовідносин близько 9 млрд гривень.

Збільшення кількості розглянутих справ спостерігається в усіх місцевих господарських судах України.

У структурі масиву вирішених спорів традиційно домінують види майнового характеру, кількість яких зросла в І півріччі 2002 р. на 16,2 % і склала 65,9 тисячі. Більше половини таких справ пов’язані з розрахунками за продукцію, товари, послуги [536, 561]^[55].

Численними також є спори, пов’язані з нестачею, якістю. Наприклад, конфлікти нестач товарних та матеріальних цінностей становлять майже третину всіх майнових суперечок; на другому місці — справи, пов’язані з розрахунками. Значно (у 2,5 раза: від 2,5 до 6,5) зросла кількість спорів з відшкодування збитків. Ця категорія справ зростає в кожному господарському суді. З 1996 р. стійку першість зайняли суперечки з розрахунків, оскільки господарюючі суб’єкти практично не мали обігових коштів. Широкого розповсюдження набули бартерні операції, що спричинили негативні тенденції в розвитку ринкових економічних відносин (“вимивання” грошей, утворення тіньової економіки і, природно, невиконання податкового законодавства й ін.).

У 1,8 раза збільшилась кількість справ з вимогами споживачів щодо стягнення орендної плати (1,1 тисячі у І півріччі 2001 р., 2 тисячі у І півріччі 2002 р.). Майже вдвічі більше (1,3 тисячі проти 708 за І півріччя 2002 р.) вирішено майнових спорів, що виникли у зв’язку з невиконанням договорів купівлі-продажу.

Спостерігається подальше зростання кількості спорів, пов’язаних з обігом цінних паперів, виконанням договорів кредитування, землекористування. У 1,5 раза більше розглянуто справ зі спорів, що виникли у зв’язку з порушенням вимог законодавства з питань, які стосуються охорони навколишнього середовища.

Аналіз статистичних даних вказує на збільшення кількості розглянутих справ, порушених на вимогу позивачів щодо визнання недійсним акту того чи іншого органу державної влади, місцевого самоврядування або підприємства, установи чи організації. Так, упродовж січня — червня 2002 р. розглянуто 6 тисяч справ щодо визнання недійсними актів нормативного чи ненормативного характеру. Майже дві третини вимог позивачів задоволено місцевими господарськими судами. Загальна кількість актів, що визнані недійсними в судовому порядку, на 47 % перевищила рівень аналогічного періоду 2001 р. і становила 3,7 тисячі. Переважна більшість з них (3,4 тисячі) не відповідала вимогам чинного законодавства [561]^[56].

Майже половину всіх визнаних недійсними актів видано органами місцевого самоврядування (49 %, або 1,8 тисячі). 40 % (1,4 тисячі) актів видано органами державної податкової служби. При цьому слід констатувати зменшення на 9 % кількості рішень органів ДПС, що визнані недійсними у зв’язку з неправильним застосуванням норм чинного законодавства. Певною мірою таке позитивне зрушення є результатом спільних нарад та семінарів, обміну аналітичною інформацією щодо недоліків у застосуванні законодавства та узгодження правових позицій на регіональному рівні.

Щодо справ за позовами суб’єктів господарської діяльності із Західної Європи, інших країн, то на розгляд господарських судів України їх надходить поки що небагато. Спілкування з провідними правниками США, членами спілки адвокатів — американцями українського походження, представниками бізнесу США та інших країн (Франція, Італія) переконує, що основна причина цього — відсутність інформації про законодавство України, у тому числі про закони, що регулюють діяльність судів. На всіх рівнях (у тому числі працівниками посольств України в США, генеральних консульств) висловлювалося побажання скоріше розпочати видання наших законів, і особливо рішень господарських судів України, щоб з ними могла ознайомитися широка світова юридична громадськість, бізнесмени.

