Юридичне закріплення протекторату як форми розбудови національної державності у межах Московської держави
З укладанням т.зв. Переяславського договору починається новий етап юридичного закріплення (визнання) української державності, але вже у межах Московщини (підкреслення наше - авт.).
Сучасники Б.Хмельницького такий крок гетьмана з пошуку союзників у розбудові української державності сприймали неоднозначно. Яскравою ілюстрацією цього є, наприклад, лист чорнобильського протопопа від 27 січня 1654 р. [136. С.260-261], в якому автор подає союз з Москвою як неволю для України: «Видав нас усіх Хмельницький московському цареві в неволю по Володимир, по Турів і ще далі». Далі йдеться про те, що присягали часто під примусом: «Місто Київ силою, під страхом кари мучної, (Хмельницький - авт.) змусив до того, щоб присягало». В’їзд царських представників до Києва для прийняття присяги подається, як трагедія, - «люди за слізьми світу не бачили, а його милість отець митрополит з жалю аж обумирав». І далі: «Було багато крику-плачу, як міщан до присяги гнали». Зважаючи на місце проживання автора, В.Шевчук наголошує на вражаючій провидності цієї пам’ятки, бо «саме чорнобильською катастрофою завершилося російське панування в Україні» [158. С.22].
Українсько-російський договір 1654 року через об’єктивні (стан наявних джерел) та суб’єктивні (ідеологічна та політична заангажованість) причини належить до затемнених сторінок української історії. Наукову оцінку цьому важливому правовому акту давало досить багато істориків, починаючи ще з XIX ст. Внаслідок їхніх студій постали різноманітні теорії насамперед щодо форми державно-правових зв’язків між Московською та українською державою - Військом Запорозьким, також правового статусу останньої.
В історіографії українсько-російський договір трактували як: персональну та реальну унії, інкорпорацію та автономію, васальну залежність та військовий союз. У радянській історіографії цей акт розглядали спочатку як «союз українських та російських феодалів», а згодом, після 1954 року як «возз’єднання» українського та російського народів.
У сучасній, скоріш публіцистичній, аніж науково-історичній літературі також обстоюється думка про Переяславський договір як про союз двох незалежних держав [128. С.170-171].Нам найбільше імпонує погляд тих сучасних дослідників (С.Макарчук), який передбачає застосування до характеристики відносин України з Московською державою тогочасної термінології. Тобто слід дивитись на Переяславсько-Московський договір як такий, що визначав васальну залежність, протекцію Української Держави, Війська Запорізького від московського царя як сюзерена. Згідно з тодішніми міжнародними нормами, васали користувалися всіма тими правами, які випливали з угод, що визначали їх васальну залежність аж до «права на непокору» у випадку, коли сюзерен порушує згадані угоди [78. С. 9-20]. Так, коли на Земському Соборі (1653 р.), якому належало вирішити проблему прийняття «під високу царську руку» Війська Запорозького постало питання про те, чи може цар прийняти в своє підданство підданих іншого монарха, то ця проблема була усунута аргументом: Ян Казимир, вступаючи на престол, давав клятву не порушувати релігійні права своїх підданих, а оскільки стосовно козаків він порушив свою клятву, то останні можуть вважатися вільними і перейти в підданство московського царя. («А как Ян Казимер король обран на королевство и на коронованье присягал, и в присяге ево написано меж иньїх дел, что ему меж разнствующими в вере християнской острегати, и защищати, и никакими мерами для верь самому не теснити, и никово на то не попущати. А будет он тое своей присяги не здержит, и он подданньх своих от всякия верности и послушания чинит свободньми и разрешения о той клятве своей ни у ково просити не будет и не примет») [4. С. 412].
Україна ввійшла в підданство Росії, під її протекторат на правах васальної держави. При цьому нагадаємо, що протекторат у феодальну епоху - це звичайна форма міжнародної васальної залежності меншої і слабшої держави від більшої і сильнішої. Перша входить під захист (покровительство) другої.
Зміст протекції обумовлюється конкретними обставинами створення цього об’єднання, але перша й неодмінна вимога цієї угоди - це військова допомога сильнішої держави (протектора) слабшій - державі- васалу. Власне, верховенство російської династії Романових приймалося з однією метою (принаймні з боку українців) - здолати зовнішнього ворога - Польщу. (1 жовтня Земський собор прийняв рішення розпочати війну з Річчю Посполитою та прийняти в підданство «гетьмана з усім Військом Запорозьким»). З цього погляду в основі російського протекторату над Україною маємо також ознаки, що дозволяють трактувати його також як «військовий союз». Адже основною умовою прийняття гетьманом і старшиною протекції було зобов’язання царя «все Військо Запорозьке польському королю не видавати, і за них стояти... від усіх неприятелів боронити» [4. С.464]. У разі невиконання цієї умови протекція позбавлялася сенсу. Нарешті, тодішнє міжнародне право приписувало протекторату ще одну ознаку: держава, яка просила протекції, не входила до адміністративного складу держави- протектора, тобто «не розчинювалася» в ній, а зберігала свою державно-національну територію.На думку С.Плохія, погляд на Переяславську угоду як на акт встановлення царської протекції над Україною фіксується у листах та зверненнях представників українського духовенства і старшини під час російського посольства в Україну на чолі з Василем Бутурліним, а також у промові останнього під час вручення гетьманові царського «пожалування» (крила протекції). Головною ознакою цієї промови було введення до числа аргументів на користь російсько-української угоди нових елементів історичного та правничого характеру, а саме: пов’язання влади московських царів з владою св. Володимира; представлення Києва як колишньої царської’/князівської столиці; підкреслення покровительства і протекції з боку царя як основного елементу російсько-українського поєднання [104. С.75; також див.: 4. С. 467-468]. Остання ідея була фактично провідною в промові. Передаючи гетьманові одяг (ферезію), Бутурлін відзначав символізм цієї частини царського пожалування: «В знамение таковьія своея царские милости тебе одежду сию даруєт, сею показу я, яко всегда непременною своєю государскою милостию тебе же и всех православних под его пресветлую царскую державу подкланяющихся изволи покривати» [4.
