Теоретичні засади організації та діяльності господарських судів України

Однією із найважливіших складових судової системи України є суди господарської юрисдикції, на які покладено відповідальне завдання по розгляду і вирішенню правових спорів у сфері економічних відносин.

Вже тривалий час господарські суди перебувають в Україні в стані послідовного і цілеспрямованого розвитку, який обумовлено загальними процесами переходу суспільства на нові засади демократичного упорядкування. При цьому динаміка оновлення господарської юстиції повною мірою відповідає цілісній стратегії державотворення та правотворення в Україні, і відповідно майже всі найважливіші політико-правові події перехідного періоду дістали відображення у тих суттєвих змінах, що її торкнулися за останні десятиліття. Ці зміни мають як кількісний, так і якісний характер. Так, за часи державної незалежності відбулась кардинальна трансформація відомчого арбітражу в самостійну систему господарських судів, крок за кроком утверджувались в сфері господарської юстиції демократичні засади судочинства, послідовно удосконалювалась процедура розгляду справ та “відшліфовувались” механізми взаємодії з різними органами захисту прав, насамперед у питаннях захисту економічної свободи.

Протягом всього періоду перетворень незмінну актуальність зберігає питання щодо визначення методологічних підходів до організації і діяльності господарських судів в Україні. Зрозуміло, що лише теоретично вірно і практично раціонально визначені стратегічні шляхи розвитку господарської юстиції відкривають можливість для її максимально ефективної та суспільно корисної діяльності.

На формування системи господарських судів, як відомо, впливає чимало факторів політичного, соціально-економічного, соціокультурного та правового характеру, але визначальними для організації і діяльності цієї ланки правосуддя, як видається, слід вважати ті суспільні зв’язки та закономірності, що лежать в основі організації цілісної конструкції державної влади, принципів побудови судової системи і системи захисту прав і свобод людини.

З прийняттям нової Конституції у червні 1996 р. в Україні встановлено якісно нову організацію державної влади з урахуванням загальноприйнятого принципу її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Отже, Конституція таким чином продовжила конституційний розвиток державності, розпочатий після проголошення незалежності України, що замінив радянську організацію державної влади, яка не сприймала принципу поділу влади ні на теоретичному, ні на практичному рівнях. Головним аргументом щодо невідповідності принципу поділу влади радянській системі владних відносин було твердження, що державна влада в країні Рад знаходиться в руках трудящих, що це становило морально-політичну єдність цієї влади й виключало її поділ. На підставі соціальної єдності радянської державної влади виводився постулат про організаційну єдність та неподільність радянської державної влади, всеохоплюючою політичною організацією якої були представницькі органи — Ради. Радянська система виключала протиставлення народному представництву будь-яких інших державних органів. З перших днів радянської влади був проголошений принцип її єдності та неподільності в особі Рад [489]¹. Саме тому Ради формально розглядались як органи, що виконували законодавчі, виконавчі, судові функції. З моменту формування єдиної судової системи на основі Положення про судоустрій УРСР, затвердженого постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 16 грудня 1922 р., роль судів зводилась до боротьби зі злочинністю та вирішення цивільно-правових спорів в основному між громадянами [83]². Принцип незалежності судової системи, проголошений Конституцією УРСР 1978 р., зводився нанівець вимогою тієї ж Конституції щодо підконтрольності та підзвітності всіх органів держави Радам народних депутатів. Це стосувалося також суддів, які повинні були звітувати перед державним органом, який їх обрав, або перед виборцями. Крім того, судді, як члени КПРС, втілювали у життя політику партії і звітували про свою діяльність перед партійними зборами та комітетами.

Понад сімдесят років радянський суд займався розглядом цивільних та кримінальних справ. І нікому не спадало на думку називати це судовою владою. Судової влади не існувало в реальному житті [542, 618, 682]³. Але коли після довгих років самоізоляції ми нарешті зрозуміли, що приєднатися до світової цивілізації можливо, лише засвоївши і сприйнявши за основу загальнолюдські цінності, однією з яких є концепція правової держави з її неодмінним поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову, — ось тоді ми близько підійшли до необхідності дати вичерпну відповідь на запитання, з яких елементів складається судова влада і як “вбудувати” її в систему нашої нинішньої державності [543]^[1].

