Остаточна ліквідація залишків автономного статусу Гетьманщини

Процес перетворення Лівобережної України на одну з провінцій Російської імперії прискорила ліквідація 1764 року інституту гетьманства. Замість гетьманського правління на Лівобережжі була створена II Малоросійська колегія на чолі з генерал-губернатором графом П.Рум’янцевим [80.

На території колишньої Гетьманщини заборонили вибирати полковників, відкривати школи при церковних парафіях,

Ірредента — італ. — irredenta з латин, redimere — визволяти. Гіпотетично під терміном «українська ірредента» розуміємо сукупність усіх українських дій, скерованих на врятування козацько-гетьманської держави й козацького ладу в останній третині XVIII століття. Уперше цей термін для характеристики окремих епізодів української історії кінця XVIII ст. використав ОМезько-Оглоблин (Василь Капніст // Люди старої України та інші праці.- Острог- Нью-Йорк, 2000 (перевидання). -С. 71-125), згодом - ЮЛавріненко (Василь Каразин - архітект відродження. Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження. 1773-1973. - Мюнхен, Вид-во «Сучасність», 1975. - С.78-93).

здійснювалася секуляризація (одержавлення) церковної та монастирської власності. З осені 1765 p., початку проведення «Рум\'янцевського Генерального перепису Малоросії», погіршилося економічне та юридичне становище селян, навіть козаків. Так, козацтво стало сплачувати нарівні з селянами так званий рубльовий збір. До слова, перепис здійснювався методом військового погрому з обліком людей, майна, тварин і «навіть риби в ставках». Згаданою «ревізією» фактично розпочалася ліквідація козацтва як соціального стану.

Не могла вижити у складі уніфікованої структури імперії і Запорозька Січ. Російсько-турецька війна 1768—1774 pp., у якій, між іншим, понад 11 тис.

Південному березі Криму українським землям уже не загрожували набіги степовиків. Відповідно, вже у серпні 1775 р. набув чинності царський Маніфест про ліквідацію Запорозької Січі і приєднання її території до Новоросійської губернії. Хоча ще в квітні-травні Державна рада Росії розпорядилася переслідувати січовиків, як «домашніх злодіїв».

Після ліквідації Запорозької Січі імперські структури могли не побоюватися втечі селян на прилеглу до неї територію. 3 (16) травня 1783 р. Катерина II видала указ про повну заборону переходу селян з місця на місце, поширивши його дію на Лівобережжя та Слобожанщину, тим самим юридично було оформлено кріпацтво, і на українських селян поширювалися загальноросійські закони. (Для порівняння: у Галичині того ж 1783 р. кріпосне право замінила панщина). По всій території колишньої козацької України (крім Новоросійського краю, де кріпацтво не прижилося) кріпосне право в повному обсязі було введено до 1786 р.

Сумні акти остаточного знищення Гетьманщини, Запорозької Січі та закріпачення селян відбулися. Майже одночасно з ліквідацією гетьманства в 1765 році знищено полковий устрій на Слобожанщині. У 1776 році з колишніх запорожців утворено два шкіперських полки (пікінери — військові поселенці, які, мешкаючи в Україні, брали участь в обороні Новоросійської імперії від нападів кримських татар та турків), які після загарбання Криму в 1783 році були ліквідовані. Замість них 1783 року видано указ про перетворення козацьких полків на регулярні карабіперські (карабінери — озброєні карабінами вояки добірних стрілецьких частин в арміях країн Західної Європи та Росії до середини XIX ст.) російської армії із шестирічним терміном служби. Ці заходи засвідчили ліквідацію козацтва як соціального стану.

Поза тим усі ті роки тривав безперервний масовий державний терор (діяла так звана «таємна експедиція»), катування, смертні кари, заслання на російську Північ і на каторгу в Сибір...

Масових протестів щодо інкорпораційної української політики Російської держави відомо небагато. Це, передовсім, жорстоко придушене російським військом повстання пікінерів у 8о-х роках, що виникло як протест козаків проти злиття їх із загальною масою російських військ. Для тодішніх настроїв мас населення характерною була незвичайна популярність Семена Гаркуші, героя усних народних переказів. Колишній запорожець, учасник воєн із Туреччиною, учасник гайдамацького повстання — Гаркуша в 177284 роках очолював селянські повстанські загони на Чернігівщині,

Полтавщині, Катеринославщині і в районі Канева [67. С.88]. Однак політичного характеру ці виступи не мали.

Стихійний опір народу особливо спричинило закріпачення: бунтували козаки Донецького і Дніпровського полків, у 1789 р. спалахнуло хрестоматійно відоме повстання в с. Турбаях (територія нинішнього Глобинського району на Полтавщині) [102. С.198- 199]. Ще 1711 р. його жителів виключили з козацького стану (через 27 років лише 76 осіб повернули собі колишній статус). Володів селом гетьман Д. Апостол, потім його вдова, син, онуки. Із 1776 р. Турбаї перейшли до поміщика Ф.Базилевського. Знущання нових господарів із селян спричинило в січні 1789 р. повстання, очолене Н.Олефіром, Г.Яструбенком та Т.Довженком. Були вбиті троє членів сім’ї Базилевських; потім жителям вдалося отримати від урядовців довідку, що вони належать до козаків. Після проведеного слідства Г.Потьомкін 1789 р. наказав передати село разом із Градизьким повітом із Київського намісництва до Катеринославського. Із червня 1793 р. в селі проведено арешти, після тривалого слідства понад сто селян покарано батогами. Унаслідок 15 осіб померли, решту заслали довічно до Сибіру (частина з них відкупилась).

р. — знову Турбаї). У 1989 р. на згадку про повстання в селі було встановлено пам’ятник. Нащадки ж турбаївців нині живуть у

с. Виноградовому (до 1946 р. — Чалбаси).

Менш відомий виступ селян с. Морозівка на Полтавщині на чолі з С.Довгоп’ятом. Через безкровну боротьбу з поміщиками, за підтримки П.Рум’янцева, селяни домоглися того, що в березні 1785 р. суд визнав незаконність їхнього закріпачення і перевів із поміщицьких селян у державні, чого вони й бажали.

Звичайно, стихійні народні протести не мали передумов для перемоги, й закінчувалися поразками. Зокрема й тому, що не підтримувалися колишньою козацькою старшиною. Остання проміняла національні інтереси на свої власні. Так, 21 квітня (4 травня) 1785 р. Катерина II поширила на представників української старшини права російського дворянства згідно з «Грамотою на права, вольності та переваги благородного російського дворянства». За жителями міст Малоросії закріплювалось і оберігалося законом право володіння рухомим та нерухомим майном, але тепер уже на підставі «Грамоти на права й пільги містам Російської імперії». Цариця планувала надати Жалувану грамоту й державним селянам, але документ залишився в чернетці. На підставі змісту цієї грамоти можна виснувати, що Катерина II регламентувала в ній права «вільних сільських жителів» та порядок формування органів місцевого самоврядування, включаючи й селянське. Та, оскільки такий крок міг порушити питання про статус кріпосних селян, що неминуче викликало би гнів дворянства, намір імператриці так і залишився на папері.

Отже, впродовж 1764—1785 рр. завершилася остаточна ліквідація залишків автономного статусу Гетьманщини. Доводиться констатувати, що ці дії царизму не викликали активного опору з боку національної еліти — козацької старшини та українського шляхетства, які задовольнилися правовими гарантіями з боку царизму їхньої земельної власності та станових привілеїв. Це остаточно було оформлено 1785 року Жалуваною грамотою дворянству, згідно з якою українське шляхетство було зрівняно у правах з російським дворянством.