Козацьке літописання XVIII ст.: предтеча політико-ідеологічної концепції України як Малоросії

Козацьке літописання, що творилося в Україні з кінця XVII - початку XVIII ст., мало непересічне значення для формування ідей українського державотворення. А козацькі літописці (найбільш відомі - літописи Самовидця, Самійла Величка та Григорія Граб’янки) насправді репрезентували світську вітчизняну

історіографію початку XVIII ст., що отримала в працях сучасних дослідників визначення «історіописання риторично- фактографічного напрямку» [55.

Вважаємо, що в контексті означеної у підзаголовку проблеми, варто наголосити на кількох принципових моментах. По-перше, літописання козацької доби не було актом стихійного творення, а мало під собою поважну теоретичну базу, яка набувалась авторами літописів в стінах Київської академії. По-друге, дослідники (на нашу думку, цілком обґрунтовано) припускають, що козацьке літописання виникнуло передусім як протест супроти ідеологічного

обґрунтування російсько- та польсько-центризму української історії [31. С.268]. По-третє, козацьке літописання зуміло

запропонувати концептуально довершені схеми ідеологічного обґрунтування найбільш прийнятної для світської еліти (козацької старшини) моделі її взаємин насамперед з російською династією. В основу цієї схеми клалося політичне лідерство, яке після Національної революції на Україні, зокрема Лівобережній, закріпилося за козацтвом. Звідси характерна риса усіх «козацьких» літописів - наголошення на вирішальній ролі у вітчизняній історії українського козацтва.

Першим із таких офіційних літописів був так званий «Літопис Самовидця», який згодом був поширений у багатьох списках, а вперше надрукований Остапом Бодянським. Літопис має такий заголовок: «Літопис Самовидця про війни Б.Хмельницького і про міжусоб’я, що були в Малій Росії, і про його смерть». Продовжувачі довели цей твір до 1734 року, а сам він закінчується 1702 роком, коли, очевидно, й був написаний.

Загалом, загальна властивість літописів полягає в тому, що вони поєднують матеріал про події, що відбувалися до них, отже пишуть історію, укладаючи хронологічно у роках за матеріалом, а в продовження часто записують події які бачили самі. Літопис Самовидця також має цю особливість до 1672 р. це історичний твір, а потому діаріуш, тобто щоденник або його опрацювання, події йдуть уже як бачені власними очима. Особливу увагу автор відвів повстанню Б.Хмельницького. Він справедливо трактує його як визвольне, але засуджує тих, що спустошили країну, обстоює лад супроти сваволі. Автор - прихильник думки, що реєстрове козацтво має посісти в країні стан, який посідає шляхетство, до Запорізької Січі ставиться неприхильно як до свавільників, зате до польського короля - з пошаною. До кримського хана ставиться негативно, як взагалі до татар і турок; загалом, був прихильник цивілізованої згоди з поляками, до чого не дійшло через «пиху гетьмана Хмельницького» [10. С.98]. До Москви й московського царя автор так само ставиться прихильно. Взагалі, він бачив Україну обов’язково під протекторатом іноземного володаря. Літописець є противником союзу з бусурманами, засуджує за те Б.Хмельницького та П.Дорошенка. З українських діячів пряму симпатію висловлює тільки Сомку та Сірку, зовсім негативно ставиться до І.Виговського, Ю.Хмельницького, І.Брюховецького.

Отже, автор «Літопису Самовидця» відбивав досить точно старшинську ідеологію назагал проросійську, таку, якої на зламі століть дотримувався І.Мазепа (до 1705 року), відтак відбивав, можна сказати, офіційну ідеологію тодішнього українського лівобережного уряду кінця XVII - початку XVIII століть.