Необхідно враховувати поширеність у суспільстві думки про те, що суди України не є незалежною владою, а виконують лише відведену їм командною системою функцію. Тому на нинішньому етапі держава повинна допомагати Вищому господарському суду і Верховному Суду України у зміцненні їх міжнародного престижу. Слід створити умови для видання не лише законів, що містять матеріальні норми (особливо законів про власність, зовнішньоекономічну й інвестиційну діяльність та ін.), а й основних законодавчих актів, що регулюють процедури розгляду спорів у судах, насамперед господарських, рішень господарських судів. Отже, варто усвідомити, що економічний розвиток невід’ємний від розвитку правової бази і популяризації нашої правової політики в інших країнах. Тому, зокрема, “Вісник Вищого господарського суду України”, зважаючи на його популярність, треба, на нашу думку, видавати українською, російською та англійською мовами.

Як ми і прогнозували, продовжує зростати кількість спорів про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві (ст. 12 ГПК України). При цьому предметом розгляду господарських судів можуть бути акти будь-якого органу виконавчої влади або представницького органу, крім актів Верховної Ради України і Президента України (ст. 16 ГПК України). Якщо в недалекому минулому ці суперечки не становили й одного відсотка, то нині їх кількість у цілому зросла в 5—6 разів (лише за 1998 р. розглянуто понад 6,5 тисячі таких справ). Понад 80 % цієї категорії спорів становлять позови щодо скасування незаконних рішень, прийнятих податковими органами України за результатами перевірок господарюючих суб’єктів [461]^[57].

Цікавою є динаміка розгляду справ про банкрутство. Спочатку спостерігалось поступове збільшення цієї категорії справ, адже за 1997—1998 рр. у господарських судах України заведено понад 30 тисяч справ. Варто визнати, що найбільша кількість негараздів припадає на приватні підприємства або на підприємства, створені на спільній власності засновників. У І півріччі 2002 р. намітилася тенденція до зменшення кількості справ про неспроможність. Так, у січні — червні 2002 р. закінчено провадженням 2,8 тисячі таких справ, що на 25 % менше, ніж за І півріччя 2001 р. Така динаміка зумовлена, по-перше, введенням в дію Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, яким передбачено списання заборгованості з платежів до бюджету та можливість погашення податкового боргу за допомогою механізму податкової застави; по-друге, збільшенням граничної межі позовних вимог і тривалістю процедури банкрутства, тоді як стягування боргу в порядку позовного провадження є більш ефективним [536]^[58]. Як бачимо, за кілька останніх років структура та кількість спорів, що розглядаються господарськими судами, різко змінилася.

Аналізуючи і порівнюючи моделі судової влади в різних країнах (США, Франція, Німеччина й ін.) [620, 656, 253, 410, 650]^[59], можна дійти висновку, що судова система України розвивається в правильному напрямі, спираючись насамперед на національну школу і використовуючи досягнення світового досвіду.

Економічна реформа висуває нагальну вимогу децентралізації судової влади.

Структура ринкової економіки як сукупності елементів, її складових, механізму їх функціонування, набору регулюючих важелів тощо набагато складніша і різноманітніша порівняно з планово-директивною структурою. Тому в перехідний період виникають нові категорії конфліктів у економіці, викликані зміною не лише суб’єктів, а й об’єктів спору. Наприклад, господарюючі суб’єкти здійснюють операції з цінними паперами, користуються послугами товарних бірж, чого не спостерігалося раніше. Невідомим досі феноменом економічного життя є також створення їхніх об’єднань, дії яких можуть бути обмежені відповідною державною установою (Антимонопольним комітетом та ін.).

Формування ринкової економіки об’єктивно призводить до розширення кола і категорій суперечностей між економічними інтересами господарюючих суб’єктів, до загострення спорів між ними. Отже, зміни в соціально-економічній природі господарських спорів зумовлюють нагальну потребу використання переваг спеціалізації у формуванні судової влади.

Зарубіжний досвід також переконує в обґрунтованості такого висновку. У Франції, Німеччині та деяких інших європейських країнах ефективно діють комерційні, економічні суди, тобто децентралізовані структури судової влади. Конкретні умови України найбільш сприятливі для введення саме європейської моделі судоустрою. У доповіді спеціальної проблемної групи комісії Європейських співтовариств із питань правової реформи незалежних держав, що виникли після розпаду колишнього СРСР, підкреслюється доцільність введення в цих державах європейської моделі судоустрою. При цьому наголошується на необхідності розмежування компетенції між гілками судової влади.