Відмова суверенної України від принципу “всевладдя” Рад викликала необхідність у формуванні нових підходів до організації органів державної влади і оцінки змісту їх діяльності. І вже у Декларації про державний суверенітет України було закріплено принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову [133]^[2]. Зміст і значення принципу поділу влади полягає у розрізненні функцій законодавства, управління і правосуддя, у наділенні цими функціями різних органів, у забороні здійснення функцій, належних одному органу, іншим органом влади та у взаємному контролі та обмеженні влади. Цей принцип є засобом стримування влади держави і сприяє захисту свободи особи [542]^[3].

Пізніше принцип поділу влади і основні засади судової гілки влади було проголошено Конституцією України 1996 р. Крім цього, одним із основних принципів діяльності держави визначено пріоритет прав людини і громадянина, її законні права та інтереси, що є найвищою соціальною цінністю, забезпечення і захист яких є головним обов’язком держави в особі органів судової влади, що має реалізуватися в процесі здійснення правосуддя. Існування незалежної судової влади є однією з гарантій прав людини.

Отже, у юридичній та політичній практиці уявлення про демократичну, правову державу тісно пов’язані з принципом поділу влади. Слід застережити тут від спрощеного і догматичного тлумачення цього принципу як суто механічного поділу державної влади на три гілки. Сутність поділу полягає у попередженні зловживання владою, її монополізації, концентрації. Досягнення цілей правової держави можливе лише за умови теоретичного осмислення, законодавчого закріплення і практичної взаємодії незалежних, рівноважних, таких, що взаємно доповнюють один одного, законодавчих, виконавчих і судових органів державної влади. Водночас світовий і вітчизняний досвід теоретичного обґрунтування і практичного впровадження цієї ідеї суперечливий та неоднозначний [211]^[5].

Слід зазначити, що зміст принципу поділу влади у різні епохи і різними мислителями розумівся і тлумачився вельми неоднозначно.

У працях Арістотеля, присвячених державному ладу, міститься низка принципів, що визначають політичну організацію сучасної конституційної держави, у тому числі принцип стримувань і противаг [484, 666, 667]^[6]. Всі державні завдання Аристотель поділяє на консультаційні, адміністративні та правові. Він розмірковує про “змішаний” державний лад, що передбачає поєднання елементів різних державних форм з метою залучення до вирішення спільних проблем усіх соціальних груп [169]^[7].

Ідею “змішаного” державного ладу поділяли і західноєвропейські мислителі ХVІІІ ст. Ш.-Л. Монтеск’є у своєму трактаті “Про дух законів” наводить тезу про те, що свобода передбачає насамперед обмежене правління. Говорячи про обмежене правління, французький правник мав на увазі не систему чіткого та суворого поділу влади, а те, як вони перехрещуються і взаємодіють одна з одною [484]^[8].

Дж. Локк основною ідеєю концепції поділу влади вважав ідею свободи як природного стану людини та необхідності її захисту. Головну загрозу свободі Локк вбачав у неподільності влади, її зосередженості у руках абсолютного монарха. Але і він не пропагував ідею поділу влади, а шукав врівноваження влади між королем, знаттю та народом [320]^[10]. До речі, Дж. Локк не виокремлював судову владу, вважаючи її складовим елементом виконавчої влади.

Подальший розвиток ідеї поділу влади дістав відображення у творах Г. Гегеля, який, говорячи про необхідність поділу влади у державі, зазначав, що вона є гарантією публічної свободи. Влада повинна бути поділена на законодавчу, виконавчу та судову гілки таким чином, щоб бути у постійному взаємозв’язку та взаємодії і, крім того, кожна з них має бути системним утворенням [166]^[11].

Щодо України, то спроба законодавчого закріплення поділу влади була здійснена ще на початку ХVІІІ ст. у документі “Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, написаному П. Орликом у 1710 р., що дістав назву Конституція Пилипа Орлика.

Спроба втілення ідеї створення в Україні справедливого суду була здійснена у судовій системі Української Народної Республіки і дістала відображення у ІІІ Універсалі Української Народної Республіки, а згодом — у Конституції УНР (1918 р.).

Сучасна організація системи державної влади в Україні, функціонування її апарату мають будуватися не тільки на принципі поділу влади, а й на принципі стримувань і противаг в діяльності цих гілок, що має зумовити їх взаємодію в процесі реалізації головної функції державної влади — утвердження і захист законних прав і свобод людини, забезпечення динамічного розвитку і цілісності нашого суспільства. Отже, реалізація зазначених принципів передбачає певну організацію державної влади. Тобто, щоб остання діяла саме так, вона має бути відповідно організована [511]^[13].