Другим із серії козацьких літописів, що вважаються найвидатнішими, і третім у серії офіційних літописів був «Літопис Григорія Граб’янки». Його назва така: ««Події великої, з вини поляків, кривавої, небувалої брані Б.Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками за найясніших королів польських Владислава, потім і Казимира, яка в 1648 році почала виправлятися і за літ десять по смерті Хмельницького незакінченої, із різних літописців і з діаріуша на війні писаного, в місті Гадячу, працею Григорія Граб’янки зібрано і стверджено самобутних старожителів свідченням. Року 1710» [11]. Літопис було видано Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів у Києві в 1854 році. Цьому літописові судилося найбільше рукописне поширення. Списків його існувало десятки.

Григорій Граб’янка (? - 1738) був із 1730 року гадяцьким полковником, а до того часу входив до гадяцької полкової

старшини. Твір написаний церковнослов’янською мовою, обіймає він події з найдавніших часів до початку XVIII століття (власне до 1709 року - падіння І.Мазепи та вибору гетьманом І.Скоропадського). Головна частина викладу - війни

Б.Хмельницького.

«Козацький народ» Г.Граб’янка виводить із скіфо-аланів - козерів, коротко подає історію Київської Русі до нашестя монголо- татар, по тому йде коротка розповідь про те, як «Мала Росія підпала польському ігу», і про те, як «скипетир Володимира від царства до князівства, а від князівства у воєводство перетворився». По тому розповідається про запорозьких козаків, про їхні битви, військовий устрій, про козацьких ватажків - гетьманів, унію, Сагайдачного, повстання у першій половині XVII ст. І вже тоді - просторе оповідання про Б.Хмельницького. Окремі розповіді присвячено гетьманам І.Брюховецькому, І.Самойловичу, І.Мазепі.

Богдан Хмельницький для Г.Граб’янки - національний герой, до І.Виговського він ставиться неприхильно, М.Пушкаря похваляє, Гадяцьку угоду осуджує, неприхильно ставиться до І.Брюховецького. Наріжну проблему політичного розвитку Гетьманату - його перехід під зверхність московського царя подає як добровільний перехід (підкреслення наше - авт.), до якого змусили політичні та військові обставини. Ворог турків і татар, прихильник союзу з Москвою, але не безсумнівний, бо рішуче виступає проти російських зазіхань на Україну, звучи їх в одному місці «ігом московського самодержавства» [11. С.109], Ці слова автор вкладає в вуста Б.Хмельницького. Г.Граб’янка неприхильно ставиться до російських воєвод в Україні та їхніх утисків. П.Дорошенка називає безбожником за його союз із турками і звинувачує його у сплюндруванні України. До І.Самойловича ставиться прихильно за його вірність російській орієнтації. С.Палія, І.Мазепу називає «злохитрими» [58. С.327] але особливої ворожнечі до них не виявляє.

Отож, Григорій Граб’янка був виразним українським автономістом російської орієнтації. Прихильність автора до ідеї українського автономізму виражається в послідовному наголошенні на договірній основі прийняття Україною царської протекції (підкреслення наше - авт.). Але він уже розуміє й біди, які та орієнтація приносить Україні. В.Шевчук визнає Г.Грабянку за автономіста полуботівського типу, тобто з тих, котрі змагалися за дотримання російським урядом Московських березневих статей 1654 р., але не мислили України поза чужоземною залежністю [153. С. 119]. Цікавою особливістю літопису Г.Граб’янки є усвідомлення державної традиції України від скіфів через Київську Русь до козацької держави. Це засвідчує, що літописець цілком резонно вважає Україну спадкоємницею багатовікової державної традиції на своїх землях.

Отже, літописи Самовидця та Г.Граб’янки є державницькими документами того типу української автономії, який у часи постання літопису домінував, і відбивали, зрештою, не особисті погляди Самовидця чи Граб’янки, а певної суспільної, на той час, можна сказати, офіційної формації і цілком можливо, що виготовлялися літописи не з приватної ініціативи, а з державного доручення й потреби. Коли прийняти цю думку, багато речей стають зрозумілими: і така дивовижна поширеність літопису Г.Граб’янки (бо в цьому були зацікавлені не тільки аматори старовини, а безпосередньо політичні діячі чи й сама держава); і надзвичайна увага, яка приділялася Московсько-Переяславському договору 1654 р., а особливо Б.Хмельницькому, адже в першій половині XVIII ст.