Питання розмежування компетенції між судовими системами пов’язане з питаннями юрисдикційності та підвідомчості спорів. Істотним ознакам господарських спорів повинна відповідати природа юрисдикційного органу, до компетенції якого входить їх вирішення.

З прийняттям Верховною Радою України Закону “Про судоустрій України” необхідність у дискусіях щодо долі господарських судів, власне, відпала, оскільки вищим законодавчим органом України уже визнана необхідність їх існування як судового органу.

Важливим етапом у становленні інституту судової влади в сфері господарських відносин стало прийняття законодавства, що регулює сферу господарського судочинства. Його основою стали Господарський кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 р., Господарський процесуальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 6 листопада 1991 р. і введений у дію з 1 березня 1992 р. (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 21 червня 2001 р. № 2539-ІІІ), а також процедурні норми Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Аналіз актів і норм, що діяли до введення ГПК України, свідчить, що процесуальним нормам розв’язання господарських спорів державними арбітражами не надавалося великого значення. Акти, що затверджували правила розгляду господарських спорів, приймалися на рівні постанов уряду. Такий стан справ знову ж таки зумовлювався реальним статусом державного арбітражу.

Кардинальна зміна правової природи юрисдикційного органу, чиєю прерогативою є розв’язання господарських спорів, була зумовлена не тільки потребами переходу до ринкової економіки, а й пов’язаними з нею завданнями побудови правової держави. Розгляд конфліктів у сфері господарювання саме інститутом судової влади одночасно спричинявся як економічними інтересами, так і інтересами зміцнення режиму законності. Усунення проявів волюнтаризму в цій сфері стало не лише передумовою ринкового механізму, а й невід’ємним компонентом судово-правової реформи, оскільки можливість судового захисту повинна поширюватися в цивілізованому суспільстві на всіх визнаних у державі суб’єктів права.

Створення інституту господарського суду — це перетворення державного арбітражу на принципово нову юрисдикційну систему, що має інституційні ознаки судової установи.

Принципи (засади) організації та діяльності господарського суду були закріплені в статті 4 Закону України “Про господарські суди”. Встановлено, що господарський суд здійснює правосуддя на принципах законності [319]^[60]; незалежності, у тому числі від органів законодавчої і виконавчої влади, і підпорядкування тільки закону; рівності сторін перед законом і господарським судом; арбітрування; гласності й відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної і комерційної таємниці або коли є обґрунтовані заперечення однієї зі сторін; обов’язковості виконання рішень, постанов господарського суду.

Отже, принцип незалежності господарських судів і підпорядкування їх тільки закону є невід’ємною складовою організаційних принципів побудови цієї галузі судової влади.

Останнім часом широко розгорнулися дискусії щодо судової реформи в Україні. Цій проблемі були присвячені спеціальні науково-практичні конференції, “круглі столи”, засідання секції Конституційної комісії, під час яких виявилися принципові розбіжності в поглядах щодо вибору організаційної моделі судової влади. Українські правники (теоретики та практики), підсумовуючи хід судово-правової реформи, висловили думку про необхідність існування господарських судів, про те, що у системі судів загальної юрисдикції вони повинні бути самостійними і незалежними із розв’язання підвідомчих їм спорів. У складний період впровадження ринкових відносин в Україні господарські суди стали в державі справжнім гарантом законності в галузі економічних правовідносин. Це було продемонстровано, зокрема, на десятій Всеукраїнській науково-практичній конференції “Стратегія економічного розвитку і арбітражний суд України: проблеми та перспективи” (28—29 листопада 2000 р., м. Донецьк). На конференції було порушено широкий спектр проблемних питань, пов’язаних зі стратегією економічного розвитку України, роллю, яку відіграють господарські суди у забезпеченні законності в економічних відносинах [400]^[61].

І сьогодні, після прийняття Закону України “Про судоустрій України”, ці суперечності у поглядах не розв’язані остаточно.

Подібні дискусії велися й у сусідній з Україною державі — Російській Федерації [67, 474, 616, 39]^[62].

Результатом дискусії стало те, що в процесі реформування судової системи Росії арбітражні суди збереглися як самостійна галузь судової системи. Подальший хід судово-правової реформи свідчить про те, що пропозиції опонентів щодо сумнівності існування незалежних арбітражних судів у Російській Федерації не були враховані [253, 294]^[63].