Визнання на конституційному рівні принципу поділу влади означає насамперед чітке визначення нової компетенції кожної з гілок і відповідних органів. Акцент при цьому має бути зроблений на сферах їх самостійних дій із встановленням тих засобів перехрещення їх компетенцій, що забезпечують баланс влади та взаємодію. І, нарешті, мають бути визначені процедури запобігання і усунення юридичних колізій між владою і державними органами [573]^[14].

Отже, принцип поділу державної влади означає структурно-функціональну визначеність кожного з державних органів, наявність власної компетенції, встановленої у спосіб, що виключає домінування одного органу відповідної гілки державної влади над іншою і довільне втручання їх у діяльність один одного, а також наявність системи відносин взаємного контролю і противаг, що врівноважують один одного [510]^[15].

Відповідальність держави за свою діяльність перед людиною, закріплена у статті 3 Конституції України, відображена у забезпеченні захисту прав і свобод людини та громадянина, здійснюваному судовою гілкою влади.

Проблема захисту прав людини, механізмів її реалізації, забезпечення та захисту, насамперед судового, набула у суспільстві першочергового, особливого значення. Питання захисту прав людини і громадянина в Україні стали предметом серйозних наукових досліджень. Особливе місце у цих дослідженнях відводиться саме судовому захисту, ролі суду в розв’язанні спорів, що виникають між людиною та державою [425]^[16].

У державі, що прагне стати правовою, суд має бути авторитетним, незалежним, владним та самостійним, у якому люди бачили б не бюрократичну установу, а реального гаранта їх прав, надійного захисника їх інтересів [543]^[17].

Отже, судова влада посідає особливе місце у системі поділу влади. Сутністю судової влади є конституційно закріплена за нею компетенція щодо забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, утвердження принципу верховенства права, зміцнення правового порядку в країні. Судова влада, згідно з принципом поділу влади, є сферою публічної і різновидом державної влади, що покликана самостійно і незалежно здійснювати правосуддя [178]^[18]. За своїми предметно-функціональними ознаками вона суттєво відрізняється від законодавчої та виконавчої влади, має свої специфічні цілі, завдання та предмет діяльності, реалізується виключно легітимованими законодавчою (виконавчою) владою суб’єктами, а сама реалізація здійснюється у встановлених законом формах, передбаченими ним методами та способами. Судова влада здійснюється методом вчинення правосуддя у формах конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального, господарського судочинства. Кожна з них має свою специфіку, передбачає особливий набір засобів та способів, процесуальних гарантій, матеріальну правову основу, за допомогою яких вирішуються цілі та завдання, що стоять перед судовою владою.

Судова влада — це новий політичний і правовий феномен, який адекватно відображає прагнення побудувати в Україні правову державу, що ґрунтується на принципі поділу влади. Погляди на владу, що існували в радянській науці, ґрунтувалися лише на вченні класиків марксизму-ленінізму, які трактували її однобічно, як організоване насильство одного класу щодо іншого [329]^[19]. Таке розуміння влади механічно переносилося й на суди. Багато років оперували такими поняттями, як суд, органи правосуддя, судові органи, органи юстиції тощо. З правового лексикону зникло поняття “судова влада”. Лише у середині 80-х рр. ХХ ст. з’явилася можливість звернутися до питань формування “третьої” влади.

Термін “судова влада” по-різному тлумачиться у нормативній та науковій літературі. Так, деякі автори визнають судову владу як сферу публічної і різновид державної влади, що покликана самостійно та незалежно здійснювати правосуддя [178]^[20], як специфічну гілку державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами — судами — і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю [188]². Інші під судовою владою розуміють право, можливість і здатність спеціально створених державних установ — судів — здійснювати вплив на поведінку людей та соціальні процеси конкретно визначеними юридичними засобами, встановленими законами [169]³. Судова влада розглядається також як самостійна і незалежна галузь державної влади, що формується найвищим законодавчим органом згідно з процедурою, встановленою Конституцією і законом про судову владу, яка функціонує на демократичних принципах, охоплюючи різні суб’єкти, котрі мають широкі повноваження для розв’язання завдань і досягнення соціально значущих цілей, прийняття рішень, прирівнених за своїм значенням до закону [330]⁴. Існує й дещо інше тлумачення цієї наукової категорії — як системи незалежних державних органів — судів, покликаних від імені держави здійснювати правосуддя, вирішувати у судовому порядку спори і конфлікти у правовій сфері. До поняття судової влади входить також сукупність владних повноважень, якими наділений суд з метою відновлення порушеного права і справедливості, вжиття заходів державного примусу до осіб, які посягають на інтереси, що охороняються законом, у тому числі заходів кримінального покарання [568]^[21].