Т.3. С.468]. Схожа думка звучить і в тій частині промови, де йдеться про дарування гетьманові шапки: «сию шапку пресветлое царское величество в покритие даруєт» [4. Т.3. С.467].До слова, арґументація церковно-релігійного характеру займала також важливе місце в обґрунтуванні українсько- російського союзу з боку козацької адміністрації. Щоб уявити значення релігійного фактора в українській інтерпретації Переяславської угоди, варто звернути увагу на православно- конфесійну забарвленість більшості листів Богдана Хмельницького до царя, починаючи з червня 1648 р. і закінчуючи листуванням стосовно реалізації Переяславської угоди. Релігійний арґумент виступає головним і в промові Хмельницького нараді в Переяславі, де гетьман спершу пояснив причини повстання гоніннями на церкву Божу (тут і далі, підкреслення наше - авт.), а далі протиставив російському цареві турецького султана і кримського хана, яких називає бусурманами, а також польського короля (Хмельницький не підкреслює його католицтва, але говорить про нещадное пролитие крови христианские). Цар же в згаданій промові зображений як монарх єдиного [з нами] благочестия греческого закони, єдиного исповедания. Реакція на цю промову зібраних на раді виглядає також вмотивованою релігійним фактором: «Волим под царя восточного, православного, крепкою рукою в нашеи благочестивий вере умирати, нежели ненавистнику Христову поганину достати» [4. Т.3. С.460-467].
Зазначимо, що ідея прийняття Україною російського протекторату, яка була підтримана свого часу і популяризована
Михайлом Грушевським, набула на сьогодні в історіографії найбільше прихильників. Однак перемога цієї концепції не є до цього часу повною, і питання про юридичну природу Переяславської угоди залишається відкритим.
Після тривалих переговорів 8 січня 1654 р. відбулася відома Переяславська Рада, на якій Військо Запорозьке прийняло рішення визнати над собою протекторат московського царя. У березні 1654 р. з ініціативи гетьмана і старшини українсько-московська угода була оформлена законодавчо: з української сторони - Березневими статтями Б.Хмельницького (інша назва - Статті Б.Хмельницького, Статті Війська Запорозького) [136.
С.262-268] (див.: Додаток 2), з російської - трьома царськими (царя Олексія Михайловича - авт.) «Жалуваними грамотами». Сукупність цих чотирьох документів і склала текст Переяславсько-Московського (чи Московсько-Переяславського) договору.За умовами договору, Україна зберігала за собою повний суверенітет гетьманського уряду на проведення внутрішньої політики. Зокрема, договір передбачав збереження у непорушності існуючих форм правління й політичного ладу Української держави, її території й адміністративно-територіального устрою, суду й судочинства, фінансової та фіскальної систем, витвореної моделі соціально-економічних відносин та соціальної структури
суспільства: підтверджувалися права і привілеї козацтва, шляхти, духовенства, духовенства та міщан.
Ратифікаційна грамота московського царя підтверджувала право Війська Запорозького обирати гетьмана та вперше закріпила довічний характер влади гетьмана. Після смерті гетьмана Війську Запорозькому дозволялося обирати його наступника згідно з своїми звичаями. Але водночас Москва вимагала від новообраного гетьмана прийняти присягу на вірність цареві та встановлювала процедуру затвердження гетьмана царем. Ратифікаційна грамота передбачала положення, за яким гетьман повинен інформувати царя про зносини Війська Запорозького з іноземними державами. Чисельність козацького реєстру затверджувалася у 6о тис. осіб; визначалися розміри платні російського уряду козакам і старшині. Посаджений у Києві російський воєвода з кількатисячним підрозділом мав надавати допомогу у боротьбі з ворогами.
І насамкінець грамота містила вимогу до гетьмана за наказом царя брати участь у військових походах, що свідчить про васальну залежність гетьмана від царя. Виявом українського васалітету було також зобов’язання щороку сплачувати до царської скарбниці певної суми данини. Отож, за договором 1654 р. Україна зберігала свій державний устрій і свою територію, але на умовах певного контролю міжнародних зносин з боку царя й виплати цареві данини як протекторові за оборону проти зовнішніх ворогів (А.Яковлів).
Зважаючи на це, багато вчених розцінюють такі обмеження прав України як номінальну протекцію російського царя, як номінальну васальну залежність від Росії. Однак право провадження зовнішньої політики, яким у той час володіла Україна (за М.Грушевським),- це прерогатива саме самостійної держави. Між іншим, визнаючи стосунки між Україною і Росією, необхідно брати до уваги стан православної церкви - цієї дуже впливової інстанції: вона залишалася самостійною, не підлеглою російському патріархату.Отже, значення Московсько-Переяславського договору
полягає в тому, що він у політичному відношенні юридично засвідчував на міжнародному рівні відокремлення України від Речі Посполитої (мало важливе позитивне значення), а у правовому - створення військово-політичного союзу антипольської спрямованості у формі сюзеренітету-васалітету з династією Романових сусідньої Московської держави. Ілюстрацією стосунків васалітету-сюзеренітету стала, зокрема, практика присяги на вірність цареві новообраного гетьмана разом із старшиною та укладення між ними договірних (гетьманських) статей.