питання дотримування умов того договору було надзвичайно актуальне; і однодушне намагання літописців повернути історичну пам’ять свого народу і певна однобічність такого повернення (майже однакове засудження гетьманів та політичних діячів антиросійської орієнтації); і однаково витримана офіційна лояльність, навіть огляду на цензуру свого часу тощо [153. С. 119].

Третім літописом у знаменитому козацькому літописному триптиху (Самовидець, Граб’янка, Величко), є монументальний літопис Самійла Величка [2, 3].

Сам літопис складається із двох самостійних книг. Перша книга обіймає події 1648 - 1659 рр., друга - 1660 - 1700 рр., кінця літопис не має, отже, до якого року довів чи збирався довести свій твір С.Величко, не знаємо. Від 1710 року, часу написання літопису Г.Граб’янки, Українська автономія зазнала чималих обмежень, поставлені на Україні російські війська безчинствували, цілком ігноруючи гетьманську владу, козаків, як рабів, гнали на канальні роботи. Ставлення до українців у Петра І-го загострилося не лише після повстання І.Мазепи, але й після спроби П.Орлика підняти загальноукраїнське повстання в 1711 р. Тоді до гетьмана-повстанця пристали не тільки правобережці, а й лівобережці й слобожани. В Україні панував моральний і політичний терор: агенти Таємної канцелярії хапали навіть тих, хто сказав необережне слово. Гетьман І.Скоропадський не був сильною особистістю, хоч у його автономічній настроєності годі сумніватися. Питання порушення Московсько-Переяславських статей 1654 р. з боку Росії стало ще актуальніше, на що особливо наголошувала козацька старшина на чолі з гетьманом І.Скоропадським. Автор прославляє

Б.Хмельницького, докладно описує його битви, подає українську історію на загальноєвропейському тлі (і це також недаремно, а щоб показати уписаність України в європейський контекст); до І.Виговського ставиться негативно, але без заїлості, водночас до московського сателіта М.Пушкаря так само, бо його дії розкольницькі. Публікує тут пункти Ю.Хмельницького разом із статтями його батька, що ті пункти вже були царським урядом сфальсифіковані.

Суспільні погляди літописця мають свою специфіку. Він, як і Самовидець, прихильник думки, що козацький стан має замінити в Україні стан шляхетський, незалежно чи йдеться про старшину, чи про козака простого, - отже, всі козаки «шляхетно уроджені». Гетьманів засуджує всіх, окрім Б.Хмельницького. З другого боку, як і Самовидець, негативно ставиться до посполитих, що примазувались до козацтва: будників, винокурів, та інших. Ідеалом суспільного організму для С.Величка була Запорозька Січ, автор монополізує І.Сірка як класичного запорожця, але засуджує запорожців - заколотників: П.Суховія, І.Брюховецького тощо.

С.Величко демонструє ще більшу послідовність у відстоюванні ідеї добровільності та договірності приєднання України до держави російського царя. Як і Грабянка, прийняття Військом Запорозьким протекції російського царя він вважав історично виправданим. Але бажаючи наголосити на концепції контрактних взаємин козацтва (підкреслення наше - авт.) з царем, Величко навіть помістив у свій твір розповідь про нібито принесення царськими послами в Переяславі від імені свого монарха клятви дотримувати непорушними всі козачі права і вольності [2. С.137] чого, як знаємо достеменно, насправді не було.

