Еволюція української державної ідеї: від причин «Великого повстання» й політики «козацького автономізму» до формулювання політичної програми Б.Хмельницького
Започаткувавши козацько-гетьманську державу, революція
дала початок якісному етапові в розвитку ідеї козацької державності як української державної ідеї. На думку В.Смолія та В.Степанкова на початку революції, впродовж 1648 — першої половини 1649 рр., завершується період формування української державницької ідеї.
Початки цього періоду сягають березня-травня 1648 р., розпочався процес становлення автономістської ідеї закладалися основи політики, яку В.Липинський назвав козацьким автономізмом [70. С.20-22.].
Переважна більшість українських та зарубіжних дослідників Української Національної революції під керівництвом Богдана Хмельницького справедливо дотримується погляду, що козацький гетьман, піднімаючи козаків на повстання проти уряду Польщі, передбачав обмежені цілі: відстояти особисту козацьку честь і гідність, що були потоптані шляхтичем Д.Чаплинським та його вельможними покровителями, усунути переслідування православної церкви і православних віруючих (в умовах існування релігійно-конфесійної свідомості це по-суті означало захист української національної ідентичності), поновити козацькі привілеї, що були надані козакам в минулому польськими королями, і припинити свавілля королівської адміністрації та, зокрема, єврейських орендарів в Україні.
Остання теза, на наш погляд, теж сприймається в контексті захисту національної ідентичності, яку на чільне місце підніс Б.Хмельницький, готуючи козацьке повстання. На цей момент звертають увагу вчені-медієвісти В.Смолій та В.Степанков [49. С.238-239], які серед ключових причин «Великого повстання» відзначають насамперед соціальні та національно-релігійні утиски українців з боку панів, поляків і євреїв. Так, вже у перших т.зв. «зазивних» універсалах Б.Хмельницького йдеться про
«невиносимий польський гніт» [6. С.27-29]. Відомий дослідник вітчизняного літописання М.Корпанюк [58. С.530-531] зауважив, що усі літописці другої половини ХУП-ХУПІ ст.
проводять ідею про злиття народних кривд із старшинськими, тобто стверджують, що польський гніт об’єктивно охопив усі соціальні верстви тодішнього українського суспільства. Анархічна вседозволеність шляхти, її жорстокість до українців, двоїстість старшини реєстрового козацтва у ставленні до неї — основні причини ненависті до поляків.Перегляд джерел - зокрема творів літературно- публіцистичного характеру, підводить до висновку про особливу важливість «єврейського фактора» у причинах Національної революції. У низці творів літературно-публіцистичного характеру того часу підкреслюється засилля євреїв у господарському житті Речі Посполитої, їх «побратимство з поляками» у справі пригноблення українців. Так, анонімний автор хроніки подій 16461655 рр. писав про те, що основною причиною «війни з козаками» було їх гноблення до таких меж, що навіть «дітей не можна було хрестити без згоди жидів-орендарів, яким жадібні пани віддали в оренду джерела прибутків шкідливі і надумані (козакам)» [7. С.9.].
У
рукописі сучасника тих подій - райці польського короля М.Голінського прямо зазначається, що євреї безпосередньо спричинилися до «цієї війни і козацького повстання, бо по Україні, немало по всій Русі, вони поорендували у панів маєтки, броварні, ґуральні, млини, пасіки, мита й чинили підданим суворі данини й збільшували роботизни». В.Смолій та В.Степанков подають також визнання єврейського хроніста, мешканця Ізяслава Н.Ганновера, що українці «були принижені такою ж мірою, що й всі народи, і навіть цей народ найбідніший з-поміж інших (єврейський — авт.) над ними панував», і всі євреї «на Русі були панами і володарями руських містечок (через що також взялося нещастя, яке впало на жидів)» [123. С.68]. Тому немає нічого дивного і випадкового у тому, що Б.Хмельницький, як і визнаний лідер радикального старшинського угруповання полковник М.Кривоніс, вбачали у гнобленні євреями українського населення одну з причин народного повстання [6. С.30-32].
Важливою причиною революції була необхідність поновлення козацьких привілеїв, наданих в минулому польськими королями.