Питанням судової влади приділялась увага ще в період підготовки судової реформи 1864 р. Під судовою владою розуміли право або обов’язок держави на вимогу зацікавлених осіб або на свій розсуд вживати заходів для застосування закону до конкретного випадку [265, 291, 292]^[22]. Не вдаючись до загальної оцінки цього визначення, що є дискусійним і суперечливим, слід зауважити, що судова влада розглядається як право і обов’язок держави вживати заходів щодо захисту прав і свобод людини.

До основних функцій судової влади належать: реальне забезпечення принципу верховенства права і повна реалізація вимог закону. Власне, судова влада покликана забезпечити трансформацію абстрактних правових норм у реалізацію прав та обов’язків суб’єктів права [421]^[23]. Визначають і такі функції судової влади, як охоронна (охорона прав), функція правосуддя (захист, відновлення прав), контрольно-наглядова (щодо інших гілок влади) [509]^[24].

Ця гілка влади не лише не поступається двом іншим за авторитетом та ефективністю, а й має певні переваги у захисті прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Захист цих цінностей є основною функцією судової влади. Крім цього, судова влада повинна здійснювати контроль за законністю державного адміністрування (реалізацією державної виконавчої влади) шляхом розгляду претензій щодо дій (рішень) органів державного управління та їх посадових осіб, а також — у порядку господарського судочинства — здійснювати правосуддя у господарських відносинах, охорону державного та суспільного ладу [604]^[25].

Діюча судова влада виникла в результаті набуття судом додаткових, якісно нових функцій. Свідченням цього є сформульоване у частині другій статті 124 Конституції України положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. У контексті системи противаг судову владу характеризує юридична можливість впливати на рішення і дії законодавчої та виконавчої влади. Дані повноваження в повному обсязі, коли вони надані суду і використовуються ним при здійсненні правосуддя, перетворюють його у потужну стабілізуючу силу, здатну захищати права і свободи громадян, оберігати суспільство від руйнівних соціальних суперечок [543]^[26].

Значення судової влади важко переоцінити, вона завжди була ознакою демократії та свободи. Ще у ХІХ ст., після реформи 1861 р., Б. М. Чичерін, зважаючи на важливість проведеної судової реформи, писав: “Серце росіянина б’ється сильніше, коли він знає, що права його захищені, що правда запанує на його землі. Положення 19 лютого дарувало волю 22 мільйонам, реформа суду дає правосуддя усім” [628]^[27]. Саме тоді були проголошені принципи публічності, гласності, незалежності судової влади.

Поняття “принцип” означає основні, найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості [273]^[28].

Поняття принципів судової влади та судочинства у літературі дискутуються вже не одне десятиліття [679]^[29]. Під принципами (засадами) судочинства, незалежно від галузевої приналежності, розуміють передбачені законодавством основні, пов’язані з метою і завданням останнього, ідеї, що відображають специфіку інститутів, стадій, особливості процесуальної діяльності суду та всіх інших учасників процесу [177]^[30]. Чинним законодавством закріплено такі принципи судочинства, як рівність перед законом і судом, гласність, змагальність, верховенство права, незалежність.