Проблема розбудови судів України на сучасному етапі полягає у виборі організаційної структури, розподілі компетенції між спеціалізованими судами і загальними судами у єдиній системі судів загальної юрисдикції, що встановлена Законом України “Про судоустрій України”.

Проблема вибору організаційної структури судової влади дуже важлива і складна. Вона потребує врахування багатьох різноманітних за своїм змістом факторів.

Насамперед доцільно проаналізувати наслідки об’єднання двох різнорідних судових систем — загальних і господарських судів.

Відомо, що загальні й господарські суди з різними назвами пройшли тривалий період самостійного функціонування, за час якого було вироблено цілу систему тільки їм властивих організаційно-правових форм і атрибутів здійснення правосуддя. За цей період інститут господарського суду і судово-господарське провадження набули ознак, оптимальних для розв’язання конфліктних ситуацій саме в економічній сфері.

Об’єднання юрисдикційних систем є недоцільним і може призвести до поглинання господарського судочинства цивільним процесуальним законодавством. Однак цивільний процес характеризується певною громіздкістю і формалізацією, що, без сумніву, стане нездоланною перешкодою під час розгляду господарських спорів. Загальні суди фізично не можуть оперативно розв’язувати ці справи на основі норм цивільного процесу. Наприклад, в господарських судах розглядається за рік в середньому близько 200—230 тисяч справ. Ці справи можна ефективно розглядати лише за умови неформалізованої процедури, стислості термінів і нескладної, але ефективної системи повторного розгляду судових рішень, що притаманно саме господарському судочинству.

Крім кількісних параметрів господарських справ, необхідно врахувати їх складність, яка з часом дедалі зростає. Зміни в соціально-економічній природі господарських конфліктів створюють об’єктивні передумови для використання переваг спеціалізації в організаційному плані. Як уже доведено вітчизняною практикою, це і є система спеціалізованих судових установ, а саме — господарських судів, що має кваліфікований і досвідчений корпус суддів, підготовлених для розв’язання конфліктів у перехідному, квазіринковому середовищі.

Ідея об’єднання загальних і арбітражних судів можлива лише за умови збереження незалежності господарських судів у системі судів загальної юрисдикції, що закріплено у Конституції України. І те, що спеціалізовані господарські суди у цій системі очолює Вищий господарський суд України, є яскравим підтвердженням цього. Верховний Суд України, як зазначалося, має здійснювати не касаційні, а ревізійні функції щодо спеціалізованих судів. Посилання деяких опонентів такої позиції на досвід західних країн і особливо США як авторитетного путівника у створенні моделі судової системи, на жаль, недостатньо аргументовані [651, 507]^[64]. Історичний досвід свідчить, що жодна держава не застосовує закордонні державні інституції без їх пристосування до конкретного соціально-політичного і правового середовища, національних особливостей. Тим більше, що Україна і США належать до різних правових систем. Більше всього, як зазначалось, США має зовсім інший державний лад (федерація) й іншу систему права (англосаксонська). Україна належить до так званої європейської, або континентальної (романо-германської) системи права, де закон, а не судовий прецедент, є основним джерелом права. Тому Україна має власні особливості побудови системи судової влади. У США вершина піраміди судової влади, як, наприклад, Верховний Суд США, не лише формує судову практику застосування законів, а й створює своїми рішеннями законодавчу базу для судів усієї країни, що для нас є неприйнятним.

Отже, посилання на досвід функціонування американської судової системи абсолютно безпідставні. Вони ґрунтуються на недостатньому розумінні специфіки роботи судів США. Глибоке і ґрунтовне вивчення структури судової системи США, бесіди як із федеральними суддями, так і суддями штатів дають всі підстави стверджувати, що у судовій системі цієї країни відбувається подальше поглиблення спеціалізації. Так, створені суди, що розглядають спори, пов’язані лише з банкрутством. Конгресом США затверджені такі спеціалізовані федеральні суди, як Претензійний суд, що розглядає лише позови громадян до уряду, Податковий суд, Суд ветеранських апеляцій тощо [424]^[65].