У перші місяці 1648 р. гетьман та його соратники цю проблему намагалися вирішити у руслі політики козацького автономізму (підкреслення наше - авт.). В другому універсалі Б.Хмельницького вказується, що батьки повсталих, тобто предки «не піддавалися ніяким законам, ніяким королям, лише шанували його владу», відтак гетьман пропонує «скинути ярмо урядовців», тобто польську владу, і здобути свободу», яку «наші батьки кров’ю окупили» - мета повстання, отже, національно-визвольна, але про творення своєї держави не йдеться [136. С.176-178].В.Смолій та В.Степанков на підтвердження тези політики козацького автономізму наводять, зокрема, факт переговорів першої половини березня 1648 р. з посланцями коронного гетьмана М.Потоцького. Тоді козаки під керівництвом Б.Хмельницького висунули вимоги щодо виведення польського війська з території Задніпров’я та України, ліквідації тут «управління Речі Посполитої», права «укладати договори з іноземцями й зарубіжними монархами і робити все, що лише забагнеться їхній волі і бажанню» [123. С.70]. Згадані дослідники також відзначають, що ідею автономності Б.Хмельницький прагнув донести до населення козацького регіону. Так, за даними одного із джерел, виступаючи із Запорожжя у похід, він звернувся до народу з універсалами-закликами підійматися на боротьбу, обіцяючи відібрати «у ляхів всю Україну» [7. С.30].
Однак після здобутих перемог під Жовтими Водами і Корсунем гетьман Б.Хмельницький у переданій через Тугай-бея полоненому М.Потоцькому програмі вимог до польського уряду вперше сформулював ідею створення національної держави (підкреслення наше - авт.), хоча й на обмеженій території і залежної від Польщі. Ці вимоги передбачали створення по Білу Церкву й Умань удільної, з визначеними кордонами, держави [49. С.239-240]. Під впливом гетьманських вимог серед шляхти почали поширюватися відомості про наміри Б.Хмельницького відновити Українську державу й проголосити себе її монархом [Див., зокрема: 62. С.225]. Про це повідомляв 8 червня 1648 р.
холмський єпископ поморському підкоморію: «Він уже іменує себе князем київським і руським, просуваючись далі, хоче центр війни заснувати під Володимиром»[7. С.44].
Надалі під впливом перемог осені 1648 року, вже на переговорах з поляками наступного, 1649 року, Богдан Хмельницький у своїх вимогах пішов далі. Уперше в історії української суспільної та політико-правової думки сформулював основні принципи національної державної ідеї, висунувши по-суті політичну програму українського державотворення.
По-перше, ідеологія і практика Національної революції під проводом Богдана Хмельницького однозначно засвідчують: йдеться не лише і не просто про створення держави, але й держави національної, держави етнічної. І не варто думати, що ці виміри в той час не розрізняли. Навпаки, ще видатний мислитель XVI ст. Станіслав Оріховський-Роксолан, знаний своєю мудрістю і патріотизмом у всій Європі, визначав своє походження як: «мій народ український, нація - польська» [Цит. за: 107. С.104]. Адаптуючи до сучасних смислів, це означає вказівку на етнічне походження (українське) і водночас, входження до кола громадян польського королівства, тобто про належність до певної політичної нації, а саме - польської.
Тому є цілком природним, що Богдан Хмельницький від самого початку визвольних змагань визначив об’єкт зусиль народу, який через це і постає суб’єктом дії. Це — Україна в єдності всіх її етнічних земель і всього українського народу. Напрочуд виразно ця думка звучить уже в Універсалі 1648 р. до українського народу, проголошеним Богданом Хмельницьким, «великим гетьманом
Війська Запорізького», і «всім божим Військом Запорізьким»: «...Ми зазнали чимало шкоди і кривд від ляхів і різних панів, які порушили наші права і зневажили наше Військо Запорізьке, через що Україна наша і слава і божі доми мало не загинули, і святі місця і тіла святих... і знову чути плачі, крики, ламання рук, рвання волосся (мати [за] дитину, батько [за] сина, син [за] батька) — це ридання всієї України голосами пробиває небо, благаючи помсти від господа бога, — ось чому хочу я шаблею знищити цього неприятеля, пробиваючись за ним до Вісли (підкреслення наше — авт.)» (див.: Додаток 2 — «Зазивні універсали»).