Судова влада може існувати лише за умови незалежності від інших гілок державної влади, хоча у літературі висловлюються й інші точки зору [103]^[31]. На наш погляд, саме ця властивість є об’єктивною умовою правової держави, втіленням у життя принципу верховенства права. Незалежність судової влади зумовлена самим характером діяльності судів — здійсненням правосуддя. “І в науці, і у практиці немає більш твердо встановленого підгрунтя судочинства, ніж незалежність суддів. Суддя, насамперед, має бути об’єктивним, він — живий орган правди та закону. А для цього необхідною є його повна незалежність від стороннього впливу” [628]^[32]. Захист судді від свавілля з боку законодавчої влади передбачає, що остання не має права нав’язувати чинним судовим процедурам нові правила або змінювати результат вже прийнятих рішень. Принцип відсутності зворотньої сили закону дозволяє уникнути подібних незаконних зазіхань на права сторін у процесі. У взаємовідносинах з виконавчою владою незалежність судді передбачає, що він не зазнає впливу, тиску з боку органів державного управління [72]^[33]. Згідно з Європейською конвенцією захисту прав і основних свобод людини будь-яка людина має право на те, щоб її справу було розглянуто справедливо, публічно і в розумний термін, незалежним та безстороннім судом, відповідно до закону.

Принцип незалежності суддів є як конституційним (за джерелом закріплення), так і міжгалузевим (за сферою застосування) принципом судочинства. Він закріплений у статті 3 Закону України “Про статус суддів”, статтею 8 Цивільного процесуального кодексу України, статтею 18 Кримінально-процесуального кодексу, які передбачають, що при здійсненні правосуддя судді і народні засідателі (при розгляді кримінальних справ) незалежні та підкоряються лише закону. Гарантіями реалізації цього принципу є: порядок обрання (призначення) і звільнення суддів, право судді на відставку, передбачена законом процедура здійснення правосуддя, заборона втручання у здійснення правосуддя, відповідальність за неповагу до суду, недоторканність суддів, наявність органів суддівського самоврядування, створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів.

Незалежність, ефективність судової системи грунтується також на певних принципах, вироблених міжнародною практикою. Так, у Основних принципах незалежності судочинства Організації Об’єднаних Націй, Європейській конвенції захисту прав і основних свобод людини та Рекомендаціях Комітету міністрів для країн — членів Ради Європи щодо незалежності та ролі судів деталізуються принципи, на яких має грунтуватися судова система. Зазначені у цих положеннях ознаки сильної юридичної системи групують так:

1. Судді повинні бути незалежними; це означає, що їх рішення не підлягають ніякому перегляду, крім спеціальних судових процедур, передбачених законом, а суддям гарантується перебування на посаді до досягнення певного віку або до закінчення встановленого строку перебування на посаді; оплата праці суддів має забезпечуватися законом.

2. Судді повинні мати достатні повноваження для виконання своїх обов’язків здійснювати правосуддя і судочинство.

3. Суддя повинен приймати рішення без будь-яких прямих або непрямих обмежень, стороннього впливу, тиску, погроз чи втручань; судді не зобов’язані доповідати про обставини справ особам, які не мають відношення до судочинства.

4. Судді повинні робити фактичні висновки з наявних доказів, дотримуватись процедури ведення засідання й заслуховування свідків, правильно застосовувати закон і виносити остаточне рішення.

5. Справу не можна відкликати від певного судді, не маючи на те достатніх підстав.

6. Розподіл справ між суддями не повинен відбуватися за бажанням осіб, які можуть бути зацікавлені у вирішенні справи.

7. Критеріями призначення суддів мають бути висока кваліфікація, бездоганна репутація, відданість ідеалам правосуддя, а порядок добору суддів повинен бути чітко визначений.

8. Повинен існувати справедливий порядок розгляду дисциплінарних справ щодо суддів.

Влада мусить створювати відповідні умови для ефективної діяльності суддів, зокрема наймати потрібну кількість суддів і забезпечувати належну їх підготовку, надавати в їх розпорядження відповідний персонал та обладнання, а також дбати про те, щоб статус та платня суддів відповідали їх професії і відповідальності [655]^[34].

Останнє положення безпосередньо зумовлює діяльність держави щодо створення такої організації судової системи, яка б забезпечила реалізацію права громадянина на судовий захист і справедливе судочинство [487]^[35].

Зрозуміло, незалежність не є самоціллю, це найперша і необхідна умова гідного виконання судом покладеної на нього функції. Слід зауважити, що незалежність судової влади не означає її повної ізоляції від законодавчої та виконавчої. В жодній із сучасних систем не існує чистої моделі поділу влади. Сам Ш.-Л. Монтеск’є не вірив у цю “чисту” модель, коли всі гілки влади повністю відокремлені одна від одної. Демократичний режим передбачає рівновагу між цими гілками, між владою більшості та демократичними цінностями. Ця рівновага є неможливою при повній ізоляції, за умов, що кожна влада діє самостійно, окремо від інших, без взаємодії, без взаємного врівноваження та контролю. Це призвело б зрештою до концентрації влади в одній із гілок. Отже, сучасна концепція не передбачає чистої моделі поділу влади, швидше більш гнучку модель, за якої кожний орган повинен здійснювати свої повноваження, свої функції за наявності взаємних стримувань і противаг [61]^[36].