Загалом, С.Величко - автономіст російської орієнтації, але стриманий: засуджує М.Пушкаря, звертає увагу на російську зловживаність і звірства в Україні, акцентує увагу на негативних наслідках переходу України під царську протекцію. Зокрема, про один із них він говорить, лаючи оцінку андрусівським домовленостям Росії та Речі Посполитої, які розділили козацьку вітчизну навпіл [3. С.134].

У творі засуджується жадоба до збагачення, корисливість, владолюбство, бо через пристрасть до цих пороків зникає в людині любов до ближнього та суспільного добра [3. С.443-445]. Літопис С.Величка має цілком виразний автономічно-державницький характер. Він творився як загальнонаціональний твір: історичний, публіцистичний, художній, як збірка документів автентичних і художніх стилізацій під документ, твори різних авторів чи виписки із них.

В.Шевчук вважає, що за своєю спрямованістю та впливом до числа «козацьких літописів» варто віднести й хроніку Феодосія Сафоновича [153. С.300]. Хоча хронологічно - це перший твір такого плану. Колишній викладач Київської колегії та її ректор, ігумен Київського Золотоверхого монастиря Ф.Сафонович у 1672 р. склав компіляцію, яка здобула назву: «Хроніка із літописців стародавніх, із святого Нестора Печерського та інших, також із хронік польських про Росію, звідки Русь почалася, і про перших князів руських, і про подальших князів, що по них наступали, і про їхні справи» [21]. Твір Ф.Сафоновича розповідає про Київську Русь до кінця XIII ст. - за Іпатівським зводом, причому літописець вибирає факти, що стосуються історії Української землі, тим самим пов’язуючи ту історію з історією власне українською.

Тенденція ця в українській традиції не нова, вона фіксується продовж XVI-XVIII ст. і постійно українськими книжками підкреслюється. Ф.Сафонович говорить про потребу для того, хто родився у православній вірі, знати про свою батьківщину «и іншим, що питатимуть, сказати, бо людей, що не знають свого роду, вважають за дурних» [21. С.226]. Це визначення свідчить про свідомість своєї позиції і про прагнення поширювати в народі історичне значення про рідну землю. Для Ф.Сафоновича історія Галицької землі так само важлива, як і історія Київщини й Волині. Друга частина хроніки - це збірка історичних оповідань, власне історія України, викладена у зв’язку з історією російських та білоруських земель, чим автор ніби уґрунтовує російську орієнтацію своїх сучасників - гетьманів. Говорить Ф.Сафонович і про спільне походження росіян та українців, але ця ідея не є провідною в його творі. Головний інтерес хроніста - це минуле рідного народу та його інтереси. Той факт, що Хроніка Ф.Сафоновича здобула поширення в списках, свідчить, що вона складалась при сприянні тодішніх українських політиків.

Отже, літописні та історико-хронікальні твори кінця XVE - першої чверті XVm ст., більше відомі як «козацькі літописи» (літописи Ф.Сафоновича, Самовидця, Г.Граб’янки, С.Величка), фактично започаткували українську державницьку традицію як похідне історико-політичного мислення на Лівобережній Україні, Гетьманщині, засновану на ідеї автономізму та українського патріотизму при незмінній російській орієнтації.

Загалом же, за спостереженнями дослідників [див.: 55. С.307- 308; 31. С.268-269] українські історики початку XVIII ст. своїми творами значною мірою підготували появу політико-ідеологічної концепції Малоросії, зокрема виписавши такі основоположні її компоненти, як: вичленення історико-культурної та етнічної різниці між Малою і Великою Росією; наголошення добровільному та договірному характері об’єднання 1654 р.; поєднання Малої Росії та Великої Росії через особу спільного царя; зауваження стародавніх прав і вольностей Малоросії та її народу тощо. Сформована козацькими ідеологами, концепція Малоросії, в поєднанні з правовими засадами гетьманських «договірних» статей 1669, 1672, 1687 років фактично стали політико-правовою основою обмеження української автономії, а в підсумку - її ліквідації.