У Великій Британії арбітраж є альтернативою судочинству у Відділенні королівської лави Високого суду і у судах графств, особливо у комерційних справах. Особливістю англійського арбітражу є те, що він створюється за рішенням сторін, між якими виник спір, або Високим судом. Отже, у Великій Британії відсутня чітка система арбітражних судів у тому вигляді, в якому вона існує в Україні. Система арбітражних судів більше відповідає системі третейських судів у нашому розумінні. Чинне арбітражне законодавство також досить специфічне. Сьогодні у Англії діє Арбітражний Акт 1996 р. Юрисдикція арбітрів зазвичай визначається угодами, хоча існують і законодавчі положення, що стосуються цих питань. Угода про передачу спору на розгляд арбітру є договором і регулюється нормами договірного права. Будь-яке застереження у договорі, спрямоване на те, щоб уникнути юрисдикції суду, є недійсним, тому що суперечить публічним інтересам. Високий суд може скасувати арбітражне рішення, якщо воно не є законним, або передати арбітражну справу на новий розгляд. Такі ж повноваження Високим судом здійснюються й тоді, коли арбітражне рішення є двозначним або невизначеним, коли з’являються нові обставини. Отже, арбітражні суди Великої Британії не є державними арбітражними судами, а належать до категорії третейських судів, вони не є постійно діючими і створюються або за рішенням сторін, або при зверненні до суду за розглядом комерційного спору. Щодо процесу, то арбітражний процес у Великій Британії позбавлений тієї імперативності й визначеності, яка утвердилася в Україні. Відсутня кодифікація норм і правил арбітражного процесу. Спроби англійських законодавців систематизувати арбітражний процес у наш час знайшли своє відображення у Арбітражному Акті 1996 р., який, однак, не є єдиним джерелом для розв’язання всіх процесуальних питань. У цьому полягає найістотніша відмінність англійського арбітражного процесу від українського. Крім цього, арбітражний процес підпорядковується загальним правилам ведення цивільного процесу в британських судах.

Англійський арбітражний процес має такі класичні стадії: укладення арбітражної угоди сторонами; подання позову і підготовка справи до слухання; розгляд справи як такої; прийняття рішення у справі; оскарження рішення у вищій інстанції; виконання рішення. Такий поділ на стадії є досить умовним, зустрічаються й інші стадії, хоча вони мають скоріше теоретичне, ніж практичне значення. Кожна з цих стадій передбачає виконання певних дій, спочатку сторонами, а потім судом. Найважливіше значення має перша з них — укладення арбітражної угоди. Ця стадія не є характерною для українського господарського судочинства внаслідок того, що всі найважливіші питання передбачені у Господарському процесуальному кодексі, й сторони не можуть проявляти ініціативу, щось змінювати або додавати. Господарський процес у нас побудовано за чітко встановленими правилами, закріпленими законодавчо. Деякі розбіжності спостерігаються також на інших стадіях господарського процесу. Ця відмінність полягає у різних цілях та завданнях господарського судочинства Великої Британії та України [160]^[66].

Системи загальних і господарських судів в Україні функціонально відрегульовані, вони пройшли історичний шлях апробації.

Деякі прихильники побудови судової системи як єдиного державного відомства на чолі з Верховним Судом України, вважають, що самостійні спеціалізовані суди у системі судів загальної юрисдикції в Україні (господарські суди, адміністративні суди, Конституційний Суд) не зможуть стати гарантом однакового застосування законів. Однак для таких побоювань немає жодних підстав. Адже ці суди, здійснюючи правосуддя із справ, що виникають у різних сферах соціального життя, будуть виходити при цьому з одних принципів організації та діяльності судової влади. Ці принципи визначені Конституцією України та відповідними законами України. І не має жодної необхідності позбавляти вищі спеціалізовані суди у цій системі права остаточно виносити рішення у справах, бути дійсно вищою касаційною інстанцією для відповідних спеціалізованих судів.

Господарський суд, всі ланки спеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції здатні у сучасних умовах ефективно виконувати покладені на них функції.

Основним питанням на сьогодні є визначення місця господарських судів у системі судів загальної юрисдикції. Цьому й буде присвячена наступна частина даного дослідження.

1.3.