За роки дії Конституції України судді зрозуміли, що справжня незалежність судової влади починається із застосування у процесі судочинства принципу верховенства права, який не може бути ототожнений з принципом верховенства закону як сліпої, механічної покори нормативно оформленим приписам державної влади, оскільки сама держава не може бути не пов’язаною правом, а акти, дії чи бездіяльність органів державної влади підлягають оскарженню в судовому порядку [541]^[37].

Основною функцією судової влади є здійснення правосуддя. Правосуддя, яке здійснює суд, є видом державної діяльності, що реалізується у формі розгляду та розв’язання спорів та конфліктів, пов’язаних з порушенням норм права, а іноді і з обов’язковим їх тлумаченням (Конституційний Суд РФ, Верховний Суд США), створення правотворчих прецедентів судами (у англосаксонській системі), виконання контрольних та деяких інших (визначення юридичних фактів) повноважень.

Правосуддя є формою захисту права судовою владою, де рішення суду є актом правосуддя із захисту права, що порушене або оскаржується [509]^[38]. Правосуддя здійснюється у встановленому законом процесуальному порядку органами судової влади — судами [631]².

Визнання принципу поділу влади та виокремлення самостійної гілки судової влади визначило необхідність проведення в Україні судово-правової реформи.

Отже, проведення такої реформи зумовлено набуттям Україною статусу незалежної держави, необхідністю створення механізму реального забезпечення прав і свобод громадян і юридичних осіб, утвердженням принципу верховенства права.

Судово-правова реформа зумовлена також і тим, що суди, вся система юстиції і чинне законодавство, що регулює діяльність правоохоронних органів, переживають кризу, викликану багатьма факторами, які негативно впливали на їх діяльність. Суди не завжди надійно забезпечували захист прав і свобод фізичних і юридичних осіб, виступали як інструмент командно-адміністративної системи і були змушені втілювати в життя її волю й інтереси. Суд не мав ні влади, ні самостійності, ні реальних повноважень. Влада безконтрольно користувалася судом у своїх цілях. Судово-правова реформа повинна привести судову систему і всі галузі права у відповідність із соціально-економічними і політичними змінами, що відбулися в суспільстві. Кризові явища підсилюються перевантаженістю судів і правоохоронних органів, що негативно позначається на результатах їх діяльності.

З метою здійснення судово-правової реформи Верховна Рада України ухвалила 22 квітня 1992 р. “Концепцію судово-правової реформи в Україні”, якою визначені основні принципи судово-правової реформи, порядок формування судової влади, реформування органів слідства, прокуратури, адвокатури, юстиції, соціальний захист суддів, фінансування і матеріально-технічне забезпечення діяльності судової влади тощо [288]^[39]. У Концепції судово-правової реформи вперше в законодавчому порядку було здійснено спробу визначити поняття судової влади як системи незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя. Суди, за концепцією, отримували владні повноваження для відновлення порушеного права і справедливості [638]^[40].

Концепцією передбачалося, що в Україні діють конституційний, загальні й арбітражні суди, кожний з яких має чітко визначену компетенцію.

Арбітражний суд, зазначено в цьому документі, “забезпечує захист прав і законних інтересів учасників господарських відносин, незалежно від форми власності, що вони представляють. Арбітражними судами є обласні, прирівняні до них арбітражні суди і Вищий Арбітражний Суд України” [638]^[41].

У Концепції наголошувалося на необхідності формування незалежної судової влади шляхом ефективного розмежування повноважень усіх гілок державної влади та реалізації демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою, а також визначено основні принципи реформи:

— створення такого судочинства, яке б максимально гарантувало право на судовий захист, рівність громадян перед законом і судом, забезпечило б умови для дійсної змагальності та реалізації презумпції невинуватості;

— відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам ратифікованих Україною міжнародних угод;

— радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізація й наповнення його гуманістичним змістом;

— диференціювання форм судочинства, зокрема, залежно від ступеня тяжкості злочину;

— розгляд окремих категорій судових справ суддями одноосібно, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів;

— чітке визначення умов допустимості доказів;

— встановлення судового контролю за законністю й обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян;

— перевірка законності й обґрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами [83]^[42] та ін.

