Козацько-гетьманська державність у Речі Посполитій: спроба творення державної автономії

Зазначені ідеї лежали в основі правових документів, спрямованих на юридичне закріплення української державності. Першим юридичним документом, в якому йшлося про закріплення (визнання) української козацької держави став укладений між польським королем та Військом Запорозьким Зборівський договір (серпень 1649 р.) (див.: Додаток 2), який на початку січня 1650 р.

Переважна більшість сучасників-літописців, як, скажімо, межигірський хроніст, трактують Зборівський договір як цілком виграшний для Б.Хмельницького: його визнання з боку Польщі володарем України, оскільки він її (Польщу - авт.) пошкодував і погодився «на мир» тільки після того, як «стал кроль волати» [12. С.98] про нього. Однак на змісті документа не могла не позначитися поразка козацьких військ під Зборовом. Так, згідно з договором Польща визнала козацьку державу та законодавчо закріпила за нею державну автономію (підкреслення наше - авт.) у складі Речі Посполитої, однак лише в межах Чернігівського, Київського і Брацлавського воєводств (вони мали спільну назву «Україна»).

За угодою, Б.Хмельницький номінально змушений був визнати владу польського короля. Доволі суперечливо було виписано правовий статус влади гетьмана. З одного боку, польський король залишив Військо Запорозьке «при всіх давніх вольностях, згідно з давніми привілеями...» (ст. 1), тобто визнавав владу гетьмана в межах, що визначались козацьким звичаєвим правом. З іншого - договір передбачав повне підпорядкування гетьмана польському королю. Визначався реєстр козацького війська в кількості 14 тис. душ, хоча фактично, згідно з «Інструкцією до пресвітлого сенату» від листопада 1649 р. [див.: 136. С.239] впорядкували 40-тисячний козацький реєстр. Урівнювалися права православної церкви з католицькою, визнавалися й підтверджувалися права українських шкіл; передбачалось ліквідувати унію.

Отже, Зборівська угода була важливим етапом у творенні української державності. Вона стала першим юридичним актом визнання української автономії. Наступний юридичний документ, в якому йшлося про визнання української державності, було укладено в Білій Церкві 28 вересня 1651 р.

Білоцерківський трактат (див.: Додаток 2) формально- юридичним чином передбачав обмеження суверенітету української держави та зменшення її території з трьох воєводств до розмірів Київського воєводства, лише там коронне військо «не має відправляти леж», в усі три воєводства мала повернутися шляхта («обивателі»), поверталися права і євреям: «як бували мешканцями та орендаторами, так і тепер мають бути» [136. С.250-255].

Угода не містила статті про збереження за Військом Запорозьким його «давніх прав і вольностей». Козацький реєстр скорочувався до 20 тис. душ. Стаття 5 документу суттєво обмежувала владу гетьмана. Зокрема, за королем юридично закріплювалося право затверджувати кандидатуру гетьмана, запропоновану радою, чи відхиляти її. Отже, право вільного вибору гетьмана зводилося нанівець. Новообраний гетьман повинен був присягати «його королівській милості й Речі Посполитій», але підпорядковувався не безпосередньо королю, а коронному гетьманові («бути під зверхністю і управою коронних гетьманів»). Гетьман також позбавлявся права одноособово, без затвердження короля призначати на посади козацьких старшин. Стаття 9 Договору забороняла гетьману вступати у дипломатичні зносини з іншими державами, Гетьманщина мала розірвати союз із Кримом («зі сторонніми монархами жодних не чинити зносин та конспірацій»).

Отже, Білоцерківський договір, що мав би стати другим етапом юридичного закріплення (визнання) української державності, практично анулював значні здобутки українського державотворення. Він не задовольняв обидві сторони, зокрема і польську шляхту, тому й не був ратифікований сеймом, а отже, не набув юридичної сили. Зусилля Б.Хмельницького спрямовувалися на підготовку «нової війни» з Польщею (Універсал від 24 березня 1652 р.) [49.

Отже, українська козацька державність із перших років національно-визвольної боротьби мала чітко визначену мету - розбудову незалежної держави, що охоплювала б усі землі тодішнього етнічного розселення українців. Однак державотворчий поступ українців цілком залежав від воєнних успіхів армії гетьмана Б.Хмельницького. Після поразки козацьких військ під Зборовом однойменний договір визначав українську державність як автономну (за В.Шевчуком - субдержаву) у складі Речі Посполитої. Однак, з укладенням Білоцерківського миру, польський уряд взяв курс на ліквідацію державної автономії Гетьманщини. І попри те, що в період з 1652 р. по 1654 р. Україна і юридично, і фактично виступала як цілком суверенна держава, що «не визнавала над собою іншої влади, крім влади свого гетьмана» [103. С.45], вже з осені 1653 р. поляки поновлюють воєнні дії. А в середині грудня укладається польсько-кримський Камянецький договір, який не передбачав існування козацької України й дозволяв польським підрозділам у найближчі часи окупувати її терени [49. С.248]. Усвідомлення критичності ситуації й безперспективності намірів будувати українську державу як автономію в складі Польщі, Б.Хмельницький, ведучи активну і багатосторонню дипломатичну діяльність, остаточно зважується на нову спробу побудувати українську державу, але під протекторатом Москви.