А вже восени того самого року, після низки блискучих перемог над поляками, Богдан Хмельницький у листі до турецького султана Мухамеда зазначав: «а нам господь бог ... за наші кривди дозволив взяти під владу більшу половину польського королівства, Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю аж по Віслу» [цит. за: 124. С.23- 24]. У збірнику документів «Воссоединение Украиньї c Россией» (1953) [4. С.117-118] міститься також свідчення В.М’ясковського (автора щоденника, члена польського посольства), яке, зрештою, раніше подав у своїй «Історії України-Руси» М.Грушевський про те, що гетьман неодноразово наголошував на намірі «відірвати від ляхів усю Русь і Україну», звільнити «з лядської неволі [...] народ всієї Русі» [37. — T.VIII. — 4.III. — С.146]. Зрештою, наголос на політичній незалежності України та етнічній державності є наскрізною думкою в усіх переговорах, виступах і діяннях Богдана Хмельницького.Отже, було сформульовано положення про соборність Української держави. У реалізації задуманого Б.Хмельницький убачав відтепер основну мету своєї діяльності («Виб’ю з людської неволі руський народ увесь! Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру. Поможе мені в тому чернь уся — по Люблін, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не вдарили... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю тепер ... на Україні, Поділлі і Волині...у землі і в князівстві моїм по Львів, Холм і Галич, куди земля руська сягає і мова руська заходить (підкреслення наше - авт.). А ставши на Віслі, скажу далі ляхам: сидіти, мовчіти ляхи» [4. С.118; 63. С. 189]).
Про те, що головна мета революції від певного часу для Б.Хмельницького стала побудова національної держави підтверджує також І.Крип’якевич. Він подає свідчення українського посла в Московії С.Мужиловського про те, що відтепер Україна «стала вже їх козацька земля, а не польська і не литовська», і «козаки будуть далі наступати в польські землі і для визволення християнської віри будуть з неприятелями своїми, поляками, боротися всією силою, щоб їм всі ті місця, де живуть люди православної християнської віри, від поляків визволити, щоб люди православної віри були вільні, а полякам щоб до цих міст не було діла» [62.С.226.].
По-друге, було висловлено ідею незалежності утвореної держави від польського короля (підкреслення наше - авт.). Це добре простежується з політичної доктрини самих повсталих; це добре розуміли втаємничені тогочасні політики. Так, польський
магнат Микола Потоцький вже на початку березня 1648 р. зауважував, що козаки «хочуть необмежено панувати на Україні, складати договори з іноземними монархами і те все робити, що їм подобається» [4. С.117-119]. А Богдан Хмельницький роком пізніше, у лютому 1649 р., промовляючи до польських комісарів у Переяславі, заявив: «Бог дав мені, що я є одновладцем і
самодержцем руським... лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде. ...Нас Бог від них [Польщі і Литви - авт.] увільнив - короля ми не обирали і не коронували, і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею божою цим від них стали вільні» [4. С.152]. Як зауважила Н.Полонська- Василенко, тут він «розмовляв з послами не як ватажок повстанців, а як володар України» [106. С.200.]. Ним він і залишився аж до своєї смерті 27 липня 1657 р.
Нарешті, по-третє, утворена Українська держава
розглядалася як спадкоємиця Київської Русі. Зокрема під час переговорів з поляками, Б.Хмельницький припускав укладення миру з Річчю Посполитою лише за умови визнання її урядом незалежності козацької України в тих кордонах, «що володіли благочестиві великі князі» [4. С. 153].
Отже, переосмислення результатів і уроків боротьби дозволило Б.Хмельницькому протягом першої половини 1649 р. вперше в історії української суспільно-політичної думки після занепаду Галицько-Волинської держави сформулювати національну
державну ідею яка стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних сторіч — створення незалежної держави в етнічних межах України.