Судова реформа і незалежність господарського суду покликані гарантувати вільну ініціативу і свободу підприємництва, мінімальне державне втручання в економічні процеси, обмеження монополізму і заохочення конкуренції, захист інтересів споживача, сприяння іноземним інвестиціям і забезпечення умов для безперешкодного переміщення товарів і капіталів.

Тому схвалення Концепції судово-правової реформи та прийняття законів України про власність, підприємництво і підприємства, господарські товариства, банки і банківську діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, оренду й інших мало надзвичайно важливе значення в становленні правових засад ринку. Створюваний режим господарювання містить у собі значні потенційні можливості для конфліктів економічних інтересів. Нові тенденції в економічному житті зумовлюють потребу не тільки в законах про статус інститутів ринку і принципи їх взаємодії, а й в адекватному механізмі застосування цих законів. Це стосується, насамперед, інституційного механізму, необхідного для розв’язання конфліктів у сфері економічних відносин.

Першим законодавчим актом, що закріплював положення реформи, був Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. Уперше судді визнані носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Цим законом було встановлено гарантії незалежності й недоторканності суддів, умови для зайняття посади судді та підстави для припинення цих повноважень, передбачено матеріальне і соціально-побутове забезпечення суддів, їх соціальний захист з урахуванням особливостей професійної діяльності із здійснення правосуддя, встановлено норми дисциплінарної відповідальності тощо. З прийняттям цього закону було зроблено важливий крок у напрямі становлення суду як рівноправної гілки серед органів державної влади, що має забезпечити законність у державі, надійний захист прав і свобод громадян [82]^[43].

Необхідно підкреслити, що ухваленню Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи 22 квітня 1992 р. значною мірою сприяв уже прийнятий на той час Закон Української РСР “Про арбітражний суд”. Нагадаємо, що цей закон був проголосований Верховною Радою Української РСР в остаточній редакції 4 червня 1991 р. і встановлював, що арбітражний суд утворюється на засадах призначення всіх арбітрів Верховною Радою безстроково, здійснює правосуддя на принципах законності, незалежності, в тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, рівності сторін перед законом і арбітражним судом, гласності та інших. Із неповного переліку приведених принципів видно, що арбітражний суд був наділений всіма повноваженнями і атрибутами незалежної судової влади. Без сумніву, норми Закону Української РСР “Про арбітражний суд” стали поштовхом до подальшого реформування судової системи в державі.

У 2001 р. Верховною Радою України для реалізації принципу поділу влади і закріплення незалежності судової влади прийнята низка законодавчих актів, що докорінно змінили систему судоустрою та процедуру проходження справ у судових органах.

Внесення змін до Законів України “Про статус суддів”, “Про органи суддівського самоврядування”, “Про судоустрій України” до Арбітражного процесуального кодексу України та інших актів мали за мету вирішення першочергових завдань судочинства та внесення до законодавства принципових новел, зумовлених вимогами Конституції нашої держави.

Таким чином, в Україні було створено єдину судову систему судів загальної юрисдикції у складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України.

Відповідно до цих законодавчих актів запроваджено господарські суди замість арбітражних, які є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції [622]^[44]. Арбітражний процесуальний кодекс перейменовано у Господарський процесуальний кодекс, Вищий арбітражний суд — у Вищий господарський суд. Згідно зі статтею 5 Закону України “Про господарські суди” господарські суди, на відміну від арбітражних, становлять єдину трьохрівневу систему спеціалізованих судів, яка складається з місцевих господарських судів, апеляційних господарських судів та Вищого господарського суду України. Конституція України, крім визнання доцільності створення спеціалізованих судів із різних юрисдикцій, закріпила за ними відносну автономію, передбачивши, що вищим судовим органом спеціалізованих судів є відповідний вищий суд. Зважаючи на те, що господарські суди є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції, Верховний Суд України є вищою інстанцією і для судів господарських. Але справа не у механічному підпорядкуванні вищих судів Верховному Суду. Йдеться про ревізію (донедавна — нагляд), що традиційно для судочинства України належала до компетенції найвищого судового органу. Закон України “Про судоустрій України” у статті 47 встановлює, що Верховний Суд України є найвищим судовим органом України і забезпечує однакове застосування законодавства судами. Далі у переліку повноважень Верховного Суду зазначається, що він у межах своїх повноважень переглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції.

Водночас слід зазначити, що Закон України “Про господарські суди” у статті 10 “Вищий господарський суд України” проголошував: “Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах” [224]^[45].

У Господарському процесуальному кодексі України встановлено порядок перегляду (у касаційному порядку) постанов Вищого господарського суду Верховним Судом України, що, на нашу думку, є не зовсім вірним. Не касаційні, а ревізійні повноваження повинен здійснювати Верховний Суд України, що передбачено Конституцією. По-перше, з’явилась потреба у визначенні в процесуальному законодавстві такої стадії, як ревізія, яку здійснюватиме лише Верховний Суд. По-друге, необхідно відмежувати ревізійну інстанцію від касаційної щодо спеціалізованих судів, розподіляючи ці дві судові функції за різними судовими органами, відповідно Верховним Судом та вищими спеціалізованими судами [433]^[46].

Таке розмежування на конституційному рівні повноважень Верховного Суду і вищих спеціалізованих судів сприймається, безумовно, як наслідок впливу світового досвіду та вимог міжнародних актів щодо незалежного судочинства, які не підтримують об’єднання різних судових інстанцій в одній судовій установі. Таке враження посилюється і тим чинником, що Конституція не обмежилась лише вимогою забезпечення апеляційного оскарження рішення суду (ст. 129 п. 8), а прямо вказує на необхідність створення конкретних судових установ (органів) — апеляційних судів (ст. 125).

Тому не можна погодитися з тим, що Верховний Суд є лише касаційною інстанцією. Що ж до функції ревізії, то вона поки що тактично замовчується або видається як така, що Конституцією взагалі скасована [421]².

Справді, прийнявши Конституцію, Україна відмовилась від широкого застосування функції нагляду судовими інстанціями та органами прокуратури. Водночас спостерігається тенденція законодавчого посилення судового контролю за законністю. Осторонь цього процесу не повинні перебувати і самі судові рішення. Відповідна контрольна функція закладена у частинах 2 і 3 статті 125 Конституції України. Інше питання — межі контрольної функції (ревізії) Верховного Суду за рішеннями всіх судів загальної юрисдикції. Отже, ревізія має здійснюватись тільки з чітко визначених у законі положень.

Практика застосування прийнятих законів вказала на необхідність внесення певних корективів. Це стосується не лише базових для судової системи законів, а й таких вузькоспеціалізованих, як Господарський процесуальний кодекс. Отже, це зрозуміло, оскільки спрямованість і зміст реформування процесуального законодавства повністю визначалися результатами протистоянь прихильників діаметрально протилежних концепцій розбудови судової системи.

Оцінюючи здійснені перетворення, можна впевнено констатувати той факт, що повнота реалізації конституційних принципів організації системи правосуддя і потенціалу започаткованих трансформацій судової системи тепер визначальною мірою залежатимуть від вибору процесуально-правових механізмів, які використовуватимуться реформованими судами [575]^[47].

На перший погляд Господарський процесуальний кодекс у новій редакції в деяких аспектах є результатом суто механічного поєднання положень попередньої редакції зі статтями та розділами, поява яких зумовлена заміною процедури перевірки рішення (ухвали, постанови) в порядку нагляду процедурами апеляційного та касаційного впровадження. Але у новій редакції Господарського процесуального кодексу існують положення, що взаємно виключають одне одного. Зокрема, у статті 4 зазначається, що “суддя, не згодний з рішенням більшості складу колегії суддів, зобов’язаний підписати процесуальний документ і має право викласти письмово свою окрему думку, яка долучається до справи, але не оголошується”. Водночас у статті 82 визначено, що “у разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи”. Отже, виникає питання, письмове оформлення окремої думки є правом чи обов’язком судді?

Ці та інші положення Господарського процесуального кодексу України свідчать про його компілятивний характер, про необхідність глибокої модифікації його основоположних засад, приведення їх у відповідність до вимог часу.

Отже, перебіг судової реформи порушує на практиці низку питань, що потребують свого вирішення, зокрема щодо здійснення правосуддя у господарських відносинах.

1.2.